( казочка )
Колись, дуже-дуже давно, коли люди все частіше губили добро зі своїх сердець серед проблем буднів, надаючи перевагу розбрату, війнам і загарбанню чужого, один злий чоловік вирішив зробити все для того, аби побороти Добро.
Він настільки його ненавидів, що був готовий на все, лише б досягти мети.
Звали цього чоловіка Злюк.
Його серце вже давно закам'яніло, з очей більше не скрапували щирі сльози, а душа, в якій колись було співчуття, співпереживання, заросла густими колючками.
Злюк лише кричав і кидався на всіх з кулаками.
Бувало піде він кудись, а там люди, в яких ще залишилося трохи добра веселяться, радіють, співають, танцюють, дарують одні одним усмішки.
Це дуже злило чоловіка і він чимдуж повертався додому, щільно зачиняв двері, віконниці, замкнувшись в ньому на десять замків.
З кожним таким виходом в люди, Злюк ставав ще злішим. Розлючували його ті веселощі та добрі вчинки людей.
І от, після одного з таких випадків, коли Злюк побачив, як одна дівчинка допомогла старенькій бабусі перейти вулицю з важкою тоброю харчів, він втратив останню краплю людяності, яка колись була закотилася в закуток його серця, там дрімаючи.
Зловивши ту краплину, яка від внутрішньої злості Злюка випала з його ока, чоловік стиснув її в кулаці з такою силою, що вона зіщулилася, ущільнилася, ставши дуже твердою.
Поклавши кульку на стіл і глянувши на неї, не побачивши нічого гарного, бо ж цілковито втратив можливість його відчувати, Злюк вирішив занурити її в гаряче розтоплене золото.
Так вчиняли ті, хто любив розкіш і багатство, аби показати іншим людям, що для них гроші й золото це зміст життя.
Позолотивши кулю Злюк почепив її на шию, аби хизуватися перед людьми.
— Агов, Злюку, а що це в тебе на шиї таке якраве та блискуче? — запитав його сусід.
— Це золота куля! — гордовито вимовив той. — Сподобалася? Якщо хочеш, то зроблю таку кулю і для тебе.
— А що для цього потрібно? — запитав той чоловік.
— Не багато. Віддай мені свою останню краплю людяності. Я тобі заплачу за неї.
Невдовзі всі містяни мали гроші, які отримали від Злюка за свою людяність.
Відтоді в тому місті люди ходили злими та похмурими. Вже не було більше свят та усмішок, танців і веселощів.
Тільки для Злюка було замало забрати в людей їхню людяність. Він замислив тими кулями знищувати їх, аби заволодіти їхніми статками та землею.
Але куля, яку Злюк зробив зі своєї людяності, відчула недобре.
Зібрала вона всіх сестер на нараду.
— Хоч і закрита я в цю свинцево-золоту пастку, та все ж можу відчувати, а тому кажу вам, що Злюк задумав щось недобре. Хоче він забирати в людей життя. І я не дозволю йому це робити!
— Я теж не хочу! — вигукнула Друга, яку Злюк зробив з людяності сусіда.
— І я не буду цього робити! — розплакалася ще одна, котра була забрана з серця малої дівчинки.
Решта куль підтримали думку Першої, не робити такого злого вчинку.
— Але що ми можемо вдіяти? — запитала котрась з них і уважно глянула на подруг.
— А прикотіться но ближче до мене, — сказала Перша куля, — я знаю, що ми можемо зробити.
Ніхто не чув цієї розмови, лише молодий місяць, який заглядав у вікно.
На наступний день, підготувавши золоті кулі, коли Злюк вже хотів вкладати їх у зброю, вони закрутилися на столі з такою швидкістю, що він не зміг жодну з них зловити. А тоді промовили до нього.
— Злюку, хоч ти і створив нас, виманивши в наших господарів хитрістю та захланністю, хоч ти і затиснув нас в ці свинцево-золоті пута, та в кожній з нас залишилася одна-єдина крапелька людяності, тому ми відмовляємося робити те, що ти замислив!
Більше ми не є твоєю власністю!
Кулі з неймовірною силою підстрибнули на столі, відбилися від нього та покотилися, через відчинені двері, надвір. А далі, кожна з них, віднайшла свого господаря, підкотившись до його ніг.
Здивувалися люди, побачивши ті кулі. Нахилилися, аби підняти. І тільки вони торкнулися їх, як важкі оболонки кожної з них тріснули, крапельки людяності вивільнилися та глянули в очі тих людей, повернувшись в серця, які так втомилися бути злими і холодними.
Злюк від злості луснув, а його куля позбулася свинцево-золотої оболонки отримавши втрачену волю та свободу, котрі розросталися з кожним днем. Вона помандрувала світом, переконуючи решту куль повертатися в жорстокі серця тих людей, котрі позбулися Добра.
Вона і досі пильнує, аби це більше не повторилося.
З того часу ніхто й ніколи не забирав людяність в людей. Всі жили в любові, розумінні та повазі.
Перемігши зло та холод війни, назавжди запанували мир, честь, воля та свобода.
Марія Дребіт
2023 рік Португалія
малюнок з нету
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=999886
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 30.11.2023
автор: VIRUYU