Біла принцеса та чорний кіт

Срібний  дзвін,  лісу  спогад,
блискучий  погляд,  погребовий  розрад.
Біла  принцеса  та  чорний  кіт,
сьогодні  не  проґавили  зорецвіт.
Срібною  короною  оплавили  чоло,
ну  ж  бо  блазень  злукайте  тихо!
Королеві  не  потрібен  цей  трон!
Королеві  не  потрібний  цей  світ  –  тож  шукайте!
Стрілу  в  своїй  голові,  кулю  у  чолі,
серце  тернами  обвите.
Дурні,  вірні,  тихі:  квіти  посеред  вольєру,
не  в  своєму  розумі  вогняна  кальдера.
Біла  принцеса,  худобний  народ,
зготований  переворот  був.
А  вона  й  не  проти,  не  проти  піти,
їй  не  потрібні  ці  люди.
Шукали,  шукали  та  й  не  знайшли,  блазня  всадили  до  трону.
А  той  тільки  но  сміявся.
День  і  ніч,  і  всі  сміялися  разом,
і  плакали  вже  від  розпачу  та  до  себе  жалю,
бо  не  хотіли  дурницю  мати  за  престол,
бо  не  хотіли  сміятися  зо  дня  –  ніч:
зоряну,  місячну,  сяйну.
Кожен  божий  день  був  файний!
Файний,  але  ж  тільки  но  скажи  що  ні,
ти  ж  не  хочеш  опинитися  десь  у  човні,
в  мішку,  а  потім  на  морському  дні.
За  спонуканням  чорного  кота  принцеса  біла,
блукала-блукала  селами,  містами.
Її  ніхто  не  признавав,  не  впізнавав,  ніхто  не  привів  до  тями.
Її  народ,  її  доля,  бажання  інше  -  але  ж.
За  спонуканням  чорного  кота,
«А  ну  ж  бо  дівчина  моя,  мила  та  кохана,
моя  родина  ти,  сестра,  та  мати  водночас,
пішли-но  деревце  мале  те,  що  в  лісі  срібним  світлом  відлива,
зміняємо  короною  яка  до  черепу  влита?».
«Пішли-пішли,  а  як  зміняти?».
«Влите  і  те,  що  коренем  прирісши  стало,
знайдеш  ти  рішень  чи  замало».
«Але  ж  навіщо,  між  сріблом,  моїм-чужим,  який  зв’язок?».
«Знайдеш  як  владу  повернути,  там  поруч  мій  знайомий  ворожок».
Пішли-пішли,  вони  вже  на  шляху,  посеред  галявини  ялина,
одна  єдина.
«Чи  ти  це  друже?».
«Так  це  я».
«Чи  ти  на  обмін?».
«Звісно».
«То  це  тепер  твоя  сім’я?».
«Давай  до  справи».
«Ну  так  –  ну  так,  я  не  навмисно».
Ялина  срібний  дзвін  здала,  змінило  дерево  корону.
На  голові  купа  гілок,
а  де  ж  той  скромний  ворожок?
Зник.
«Мій  боже,  лихо,  який  тепер  вдавати  вид,
як  повернутися  до  тих?».
«Все  що  стається  те  на  краще,
нами  важкий  шлях  пройдено  було.
Довірений  мій  друг,  своє  він  знає  ремесло.
Триматися  шляху  спробувати  слід,
почуй  мене  –  я  маю  в  цьому  досвід!».
За  спонуканням  чорного  кота,  тихі  крихкі  сльозинки  пролива,
добрались  міста,  
товпа,  побачивши  заздалегідь,  гукала–  «принцесо  біла!».
Навколо  натовп  вже  збирався  -  і  знов  на  трон,
на  диво  не  цураючись  ялини,
мабуть-но  зовсім  звикли  до  блазня  ковпака.
Доречі  зникла  після  цього  вся  біда,
і  люди  стали,  і  щастя  справжнє.  
Але  ж  нажаль  не  стало  чорного  кота,  
зник.
Принцеса  біла  довго  сумувала,
та  влада,  що  спіткала,  тужити  змоги  не  дала.
Побачили  когось  в  трубу  підзорну,
доповнився  двір  королівський  радником  новим,
з  волоссям  чорним.
Ніби  кіт  чорний  знов  представ  живим.

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=999368
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 24.11.2023
автор: trim