Із втомою дивлюся у вікно,
Пригадую минулі щастя дні.
З тобою зустрічався я давно,
Проте щоночі бачу уві сні.
Ті спогади навіюють печаль –
Не скрашує їх лагідна весна.
Хоча мені й прожитого не жаль,
Та зараз виїдає сірина.
Чому не покидаєш у думках?
Тобі я і байдужий, і чужий.
Згораю у даремних почуттях –
Мені це душу рве, що не кажи!..
Незмінно уявляю повсякчас
Твій погляд і малинові уста...
Від цих пастельних подумів щораз
У серці розстеляється сльота.
Хотів би повернутися назад,
Відчути знов поривів дивну мить –
Але втонули в полум’ї досад,
А попіл неможливо розпалить...
Та все ж не полишаю я надій,
І навіть, як нема їх ув очах.
Зізна́юсь, що одна з найбільших мрій –
Зустрітися з тобою, не у снах.
08.IV.22 р.
Читав Ваш вірш, увімкнувши Листа. Мені здається, що таке зізнання можливе тільки з фортепіанною красою пана Ференца. Дуже відвертий, щирий та проникливий вірш! Розумію Ваші почуття. Бажаю нескінченного натхнення, Ярославе!