БАР Його буденність Глава 1 Цього року, осінь настала рано. Я б сказав занадто рано. ЩЕ з початком літа. Не в календарі, але в моєму серці. Ціле літо, з мого внутрішнього дерева опадало зелене листя, яке під моїми ногами перетворювалось в коричневе-зелене місиво, в багнюку, яка нагадує гній, котрий витікає з великої брудної рани. Це було сумно, болісно та гидко. Хотілось тікати від цієї рани, рани яка сидить в тобі, в середині, хотілось вивернути себе, вилізти душею через дірку в роті. Але як не дивно, не зміг я втікти від самого себе, не зміг і позбавитись бридкого гною у своїх ніг. І це зовсім не трагедія, і зараз я вам розповім чому! Душевна осінь впродовж двох місяців осипала мене своїм дощем, нищила мої надії, втерала носа моїм амбіціям, і нагадувала, що в житті є не тільки підйоми, але й падіння. Потім моя внутрішня погода змінилась. Настала люта зима! Яка заморозила мій біль, освіжила холодом мій розум, і змусила піднятись з болота, оскільки я б замерз, і навічно залишився з ним. Вона нагадала мені, що я просто впав. І після цього, зазвичай, настає весна.. зі своїми свіжими лікувальними травами. І одного вже дійсно осіннього дня, я мандрував магазинами, в пошуках нових штанів. Ходив я дооовго, дозволяючи собі міркувати на різні теми, вести з собою вільні діалоги, а може й полілоги. Багно та гній, моєї внутрішньої основи, поступово перетворювались на добриво, роблячи мою «землю» більш родовитою. Міркувалось, що люди, які приходили до мого серця й запалювали його полум’ям цікавості, били молотом жадань та пристрасті, осліплювали іскрами кохання, а потім обливали льодяними словами, та розчаруванням, топили глибоко під землею мій жар, та просто йшли своїм шляхом, насправді були лише ковалями мого стержня. Іншими словами, вони мене готували для кращої долі, для того щоб я зміг найти найкращі земні плоди, виростити їх та ділитись зі своїм істинним коханням. З нею. Від цих романтичних, та позитивних думок мені стало напрочуд весело. І я все фантазував: «Цікаво, якою вона буде? Блондинка? Брюнетка? Русява, чи може вогняне волосся матиме? Які в неї будуть очі, можливо карі? Це має буду обов’язково творча людина, така творча, як сама Природа! Остаточно! Поступово я збудував певний портрет мого кохання, який зберігся в моїй підсвідомості. Настільки я зацікавився цими роздумами, що й не помітив як жалібно стогне мі живіт, просячи чогось їстівного. І я вирішив купити декілька тістечок, у лотку, біля тролейбусної зупинки, де я зупинився і почав вивчати асортимент. Вибір був не великим, але я завжди знав, що в кожній страві є щось особливе. Обравши, я заплатив, і очікував поки підігріють мій скромний обід. Тим часом, я вивчав лиця та тіла пішоходів, які ховались під своїми парасольками від дрібного, але настирного дощу. Осіння небесна гладь, як завжди оплакувала свої незнані втрати, а можливо просто нагадувала людям, що не завжди їм бути сухими та чистими, а може й по третій невідомій причині. Усі лиця, які потрапляли до мого поля зору, були не знайомі мені раніше. Але одна постать швидко привернула мою увагу.: дівча, трохи молодше за мене, з точеною, гарною статурою , привабливим обличчям, яке мало темні, здається карі очі, маленький витончений носик, під яким, трошки тремтіли ніжні, рожеві вуста. Та це обличчя, обрамлялось довгим, густим, напрочуд гарним темним волоссям. Це.. Вона..? Глава 2 В ту секунду коли вона проходила повз мене, дівчина також звернула свої очі до моїх, ми зустрілись поглядами на якусь коротку мить, але також цей погляд обірвався, будучи приписаним до «випадкового зорового контакту». Ця постать, яка полонила мій погляд , обійшла мене і стала на зупинці, в очікуванні свого транспорту. Я все ще продовжував вивчати її, так відверто, й по дитячому щиро. -Вона певно відчуває, що я поглинаю її своїм поглядом.. – міркував я -, але не дивиться на мене, певно соромиться, чи боїться.. Але в ту саму мить, почувши мої нахабні думки, вона сміливо підняла очі і прицілилась в мої. Дивилась щиро і зацікавлено, що мені по бракувало декілька секунд, щоб впіймати рівновагу від цього натиску. Для стороннього глядача, це виглядало так, мов дві особи намагались доторкнутись, та вивчити невідомі світа, одне одного, лише поглядом. Немов незбагненна загадка була написана в наших очах. Незбагненна, але відповідь мала таку очевидну. Це було – Коха.. Я не міг сказати що це було кохання з першого погляду, чи щось подібне, це не для мене. Але відчуття того, що це обличчя мені так знайоме не відступало, а лише наступало. В дівочих глибоких очах, я бачив не знані мені землі, не знані мені дерева, трави та створіння, високі гори і сніжні і зелені, безкраї океани та пустелі. Я бачив в них усе життя, і все що є, і все що буде. В цю легку мить, в вагою з життя, я забажав побачити її посмішку, тому усміхнувся їй, а вона, щиро усміхнулась і мені, говорячи цим, що розуміє мене. Від цього чудернацького, але такого багатого діалогу, нас відволікла, продавчиня у кіоску, яка сувала мені через віконце, підігріті тістечка. Не стираючи посмішки з обличчя, я взяв «обід» розвернувся на 180 градусів, і пішов у тому напрямку, куди гляділи її очі. Дурень, чи не так? Так, але я зрозумію це трішки пізніше, як це завжди з нами буває, з людьми. Відійшовши на безпечну відстань, на таку щоб вона не почула моїх думок, я почав перебирати у своїй пам’яті всіх знайомих, і не знайомих мені дівчат. - Де ж я її міг бачити..? щось таке знайоме. Може в школі? Чи може в університеті? – ні, не те, мені здається я її краще знаю. Таким рідним був цей образ, але я навіть не знав її ім’я, не знав скільки років, де живе, чим займається – зусім нічого. Я знав лише її недавній теплий взір.. Хаотичний рух нейронів, у моїх мізках, наткнувся на одну цікаву історію. Ця історія була про одного нещасного чоловіка. Який усе життя важко