Україно, рідна ненько, ти в душі навіки!
І твої лани безкраї, й повноводні ріки.
І луги, гаї, діброви, яри й верболози,
чисте небо, синь безмежна, блискавиці, грози…
Тут пшениця достигає, колоситься жито,
сядеш тихо під тополю, краще й не прожити.
Солов‘ї щебечуть дзвінко, дзюркотить струмочок
і пливуть, пливуть хмаринки, лиш заплющиш очі.
Я люблю поля безмежні і травневі роси,
з‘їсти кусень хліба з салом десь на сінокосі,
заблукати у лісочку там поміж горбами
і брести, брести за обрій стиглими хлібами.
Бризнув дощик, сонце сходить, журавлі курличуть,
ніби знову за собою у мандрівку кличуть.
Ллється пісня стоголоса мов ріка степами,
я збиваю чисті роси босими ногами.
Ластівки летять як стріли, аж до небокраю,
в синім небі жайвір ви́сить і веселка грає.
Сміх дитячий лунко лине і рілля парує,
рідна нива як дарунком хлібом нас частує.
Лист зелений, ягід жменька і трава духмяна…
Україно, рідна ненько, ти така кохана!
Люди добрі і привітні, не безлика лава,
щире серце, щедрі душі і козацька слава!
Сонечко уже за обрій тихо ген сідає,
як на мене, то країни кращої немає.
Вітерець калини гілку лагідно колише…
Народився тут і виріс, тут навік залишусь!..
жовтень 2015, Миколаїв
