Не мовчи, розкажи, про примарне буття:
Що за гра - що не гра, і життя не життя,
і біда не біда, що веде в забуття:
що дівчисько спіткав, наче розум згубив,
чи, скажи, получив, те, чого так хотів?
Чи, кохання, бува, на життя надиха?
Чи біда, що серця полонить без кінця?
Відступить чи стоять до кінця без жалю?
Що ж серця бідолашні - підвладні вогню!
Що ж вогонь полонить, щоб палали надії,
як під місячним сяйвом збуваються мрії!
Так тримай мою душу в себе на долонях, -
бо ж спіткав ту біду, що зоветься любов’ю...
Ні життєві турботи, ні хміль, а ні сон
не звільнить від тебе! Всі думки в унісон:
до тебе, від тебе, про тебе,... Чи дурман?
Чи отрута, що маревом ллється в оману?
Ще й одвічна ця згуба, що зветься життям,
Що веде нас усіх в далечінь небуття,
де не буде ні їх, ні мене ні тебе...
Дасть бі з попелу мрій, відшукати своє...
Спохватитись і жити! А що до моралі?
Най їм всім буде грець з кольорів пасторалі...
Що ж я розум і душу свою катував?
Чи добитись від неї свого намагавсь?
А вона бідолашна мовчить у отвіт,
бо і сам я все знаю,... Так чо́го ж тоді?
Ні! Твій сон не стривожу, - як місяць змовчу,
дай лиш болю напитись хоч раз досхочу!
А що ж до життя? Якщо можеш, - живи!
Лиш з коханням і болем ми вічно живі!!!
ID:
631249
Рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата надходження: 25.12.2015 01:43:26
© дата внесення змiн: 25.12.2015 01:44:23
автор: К.Шепот
Вкажіть причину вашої скарги
|
