І сказала Зозуля: "Для себе жити сумно і не цікаво…"
Літа зозуля між столітніми дубами…
Сумувала, кувала, говорила та не з нами,
Зронила пір’їну, що летіла на землю,
Підкинула діточок своїх у чужу оселю.
Сіре пір’ячко впало, вмить всесвіт накрило.
Прекрасний світ, колишній її дім сумом оповило…
На гіллячку сіла, голівоньку схилила,
Нещасної дівчини долю гірку повторила.
Білим лебедем була - стала тепер сіра.
Не змірять суму душі, не існує така м́іра.
Кувала тихо пташка, листя підспів́ало,
Давню свою історію світу знову сповідала:
"Ішли дорогою чотири вільні долі
Там, попід лісом, при дорозі виросли тополі.
Бризками сонця заблищав холодний ранок,
Разом спостерігали - ніч змінює світанок.
Втім сімейне життя їм здавалося раєм,
Душу-чашу ніжністю по вінця залива. Ми знаєм…
На дорозі були і печалі, і радість
Повсякчас жили з ними і перемоги, і жалість.
Здавалося, ця казка буде жити вічно
Та маленькі тріщинки росли у ній пор́ічно.
У них було своє мале рожеве царство,
Але закралося у нього підле зр́адництво.
Усе трощило, ламало на своєму шляху.
Ворожка-ворона віщала, несла мені туѓу.
Скільки болю, нещасть і страждань пережили
Піднебесний чудо-замок зберегти не зуміли.
Чорнії хмари зібрались над головою
Вперше відчула себе беззахисною, малою.
Прекрасний лиш мій світ руйнувався на очах
І прийшлося рятуватися, тікати в попих́ах.
Дорогою ідуть три одинокі постаті,
Позаду лишилася губернія Радості.
Край дороги три ріки не повисихали
Сльози і плач, жадання смерті навкруг постих́а́ли.
В руках каміння замку. Чи повикидати
І понад степом, понад гаєм пісню простилати?
Хай усе іде до бісу. Що було те було.
Лиш цю сповідь чистеє небо одне і почуло..."
Довго-довго на землі в самоті ходила
Діточок маленьких, рідненьких з часом погубила.
Доленьку її зламали, як калину в лузі
Не т́ому життя присвятила, любі мої друзі.
