… Як би Ірина не намагалася позбутися страшних думок, викликаних страхом до невідомості, їй це не вдавалося. Жінка і кроку ступити не могла. Та попри це, не могла Ірина й вернутися додому, адже її донечка Даринка так тяжко хворіє.
На дворі вже була глибока ніч, коли Ірина отямилася і зрозуміла, що їй потрібно йти. У голові дзвенів доньчин сміх, перед очима була її щира посмішка, душа рвалася від її болю і сліз, а серце тріпотіло від невимовної любові до рідної кровинки.
Йшла жінка так як сказала їй бабця – прямо, нікуди не звертала. Чого тільки не довелося робити зневіреній матері – і через паркани перелазила, і в канави падала, спіткалася, і пробиралася через непролазні хащі, і, навіть, кілька вовків з лисом стрічалися їй.
Вже світати починало, коли Ірина відчула печіння в ногах і шум у голові. Вона стомилася. На той момент жінка вже дійшла до половини найвищої гори у Квасах – двотисячника Петрос. Ірина вже зовсім не мала сил караскатися вище, тому вирішила прилягти хоча б на годину під дивним кущем, листям схожим на дерево глоду, а стеблом – на граб. Щойно тіло почало розслаблятися, шум у голові поволі стихати, а ноги все менше пекти, жінку хтось почав кликати. Голос був схожим до Даринчиного, однак здавався дорослішим. Крізь сон Ірина чула, що її просять не спати, рухатися далі, пам’ятати про те, чому вона подалася у далекі гори й не обертатися назад. Та всі ці слова ставали все тихішими й тихішими, Ірина впала в глибокий сон.
Сонце вже стояло опівдні, коли жінка різко прокинулася від страшного сновидіння, в якому вона падала у прірву. Вона підійшла до джерела, яке било з-під землі просто на тому місці, де ріс кущ, коли Ірина засинала, і вмилася прохолодною водою. Жінка здивувалася, куди поділася диво-рослина, однак її увагу одразу відволікло дещо незвичне і прекрасне. Вона помітила яскраво-червону квітку. Її пелюстки були схожі до пролісків, але тичинки нагадували ромашку. Таких квітів ще ніколи не бачила Ірина, тому мимоволі зірвала одну, потім побачила і зірвала другу, а після третьої перед нею простелилася ціла доріжка із цих квітів. У голові жінки промайнула думка, що сей цвіт нагадує їй очі донечки – вони такі ж чарівні і несхожі кольором на інші. Коли жінка отямилася від думок про Даринку, в її руках вже був цілий оберемок квіток, а перед нею стежинка, якою, схоже, давно вже ніхто не ходив. Ірині здалося, що вже вона проходилась такою, коли донечка ще була в її лоні маленькою зернинкою. Теплі спогади оповили душу матері і від того їй стало ще жаркіше.
Сонце вже поволі готувалося ховатися за горизонт як Ірина, протоптавши зарослу стежину дійшла до хатини. Вона була точно такою як її описала невідома бабця – ошатна, біленька й обсаджена веселковими квітами.
Жінка так задивилася на ту хатину, що й не зрозуміла як сонце встигло здати варту місяцеві, квіти в її руках пов’янути, а у вікнах садиби – запалали свічки…
ID:
894092
ТИП: Проза
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Оповідний
ВИД ТВОРУ: Поема
ТЕМАТИКА: Містико-езотерична лірика
дата надходження: 05.11.2020 22:21:49
© дата внесення змiн: 05.11.2020 22:31:27
автор: Yuliia Opanasiuk-Borovska
Вкажіть причину вашої скарги
|
