Горять лампадки на старому кладовищі,
Рядном кульбабок вкрилася земля.
Заскочив кіт на захаращене горище,
Щоб на цей світ дивитися здаля.
Відлуння чутно, хоч закрий руками вуха,
Хоч сам кричи - почуєш врешті решт.
Примружив очі кіт, тривожно слуха:
Чи грім, чи вибух - вже й не розбереш.
А душі ходять між могил у тихій смуті, -
Шукають спокій, грішні чи святі .
Хоч дні і ночі - вбивчі, чорні, люті,
Але весна газдує на землі.
Муркоче кіт. Усе йому байдуже.
..То тільки збоку. А в душі своїй либонь
Він просить Бога, щоб цей світ скоріш одужав.
Щоб сонце й дощ. Не вибух. Не вогонь.
Мій кіт - рудо-білий,постійно нервує за кілька днів до обстрілів. І так вже рік... По ньому визначаю коли може бути знову... Реалії нашого життя. дякую вам за вірш!
Перебуваючи певний час у Словаччині, я ходила на старе кладовище. Чорний кіт сидів на надгробних плитах 19 століття. Грівся на сонечку.
Дякую Вам за коментар.
На жаль, такі реалії нашого життя 
добре є! 
