О, скільки болю в імені твоїм.
Призріння, лицемірства і отрути.
Безслів’ям замордованих годин,
Не вирвати із серця, не забути.
Немов важкий, розпалений метал
Лягла на груди зрада і прозріння:
Це ж як Іуда ти мене продав,
Любов сліпу закидавши камінням.
За срібняки, що в світі лиш сміття
Ти розтоптав і розірвав на шмати
Чиєсь, покірно віддане життя
І очі ще не навчені брехати.
Іди, втікай як злодій, чи як кат.
Спіши, бреди навпомацки до краю.
Віддай наступній душу напрокат,
А я тебе колись і не впізнаю.
Як мені сказав той про кого я писала -якщо родиться телятко плямисте -то вона так і все життя буде плямисте::)))Тому бувають телятка різні і з ріними плямками. У нас з Вами певно телята з одного стада
Журавка відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Супер. Дійсно наші з Вами вірші чимось перегукуються. Особливо сподобались слова : "очі ще не навчені брехати" і "душу напрокат". Я теж тоді ще не вміла брехати а він віддавав свою душу напрокат"
Журавка відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
що тут скажеш "се ля ві..." Не хочеться вірити, що всі чоловіки одинакові, але схоже на те
Оценка поэта: 5 Зачіпає! відчувається такий біль, такий сум крізь рядки.... розумію Вас...
Журавка відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Так, суму у тих рядках багато дійсно. Але, як писала Ліна Костенко:
"На те й погорільці будуємо хатку,
Над хаткою небо і знов голубе.
Найвище уміння почати з початку
життя, розуміння, дорогу, себе...".