Цього року остання декада липня промайнула в Карпатах. Це була моя друга подорож у ці мальовничі гори. Так у житті склалося, що останні кілька років, я не тільки нікуди не їздила, а навіть дуже рідко виходила з дому.
Сама я б ніколи не відважилася так далеко поїхати. Але мене в Яремче погостювати запросив мій дуже хороший друг, цікавий поет і співрозмовник, Ігор Стожар. А компаньйонкою стати погодилася юна дівчина, Ірина, майбутній соціолог-журналіст…
Подорож розпочалася дуже вдало. В потягу було чисто, в купе разом із нами їхала молода і мовчазна пара і тільки Іринка щебетала, поки всі не поснули.
Івано-Франківськ зустрів нас сонним вокзалом, зате коли приїхали в Яремче, то на нас чекав енергійний, говіркий, гостинний і привітний господар готелю та його сонячно усміхнена дружина, Марина.
Нас поселили на другому поверсі в номері з балконом, з виглядом на скелю Три слони і на річку та на фрагмент, покритих смереками, зелених гір. Можна було легко здогадатися, що там, біля скелі, шумить річка Прут, про яку я ще до початку подорожі прочитала в Інтернеті.
Яремче – це низькогірний курорт, розташований в надзвичайно мальовничій улоговині між горами на березі Пруту. Через місто пролягає дорога до найвищої вершини Українських Карпат — Говерли, на яку ходила Ірина без мене, бо я не ризикнула.
За легендою назва міста походить від імені гуцула Яреми Годованця, який першим оселився на цій території. Місто почало активно розвиватися після будівництва залізниці Станіслав (тепер Івано-Франківськ) - Яремче - Ворохта - Рахів в 1894р., яка призначалася для вивезення лісу у промислові райони Австро-Угорщини. Ще раніше Яремче почало розвиватися як дачне містечко, де відпочивали жителі Львова, Кракова, Варшави.
Зараз Яремче — найвідоміший туристичний центр Прикарпаття, має понад 40 туристсько-рекреаційних закладів і санаторіїв, більше 50 об'єктів зеленого туризму. Для курортної терапії використовують кліматичне лікування та мінеральні ванни. На половині території Яремчанської міськради розташований перший в Україн , Карпатський Національний природний парк, утворений в 1980 р.
Населення міста зберегло народні звичаї та обряди, найбільш цікаві з них — гуцульська "Розколяда", Андріївські вечорниці, Водохреще, купальське свято "Гуцульська берегиня". День міста відбувається у останню неділю липня.
До 2006 року у вжитку були дві назви міста — Яремча і Яремче. Первісну назву Яремче було уточнено рішенням Верховної Ради.
Найбільш цікавим для мене став каскадний водоспад Пробі́й (інша назва - Яремчанський водоспад), один з найповноводніших водоспадів Карпат. Висота падіння води 8 м, кут нахилу — майже 45 градусів. Утворився він у нижній частині Яремчанського каньйону річки Прут, у місці виходу на поверхню стійких до ерозії гірських порід — ямненських пісковиків (верхні шари) та аргілітів і алевритів (нижні шари).
Водоспад Пробій — популярний туристичний об'єкт, пам'ятка природи. Над водопадом побудований міст заввишки 20 м. Нижче водоспаду є розлога і глибока улоговина зі спокійнішою течією.
За водоспадом міститься другий сувенірний ринок Яремчі, який трохи дешевший за перший, що розташований біля автомобільного моста через Прут.
Саме тут у кафе над прірвою відбулася моя зустріч з поетами Івано-Франківщини. Вже тоді я відчула, що саме цей день стане перлиною мого перебування в Яремче.
Я не забуду усміхнені обличчя, привітні очі, теплі слова і вірші, які по-особливому перекликалися з гуком води, що навіть випадкові люди зупинялися і прислухалися, а одна маленька дівчинка навіть плескала у долоні.
Дуже вразила не тільки атмосфера за столом, а й смачні бутерброди, які так вміло приготувала Маринка з Ігорем, а ще національна страва – кукурудзяна каша «банош», яку варять зі сметаною, маслом та сиром. У нас подібну кашу називають куліш.
