Вечоріє... А ти сидиш у парку,
У пору таку щасливі удома.
Я навпроти нерухомо сиджу
Така ж як ти, під тінню утоми.
Я по тобі поглядом блукаю.
Немов сніжинки пролітають години.
Сама не збагну, що у тобі шукаю,
Може ми обидва чекаєм на диво?
Наші плечі присипані снігом,
Я певна, руки твої такі ж льодяні,
Кінчики волосся схоплені інієм,
А очі... Вони безбарвно скляні.
Не має в них ні розпачу, ні болі,
Не має кохання, страхів чи надій,
Вони не охоплені горем,
Вони дві безодні. Та безодні пусті.
Нестримно хочу підійти до тебе,
За руку взяти і безслівно піти.
Та здається, що навіть дихаєш заледве,
І я не знаю чим тобі допомогти.
Гарячі сльози зігріли обличчя,
Та жар той неначе лезом пройшов.
Та сльози ті не мої – вони чоловічі.
Нікуди не дивлячись у ніч ти пішов.