працював, але заробляв копійки, всі свої кошти приносив у родину, при цьому, мав сварливу, потворну жінку, як і тілом, так і душею, яка завжди докучала своїми наріканнями, яка нічого не робила путнього, та дітей мати не хотіла. Та і навряд від неї хтось захотів би дітей. Життя його було зовсім безбарвним, сумним, та навіть болісним. Без кохання, без дружби, та навіть без грошей. Живши в надії на те, що Бог зверне на нього увагу, і дасть йому бажане щастя, він так і помер не мавши нічого цінного, а лише купу мотлоху. Його тіло, поглинула земля, яке й сама колись вродила, а душа відійшла до вищого світу. До домівки Бога, яка зветься Раєм. В цьому невідомому просторі, були лише одні-єдині двері, на яких було написано повне ім’я чоловіка. Підійшовши, легким порухом, немов подихом, він відчинив двері, а за їх порогом, так і віяло запахом щастя. Це була картина його життя, але це була зворотня сторона монети – щаслива: він бачив сам себе, з вродливою, ніжною дружиною, в компанії веселих, добрих друзів, по красиво – вистрежених газонах бігало маленьке щастя – його діти. Це був чудовий, сонячній день, ці напрочуд привабливі та цікаві люди, з участю цього самого чоловіка, влаштували пікнік на прекрасному мєтку, за таким самим будинком. І все це було в обіймах теплої та солодкої атмосфери. Від цієї картини, чоловік так розчулився, що в нього по неволі потекли сльози, і тільки-но він хотів ступити на «поріг щастя», як на його плече впала тепла долонь. Обернувшись, він побачив образ Бога. І в цю мить, його охопила злість. Він хотів багато чого запитати у Бога! Без якихось там церемоній, чоловік звернувся до яскравої і усміхненої постаті: - Чому ти дав мені це тільки зараз?! Чому я не отримав це при житті?! Я жив по твоїм правилам, намагався не грішити, жив на совість, і щосили переборював себе, і не жалівся на моє паскудне існування! – І що я отримав у цьому так званому житті? – А ні йоту! Чому?? Усмішка Бога, стала сумною і співчутливою, така як у матері, яка бачить біль своєї дитини. Подивившись у очі нещасного, за таким виразом, наче проникає у саму суть його природи, його суму, і трагізму, Бог відповів: - Пам’ятаєш, як ти зайшов у автобус, і сів поруч з жінкою твоєї мрії? Ти був наче паралізований її шармом та вродою, ти не вимовив жодного слова до неї, тебе поглинув страх відмови, боявся здатись сміхотворним. Забувши про те, що блаженний тий, хто дає сміх іншим. І пам’ятаєш, як до тебе прийшов однокласник, твій друг, який хотів у тебе позичити в тебе трохи грошей, і ти відмовив, хоча вони в тебе і були. А пам’ятаєш, як твій колега запропонував тобі розпочати роботу в інтернеті, а ти не повірив в імовірність подібного заробітку, побоявся ризикнути. Я все тобі дав, і кохання, і дружбу, і заробіток, а ти від цього відмовився, промінявши усе це, на страх, на страх невдачі. Все те, що за цими дверима з твоїм ім’ям, могло би бути в твоєму житті. В житті лише не було написано, що це саме тобі. Ти обрав життя без ризику, а отже, страх поглинув тебе цілком. Не випадково мені у голову пришла ця чудернацька історія. Мене мов громом вразило, коли я зрозумів, де саме я її бачив. А бачив я її у … Глава 3 Так! Саме так. Ви здогадались. Бачив я її, приблизно, пів години тому, в своїй підсвідомості, у своїй фантазії. Саме такий образ я збудував своїм мрійливим дрейфуванням по затінках моїх бажань. Саме так виглядала жінка моєї мрії , в моїх нещодавніх фантазіях. Десь тисячу мілісекунд, я походив на статую Иисуса Христа, яка знаходиться в Рио-де-Жанейро, але не з таким мудрим, та всерозуміючим виразом, як у Нього, а зовсім навпаки.. В той час коли тіло було безмовним, кору мого головного мозку розривали думки, намагаючись проникнути у всю глибоку суть моєї дурості. Я не міг повірити, що я такий боягуз – не підійти, не познайомитись, оце так! – Ганьба! Але в мене не було часу і далі сварити, та карати себе, потрібно було бігти, потрібно було тікати від ганьби, я мусив ухопити, ще не втрачений момент. З того часу, як я пішов з зупинки пройшло хвилин десять. Можливо вона ще не дочекалась свого транспорту, можливо вона дочекається мене. Зараз я кричав їй думками, щоб вона їх почула. І я побіг. Збиваючи людей на своєму шляху, руйнуючи їх старанно збудований, ненадійний, мов живий вулкан, спокій. Та що там біг, я летів мов теплова ракета на гарячу точку, на моє незнане сонце. Вітер задував у вуха, роблячи навколо мене звуковий вакуум, який дозволяв мені чути лише моє поривчате дихання, та калатання серця, яке походило на барабанну дріб. В час мого спринту, в мою голову прийшла думка, що в цю секунду, я ставлю світовий рекорд по швидкісному бігу, дистанцією в один кілометр. Але суперниками були не люди, а тролейбус, який мчався по вільній дорозі, опередивши мене на метрів Сто п’ятдесят. Шосте, чи ще якесь там чуття підказувало мені - саме в цей тролейбус вона сяде. Тролейбус досяг свого «Чек-поинту» , а я відставав на метрів двісті. Вона вже ступала на платформу «залізного спринтера», а мені ще було метрів сто до нього. Потрібно було використати сигнальні ракети, а в мене, саме сьогодні вони закінчились! Завжди ношу з собою мішок з піротехнікою, та пушкою для їх використання, а тут не пощастило. Треба було кричати, але і рупор поклав у гаманець, а гаманець забув удома… Ви не підкажете, що з’їло мій мозок? Добре, обійдусь сьогодні без рупора, але що крикнути? – «Агооов!», чи «Ей ти!», або «стій сонце!». Я зупинився на останньому варіанті, він був найніжнішим, а Вона була такою. Зупинившись, я став у могутню позу, та загорлав що є сил: - СТІЙ СОНЦЕ!!! – мій доволі сильний голос, розкидав звукові хвилі по всім куточкам, по всім вухам всіх людей які були навколо мене, та двері в тролейбус вже зачинились, і я програв змагання. Але в замін, я отримав декілька десятків пар очей, які дивились на мене, злякавшись мого