Саме у колі друзів на березі річки над водоспадом я відчула, що в мене вперше за довгі роки відкрилося друге дихання…
Наша перша самостійна подорож відбулася до міста Коломия, яке належить до найстаріших в Галичині . Тутешній люд провадить назву міста від назви потоку Коломийка, який так називають, тому що в ньому мили кола». Є ще один варіант, що назву місто отримало від свого розташування біля річки Прут. Колись Прут мав назву «Мий», відповідно місто назвали «Коло Мия», цебто коло Прута.
Коломиї завдячують своєю назвою танець коломийка і короткі пісні, які теж називаються коломийками.
Але ми були у цьому місті тільки проїздом, тому що їхали далі, в місто Косів, щоби побачити особливості архітектури, одягу та карпатських традицій, а ще помилуватися краєвидами з висоти пташиного польоту. Краєвиди ми побачили, але одягнутих в національні костюми людей і якісь гарно розмальовані хатинки не зустріли. Я вже тоді зрозуміла, що по телевізору нам показують тільки рекламу. Про цю подорож можна сказати простими словами – «Тут була Оля і Іра». Але завчасно, ще до початку подорожі, я прочитала і про Коломию, і про Косів, тому намагалася не зважати на розбиті дороги, жахливі автобуси і спекотне сонце, а просто милуватися горами, покритими лісом, які можна було бачити із вікна…
Багато хто знає, що Косів – це невеликий райцентр, відомий своїм суботнім базаром. Це місто вже відсвяткувало свій півтисячолітній ювілей. Шкода, що від минулих віків у цих гордих горах у Косові майже не залишилося нічого, окрім колючих смерекових лісів над містом.
В одній легенді згадується, як князь Данило Галицький послав у гори боярина Косича з наказом зміцнити кордони Галицької землі. Косич оселився в дикому гірському краю і позичив своє ім'я новостворенному поселенню.
Косів і сіль - два слова-близнюки. Але саме природа - головне багатство краю. Чисте повітря і його здатність лікувати, відстороненість від цивілізації, спокій.
Місцеві жителі навчились заробляти на народних промислах - ліжники, вишиванки та місцева буро-зелена кераміка мали неабиякий попит. А ще - "weneckie korale", "венеціанські коралі", великі прикрашені орнаментами кулі, з яких можна було скласти намисто.
З цим містом пов'язана історія найвідомішого опришка, Довбуша. Більше того, в сусідньому з Косовим селі Космачі є пам'ятник народному меснику (авторства Михайла Дідишина з Космача) та музей Довбуша.
Інша дуже змістовна і довготривала подорож буда до Солотвино. Спочатку ми зупинилися біля водоспаду, ім‘я якого Труфанець. Він знаходиться між Ясенями та Квасами, біля самої дороги. З південно-східних схилів Свидовецького хребта, з-під Близниці, з субальпійських лісів і лук, з висоти в 1720 метрів несеться чиста вода - і так спішить до устя великої ріки, що, не витримавши, летить з 36-метрової висоти. Біля підніжжя водопаду є облаштована альтанка для того, щоб помилуватися найвищим природним закарпатським водоспадом зблизька.
Водоспад носить ім'я потічка Труфанець, який є правою притокою Чорної Тиси. На стенді біля водоспаду написано, що довжина Труфанця (потічка) - 2830 метрів, з них 230 він тече під землею.
Далі ми їхали через село Кваси, Закарпатської області, Рахівського району, яке розташоване по обидві сторони річки Чорна Тиса на відстані 14 км від районного центру Рахова і за 26 км від Географічного центру Європи. Кваси відоме тим, що тут дуже багато мінеральних джерел.
Село розташоване в міжгірській долині річки Чорна Тиса, оточене з півночі Полонинсько-Чорногорським пасмом гір (з вершинами Побори - 1076 м, Близниця - 1880 м, Менчул - 1120 м), з півдня - Мармароським кристалічним масивом. У цьому районі розташовані Чорногори (у складі яких знаходиться найвища вершина Українських Карпат г. Говерла - 2061 м, та решта 5 двотисячників, з яких до Квасів найближче розташована г. Петрос, 2020 м). Клімат помірно континентальний. Гори лісисті, займають 6082 га площі. Вище лісистих гір простягаються альпійські луки, які називаються полонинами. Ліс змішаний: бук, ясен, ялина, ліщина, черемха, явір, тополя, береза та ін. Також у лісах зустрічається багато грибів та ягід таких як чорниця, суниця, ожина, калина, горобина, брусниця, шипшина та багато ін. Село перетинає залізниця Львів-Рахів. У Квасах є золото.
