Він голос гарний мав
І землю вправно орав,
Та кудись подівся, пропав.
Де він? Де він – цей народ?
Відчайдушно воював
Й пісні волі складав,
Та перевівся – скував
Липкий страх: чорний рот,
Повна паща мерців –
І промінь сонця жеврів
Та й уродило ж хлібів,
А на столі нема й паляниці.
Той, хто жити хотів,
Нічого сказати не смів
І обіймали синів
Матері... шибеницею...
Тіні приходили в дім,
Все забирали і їм
Нічого не бачилось в тім:
Все, як завжди, – нелюди.
І не лишитись живим:
Ніби і хата, і млин,
Та у володінні чиїм
Лишилась душа, згинули...
Як і останніх повстань сила.
Ту би свободу на крила,
Щоб недоторкана, мила,
Та у пустій хаті лиш один страх:
Колись на цьому столі була хлібина,
А тепер лиш мала дитина
Й гнила картоплина
В її опуклих руках...
25 червня 2014 р.
Природа своего не узнает лица,
А тени страшные – Украины, Кубани...
Как в туфлях войлочных голодные крестьяне
Калитку стерегут, не трогая кольца.
Осип Эмилевич Мандельштам, май 1933.
