Чудовий січневий пейзаж. Застигла в морозі річка, поле встелене ковдрою снігу, дерева вкрив лапатий іній. І ніби насмішка і знущання над цією красою стоїть чорна хата. Її потемнілі від часу стіни ріжуть око, вікна вкриті брудом, як чорні діри, згнила солома на стрісі раз у раз провалюється в середину глибокими ямами, а з комина валить смолястий стовп диму. По боках стоять завалені стайні і хліви,всюди видно чорноту і відчай. Ця хата, ніби гидка клякса на білому полі сторінки.
Ось повільно відчинилися двері, показуючи темряву середини. На порозі з’явилася стара зігнута баба. Одягнута в дране, засмальцьоване лахміття, руки вкриті численними мозолями, на ногах протерті до дірок валянки, і тільки очі її сяяли прозрінням і мудрістю.
— Прощай, світе! Останні миті споглядаю я тебе. Прости усе, що я скоїла, бо відходжу у вічність…
Сказавши це, розвернулась і ввійшла до хати. Підійшла до печі, дістала поліна які палали вогнем, розкидала по хаті; сама ж лягла на лаву і голосно скрикнувши — померла, а вогонь пожер і хату, і її.
Важко повірити, що так померла Мар’яна Чубай, яка замолоду була першою дівкою на селі. Родилась у хаті селянина-купця і зростала єдиною дитиною. Жила як у Бога за пазухою, усе, що хотіла, те і мала. Тому й зросла гордовита і балувана. За найменшої проблеми зчиняла таку сварку, що вікна тріщали. Прозвали її за те Несамовита, а як де хтось в селі сварився, сміялись: «Знову Несамовита щось не поділила».
Та попри все була вона гарної вроди. Ті пісні всі ніби про неї співали; брови — шнурочки, губи — ягоди, а засміється то так, ніби соловейко щебече. Ходить вона по селі, а хлопці глядять і мліють. А ввечері свати в хаті постійно. Та вона усіх відсилає з гарбузом: той високий, той товстий, той низький, той бідний… А коли батьки хотіли силоміць засватати, сварилась і тікала з-дому до лісу. Врешті обрала собі Івана, попівського сина. Зіграли весілля і стали з ним жити в батьківській хаті. Живуть, господарюють, хоч і часто сваряться, та любов їхня не гасне. Одна біда, що бездітні.
Так живуть, ось уже і батьки повмирали, і донька з’явилась. Назвали вони її Анною і налюбуватись не могли. Та росла Анна не така, як її мати, а працьовита, добра, слова поперек не скаже. Ось уже і її парубки сватають, а мати усе не пускає і перебирає як своїми. Та врешті видала за якогось багатого, проте дурня. А він тільки б’є і п’є. Аня прийде поплакати, а вона її завертає назад. І ось одного разу заколов по п’яні чоловік Анну. Не сильно загорювала Несамовита, а чоловіка її Івана ця новина вклала в ліжко. А Несамовита замість того, щоб чоловіка розрадити, іще більше гризла, бо його у всьому звинувачувала. Так за трохи помер Іван, коли було Несамовитій за шістдесят.
Залишилась вона сама, і хата її почала втрачати красу. Стіни покосились, солома погнила, вікна почорніли, а головне — погасли очі. Та уже, чуючи запах смерті, сіла вона на лаві, покотилися сльози по лиці, і запитала вона у себе:
— Що ж я наробила?
ID:
750701
ТИП: Проза
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 15.09.2017 21:08:50
© дата внесення змiн: 15.08.2022 21:43:03
автор: П’еро
Вкажіть причину вашої скарги
|
