Вона, блукаючи де їй заманеться, змінювалася у настрою та поведінці. У погляді Осені печаль та несказана туга змінювалася на веселе здивування, а інколи у нім була навіть дитяча хитринка та грайливість.
Летючою ходою Осінь увірвалася до лісу і відразу почувся шалений гучний шелест під її ногами, вона весело підкидала листя. А воно, підіграючи настрою цієї бешкетниці, аж підплигувало уверх під дзвінкий сміх Осені. Вона сама підхвачувала листя обома руками та підкидала їх високо над собою. І під небом створювався різнокольоровий вальс листопаду. Осінь якийсь час спостерігала за листям своїм сяючим поглядом. А потім покрокувала далі по лісу.
Загадкова мандрівниця нахилившись взяла листок, що їй сподобався і зупинившись довго задумливо вертіла його у своїх пальцях. Осінь, торкаючись листком своєї щоки, повільно крокувала далі, Яскраве сяйво в її очах раптово змінилося сумом… Дивлячись перед собою, вона ніби над чимось розмірковувала, так Осінь довго йшла лісом… Та не помітила як залишила його.
Під самим лісом було поле, на якому спокійнісінько росли собі жовтогарячі гарбузи. Та золотоволоса творча особа і їх не оминула. Намела на них листя і, довго стоячи поруч, милувалася своїм експромтом. З часом Осінь легкими кроками майже пливла до берегу річки через парк. Її задумливий погляд летів поміж віття дерев, то задержуючись на якісь миті, а то поспіхом мандруючи далі… Цей погляд інколи задоволено охоплював усе навкруги, у ньому була гордість господині, що наполегливо працювала над декором своєї оселі. Інколи її очі зосереджено спостерігали за легеньким вітерцем, що ні з ким не порадившись, завзято та натхненно створював навколишній вид на свій лад. Осінь ніжно та зворушливо посміхнулася.
Мандрівниця підвела свій замріяний погляд до неба, у якому гучно цвірінькали пташки. Вона якийсь час милуючись дивилася на них, потім потягнулася до птахів руками, ніби намагаючись схопити їх таких швидко рухливих. Здивування у веселих очах Осені промайнуло коли ні одна пташка не опинилася в її руках.
Рухи Осені були повільними та по жіночому легкими. Дні були ще доволі теплими і вона поспіхом розбулась і занурила свої ноги у пісок берегу, блаженно підвівши очі до блакитно – сірого неба, воно поспіхом розчинилося в її очах темно – золотого кольору. Осені здалося, що небо м’якою долонею легенько торкнулося її волосся. Обличчя мандрівниці - красуні засяяло виразом втішеної дитини… Осінь нахилилася, дивлячись на пісок,що сипався по її ногам і, задоволено посміхаючись перегортала його, йдучи далі. Вона зупинилася біля самої кромки води і знову чомусь засумувала… Довго задумливо дивилася кудись у далину, злегка прижмуривши очі. Інколи стиха зітхала. Повільно водила своїм спокійним поглядом по протилежному берегу ріки, по високим кронам дерев, що на нім були. Перевівши свій погляд на міст, Осінь із зацікавленістю спостерігала за їдучим по ньому транспортом… Її вуста раптом беззвучно зарухалися, мабуть вона щось прошепотіла про себе…
Густе волосся Осені павутинкою заснувало обличчя, очі вогниками світилися з під нього, лінія вуст була доброю та м’якою. Вона граціозно прибрала волосся назад. Чарівна красуня задивилася на себе у річкову воду, окрім свого обличчя вона побачила, що і небо зазирає сюди теж. Її погляд усміхнено засяяв. А й справді, після цього моменту у Всесвіті залишилася чудова світлина!
Згодом мандрівниця повернулася обличчям до парку і знову… задивилася… Я намагалася зрозуміти, що було у цих гарних очах, про що говорив її погляд, але… його багатомовність мені розгадати виявилося не під силу… Мабуть вона віддала перевагу тому, щоб деякі речі залишити при собі… Осінь помітила мене,всміхнулася і привітливо зімкнувши та розімкнувши вії , поспішно відвела свої очі та й пішла по кромці берегу. Вона прямо тримаючи голову, дивилася перед собою. Рухаючись легко та граціозно, ця загадкова пані була схожа на птаха з гордою осанкою, що летить у вирій, захопивши з собою свій світ з його дивними таємницями.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=997779
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 04.11.2023
автор: Анжела Волкова