несамовитого крику. Зібравшись, я вирішив відповісти їхньому здивуванню. З мудрим виразом обличчя, я підняв очі до неба, і націлився на закрите хмарами сонце і мовив так щоб усім «глядачам» вулиці було чутно: - Сонце, гаряча зірка, яка дає всьому життя, колись обпече нас своїм полум’ям, колись зжере всю нашу прекрасну планету, найде на наші землі, не давши змогу прожити життя нашим майбутнім далеким нащадкам. Сумна участь, чи не так? – Ось я її і молю зупинитись, але навряд мій голос дійде до сонячного ядра, та і навряд це допоможе.. З виразом несамовитого болю за майбутню долю людства, я пішов геть, від здивованих людей, яких моя промова змусила на хвилину залишити свій фальшивий спокій. Відійшовши від «сцени», та від «глядачів», я вийшов з образа сумнівного філософа, та згадав мій програж. Я втратив її, втратив надію на вивчена чудесного створіння, втратив змогу відчути тепло душі і тіла. - Чорт забирай! Що робити? Чорт, Чорт, Чорт! Як її знайти? – питання заливали береги моєї свідомості, мов хвилі - без перестану, і так ритмічно. Кожна відповідь розбивалась об скелі моєї критики, та сумнівів. - Воу, воу, воу.. Зачекай, чому це має мене хвилювати? – звернувся я сам до себе. –я зустрів її лише раз, на одну єдину хвилину, нас нічого не зв’язує, я не знаю її, вона не знає мене. В чому суть моїх переживань? Невже.. Невже ти хочеш сказати, що ти «закохався»? – ХА-ХА-ХА-ХА-ХАаа Спровокований, неприродний сміх, внутрішнього голосу, перетворився на паліцю, яка стала поперек горла . - Та невже справді..? – не міг повірити я власним відчуттям. Досить. Математичний аналіз тут не допоможе, та і ніякий другий аналіз не встане у пригоді. Якщо я хочу дізнатись причину моєї тривоги, потрібно ще раз її побачити – потрібно її знайти! У п’ятницю, шостого вересня, я Дмитро Володимирович молодший став мисливцем на привидів. А точніше на одного привида. А скоріше на одну прекрасну німфу. Чи може ельфа? Чи русалку? Ні, ні – це Фея! -Ідіот, досить. – пролунала моя свідомість. – вона ніякий не ельф, не фея, і тим паче не привид – вона людина! Потрібно було думати, треба знайти стратегію. З того часу, як моє сонце зникло в невідомому напрямку, пройшов лише день. Але за один день, мені вдалося зробити деякі, на перший погляд, невагомі висновки. Що я мав? – практично нічого. Але ні, я мав доволі багато: вона людина, скоріше за все, живе в тому ж місті що і я – у києві – це приблизно 3 млн. чоловік, вона жінка, це вже приблизно півтора мільйони, а якщо прикинути її вік, то і 50 тис. не набереться! От Дідько! 50 тисяч! Чорт, це нереально. Їхала вона у тролейбусі №27, надіюсь їхала у напрямку своєї домівки, а це вже дійсно полегшує пошуки. Зустрів я її о 13:50, з сумкою, і здається з книжками. Це говорить про те, що навчається вона не в школі, бо рано поверталась. Скоріш за все у коледжі. Не в університеті.. В напрямку в якому вона поїхала, була і моя домівка, це ще більше обнадіювало мою відчайдушність. Я створив деякий соціальний портрет: Дівчина, студентка коледжу, приблизно шістнадцяти років, жила в солом’янському районі, у п’ятницю поверталась додому приблизно о 14:00. А її зовнішність я надійно зберіг у своїй пам’яті. У мене був чіткий план що до пошуків, який я почав втілювати в життя, рушійною силою якому була лише одна, гола віра. Глава 4 Мій кожен будній день мав у своєму меню поїздку до станції «Завод Більшовик». Я приїздив туди о 13:40 і пильнував її рівно одну годину. Але я не міг допускати власного безумства, я не хотів допускати параної свого серця та розуму, я не мав права втратити себе в цій навіженій спробі. Я завжди брав з собою книжку, як друга, який мені завжди розповідав щось цікаве, і з яким я розмовляв не втрачаючи цікавості. Це не було очікуванням моєї королеви, це була підготовка до її появи. Також я намагався її знайти в соціальній мережі, надіючись на те, що вона там зареєстрована. Кількість зареєстрованих там дівчат, її вікового діапазону, складала більше вісьмидесяти тисяч сторінок. Кожного нового дня, я продивлявся більше тисячі сторінок, і під час цієї нудної і одноманітної справи, я слухав аудіо книги, вчив вірші, стискав еспандер стільки разів скільки сторінок проглядував. А у вигляді прогулянки, раз у тиждень, я ходив по школам нашого району, заходив у вестибюлі, і ретельно, з великою увагою роздивлявся фотографії випускників, та учнів школи. Згодом я звик до цього способу життя, і виконував цю роботу механічно. Моє улюблене місце для читання стала тролейбусна зупинка, тонка суть віршів найкраще проникала в мою душу за монітором комп’ютера. У різних школах, я вивчив найбільше невідомих раніше мені облич. Моєму терпінню немає кінця, але тільки тоді, коли я знаю що розв’язка, буде така, як мені потрібно. Я не впадав у відчай, а лише впевнено йшов до цілі, яка знаходиться на невідомій відстані. Важливий не маршрут, важливий рух вперед. З моменту як почались мої археологічні розкопки, в пещерах соціального суспільства, піщинка за піщинкою, сплинуло тридцять днів. І одного дня, такого ж самого, яка і попереднього, але не такого як наступного, я іхав у свою названу читальну залу – на зупинку «Завод Більшовик». Тим часом мені думалось, що я потроху божеволію. Але насправді усі божевільні, одні це ховають під маскою етики та конфірмізму, а інші видают своє божевілля, виступаючи з ним, на великій сцені життя. Та і що таке Боже Вільний? Так, вільний.. - Обережно двері зачиняються. - От трясця, моя зупинка. – я з силою вирвався із сталевих щелеп тролейбуса. Переходячи дорогу в підземному переході, я завжди зустрічав бабцю, яка співала, чи молилась, чи може виконувала якийсь ритуал своєї релігії, суть якої знаходиться в поклоні цвіркунам які живуть на далекому сході. А може ще щось.. Опинившись в моїй «читальній залі», я став очікувати, як завжди невідомо чого, і невідомо кого. Дістав