Через деякий час ми вже їхали через Рахів- районний центр, який лежить у мальовничій улоговині вздовж ріки Тиса. Перша письмова згадка про місто датується 1447 роком, хоча місцеві дослідники стверджують, що місто існувало вже в 910 році.
В 15 столітті Рахів мав власну печатку і герб і належав до володінь угорських королів. За однією з версій, назва походить від слова "рахувати", оскільки місто лежало на торгових шляхах і купці, зупиняючись тут, перераховували гроші.
Це місто-курорт туристи з-за кордону називали перед другою світовою «Гуцульський Париж». Воно розташоване поміж Карпатських гір. З півночі його обіймають Горгани, на заході височіє Свидовець, на північному сході — Чорногірський хребет, а з півдня наступають Рахівські гори. Ріка розрізає Рахів навпіл і, закована в граніт, тече паралельно центральній міській вулиці.
Рахів - найбільш високогірне місто в Україні, яке розкинулось на висоті 820 м над рівнем моря. Між найнижчою і найвищою вулицями — понад 500 м різниці у висоті.
А ще кажуть місцеві люди, що це місто стихій. Метеорологічні спостереження засвідчують, що в районі Рахова буває найбільше в Україні гроз. Впродовж року тут майже 50 днів припадає на громи та блискавиці.
Рахів — «земля господаря Раха». Шість століть тому це було поселення у чотирнадцять дворів. Перші мешканці — гуцули. Мисливці, вівчарі і пасічники.
Менше ніж за сто останніх років Рахів побував у складі п'яти різних держав. Ним володіли угорські Ракоци та австрійські Габсбурги, тут проходили турецькі завойовники і козацькі сотні Северина Наливайка. Приїздили посланці зі Стамбулу. Кожна епоха залишила свій слід на міських вулицях — в архітектурі, у назвах.
За часів Австро-Угорщини Рахів став містом колоністів. Німці, італійці та французи приїхали вглиб Карпат, щоб побудувати тут залізниці. Ці вузькоколійки збереглися й досі. Тут живуть онуки та правнуки їх будівничих.
Сьогоднішній Рахів — місто багатонаціональне. Із 17 тисяч його мешканців трохи більше половини — українці (етнічна група — гуцули), 14 відсотків — угорці, 10 відсотків — румуни. А ще тут мешкають німці й росіяни, чехи й словаки, поляки й італійці, білоруси, євреї, цигани. На вулиці можна почути різну мову. Однак державною українською володіють усі.
В наш час Рахів — невелике місто з населенням близько 16 тис. осіб. Місто має досить розвинену туристичну інфраструктуру — готелі та приватний сектор, ресторани та кав'ярні, витяги, продовольчі магазини, кілька СТО та АЗС. Дещо гірше з транспортним сполученням, тому доїхати до Рахова можна зі Львова поїздом або з Івано-Франківська дизелем чи автобусом. Всі ці види транспорту ще далекі від комфорту, і разом з пасажирами часом подорожують вівці або домашня птиця.
В с. Ділове, 15 км від м. Рахів, неподалік від географічного центру Европи, поряд із трасою Львів-Рахів-Мукачево знаходиться ресторан - двоповерхова дерев'яна колиба, оздоблена в національному стилі. В колибі представлена велика експозиція старовинних предметів вжитку та одягу. Їжа дуже смачна, а ціни демократичні. Я замовила ніжну телятину з овочами та соусом, а на гарнір - картопляне пюре. Цей смак їжі та аромати нагадали мені домівку…
А тепер нарешті розповім про Географічний центр Європи, місце, де перетинаються уявні лінії між Лісабоном і Уралом, землею Франца-Йосипа і Босфором, Кавказом і Північним морем. Забула сказати, що це вже Закарпаття, цілком відмінний світ, де інший клімат - більш лагідний, інші гори - вже не суцільні кряжі, а окремі, злегка опуклі, подібні на жіночі груди; інша архітектура сільських садиб, інша говірка. Центр Європи розташований поблизу Ділового, обабіч автотраси на Бичків і Тересву.
