Було це давно, і була тоді «цветущая жизь», і текли тоді молочні ріки поміж кісільними берегами, правда черги за тим молоком були по пів кілометра, та це не тема сьогоднішньої розмови. А «цветущая жизнь» справді таки була бо пили і випивали тоді і на найвищій горі, і під горою. Різниця була не великою. Найвищі пили у спец. їдальнях, спец. ресторанах для них усе було спец. І усього було в достатку, а для низів були різновиди генделиків це: чайна, магазин, магазинчик, пивнушка, забігайлівка. Найбільш престижною для низів звичайно ж була чайна на «Високих ступеньках», та «Тіхая гавань» у центральному сквері. Ну а швидко доступні, це численні «точки» нашого маленького містечка, а простіш «очаги самогоноваренія» . Не знаю що там пили на горі, а у низу були популярні та доступні горілка за три ке.ре.бе. . та вино за руб нуль п’ять. Найбільше популярними були беззаперечно «Чорнило та Біломіцин.» Закуски теж було навалом це і тулька, і ковбаса ліверна, і ковбаса субпродуктова, ну а вищій клас то це - завтрак туриста. Правда ліверна і субпродуктова, як тепер виявилось, це котяча і собача їжа ну як тепер оце кі́текен. Так ми ж тоді не знали, що забираємо останнє із рота у «братів» наших менших, це ж тепер реклама та різна інформація.
Так от. Приходить якось до мене з рання кум, а діло було якраз перед Покровом, та й каже.
- Давай поїдемо сьогодні по гриби.
- Чи ти з дуба впав кажу які гриби? Не сьогодні завтра мороз або сніг на голову, а тобі по гриби.
- Чи може тобі з перепою?
- Е… темнота, відпарирував кум ти чув коли небуть про гриби зеленушка?
- Ні кажу.
- Так отож. Кум плюнув, бозна чого, на палець підняв його до гори і багатозначно подивившись на небо, промовив.
- Їдемо! Не довго думаючи ми повсідались на своїх двоколісних коней і вперьод. По дорозі заїхали у генделик щоб запастись провіантом ну і звичайно ж горючим для души і тела. І оце з цієї миті і почались наші пригоди.
Я скочив на велік та й поїхав, озирнувся а кума поряд нема. Вертаюсь до забігайлівки і бачу таку картину. Стоїть мій кум зігнувшись у три погибелі, розставив руки і розкарячив ноги, роззявив рота та й закляк мов чорти йому запхали кудись кочергу. Думаю чи не радикуліт його часом схватив. - Куме ти чого? питаю, а він тільки пальцем показує на асфальт і ні гу-гу. Бачу пляшка розбита під ногами, а це для кума було не аби яке потрясеніє. - Та тю, кажу на тебе, чи й не горе по дорозі ще чотири магазина. У слідуючій забігайлівці ми поповнили запас «горючого» і за якихось десять хвилин були вже за околицею Лохвиці. День був прекрасний. Світило сонечко, у небі ні хмаринки та у кума настрій був на нулю, бачу треба приймати срочні мери. А у нас зразу ж за містом чудовий березняк ото ж я і подумав треба цей факт використати, бо кум надувся як жаба, їде мовчки та тільки сопе мов ковальський міх.
-Куме, кажу. А чи не заїхати нам у цей березнячок та підзаправитись? У кума враз спалахнули очі. «- Дельноє предложеніє і главно необходімо - своєчасне,» каже кум. Усілись ми на самісінькому крутогорі. За спиною золотаві берізки, а внизу скільки оком глянь у неозорих заплавах Сули вигойдуються хвилями безкінечні очерети та осока. В осінньому небі тяглися вервечки диких гусей та качок і там, із піднебесся, чулося їхне прощальне та тужливе ґелґотання. За пів години ми непогано підзаправились і моїм добросердечним кумом повністю заволодів ліричний настрій, а в такі моменти його завжди тягло на пісню, особливо на морську тематику, бо служив він на Балт. флоті. Правда музикальним слухом його Бог не наділив, і як він сам частенько говорив, що йому ведмідь на вухо наступив у дитинстві, а потім обов’язково додавав – І де він у біса взявся у наших краях? Тож співав він своєрідно, вірніше співав я, а він підспівував. Ото ж я починав його улюблену пісню.