одну з полюблених мною книг, яка вмить мене поглинула, і прикувала мою увагу залізними кандалами знань. Незабаром я дійшов до дуже цікавого місця, там було поставлено питання, відповідь на яке знайти було не легко. А саме: «Що є спільного між людиною, та всесвітом? Які три спільні характеристики вони мають? Без чого не інувало б ні того, ні іншого?» - Хмм.. Дуже цікаво.. – щоб зрозуміти готовий процес, потрібно почати з джерела. Почнемо з самого початку. А що було с початку? - Нічогісінько! Але, як щось, виникло з нічого? – Не можливо. Отже, спочатку не було нічого, але одночастно і було все. Це була одна едина точка, безкінечно гаряча, по за її межами не було ні простору, ні часу. Нічого, лише порожнеча, та певно, навіть і порожнечі не було. Не було світла, не було і темряви. Важко уявити, чи не так? Але якщо замислитись, то можна збагнути хоча б те, що це незбагненно. Отже, потрібно включити уяву: ви людина, ви маєте свое фізичне тіло, ви маєте можливість мислити, і ви маєте уяву про те, як ви з’явились на світ. Також, у вас є: серце, печінка, та ін. органи, уявіть що і вони здатні будувати ідеї та думки, але їм ніколи не збагнути, як з’явився той простір в якому вони існують, оскільки, якщо вони вийдуть за межі цього простору, за мажі вашого тіла – вони припинять своє існування, вони втратять сенс буття, тому що, у них не буде цілі, вони втратять свого «Бога» - Вас. А отже, помруть. Так і з всесвітом, - це великий організм, а ми, крихітні молекули у його складній структурі. Але повернемось до зародження всесвіту. Може не тілом, та хоча б думками. Ну що ж, почнемо. Не було нічого, окрім однієї єдиної точки, згустку енергії. Мільйони та триліони років вона надувалась мов повітряна кулька. А що буде з повітряною кулькою, якщо її надути занадто сильно? – Так, врешті-решт вона лусне, і все повітря, яке було в ній, розвіється у просторі. Так і з цим згустком енергії, він вибухнув коли досяг своєї межі в об’ємі. І цей момент, у історії всесвіту називається «Великий Вибух». Матерія та антиматерія швидко розлітались, всесвіт розширював свої горизонти зі швидкістю світла, та навіть швидше. Хаотично розлітаючись у всі боки, енергія видозмінювалась і перетворювалась в матерію. Матерія мала складову – це сама матерія, та її антиречовина. Коли ці складові зустрічались у просторі, вони проводили жорстокий бій на смерть, і тим самим самознищувались. Та оскільки Матерії було трохи більше ніж антиматерії, то наш світ почав своє формування. Часточки матерії, по законам фізики, почали притягатись одне до одної, почали шукати собі подібних. Шукати собі подібних, Точно! Так як і ми, люди, завжди шукаємо людину з якою нам приємно, яка нас притягує, але не тільки по законам тяжіння. Тож, це і є перша спільна характеристика всесвіту і людини. Після того, як матерія знаходить собі подібний об’єкт, вона з ним зливається, і тим самим створюється новий, третій елемент.(Гідроген). Так і з’явилось все в нашому всесвіті, так і з’явилися ми. Отже, розмноження, це і є друга характеристика космосу і людини. Чином знаходження собі подібних та створення нових елементів, чином з’єднання з’явились всі відомі нам, хімічні елементи, з’явилось все що існує. Але це ще не кінець в історії створення всесвіту. Як тільки з’явилось все що нам відомо, і невідомо, все що існує в нас та по за нами, всесвіт продовжував плести павутиння буття, і танцювати в чудному, хаотичному танці. Одна галактика притягувалась іншою, більшою, вони з’єднувались, в результаті з’являлось величезне космічне тіло, яке все зміцнювалось і зміцнювалось, нагрівалось і нагрівалось, а потім – БаБах! Потужний вибух розносив усе на своєму шляху, і розкидував космічні тіла по безкраїм просторам. Всесвіт сплітався у неймовірно-маштабну, складну павутину, заплутану, в якій нереально знайти початок, і найважливіше те, що ця павутина не була ідеально пропорційною, вона мала безліч нерівностей, та помилок у своїй структурі. І вона не зупинялась створювати нові фантасмагорії свого життя. Всесвіт ставав непідвласним розумінню, в ньому не було логічних послідовностей, він ускладнював сам себе с кожною дивною миттю, і ця його складність дає нам спостерігати величну красу хаосу. Три основні характеристики які присущі людині і всесвіту, три речі без яких існування прекрасного неможливе це – 1.Пошук собі подібних; 2.Зближення та розмноження з собі подібними; І третя най не зрозуміліша характеристика, алогічна, але водночас, як білий день зрозуміла складова наших фантастичних розумів, та розуму Всесвіту це – все ускладнювати. Дочитавши, я закрив книгу в блаженнім задоволенні. Звісно, так і я шукаю собі подібну особу, і намагаюсь зблизитись з нею. І саме неймовірне те, що вперше зустрівши її, я зблизився з нею, я знайшов її серед натовпу, і в цей же час, я все ускладнив тим що не впіймав її в момент. І саме по цій причині, я стою кожного дня на одній і тій самій зупинці, в одну і ту саму годину, щоб знайти людину в заплутаному соціальному «всесвіті», щоб знайти «матерію», її, яка щось вдосконалить, та певним чином ускладнить, яка щось створить в моєму внутрішньому просторі, а на місті новоствореного, зруйнує старе – можливо зовсім непотрібне, а можливо і важливе. Купуючи, ми втрачаємо гроші, приносимо їх у жертву заради того що нам потрібно. Так само і з життєвими емоціями, ідеями, якостями, та відчуттями – ми купуємо їх на всесвітньому ринку знань та розуміння, а розплачуємось за ці привілегії – своїм життям. І це не трагедія, і не шарлатанство – це гідна ціна. Ціна за кохання, радість, дружбу, та блаженство насолоди – це біль, відчай та страждання. Ціна за життя – смерть! Від цієї філософії.. Хм.. Філософія, дивне слово: Філо – відчувати, а Софія ім’я. Чиясь рука, ледь торкнулася мого плеча, за чим послідувало привітання. - Привіт, я знала що ти прийдеш. – пролунала мелодія її голосу, в супроводі ніжного рум’янцю її щічок. - Так, і я.. тобто, Привіт..