Шпиль, встановлений на позначення географічного центра Європейського континенту, відкривається несподівано за одним із поворотів гірської дороги. Кам'яний монумент встановлено на невеликому майданчику, а поруч - величезна помпезна стела, біля неї - іще один пам'ятний знак. Напис латиною на мармуровій дошці повідомляє, що в цьому місці перетинаються умовні лінії, які з'єднають найвіддаленіші пункти нашого континенту. Визначення географічної широти і довготи цієї точки, яку було визнано центром Європи, трохи більше століття тому здійснили вчені Віденської цісарсько-королівської академії наук Австро-Угорської імперії.
За якихось пару метрів височіє ще одна відмітка європейського Центру. Стела — виразно соціалістичного стилю. Вона покладена в цьому місці у 70-х роках минулого століття. Очевидно, радянська академія наук не надто довіряла обчисленням цісарських астрономів і географів, тож вирішила трохи посунути позначку.
Поряд із цими пам'ятниками знаходиться третій — встановлений зовсім недавно, у перші роки української незалежності. Монумент, певно, слід сприймати як своєрідний вияв радості: мовляв, серед визначних місць України є ще й таке — промовисте й багатозначне, — як географічний центр Європи.
Трохи вище від пам'ятних знаків, на схилі гори, знаходиться набір інформаційних таблиць. Короткі повідомлення на щитах розповідають про Україну, регіон, Карпатський національний парк, а також про тваринний і рослинний світ цього краю. Просто над ними влаштовано місце відпочинку для туристів і подорожніх — на галявині, схованій за рядом смерек, б'є джерело, поруч з ним — дерев'яна альтанка.
До Центру Європи приїздять і вітчизняні туристи, і зарубіжні гості. Щоправда, іноземців біля меморіалів буває все-таки більше. Проїжджаючи Україною, вони неодмінно повертають туди, де міститься справжня Європа.
Далі наша дорога пролягла до Солотвино. Ми їхали вздовж річки через українські села, а на протилежному боці була вже інша держава, Румунія.
Три речі відрізняють закарпатське Солотвино від усіх інших подібних селищ. Це цілюща ропа солоних озер, лікувальні грязі та унікальна алергологічна лікарня, що використовує спелеотерапію для надання другого дихання астматикам, алергікам, хворим на туберкульоз. Хто чхає на амброзію у прямому розумінні цього слова, той знає про існування селища Солотвино.
На жаль, саме у Солотвино, я більш за все побачила різницю між рекламою цього курорту і реальністю. В Інтернеті ви можете побачити гарні мальовничі фото солених озер, підземні соляні печери, прочитати хвалебні оди про алергологічну лікарню, готелі та магазини. Мені ж відкрився багатолюдний дикий берег навкруг трьох каламутних ковбань, відкрита місцевість, спекотне сонце, солена вода, в якій вовтузилися і борсалися вимазані лікувальною гряззю тіла. Біля пляжу розташовані кілька дерев‘яних будиночків на курячих ніжках, всього лише 4 душеві кабінки, дві брудні роздягальні, про все інше промовчу, бо там було ще гірше!
Ось такий був непередбачуваний фінал нашої довготривалої подорожі в Закарпаття! Можливо у місті Солотвино є все, що обіцяють у рекламі, але я описала те, що побачила на власні очі…
Третя подорож - це Манявський водоспад та скит - аскетичний чоловічий монастир східного обряду (український Афон), визначний осередок духовності, культури й мистецтва України.
Спочатку наша дорога пролягла до Манявського водоспаду. Він розташований в Івано-Франківській області, біля села Манявка. Знаходиться вище Манявського монастиря, у гірській ущелині між стрімчастих скель, куди сонце заглядає дуже рідко і ненадовго.
Івано-Франківська область славиться своїми мальовничими водоспадами, але одним із найвідомиших і найпопулярніших серед туристів є саме Манявський водоспад, висота якого близько 18 метрів.
Це справжнє чудо природи, розташоване неподалік від гірського села Манява, відомого своїм давнім монастирем – Скитом Манявським. Відстань від монастиря до водоспада – 6 км, три з яких тягнуться лісовою стежиною. Отже, чудові краєвиди і свіже повітря гарантовані кожному, хто вирішить пішки здолати цей шлях. Для всіх інших у місцевих мешканців є власний “цікавий транспорт”, який доставить всіх охочих до самого водоспаду.
