Казка
Якось мати-рись забрала своє дитя з дитсадка й повела його додому. Рисеня, як це часто з ним бувало, дорогою вередувало не хотіло триматися неньки, то зупинялося, то відскакувало вліво чи вправо, то за кущиком ховалось, то на гілку вистрибувало і реготало.
- Не роби так, - просила мама-рись, - бо можеш загубитись чи попасти в якусь халепу.
- Нічого зі мною не станеться, - казало рисеня.
Але цього дня сталося. Рисеня відстало від мами. Побігло вперед – не знайшло неньки. Вліво звернуло – нема. Вправо скочило – те саме. Почало маля кричати: «Мамо! Де ти?» Але мама не відізвалась. Побачило рисеня, що забрело в незнайоме йому місце, сіло на пеньок і заплакало. Аж тут кабан підійшов.
- Чого плачеш ? – спитав.
- Маму загубив.
- Навіщо тобі мама? Ти великий вже. Іди он тієї стежкою (показав) до ріки. Там корабель стоїть, звірят збирає, до краю щастя відправляє.
- Точно?
- Так. Можу тебе навіть до берега, де стоїть корабель, провести.
- А ти чому не сідаєш на нього?
- Бо я і так щасливий. Сам живу, сам їжу собі здобуваю і не плачу ніколи.
Пішло рисеня за кабаном. «А, була, не була, спробую іншого життя. Набрид мені вже той дитсадок, поперек горла стоять і дисципліна й заняття в ньому. То малюй, то ліпи, то слухай віршики, а я хочу стрибати, бігати. Не дозволяють у групі! Спробую щось нове», - подумав собі. Коли рисеня з кабаном підійшли до ріки, то попрощалися. Кабан вернувся до свого дому. А рисеня попрямувало до корабля, який був пришвартований до берега. Лось, який стояв на палубі, в рупор кричав: «Закінчується посадка на рейс «Край щастя». Лишилось вільним ще одне місце. Поспішайте! Через 10 хвилин вирушаємо». Рисеня, не довго думаючи, підбігло до корабля й каже:
- А мене візьмете до краю Щастя, пане лосю?
- Так. Одне місце ще не зайняте. Заходь швидко.
Рисеня піднялося на палубу.
- Твоя каюта на другому поверсі під номером 90, - мовив лось.
- Не знайду її сам, не знаю цифр, у школі ще не вчився.
- Тоді заведу тебе..
- Дякую.
Лось повів рисеня на другий поверх, показав йому його кімнату і сказав:
- Ось тут будеш спати. Телевізор вмієш вмикати?
- Так.
- То дивитимешся, коли захочеш, а їстимеш у їдальні, на 1 поверсі. Як тричі продзвенить дзвінок в коридорі, спустишся вниз, зайдеш до великої зали. Туди багато прямуватиме звірів. Побачиш. А як чогось не знатимеш, спитаєш у чергового вовка. Він сидітиме цілодобово за столом біля сходів.
- Гаразд. Дякую вам, пане.
Лось пішов. Рисько помив лапи в умивальнику, ввімкнув телевізор і ліг на ліжко, стомився від довгої ходьби. Лежав собі, як король, дивився мультик про зайця та вовка й незчувся, як задрімав. Збудив його дзвінок, що нісся з коридору. Скочив на ноги рисик, побіг донизу. А там уже, біля дверей їдальні, черга вишикувалась, звірі на обід прийшли. Та їжі вистачило всім. Наїлося досита і рисеня. Вернулося воно до кімнати, знову лягло на ліжко, телевізор почало дивитися. Знайшло передачу про життя рисей. Згадало відразу маму, татка сумно йому зробилося. Як він тепер без них буде? До кого притулиться? Хто йому казку на ніч прочитає про рисенят? Та з іншого боку йому не так уже й зле. Є де спати, є що їсти. Правда, невідомо, як там на місці приземлення, в країні щастя житиметься. Мало б житися щасливо. Їхав корабель річкою дві доби. Рисик їв, спав, телевізор дивився, час від часу палубою ходив (коли дозволяли), в ілюмінатор поглядав. Познайомився він на палубі з ведмедиком, який від мами втік, бо вона сварила його за те, що зі школи втікав, учитися не хотів. Разом гуляли, разом до їдальні ходили, за один стіл сідали, говорили, їжу споживали.