- вилупився я на неї баран на нові ворота. Декілька разів я кліпнув очима, щоб збагнути, що це не плід моєї уяви. На мене дивилось усміхнене дівоче обличчя, те яке я шукав увесь цей час. Щоб підтвердити що мої очі не помиляються, я почав їх добряче терти, а як відкрив мій погляд, її вже не було перед мною. Розчарування швидко втопило мене в своїх водах, обмивши всі мої атоми тіла льодяною гущею. Огланувшись, я побачив як ця дівчина стоїть ближче до дороги, і махає мені щоб я поспішав зайти у тролейбус разом з нею. І я впевнився що це не мариво. Запхавшись у набитий людьми транспорт, ми їхали в мовчанні, але посмішка грала на наших вустах. Яскраві іскри танцювали в її очах, а мій паралізований язик, не міг добряче поворушитись щоб вимовити хоть щось путнє, тому я вирішив трохи адаптуватися до цієї неочікуваною миті. Мить яку я так довго очікував, стала неочікуваною. Парадокси людського створіння ніколи не перестають дивувати. Проїхавши п’ять зупинок я зважився заговорити. - На якій ти, тобто, ми виходимо? – Прозвучало трішки невпевнено, але зійде для першого разу, подумав я. - На наступній. І мені ще потрібно зайти в магазин. – всміхаючись відповіла вона. Виходячи з тролейбусу, я хотів подати їй руку, тим самим зарекомендувати себе справжнім джентльменом. Але вона була кмітлива мов вітер, і вистрибнула з тролейбусу швидше за мене. В магазині, я ходив за нею по п’ятам наче лакей, тримаючи корзинку, в яку вона без сумнівів складала овочі, м’ясо птиці, напої, та ще дещо. Розплатившись, ми разом склали продукти в пакет, після чого вона рушила до виходу з магазина, даючи мені зрозуміти, що пакет несу я. Звісно я б все одно не дозволив їй його нести. Але в тий момент я був схожий на віслюка. Вийшовши з магазину ми пішли між домівок, до її власної. - Де ти живеш? – не зміг я вигадати нічого кращого. - Проспект Відрадний 45/44 Це було зовсім не далеко, три хвилини пішки. І ці три хвилини пролетіли за одну мить. Ми зупинились біля її під’їзду – мить прощання. - Як твоє ім’я? - Мене звати Софія, а тебе як? - Мене Дмитро.. Тобто Діма. Я простягнув їй руку, а вона мені. Ніжна, тепла, та маленька ручка була в моїй долоні, і в цю чутливу мить, я зрозумів що таке Філо Софія. Я відчував її дотик, я чув як дихають її пори, як скрізь них манить теплом кров. І стало так приємно. - Дуже приємно. – мовив я. – Справді приємно, - твердо подивившись їй у вічі, я вимовив ці слова з великою честю. На мою серйозну тираду вона засміялась. - Мені також приємно, але віддай мені мій пакет! – Доброзичливо, але з вигаданою серйозністю, відповіла вона. Ми разом озвучили декілька нот щирого сміху, і я вже потроху виходив з режиму віслюка. Простягла мені руку, сказала «До зустрічі», я відповів щось по типу «Ага..». А в думках «До зустрічі, До зустрічі, Зустріч..» - Стій! Софіє, дай мені свій номер телефону! Будь ласка.. Глава 5 Наступний тиждень я ходив у одязі щастя, сніжний ореол над моєю головою, щосили кричав усім що саме я епіцентр добра, та ніжної святості. Я та Софі, листувались так, наче це було змагання, в якому виграш отримає той, хто відішле один одному більше повідомлень, а де був фініш в цьому спринті – невідомо. Я відкривав потроху двері до її тонкої душі, пізнавав світа в яких вона живе, і які її оточують. На диво, ми виявились дуже схожі, мов дві краплі води, які падали у океан пізнання, а коли ці дві краплі досягнуть океану, вони самі стануть цим безмежним простором. Спектр її інтересів підпалював кожну клітину мого тіла вогнем вражень. Софі займалась акторською майстерністю, займалась так, що ледь не переступала грань між реальністю та безумством, але в цьому і був весь смак. Заняття були три рази на тиждень, а продовжувались вони по п’ять, шість, сім, та навіть дванадцять годин. З її розповідей про акторське, я мав змогу зрозуміти, що вона там не працює, а займається любов’ю, настільки вона обожнювала цю справу. Вона грала на фортепіано, але з часом його покинула, та я мав намір повернути той момент, коли ніжні пальчики витончених рук, бігали по чорним, та білим клавішам музичного життя. Час можливо повернути лише одним способом – віднайти сили почати все спочатку. Також вона займалась фігурним катанням, а взагалі я не знав чим вона не займається. Я вражався, та упивався цією особою. Для мене вона була світла, тепла, та водночас таємнича мов космічні віражі. І я намагався не будувати мрійливих образів та ілюзій, а лише спостерігати її подихи, порухи, та подвиги. Дивився на неї не тільки своїми очима, але і її очима. А очі ці були напрочуд гарні. І жалів я лише по одній причині, що мені навряд вистачить життя щоб вивчити її усю, цілком. Зазвичай, в мене не було проблем щоб привернути увагу дівчат, які мене цікавлять. Я ніколи не залазив на стіни заради цього, все було легко, і стримано. Я не дарував розкішних подарунків, не завалював компліментами, а лише робив те, що в мене найкраще виходить. Я просто говорив. Сплітав теми з одного-єдиного слова, інтерпретував їх у інші, завжди намагався зацікавити розум дівчини. І в мене це виходило, і зовсім не погано. Здавалось, так буде завжди. Отже ніколи мене не лякало спілкування з прекрасною половиною людства, а навпаки, заворожувало як азартна гра. Але все буває вперше. Я відчув наскільки важко бути дурнем, як тяжко втрачати розум. Всі в якійсь мірі дурні, але в цій справі, дурість – була для мене відкриттям. В компанії з Нею, я забував усі теми для спілкування, я забував не тільки теми, але і слова. Та що там слова, навіть літери падали в безодню тиші. А якщо, щось і з’являлось щось цікаве в моєму дірявому казані, то я хапався за це, як втопаючий. На щастя, вона обожнювала розповідати про своє життя, акторство, друзів, та про власні враження. Я завжди