Саме про Манявський водоспад впевнено можна сказати відому фразу: “Краще один раз побачити, ніж сто раз почути”. Знаходиться він в мальовничому каньйоні, подалі від людського галасу, там де можна відчути всю силу і велич природи. Адже саме поряд із потужним каскадом води людина здатна відновити свої сили і енергетику, очистити думки.
Манявський водоспад - один із самих казкових, красивих і загадкових водоспадів Карпат. Але потрапити туди досить важко. Водоспад являє собою вражаюче видовище. Висота водоспаду близько 20 метрів, вода з нього спадає декількома каскадами. У підніжжя водоспаду - невелике дрібне озерце, у якому при бажанні можна було б викупатися. У старі добрі часи тут відбувалися язичеські обряди. І саме близькі до природи язичеські Боги нібито допомагають зберегти молодість, що уходить.
Саме недалеко від водоспаду в глибині лісу у мене знову відкрилося друге дихання, стала легкою хода, здалося, що виросли крила. А та частина крутої дороги без лісу у напрямку до водоспаду під спекотним сонцем була занадто важка для мене…
Після водоспаду ми поїхали в Манявський монастир - святе місце з цілющою джерельною водою, який знаходиться у мальовничому карпатському міжгір'ї з оздоровлюючим мікрокліматом, первісною дикою природою.
Засновником та першим настоятелем монастиря був Йов (Іван) Княгиницький (1550—1621), родом з м. Тисмениці — один з плеяди видатних представників церкви, котрі активно займалися богослужбовою і культурно-просвітницькою діяльністю. Разом з Іваном Вишенським та Захарією Копистенським у 1606 році створено чернечу общину (громаду). Роки заснування Скита Манявського 1606-1785р.р.
Архітектурний монастирський комплекс будівель становить ансамбль кам'яних і дерев'яних споруд, обгороджених високою кам'яною стіною з вежами й бійницями — вдалий синтез гірського рельєфу і фортифікаційних забудов. Між схилами гір, покритих вічнозеленою смерекою, з трьох сторін омивається водами (потік Батерс) (Скитець) правої притоки річки Манявки. Колись це було місце для молитви, очищення, сповіді і причастя, а рівночасно надійне сховище в часи нападів кримських татар і турецьких агресорів. Майдан монастиря має підземні склепінчасті пивниці, справжні лабіринти з потаємними виходами в гори, сполучними переходами між будівлями.
У 1620, а пізніше в 1748 році Скит від Константинополя одержував ставропігію - це означало, що монастир не підлягав ні Львову, ні Києву, ні Москві, ні Риму, тобто був самостійний і незалежний.
У 1628 році на Київському соборі скит був удостоєний звання прота (головуючого монастирів воєводств Руського (Галицького), Белзького і Кам'янець-Подільського). Скитові підпорядковувалось тоді 556 інших монастирів.
28 травня 1998 року було відкрито Манявський Хресто-Воздвиженський чоловічий монастир Івано-Франківської єпархії Української православної церкви — Київського патріархату.
Наступна дуже цікава подорож була на Женецький водоспад та на гірсько-лижний курорт Буковель. Виїхали як завжди із Яремче вранці. Спочатку було маленьке село Ямна, а за ним, ніби в протилежність, довге і розкидане – Микуличин. Всі навколишні гори і горбочки усіяні окремими хатками. Навіть далеко вгорі, майже на вершечку, біліє чиясь садиба. Недарма ж Микуличин вважається найбільшим за площею селом в Україні.
Женецький водоспад розташований на потоці Женець, який впадає в р. Прут, між масивами хребтів Явірника та Хом'яка-Синяка біля сіл Микуличин і Татарів (Надвірнянський район, Івано-Франківська область) на відстані приблизно 5 км від траси, 9 км від станції Татарів і 10 км від станції Микуличин на території Карпатського національного природного парку.
Водоспад Женецький Гук знаходиться на висоті 900 м над рівнем моря. Він утворився у післявоєнні роки в результаті повені. Вода вільно падає з гори з висоти 15 м. Місцеві жителі назвали водоспад Гук через шум, гул, що доноситься від нього.
До Женецького водоспаду від траси Микуличин-Ворохта приблизно 7км). Спочатку йде асфальтована дорога приблизно до середини, а далі грунтова дорога. А ще це місце прославилося тим, що неподалік розташована резиденція колишнього президента України Віктора Ющенка. І замість стежки до водоспаду веде вузька дорога, огороджена при в'їзді шлагбаумом.