- Прощайте скалистые горы.
Тут кум уставляв своє короне АГА.
- На подвиг Отчизна зовет
Кум вставляв своє АГА. Так ми агакаючи проспівали до кінця і вже у прекрасному настрої продовжили свій шлях до заповітних зеленушок.
Півтора кілометри які відділяли Лохвицю від Млинів ми подолали зовсім непомітно. Переїхали мостом через Сулу, а тут, чи то на радість, чи на лихо нечиста сила біля самісінької дороги притулила сільський шинок. А всім відома ж істина – чим більше тим дужче хочеться. І ось уже привітна шинкарка подає нам «чорнило» пиво і якусь занюхану ліверку.
Осінній ліс зустрів казковими барвами та неповторним запахом свіжої хвої. На моє здивування ми швидко назбирали зеленушок хоч і ховались вони у піску. Та завдяки тому що місцевий люд повигрібав усю хвою у невеличкі копички, яку заготовляли для опалення своїх хат , гриби було дуже видно. Після вдалої грибної охоти ми з величезним задоволенням усілись під копичкою хвої на осонні, накрили невеличку поляну. За приємними розмовами плинув час, зникала ліверка, винце і звичайно ж жигулівське пиво. Ну як усі розуміють після такої кількості рідини яку ми спожили у нас, як то кажуть, закипіли труби. Діло було під берізками які росли обіч невеличкого болітця тож кум відвернувся в один бік ну а я в інший. Від блаженного задоволення з яким я звільнявся від зайвої рідини очі мої закрились. Аж тут, зовсім поруч загарчав пес , а потім голосно загавкав. Мої баньки миттєво розкрились і за якихось десять, п'ятнадцять метрів від нас бачу стоїть лосиха з налитими кров’ю очима, а поруч маленьке лосенятко. Не пам’ятаю як але вже за мить я був аж на самісінькій верхівці берізки, мабуть тому що я був худорлявий та й ростом 165 та й то як у картузі та ще й як підстрибну. А ось кумові не повезло. Він був трішки нижчий від мене за те широкоплечий у животі та й важчим за мене удвічі ото ж і мав прізвисько Колобок. Так от, поки я кайфував спорожняючись із закритими очима, кум побачив лосиху та й вирішив здуру її налякати. Та не придумав нічого кращого як загавкати по собачому. А воно ж дурна звірина замість злякатись та двинулась з налитими кров’ю очима на нас. Ну так ото ж я на дерево, а кума мабуть кипіли обидві труби бо він присів під берізкою. А та тварюка не зрозуміла жартів та пішла у наступленіє . Бідний кум хотів скочить на ноги та де там. Штани спали зовсім і він так і репнувся прямісінько там де і присів. Лосиха зробила ще декілька кроків і зупинилася , мабуть шукала того пса, але окрім двох придурків які їй нічим не загрожували, нічого не побачила то ж повернулась і пішла геть. Ви запитаєте, а що ж було далі? Та що ж, я ледве зліз із тої берези потім ми розпалили невеличке багаття, так- сяк підсушили кумові штани і зібрались додому. Та якщо хтось подумав що на цьому наші пригоди закінчились – так той дуже помиляється. Бо це був лише початок.
Чи то хміль на нас подіяв, чи пригода з навіженою лосихою, але ми ніяк не змогли визначити у якому напрямку рідна Лохвиця. Кум показує в одну сторону, я в іншу тож згодились іти третьою дорогою кудись та й вийдемо. І справді незабаром ліс закінчився перед самісіньким носом село, а так як тут іншого села як Гиряві- Їсківці немає то ми зрозуміли де ми знаходимось. Не дивлячись що село зовсім у протилежному напрямку від Лохвиці ми вирішили провідати місцевий магазин бо кум сказав шо «нада знять стрес» і поправить «пошатнувшеся здоровля.»