уважно слухав, вивчаючи її з ніг до голови, без ніякого упередження, так, наче вперше в житті, бачив особу жіночої статі. Згодом, я кинув затію вражати її своєю ерудицією, та здібностями. Я хотів зробити її щасливою, а не враженою.. До речі, а що таке «вражати»? Вражаючи людину нашим власним внутрішнім світом, ми провокуємо її вкусити плоди нашого єства, спонукаємо до дій, які характерні саме нам. І врешті-решт, вона втрачає власну мрію, а наша мрія, мов куля вражає тіло враженого нами. Постріл на поразку.. Людина вмирає, і на її місті будується зовсім нова постать, зі своїми плюсами, та мінусами, як завжди. А я не хотів щоб її натура вмирала, я хотів дивитися, слухати, коштувати саме її. І я був упевнений що це рідкий плід. Звісно я міг помилятися, але мене не хвилювала можлива поразка власної уяви. Одного, все ще осіннього дня, я вирішив зустріти її після акторського, не сказавши їй про це ні слова. Заняття починались о 13:30, а закінчувались, як завжди, невідомо коли. О 15:00 я вийшов з дому, розкрив парасольку, і почав вигадувати що ж їй сказати при зустрічі. Як зробити так, як у кіно.. Зародки моїх думок перервала зустріч з другом: -Здоров Дімон – привітався я. -Привіт ДІмон – привітався він. Так, у нас однакові імена. - Куди прямуєш? – цікавився він. - Гуляти. – Без сорому збрехав я. - Обрав найкращі погодні умови для прогулянки? На вулиці лив страшенний дощ, небо стало небесним водоспадом, який хотів нас всіх потопити, але кожні десять хвилин, він змінював свої наміри, і чорні хмари розступались даючи дорогу сонцю. А потім, знов лив, і так цілий день. Не встиг я одуматись, як вже опинився на місті призначення. Я вперше в житті, стояв на вулиці з букетом не відомих, але гарних квіток, очікуючи дівчину, яка з’явиться невідомо коли, і взагалі не відомо чи з’явиться зовсім. І вона навіть не була мені дівчиною, а лише подруга. Та я хвилювався так, ніби збирався робити пропозицію руки та серця. Але магічним способом, через шість годин очікування, моє хвилювання зникло, не залишивши за собою ніяких слідів. А на місті зниклого, з’явився чистої породи Шок. Мені дійсно вражало те, скільки вона часу проводить займаючись акторством. Мною давно оволодів сумнів, що вона взагалі вийде звідти. І мій романтичний настрій витікав рікою в океан смутку. О дев’ятій двадцять вечора, вона з’явилась в полі мого зору. ЇЇ супроводив цілий рій хлопців та дівчат, вся їхня трупа. Метрів за п’ятдесят від них, стояв я, зайнявши вигідну позицію з якої все навколо проглядувалось, це був шлях до її домівки. Повернувшись до них спиною, я нишком підслуховував, що там відбувається. Коли відстань, між нами, скоротилась до двадцяти метрів, я повернувся на 180 градусів, і пішов їм на зустріч, точніше їй. В десяти метрах вона мене впізнала, очі округлились, вуста міцно зімкнулись, і швидкість її ходи зменшилась. В п’яти метрах, вона зрозуміла – «Його ціль – я», і що я тут лише заради неї, і що букет квітів саме їй. На ніжних щічках з’явився теплий рум’янець, і сором’язлива посмішка осяла Софіїні вуста. - Це тобі.. - сказав я задоволено посміхаючись, від ефекту який я вродив в Софіїному єстві. - Дякую.. – зніяковівши відповіла вона, старанно ховаючи своє вражене лице від друзів, і від мене. – Зачекай, я трошки відійду від несподіванки. Тим часом її акторська команда стовбичила, не розуміючи що відбувається, і дивились на мене так, наче я зробив трійне сальто з місця і при цьому грав на фортепіано. - Я вкраду у вас Софі цього разу, ви не заперечуєте? Всі продовжували стояти мов вкопані, та на щастя, одна вічно усміхнена подруга збагнула у чому річ, і всіх погнала вперед, даючи змогу, мені та Софі залишитись один на один. - Лише те, скільки ти знаходишся у цьому місті, я щиро сприймаю за диво. Ти вражаюча! – Сказав я заздалегідь підготовлену фразу, вказуючи на будинок творчості, і звернувши на неї свій теплий погляд. Дорогою до дому, розмова йшла так як і ми – без зупинки, та впевнено. Зовсім скоро, ми опинились біля вхідної двері її дому. Ми постояли декілька миттевостей, не наважуючись попрощатись один з одним. Очі бажали темряви, вуста поцілунків, тіла обіймів, серце крові кипіння. Але я простягнув долонь, потиснув її ніжну ручку, і подумав про себе – Ідіот! А може і ні, може так і краще. Люди дивні створіння, вони сприймають все так, як вони цього хочуть, іноді навіть ігнорують реальність, і з радістю віддаються своїй фантазії. Головне все робити з гордістю, та впевнено. І коли в кожній твоїй дії є впевненість, коли ти впевнено тиснеш дівчині руку, яку насправді хотів би поцілувати, вона сприймає це так, мов у тебе є свої важливі мотиви, вона впевнена, що не поцілував ти її не від того, що ти ідіот, боягуз, або від того що ти втратив сенсорні здібності, датчики тепла і т.д. Ні. «Не поцілував, бо хотів потиснути руку, не поцілував, бо не хотів, не жадав, не відчував тієї бурі в крові, не бажав її вуст.» - Саме такі думки вона має. Звісно якщо вона також уражена інфекцією любовного романтизму. І навряд хтось має імунітет до цієї хвороби. Вона піймає усіх, окрилить кожного, але і встромить ножа у вашу оголену шию, якщо ви будете необережні. А таки встромить, прокрутить лезо декілька разів, щоб багрова кров, мов сік богів, нагадала про своє існування в потайних тунелях ваших бажань та тіла. Щоб дала розуму згадати, що у вас всього чотири літри червоного життя, і що біль також має право на існування, навіть в країні кохання. Але що тут говорити про кохання, його треба відчувати, його треба коштувати на смак, а не лише ловити носом солодкі запахи, в нього потрібно пірнати з головою, і опускатись на самісіньке дно, аж поки це кохання, не роздушить тебе, не зітре в порох, але перед усім цим, перетворить тебе на Фенікса, який зуміє вродитись наново, на своєму ж смертному одрі. Кожного нового дня, я очікував як нового