Пробігши через все село і минувши його межу, дорога круто повертає вліво і біжить в Татарів. Саме на цьому повороті починається стежка, що веде в бік ріки Прут. І поведе вона вас до шумливого Женецького водоспаду, або відомого як
водоспад Гук. (До речі в Карпатах Гуком називають водоспади, які створюють великий шум, тому необхідно уточнювати про який іде мова.)
Наш мікроавтобус зупинився в спеціально відведеному місці для паркінгу і далі стежкою ми пішли вгору, де перед нами з’явився потік, що тече ніби на вас, але щезає в проваллі, витесаному в скалі. Коли ми наблизилися до провалля, то оцінили роботу води. Ті, хто хотів відчути водоспад зблизька, то йшли прямо по воді, ступаючи по слизькому камінню туди, де з висоти 11 метрів в кам’яний жолоб падає стовп води, розлітаючись в повітрі на краплинки. Біля самого водоспаду вода сягає до колін, але шум, водяний пил і неймовірний протяг перехоплює подих. Враження неймовірне!
Після Женецького водоспаду ми поїхали по новій стрімкій асфальтовій дорозі до Буковелю. Це український гірськолижний курорт біля підніжжя гори Буковель, неподалік від села Поляниця, Яремчанської міської ради, на висоті 900 метрів над рівнем моря, за 30 км від м. Яремче. Найбільший і найсучасніший гірськолижний курорт в Україні.
Буковель має рекордну для України кількість витягів, розвинену інфраструктуру: сім власних комфортабельних готельних комплексів «VIP-резиденція», «Едельвейс», «Буковель», «Шелтер», «Іріс», «Тавель», «Radisson Blu». Транспортне сполучення через гірську дорогу. Додаткові розваги влітку в Буковелі - ратраки, велопарк, електроскутери.
Гарний краєвид на Буковель відкрився ще з високогірної дороги. Котеджі і готелі було видно як на долоні. Коли заїхали на територію курорту, то було таке враження, що ми внизу, як ліліпути, а долину оточують високі гори-гіганти, на схилах яких розташовані цікаві архітектурні споруди. Мені здалося, що я попала в казку…
Вся група піднялася на витягу на вершину гори, щоб ще раз помилуватися краєвидами і штучним озером, яке використовують взимку для виготовлення штучного снігу. Стомлені, але задоволені, ми повернулися увечері до м. Яремче.
Потім ще були пішохідні екскурсії по місту, та на сувенірні ринки.
Коли минули 10 днів, які потрясли мій внутрішній світ, ми повернулися додому, в Київ…
Вже кілька днів мені щоночі сняться гори. Мій мозок ще й досі перенасичений враженнями та емоціями.
Я впевнена, що спогади про зелене місто Яремче, про гостинність і доброзичливість людей та живописні краєвиди Карпатських гір залишаться назавжди у моїй пам‘яті.
Але любов до Карпатського краю поселилася в моєму серці ще раніше, коли багато років тому назад я відпочивала в Передкарпатті, в Сколе та Славському.
Тоді я жила в дрімучому лісі, в будиночку лісника, на березі річки. У дворі бігали курі на чолі з півнем, маленьке цуценятко, старенька конячка була запряжена у віз, а в сараї пахло свіжо-скошеним сіном. Недалеко від будиночку був гірський потічок і невеликий водоспад, в якому ми купалися вранці і ввечері. На сніданок пили парне молоко з чорним хлібом, а вечеряли біля річки, яка заколисувала монотонним шепотом води.
На електричному потязі їздили в Мукачево, на мікроавтобусі - в Дрогобич. Незабутні враження ми отримали на вершині гори Тростяна в Славському. Молочний туман обіймав за плечі, різноманітні, вище росту людини, квіти привітно усміхалися до нас, а чорницю ми смакували губами, лежачи на землі в обіймах густої та соковитої трави…
КАРПАТИ - це справжній рай на ЗЕМЛІ!
ID:
442196
Рубрика: Проза
дата надходження: 08.08.2013 19:55:26
© дата внесення змiн: 13.06.2014 07:53:59
автор: ОЛЬГА ШНУРЕНКО
Вкажіть причину вашої скарги
|
Я вражена. Вітаю і бажаю приїхати, ще не один раз. Розповідь прекрасна.
