Вона прилітала, одноденний метелик-імаґо,
І сідала на скроню, лоскочучи крильцем щоку,
І слухала дихання, і булА до нестями рада,
Його цілувати в уста, і в тому не було гріху.
Увісні він якОсь спитав в одноденки:
«Дурненька, чи знаєш, що скоро закінчиться літо?»,-
«Я не вірю, не вірю в твої побрехеньки,
Воно вічне, як я, бо доба ще моя не прожита».
Ніччю знову будила від сну поцілунком,
Не метелик, а дівчина, з шкірою із оксамиту,
І волоссям, що пахло нектаром, чи трунком,
І тулилась до тіла, і здавалася несамовитою.
Крильця скинувши, - стала трішечки грішною,
Бо ж не янгол вона, а тільки тремтливий метелик,
Чи коханка...Що не стане майбутньою, ані торішньою,
До нестями хотіла кохатись тепер, бо час усе перемелить.
Він уже не питав ні про що, бо навіщо слова,
Як на дотики так красносмовно мовило тіло,
Коли знав завчасУ, що така швидкоплинна доба,
І що скоро усе закінчиться, мине і зотліє.
Напинав її тіло, як на лук тятиву,
Рахував то хвилини, то секунди двобою,
А вона лиш шептала: «Я знаю, тепер я живу,
Як торкнулася полум'я того разОм із тобою».
Час – лиш склянка без дна…
Протече, як ілюзії миті щасливі…
Він прокинувсь – за вікном нуртувала зима,
А на шибці, - крильця метелика – іній.
Да, Жень, в грусти всегда больше правды, чем в веселье... 
Казка з життя. 