життя. Я запам’ятав її графік, знав коли, як, і де вона кожної миті, знав усе і всяк. Або вважав що знав.. На межі. Глава 1 - Ваше серце може зупинитись в будь-яку секунду, – пролунав співчутливий голос, наповнений силою та водночас страхом злякати, на вигляд розумного чоловіка, в білосніжному халаті. - Ви що, здуріли? – подивився я на лікаря так, наче він говорив на другій мові, і не просто говорив, а матюкався. Це була міська лікарня. Білі стіни, люди в білих халатах, білі постілі, цей незрозумілий, нехай буде білий лікарняний запах, адже у них все біле, пронизував усе твоє єство, усе що в тебе є. Таке враження, що всі вони - родичі бога, ангели, які спустились на землю допомагати людям. Але стоп. Ангели не кажуть тобі, що ти ось-ось помреш. Тож лікарі, лише грають роль янголів.. Інколи в них дуже непогано виходить, але інколи вони і лажають. І я подумав про те, що всіх нас загребе смерть рано чи пізно, оскільки люди з ролями ангелів залишаються людьми і не мають влади над страшенною, чорною, холодною постаттю з косою, під іменем – Смерть! Ось і мій час настав, скоро і мене вона забере до своїх холодних обіймів пітьми. Дивлячись в одну й ту саму точку, я всерозуміючи кивав сам собі так, наче вже прийняв поразку життя. Оговтавшись від цієї, іноді зовсім недоречної філософії, мій мозок та м’язи шиї загорлали в суворій незгоді зі словами лікаря: - Що за маячня? Як я маю це розуміти? У будь-якої людини серце може зупинитись будь-якої миті, але для чого ви говорите це саме мені!? - Дмитро Володимирович, ваш стан говорить про те, що ви повністю здорова людина, у вас немає ніяких симптомів, ви ні на що не жалієтесь, але… - Так якого дідька ви мені говорите про зупинку серця? Чорт забирай! - Заспокойтесь і вислухайте мене. Рентгенівські знімки показали в вас прогресуючу патологію клапанних пороків серця. Сама патологія не несе великого ризику для життя, та.. - Тоді я пішов додому, якщо немає нічого страшного! – кипів я від злості, яку збудили, передчасно приписавши мені смерть. - Замовкніть і вислухайте мене, чорт забирай! Я вам що, клоуном влаштувався? Ви гадаєте, що мені приємно розказувати вам, як ви здохнете через два роки?! Ви вважаєте, що це так легко, дивитись на здорову, красиву людину в молодому тілі, і при цьому приносити їй вирок, і бачити що вона скоро згниє та розсипиться в дерев’яному ящику, який називають гробом? Так ось знайте – це ніфіга не легко! Очі лікаря були червоні від болю, наче він сам переживав подібну втрату. Втрату життя близької йому людини. Може так і насправді було, а хто знає..? Тільки він сам. - Я вас слухаю. Будь ласка, продовжуйте. – Ледь вимовив я, підбадьорюючи себе знанням того, що сучасна медицина справляється з найскладнішими захворюваннями, а отже і моє, про яке я ще нічого не знав, певно можна без проблем вилікувати. Звісно, не обійтись без грошей, але я був певен, що мені допоможуть родичі та близькі, і взагалі усі здатні на поміч знайомі. Я був не такою вже і поганою людиною, щоб ніхто не захотів залишити мене при житті. - Патологія прогресує, але це не найстрашніше. Аналізи показали, що ваша кров має в своєму складі бактерії стрептококу, самі по собі, вони не викликають великої загрози і виводяться вони легким курсом антибіотиків. Але в той момент, коли бактерія стрептококу потрапила до вашого організму, а проникнути в організм людини вона може будь яким шляхом: через тварин, повітряно-крапельним шляхом, через їжу і т.д., ваша імунна система була ослабленою, можливо ви хворіли місяців зо два тому, можливо в той час траплялось щось неприємне? - Звичайна простуда.. і невелика депресія... – не міг я второпати фатальності ситуації. - На жаль, цього достатньо, щоб бактерія стрептококу вразила ваші органи. А саме – серце, оскільки у вас була незначна вроджена патологія одного з його клапанів. З історії ваших хвороб, я бачу, що цю патологію не оперували, адже вона зовсім не значна сама по собі, і ніякої загрози не несе. Хто б міг подумати.. Бактерія вразила внутрішню оболонку серця, і в наслідок ослабленого імунітету, був викликаний бактеріальний ендокардит. Сам по собі, ендокардит прогресує пришвидшує патологічні зміни серця, а оскільки у вас була вже вроджена патологія, виходить подвійний ефект.. Цю небезпечну бактеріальну хворобу можна пригасити, та навіть вбити широким спектром антибіотиків, або донорським серцем. Донорство для вас не підходить, оскільки ваше серце особливе, з вродженим дефектом. І ось найстрашніше, що могло статися: широкий спектр антибіотиків може вбити ненависну бактерію, але побічна дія в них не мала. Ні від чого не страждає печінка людини так, як від потрібних нам антибіотиків. І справа в тому.. що.. Оскільки патологія серця йшла в геометричній прогресії, то бактерії ендокардиту встигли вразити і печінку, зробивши її більш ніж в половину менш дієздатною. Жодна людина не витримає такої дози антибіотиків. А точніше печінка в такому стані їх не витримає, вона повністю згине. Ваше серце може залитись власною кров’ю в будь-яку секунду, і це призведе до розриву тромбів, сердечній приступ.. настільки деформовані і не оперовані клапани не протягнуть більше двох років. Імовірність того, що це з вами не відбудеться - Один відсоток. Але й два роки - це космічна цифра. Моя дружина загинула від набагато простішого захворювання серця, лише через місяць, як ми побрались. Це кінець. Лікар, ім’я якого я навіть не подивився на бейджику, вийшов з власного кабінету, проговоривши останні слова з незнаним мені раніше болем. Але не тепер, тепер я вже знав. Все життя, я обіцяв собі, і кожної важкої хвилини я клявся собі, що ніколи не здамся, що витримаю всі тортури, падіння, удари, та несправедливості. Я завжди знав, що біль - це ключ до дверей, до дверей пізнання, могутності та істинного життя, але тільки тоді, коли ти в змозі перемогти в собі