Тихо колишуться віти,
сумно край лісу стою.
Поле укрилося цвітом,
гаривом пахне в гаю.
Свіжа могила під віттям,
хрест на узліссі бринить.
Хто в ці часи лихоліття
у домовині тій спить?
Може невпізнаний воїн,
Неньки святий захисник.
Може і той, хто достоїн
на придорожний терник.
Тихо колишуться віти,
рядом вмирає село.
Скільки з усього їх світу
тут за два роки лягло…
Через чиюсь недолугість,
через жадобу і гнів.
Хтось положив свою юність,
хтось в синє небо злетів…
Та чи ж за те вони бились,
йшли напролом, до кінця.
Щоб ми з цим хамством змирились,
й власні заклали серця?!..
Ухнуло десь з-за лаштунків,
чується відгомін залпів –
„старшого брата“ дарунки
небо розрізують навпіл.
Тихо колишуться віти,
сумно край лісу стою.
Поле шматують привіти,
жарко в Донецькім краю.
Спека по всій Україні,
палить у душах й серцях.
В кришку катів домовини
вгоним осиковий цвях?!
18.07.2016
* Моя реакція на твір Олекси Удайка "Тихо колишуться віти".
Тихо колишуться віти,
рядом вмирає село.
Скільки з усього їх світу
тут за два роки лягло…
Ці слова застряли у горлі й душі кожного свідомого українця. Гарно й дохідливо про все разом: і війну, і життя, і владу. Обираю.
Олександр Мачула відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00