В ніч з четверга на суботу, в не чітко виражений час, у заповненому просторі дивом, здійснювались непередбачувані фантазії. Літали Орфеї, стояли могутні Ахілли, і феї в прозорих тілах, зачаровували всіх піднебесних створінь. "Ви земноводні і лихорадочні", - промовляли вони, - "вас використовує побут і жорстоко насміхається над вами. За вашими плечима коїться неймовірне. Немає часу спати...", при цьому махаючи дешевою палицею з дитячої крамниці, і наспівуючи такі затишні мелодії, пронизливі як довгоочікувана зустріч губ. Ще один поцілунок і руки розвилися на плечі і далі. Як цукор втікали з долонь непритомні слова. Це світлі відтінки ілюзій, і здатність їхня як у скла, а вибір як камінь.
Частіше потрібно бути новим й несподіваним. З таким девізом зайшов у нічний кошмар, на перший погляд ні до чого не зобов'язуючий голод. Але далі закони диктував звір. Люблю його за те що в нього є ціль з метою, і він її виконує. Тож пронизливим шляхом, розгублено й у захваті від величних споруд місцевих творців, зайшов у відокремлений залишок подій, де в кожному кутку нікого. Тільки в кінці у блискучому сяйві вітрин, під шарудіння поліетиленових знайомих, у всій красі, з виразним рельєфом, повставав образ Афродіти. Довго хитаючись, від смаку симпатичності, сів за тверезий стіл. Замовив клаптик безумства, адреналіну в дванадцять і п'ять оборотів, на десерт холодний настрій і дуже солодке снодійне. Моя улюблена кухня - наполегливе та вільне, з домішками ефектного "Я". І ніяких хімікатів, вони до смерті дратують. Цей стан - кокаїн, ще дозу і гордий та самотній поглиблено направляюсь в бік занепалих руїн, електромереж, бездомних залізних монстрів, літаючих у далеких небесах і неповторних алгоритмів. В цю ніч знищу все, нове відкриття - епоха "просторроко". Хіба це не круто? Хіба ми електроди? Ми як світло, ми як час. Може й це песимістично але ніщо не довговічне.
