Струменіє у серці багрянцями осінь…
Мов в кареті з сусального золота мчала вона,
На прощання на небо ще кинула просинь –
Незрівнянна ні з ким ця красуня земна.
За каретою вітер летів невгомонний
І слідо'м всі листочки багряні зривав,
Залишав на деревах нагу' старомодну
І на землю їх шати красиві жбурляв.
Сірим пледом накрив голубінь він небесну,
Зняв з калини ще вчора файну сукню її,
А вона, немов Фенікс, ще яскравіш воскресла,
На оголених вітах – грона, наче вогні.
Сад притих і мовчить, може, вітру боїться,
Ще ж учора у златі купався сповна,
Буде осінь чарівна по ночах йому сниться,
А сьогодні сумує: «Де ж поділась вона?»
Плачуть верби над ставом, сльози падають в воду,
Чом оголені віти? Де чарівні наряди?
Явори у зажурі… Хто красунь згубив вроду?
Як же вербам іти на фешенебель-паради?
Килим листя згорнувся й покотився до річки,
Залишаючи слід з одиноких листочків,
Впав у воду холодну на тремтливі їй вічка
Та й розсипався геть на окремі шматочки.
Моя осене люба, ти помчала куди?
Від людей утікаєш? Повернись, королево,
І порадуй багрянців красою сади,
Щоб сміялися довго вони мигдалево.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=998443
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 12.11.2023
автор: М_А_Л_Ь_В_А