Ще літо моє десь тихо бреде покосом.
Ще осінь дає обіцянку взолочувать коси.
Ще маю надію зима не дійшла й до порога,
Але пам'ятаю, чекає вже дальня дорога.
Ще серце моє, хоч болить, а тріпоче.
Ще я усміхаюся й сміх мій дзвенить дівочо.
Ще руки уміють обняти, хоч трохи зболіли.
Я душу втончу бо не дасть відлетіть її тіло.
Ще трішки життям порадію, а може поплачу.
Красу ще очима вберу, а як же інакше.
Ще трішки пожити, ще трішки, трішки пожити,
Я душу готую, щоб в небо її,
Мов в життя відпустити.
Мов в життя відпустити.
Гарно і сумно так, важкі миті бувають у кожного, але не всі отак мислять: "Я душу втончу..." Дякую, Анночко, за привітання, за добрі слова, чудову душу. Вам здоров'я і удачі зичу.
Коли дорога нас туди поведе - не знає ніхто. Та Ви праві, що, знаючи про майбутнє переселення в кращий світ, потрібно достойно прожити своє власне життя. Другого ж не дадуть. Аплодую
@NN@ відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
СУмно, але приходить час, коли такі думки порушують спокій, бо треба: Я душу готую, щоб в небо її, як в життя відпустити.
@NN@ відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
я не пам'ятаю де прочитала,- *треба завжди пам'ятати про смерть, щоб достойно і повноцінно жити*. Дякую що заходите в гості.
- кажуть француженки випивають після ..ти років 1ст. вина для тонусу, думаю віртуальне не завадить.