Та не так сталося як гадалося бо магазин був на замку тож ми відбули з села у напрямку траси Суми – Київ. А на околиці, неподалік крайньої хати, стяла копичка сіна отож ми і вирішили під нею перекурити то обмозгувати "план действій". Я ще ставив велосипед, а кум уже вмостився під копичкою, порозкидав руки та ноги. А тоді дивлюсь він порпається у сіні і витягає з відти трилітрову банку а на самісінькому дні там ще шось і булькає. Кум швиденько відкрив банку і звідти війнуло благородним запахом первака, у нас таке діло називають лагідно – три гички. - Це, кажу кумові, мабуть чоловік заховав своє еН.зЕ. подалі від жінки то може залишимо? Кум подивився на мене, як Ленін на буржуазію, ковтнув слину, а потім каже. – Ти шо здурів? Якби доля не захотіла то не навела б мене на цю банку. З таким железним аргументом не можливо було не погодитись. Ні банку ми таки поклали на місце уже пусту, а самі вирушили у напрямку Лохвиці. У напрямку це ще не означає що додому, бо до селища Червонозаводське лишалось якихось зо два кілометри і кум пригадав що там у нього є рідня тож треба провідати бо давно не бачились.
Біля воріт нас зустріла привітна молодичка і зразу ж запросила до хати.
- Заходьте, заходьте у мене і свіжий борщик тільки з печі і варенички з сиром та сметанкою. Господиня насипала борщику, а він такий гарячущій шо не доведи господи, налила по чарці малясовки, та вона така смердюча шо не дай бог, то я її не пив а зразу ж до борщу з обережністю. А кум не роздумуючи хильнув чарку і теж до борщу, а він же як вогонь. Дивлюсь у кума баньки з орбіт полізли він і ложку кинув, руками махає, а я з реготу аж під стіл заліз. Та все ж таки пообідали ми гарненько, подякували господині красненько і вирушили на Лохвицю, а це не мало не багато а 12 ке. ме. та відмахали ми вже чотирнадцять, а годинник тим часом нацокав чотири години дня. Та якби там не було б а вже за сорок п’ять хвилин и ми були дома, точніше додому ми так і не попали бо кум ніяк не хотів потрапити під гарячу руку коханої дружини пам’ятаючи що вона ой як не любить коли він з’являється заквашеним по самісіньку зав’язку тож попросив мене проявити солідарність і поїхати на ніч до його батьків у село, а це ще одинадцять ке. ме. плюс до тих двадцяти восьми які ми уже подолали. А куди ж ти дінешся це все ж таки кум! Отже я заїхав до себе додому, віддав жінці гриби і кажу.- ти мене сьогодні не жди бо їду з кумом на село, там конче потрібно допомогти батькам.
Осіннє сонце уже майже заховалося за обрій коли позад себе ми залишили останні хати рідного міста. У Харківці ми в’їхали разом із густими присмерками. Це село знамените тим що тут народився видатний український драматург Олексій Федорович Коломієць, автор знаменитих ( фараонів) А ще родом з цього села
Славнозвісний письменник Архип Юхимович Тесленко.
Центральна дорога сільської вулиці круто повертала ліворуч і якраз зразу ж за рогом стоїть старовинна комора. Стоїть на стовпцях , мабуть з метр від землі перед дверима площадка це щоб легше було б згружать, чи навпаки грузить на підводи збіжжя. А так трішки далі величезна і глибока калюжа, а поміж нею і парканом стежина, десь до пів метра. Так отож минаємо ми оту комору настрій чудовий, я попереду, кум позаду і просвітляє мене.
- Оце, каже, з цієї коморної сцени виступала сама Марія Заньковецька.
- Та ти шо ! кажу і одночасно повертаюсь. І якраз тої миті руль – круть і я уже в калюжі, кум звичайно ж за мною. Одні кашкети плавають та голови стирчать з тої калюжі. Повилазили ми з як чорти у багнюці, мокрі, а хороший настрій тю-тю, мов корова язиком злизала.
