Я пливу у вічну дорогу зі сторінок що переливаються різними кольорами; гітарними рифами і ллються в наші тіла і вуха в'язкими літерами на папері, що вічно кудись мчать з-під ручок і ніг кудись геть за межі цього сценарію в іншу картину, не з цього Керуака, не з цього Школьніка, де ти кажеш собі: лиш пиши розбірливо, Дарій, пиши розбірливо, тобі це потім ще читати. Де на вічних хибних зворотах чатують ці розсобачені дорожні знаки, що червоними світлофорами усе плачуть тобі ночами, дитячими криками через вени, через пори википають із твого тіла, скиглять, молять зробити із ними бодай щось. Але де ж ти те бодай щось зробиш, ти ж бо і сам в цей задимлений ліс постійних Луперкалій колись звернув, необачно вступивши в чорноту перед собою і впавши в діру, що усе затягувала й затягувала: Буковскі, Турист, Ната, Ната, Рижий, блядь... Де ти вислизаєш зі свого задроченого фіолетового диванчика, неначе дитя у коконі і ти вже, як Нео з Матриці, дивишся в лице усьому світові й вже наче й хочеш його обійняти, але ці йобані сонячні промені, цим постійним йобаним сонячним потоком харкають тобі в обличчя. І вже наступного ранку, десь під запахом брудних шкарпеток і поту, знову знайду чиюсь руку і наче б то й потягнути її, й пригорнути це викохане тобою створіння, що тхне цигарками й перегаром, але яке вічно кривиться від сигаретного диму, бо ж, сука, у неї алергія на тютюн, а ти куриш, курва, куриш!!! І ні, я не така, але сміймося, аж до плачу, сміймося серед Луцького вокзалу, коли зіркове сяйво лиш тихо так горнуло наш шепіт, завертаючи кожне алкогольне слово, кожну прокурену думку у довгий сувій пергаменту, щоб потім цей курвлячий син про це написав, ми ж то обоє хочемо, щоб ти бодай щось усе написав; довгими переговорами в скайпі: пиши, пиши, пий, бий, пий, і біль, біль потяги скеровують в зворотні станції, та зворотнього відліку у часі не дочекатись; і тепер уже вічно в голосних гітарних рифах Школяра чутиму лише плач, плач дівчинки, що прибилась до ліжка й солодко так, ніжно шепоче... Й стрілка годинника вперто відбиває ритм рейок твого поїзда, мого поїзда, геть із цієї сцени, — де я губами торкаюсь твоїх сосків, — в іншу сцену, де я щасливий, що знову маю сім'ю й стою на березі моря, вдоволено обіймаю, чи то найкращого друга, чи то найкращу коханку, чи то знову мене змиє хвилею води до пірсу в монументальний Харків, води якого омиють мене і обдовбані очі Школяра і ми втонемо серед високих будівель цього тріпу. І це моє життя, а не річка, моє життя, а не річка, не борсайтесь у ньому, наче ніколи й не вміли плавати, плавайте красиво, вам ще бути буквами на цих сторінках, котрі і так, в принципі, ніхуйово так плавають у своїх надуманих ґратках. Іноді в сміху я чую, як людину зсередини зжирає її минуле. Але частіше я чую, як в плачі людина сама із себе сміється, доторкається до своїх сліз і уже, як неначе Аліса в Задзеркаллі, в сльозах своїх починає сміятись із себе самої й замикати цей круг вічно замкнених у собі людей у свої ж сльози і розбивати їх об чорну плитку сирої ванної кімнати, де стільки красивих ніг ридало і стільки красивих ніг сміялось і звивалось навколо тебе, ніжно вустами прилипаючи до твоїх вуст, звабливо, спокусливо шепочучи щось на парселмові й ти б уже занісся з головою у її гріхопадіння, вдалину за її голосистим сміхом і ось ти уже в ній, уже з нею, але скрапуєш сльозою її красивих ніг на чорну плитку ванної кімнати й вона, як Аліса в Задзеркаллі, знову вчиться метаморфозам свого плачу в сміх, можливо навіть поруч із тією, хто прокуреним голосом давно уже викладає трансфіґурацію сліз у сміх на холодній підлозі цієї ванної кімнати, присідай ж бо поруч, Школяр якраз знайшов медіатор. Кожен крок, кожен удар Ратуші, як удар по сонній артерії грифом гітари, коли тобі уже похуй в принципі, що писати і похуй, що говорити, лиш би матір чергового разу не засинала з думкою, чи її чадо, яке ото колись вилізло з її вагіни, лежало поруч, всміхалось й було щастям, обплетеним в м'язи і кістки, але щастям, витвореним з такої палкої любові із тим довговолосим світлим чоловіком, чи це вічносерйозне дитя не засинає десь в оточені обдовбаних людей, що вічно метушаться навкруги, де Школяр грає усе на гітарі, лиш би він грав і не випав знову у той світ з якого немає вороття, а ми ж бо завжди балансуємо міє ним і солодкою думкою матері перед сном про те, чи її чадо знову не втрапило в пастку розширених зіниць і алкогольних площ серед вічноп'яних, та далеко не вічномолодих гавнарів. І лиш грай, Школяр, грай далі на своїй гітарі, лиш так ця історія усе розвертатиметься далі, вона ж бо, насправді, безкінечна й уже десь зараз постукає в наші двері дракон щастя Фалькор і продасть нам якогось дешевого себезамінника, який ми викинемо, викинемо геть, розіб'ємо об стіну, ми ж бо тут не для того, щоб бути щасливими, щасливі — дурні, лиш грай, Школяр, грай. І скоро завершиться ця дорога з вічної печалі і завершаться вічні розірвані шматки цього сценарію, який, певно, Господь писав не цілком тверезий, якщо він, звісно, не лежить десь уже там закоцюблий від холоду в ломці чекаючи чергової дози героїну, чи хуй там їх резбереш, чим Боги ширяються, та зараз не про те, грай далі, Школяр. Тут, десь тут, ти мусиш це зрозуміти, тут постане крапка в усьому. Колись цей пристарілий наркоман таку ж крапку (ба навіть цілі дві) вбив своєму синові в долоні, тут вона розірве не лише нашу плоть, зіниці й шкіру на шматки — думки теж розборсає, як ранішній будильник залишки сну вологими плямами по постелі, вона розтерзає нас із тобою по різним дорогам і світобаченням. Той нарік вміє ставити крапки, свою ж він грізно вбив на роздоріжжі вказівними знаками у різні боки, грай, Школяр, та зрозумій, що цю крапку колись Господь вбив хуєм твого Батька в твоїй матері, так само як і мого в моїй, і можливо Саша це уже викупив, але ця крапка зветься життям. Грай Hurt, Школяр, Heart болить. В Колі харт, в Алєсі харт, у кожного свій харт наповнює кістки і м'язи перед сном, котрий так самовпевнено насувається, як тільки узрить місяць у повні за вікном прокуреного балкона, й той Харт нотами, чи то Джонні Кеша, чи то Скріптоніта, чи то просто імпровізом на гітарі, або в судомному відчеканенні слів на папері й викрикуванні їх паром у холодну ніч, у кожного харт так перетискає горло, в кожного харт так судомить, кожен хворий на свій харт, кожен воліє кричать про свій харт, мій харт, твій харт, забудь я ставлю на твоєму болі життя. Присвячую Сергію Гупало a.k.a. Школяру, котрий своєю грою на гітарі й надихнув мене на цей вірш-поему.