Коли корабель дістався до берега краю Щастя й пасажирам сказали, щоб вони виходили й сідали в автобуси, які на них чекають, рисеня з ведмедиком попрямували до одного автобуса й сіли поруч.
Привезли звірят, які їхали кораблем, до зоопарку, який так і називався «Край щастя». На прохання рисика й ведмедика їх помістили у сусідні вольєри. Годували в зоопарку звірят добре. Але волі вони не мали. В одній кімнаті весь час перебували. Лосі їх годували. По-своєму говорити заставляли. Слова вітання, прощання, подяки вони мусіли знати на мові лосів. Часто вдень і люди до їхніх жител наближались, стояли, витріщалися то на рисеня, то та ведмежа. Не дуже це приємно було звірятам, але терпіли. Кривди ж їм не завдавали. Місяць отак жили ведмідь із рисеням, а потім сум в їхні серця пробрався, почали тужити обоє за рідним краєм, за своїми батьками, за друзями.
- Хочу додому, - мовило рисеня ведмедику. – До мами, тата, до сестрички, до дитсадка.
- І я хочу до рідних. Я навіть у школі згідний сидіти всі уроки, тільки б назад повернутися.
Пройшов ще місяць. Рисеня ще дужче почало сумувати. Плакало щодня, стогнало. Побачив це наглядач лось, мовив:
- Що з тобою, рисику?
- Додому хочу.
- Тут ведмідь заревів, сльози пустив.
- - А з тобою що?
- Теж хочу додому.
- А чого ж ви сідали на корабель? Вас ніхто не змушував плисти до краю Щастя.
- Ніхто, – промовили обидва одночасно.
- Чого ж лишили рідний край?
- Дурним був, - мовив ведмідь. - Не хотів учитися, батьків слухати.
- І я не подумав про те, що родина і рідний край важливіші за безкоштовну їжу.
- Є вихід! Якщо знайдете тих тварин, які згодяться жити у ваших вольєрах, то вас відпустять. Ба навіть більше – відвезуть додому кораблем. У вас є тиждень часу.
Розповіли друзі пташці, яка до них прилітала і їх своїм співом розвеселяла за те, що вони підгодовували її, про свою проблему.
- Не хвилюйтесь! – мовила вона. – Я знайду тих, хто з охотою займе ваші вольєри.
І знайшла – єнотика з переламаною ніжкою і оленя, яке втратило батьків – їх убили злі мисливці. Погодились вони йти до зоопарку. Показала пташка їм, куди треба йти. Вона летіла, зупиняючись що двадцять метрів, щоб оленя, яке йшло за нею, не відстало. Ну, а єнот то на трьох лапах скакав за ними, то сідав оленяті на спину. Так і добралися.
Нових тварин у краю Щастя прийняли радо: полікували, нагодували, до вольєрів завели. А рисеня й ведмежа відвезли кораблем до їхнього краю. Коли обох звірят висадили на березі рідної землі, то одного з них – ведмедика, відвезли автобусом до школи, а другого – рисика, до дитсадка. Прибулих радо зустріли і дорослі, і малята. Вихователька задзвонила мамі рисеняти, а вчителька – мамі ведмежати. Вони повідомили їм про те, що їхні діти знайшлися. Неньки обох діток миттю прибули до освітніх установ і забрали звідти своїх синів додому. Як же раділи всі в той день – і діти, які побували у краю Щастя, але відчули в ньому присмак гіркоти, і їхні батьки, які не одну ніч проплакали через те, що їхні малята пропали ,і вихователі садка, до якого рисеня ходило, і вчителі школи, в якій ведмедик учився.
З того часу Дзен (так його звали рисика) більше не вередував, батьків слухав, і Бін (так звали ведмедика) чемним став, зі школи не втікав, знання здобував. Та й іншим дітям Дзен та Бін наказували любити рідний край, слухати батьків і сумлінно виконувати свої обов’язки.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=998642
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 15.11.2023
автор: Крилата (Любов Пікас)