Не треба кликати її… і проганяти…
Не треба слухати… Не треба її чути…
Вона приходить нас порятувати,
Зумівши якось поклик наш почути.
Дається… в нагороду за життя,
Коли вже нецікаві зими… весни…
Чиїсь провини… долі і буття…
Чи хрест… Ні візуально, ні словесно.
-*-*-
Мій вік – страшна хвороба… Ось вже рік
Її віршами лікувати намагаюсь.
Я чую слово «смерть» за словом «вік»,
А в снах тремтливо до колін торкаюсь…
-*-*-
Я не помру… Я вийду… Прогулятись…
Не треба плакати за мною й побиватись.
Я жив, як міг… Тепло я дарував…
Коханим був, і сам дівчат кохав…
Писав вірші… І навіть ще й пісні.
І по життю мій шлях цікавим був мені.
Сприймав з іронією я тверезих демагогів.
Сам друзів обирав… Кохання… І дорогу…
Ніколи ні про що не жалкував.
Хоробрим в міру був. І те, що міг, бажав.
Свій особистий світ я будував…
І в ньому я кохав… Кохав… Кохав…
-*-*-
Спасибі, що і ви мене кохали.
Ми ще зустрінемось. Слова вже зайві стали…
