Весніє. Синиці аж зайшлися, вицінькуючи своє «покинь сани, бери віз». Рілля вже сірооко підморгує, а на вітах уже висунулися цікаві зелені носики. І вже батька до хати хіба сон зажене або – коли зголодніє. Щойно «одинадцятим трамваєм» дістанеться додому – перевзується, перекусить – і на город чи до винограднику.
– Годі вже! Навідпочивався за зиму. Пора вже й за роботу: весна не жде.
Виріс же у двох стареньких, що були йому за батька-матір, і від них засвоїв: поклонися не «бугаєві», що за лискучим столом, а святій земельці: вона краще дякувати вміє.
А як випаде у вихідні «кльовий день» – аби ноги не підвели. Ще звечора накопає черв’яків, намісить наживок – і, ще й не засіріє, батько вже з вудками «на чатах» (звик ще Костиком).
– Це ж і терплячка гартується, і змагаєшся з рибою: хто кого перемудрує, – казав він після вдалої риболовлі. Та й поганий кльов теж не смутив: «то не рибак, якщо з першого разу прийде з уловом». А от мисливства – не признавав.
– Скільки ще тій людині крові треба? Хай уже – вбивати ту живність, яку на це годуєш. А ту, що сама собі харчі дбає?.. Та й підранків скільки після тієї «забави» по лісі доздихує… Е ні, мисливство як необхідність давно віджило.
А вечорами, після денних турбот, було візьме баяна і заграє – то «Полонез», то веселої втне. Ще змалку-бо прилучився до світу музики: дід був знаним на округу скрипалем; жодне весілля не гуляли без Базькових (так звали діда в містечку) музик, і на посиденьках вигравала його скрипка. Ось тільки… «казав старий, що пальці в мене не скрипальські», то й опанував Костик – баян.
То й не дивина, що до всього цього ще й розвилося прагнення оспівати віршем усе, чим душа жива. А життя ж було…
З пуп’янка не був батько пестунчиком долі. Народився у війну (в той день Вінницю визволили). Дволітнім «присусідила» його мати до двох стареньких (у яких майже всі діти повмирали голодного 33-го,а найстарший син поліг під Ленінградом) і подалася зі старшеньким шукати кращої долі до Дрогобича. Дідусь Базько і баба Віра вклали в малого і душу, і селянську мудрість; коли ж мати приїхала до сина, вони навіть словом про це йому не обмовилися: боялися, що Костик їх покине.
У школі не лінькував, особливо тягнувся до хімії та історії – навіть ходив на розкопки зі студентами. На шкільній лаві і захопився Костик Нудний (прізвище його рідного батька) віршуванням. У гайсинській «Трибуні праці» побачила світ перша його поезія «Мечта зовёт» – ще як був старшокласником.
Після двох безуспішних спроб до педвишу (за другою – не змовчав, коли екзаменатор брав від вступника «на лапу») працював піонервожатим в інтернаті. Згодом – комсомольська путівка до Кривого Рогу. Діяльна вдача відразу стає примітною: Кость безперечно стає лідером у бригаді. Розквітлий у ту пору КВК, молодечий запал, та й – звісно – кохання... Все це не давало авторучці заіржавіти.
Далі – Немирів. Опанувавши фах майстра-будівельника, Костянтин зводить швейний цех у рідному селищі. Перший шлюб (хотілось бути спокійнішим за батьків, які все частіше нездужали) не приніс ані спокою – старі дочасно пішли з життя, – ані щастя. Зрада «благовірної» поклала цьому край; болючою була розлука з сином…
І ось – радість! Просте вітання від «очкастого Галчонка», палкого юнацького кохання. Листи… Новоріччя-73 в Кишиневі… За кілька днів – уже разом, рука в руці – аж до скону. Кохана дружина, троє дітей (я в сім’ї середульший)… і – «любий хист», слово не дає спокою.
Згадую: бувало, заграємось малі – гамору повен двір, а ще сусідські надбіжать… Ускакуємо до хати – і за нами впурхне сміх і галас. А мама ще з порогу:
– Цс-с-с!.. Батько пише…
А за якусь годину, розминаючи правицю, він виходить посміхаючись:
– Послухайте-но свіженьке…
(Чи не оте, мало не побожне мамине «цс-с-с» і мене подвигало ступити на цю ж стежину?)
Доля ж відміряла батькові не надто довгий вік: лишень п’ятдесят чотири «з хвостиком»... І жодної збірки за життя. А сказати хотів людям дуже-дуже багато…