Колеса у велосипедах погнуті, , а на додачу ще й собаки такий гавкіт підняли шо ой! Ну плентаємось ми селом у багнюці, мокрющі добре що хоч людей не було. А до кумових батьків ще кілометрів зо два не менше. Хміль почав потроху вивітрюватись, зуби цокотіти, та ще й небо затягло чорними хмарами. Я уже не дуже пам’ятаю як ми подолали ті ке.ме., але добре знаю шо велосипеди таки затягли на подвір’я. Коли ми зайшли у хату то у мами з рук так і випала банка з огірками, а батько схопився за серце. Ще б пак зайшли у багнюці, майже роздягнені та ще й босоніж. Це вже вранці мама кумова розповіла що ми почили роздягатись ще біля самісіньких воріт, а це метрів сорок від хати. Батьки нас не допікали розпитуючи, ми ж мовчки так-сяк умились і… на теплу піч. Та не довго там полежали бо від жари дуже таки нудило. Ми один за одним сповзли на піл, але і там чомусь долівка з’являлась або з боку, або взагалі кружляла над головою. Кінець – кінцем ми позалазили під піл і там на прохолодній долівці таки поснули.
Прокинулись ранком це жах. У голові наче рій розлючених бджіл, у мізках немов чорти б’ючись копійку шукають, в очах літають метелики, а у рооооті так немов коров’ячих млинців наїлись. Мама із співчуттям промовила. –Хлопці може свіженького супу поїсте? Я вже он і понасипала. Та де там про їжу неможливо було і згадувати. Батько усміхаючись пригладив сиві вуса і промовив. -Бачу вас полікувати треба, і наливає по чарочці її проклятущої і наказує – пийте песиголовці! Після тих ліків за якихось п’ять хвилин ми немов на світ народились. Бджоли заспокоїлись, чорти порозбігались, метелики зникли мов і не було. Поснідавши ми стали одягатись. Дивимось на чистенькі штани, сорочки , на сухенькі черевики і тільки переглядаємось.
Скажіть ото спасибі матері бо ви почали роздягатись ще від воріт, а велосипеди ваші я уже полагодив. Минуло з того часу більше сорока років, а пам’ятається усе до маленьких дрібничок. Виходить правду сказав якийсь розумаха
(– Кто не был молод – тот не был глуп!) Так – таки так! Свята правда.
Учора побачила Ваш твір, а прочитати не мала змоги, тож занесла у вибране. І не прогадала. Сьогодні прочитала з задоволенням.Дякую, земляче. А називаю Вас так, бо 3роки навчалася у Лохвиці в педучилищі, поки його перевели у Кременчук. Їздила й з Червонозаводського через Млини до Лохвиці. Читала, і всі картини оживали у пам'яті. Давно не сміялася так від душі. Ви не лише поет, а й неабиякий майстер гумору, продовжуйте. Щасти Вам у всьому!
Радію з того, що повернув Вас у ті далекі вже роки, в роки нашої молодості нехай хоч і в спогадах. Здається в той час у педучилищі працювала викладачем Паша Карпівна. Цікаво як склалося її життя. А Ваше обличчя мені вже давно показалось знайомим. Дякую що завітали на мою сторіночку.
Это же какое наслаждение читать про "бувальщину"!
Тем более - походы, лес, грибы...моя стихия!
А стиль рассказа, речь, "тонкая ирония"...юмор...
и содержание...очаровали! Браво!
evgen відповів на коментар ТАИСИЯ, 22.11.2017 - 09:51
Доброго ранку і доброго здоров"я Шановна Таїсія. Спасибі Вам що читаєте, спасибі за похвалу це приємно хоч Ви як завжди перехвалюєте бо ж я знаю, що до довершеності ой як далеко. Читаючи ваші твори я зрозумів що для Вас; (дым костра создаёт уют,а романтика влекла Вас за туманом, что по всей земле пройти Вам в кедах хочется и во что бы то не сталось стремитесь отыскать - на крепкой ножке гриб у дорожки что вырос средь бело дня) Тому мені дуже приємно що я ппвернув Вас у спогадах у свою стихію. З повагою Євген.
З ким тільки таке не буває, Євгене... На те вона й оковита... 
