Придивись до мене, люба, я ж не янгол,
В мене з роду щонайменше сім гріхів,
Завжди розум мій у роздумах старанно
Сто питань складає із підручних слів.
Чи удень блукаю вулицями міста,
Зустрічаючись із друзями і п`ю,
Чи прикутий я вночі до свого крісла,
Та зі мною завжди поряд дежавю...
В душу страх приходить, холод у долонях,
Й мокре знов волосся, мов в росі трава,
Вкотре кров бунтує десь на сивих скронях,
Мить життя така знайома, хоч й нова.
Хоч зажмурю карі очі, хоч розплющу,
Бачу ніби наперед, що буде й як...
Знаю, Господи, я грішний, але мушу,
Запитати нині в Тебе, чом це так?
Чом нестримне дежавю у дім приходить
Не тоді, коли кажу йому хай йде,
А в той час, коли невидимий хтось зводить,
Спомин, пам’ять і реальність в щось одне.
Не від того гірко в серці, що не вмію
Розібратися у дійсності та снах,
А від того прикро, що й на мить не смію
Знов повірити, що вже було ось так…
Придивись до мене, мила, хай я стану,
Твоїм ніжним дежавю, коханим в снах,
Щоб із пам`яті піти удвох в нірвану,
Крок зробити в Вічність, й жити вже лиш там.