безпомічність, відчай та смуток. Адже, якщо ти витримав цей біль, то і натиск щастя буде тобі по силам. І коли вона сказала мені: - Ти мені ніхто. Ти потворний. Не лізь в моє життя, ти дратуєш мене своїм існуванням. Я весь час насміхалась над тобою, просто грала роль закоханої дівчинки, а ти повівся. В моїй голові ніяк не вкладалось, що Софі так повела себе зі мною. Я так і не зміг зрозуміти.. Все було прекрасно, мов у казці, та навіть краще, і неможливо так грати роль. Неможливо запалити свої очі блиском щастя, неможливо підпалить вогнем вуста. Вуста, які досі тремтять своїм дотиком на моїх власних. Ті шалені дні та ночі, які мов у наркотичному дурмані, робили з нас богів таємних насолод. Які змусили забути про реальність, які дали прохід у інший світ.. Їх бережу, як таємницю. Вона була жива, мов буря, яка підіймала все в мені, аж до самих небес, і я був певен що в ній все так само співає, як і у мені. Я не повірив їй. Не повірив, бо був закоханий. І все ще зостаюсь таким. Звісно… Вона ж акторка. Два місяці пройшло з того часу, як пролунала ця злиденна її фраза: «Ти ніхто..», «Я насміхалась..», «дратуєш..». І я це витримав, я йшов далі по життю, не без болю, не без страждань, але йшов, і доволі позитивно дивився на майбутнє. Хоч як там буде - неважливо. Я знав що зможу все, і ніщо мене не зупинить на шляху до розуму, душі, дружби та кохання Але дійшов до цієї білої лікарні, в якій щороку робив загальний огляд свого фізичного стану, але цей рік став інакшим. Тепер я знав, що цей удар життя, мені не витримати, бо удар не від життя, а від смерті. Тільки но збагнути.. Лише декілька десятків хвилин тому, я знав, що переверну світ своїм буттям, я знав що сили які маю від природи: мій розум та тіло, здатні взірвати кожний атом кожного людського тіла в неймовірнім захопленні. Все життя їх тренував, мріючи стати чемпіоном всіх людей, на Великій Олімпіаді Людяності та Яскравості. Моя ВОЛЯ захлиналась власними амбіціями, як тепер, захлинеться моє серце власною кров’ю. Чотири літри життя стануть шляхом до дев’яти кругів пекла. Так саме до пекла, але не за гріхи, а за те, що не встиг утілити в життя я власну мрію. Я став нічим, а був усім. Я впав, і вже не підіймусь, не достає у мене сил, та й нащо? – Немає сенсу. Глава 2 Ідучи тією ж самою вулицею, що і пів години тому, я вже не помічав живості у ній. Хоч все було так само, але й трошки потемніло, як на вулиці, так і в моїй душі. Вечірній Київ запалав своїми електричними світлячками, дітлахи, такі веселі й кмітливі, живо гралися в сніжки, не знаючи ніякого болю, та холоду життя, окрім талого сніга за пазухою. Заправляли сані, фантазуючи собі що їх везе фантастичний білий кінь, а не батько з забитою мотлохом головою, радість якого лише в цих дітях та в тій, хто йому їх подарував. Білі сніжинки не втомлялись створювати свої нові шедеври, беручи участь у творінні «Великої Картини Життя». І на це, вони не жаліли свого маленького прекрасного тіла, віддавались без страху і так ритмічно, без перестану танули в обіймах земного тепла. Але це все було вже не для мене. Я вже сказав свій монолог, та відіграв свій діалог. Все стало сірим, та чужим. Навіть власне тіло жме. Все чого хотілось, так це повернути час, на років 19 назад, саме у той день коли на світ з’явився. Не тому що я прожив життя нікчемно - ні.. Але хотілось трохи більше встигнути, хотілось трохи більше знати, хотілось ухопити свою мрію при житті. Коли все втратив – нічого уже втрачать. Нема ні радості ні болі, і навіть смуток пропадав в пітьмі, немає сумнівів та й долі. І навіть страх у забутті.. Віршем пролунали власні слова, невідомого життю автора. - Два роки.. максимум два роки.. Що ж робити? – міркував я з великим пофігізмом на пару. Не було ніякого бажання, проводити останки свого життя в смутку, та відчаї. - Самогубство бридка річ. Та й нащо? Хотілось пірнути в забуття, прожити обгризки так щоб ні на секунду не згадувати про те, хто я, в чому сенс мого життя, і чи взагалі живий я. Повністю осліпнути, щоб не бачити власного носа, і не розуміти навіщо він взагалі. Поміркувавши, і все обдумавши я вирішив відправитись в останню подорож. Можливо не найкращу, не найчистішу та не найгіднішу. Але все таки останню, тому було байдуже на критику зі сторони живих людей. Але перед усім запланованим я хотів попрощатись. Все таки, я любив своє життя. Я любив солодкі миті сміху, які грали по струнам моєї душі. Сміх, який ледь не вбивав мене іноді, від якого, тіло наче при епілепсії тряслось в насолоді веселощів. В мене була ціла купа товаришів від яких завжди почуєш та побачиш щось нове, ідіотське або розумне, цікаве, чи навпаки нудне. В мене були і друзі, і я б сказав, найкращі в світі. Та світ не знав їх с того боку, який відомий був мені. Іноді ми власноруч створювали світи, в яких нам хотілось існувати, отже наша планета Земля, не була для нас кордоном. Я відчув кохання. Один з найкращих плодів людського життя. В ньому є увесь букет смаків. Любов топила мене в океані ніжності, окриляла, даючи змогу злетіти високо над світом, забирала дані крила , пускаючи мене у вільне падіння, давала змогу відчути твердість нашої землі. Приходила вона, даючи мені усе що тільки є, а ідучи - усе це відбирала. Я пізнав усе: і біль, і жаль, і смуток, і сонце насолоди, і сміх і радість я відчув, і відчай інколи приходив.. Я знаходив і втрачав, і знов находив. Я падав в прірву, і цим самим пізнавав її я глиб, так само я злітав і до небес, розуміючи що життя таке ж об’ємне, як і ця Земля. Як дізнатись, що я здоровий? – потрібно інколи хворіть.. Ось я і хворів, і одужував, мені не було ніколи нудно. Завдяки багатогранності життя, та відчуттів. Життя прекрасне. Мої батьки, частенько мандрували, залишаючи на мене двоповерховий будинок, з невеликим маєтком, котами та собаками. "Далі буде" "Далі буде" "Далі буде"