Росла кульбаба при дорозі,
Звичайна квітка польова.
Зоріла цвітом золотистим
Її кругленька голова.
Росла, росла вона, дозріла,
Та й побіліла, посивіла.
Взяли вітри той скромний цвіт,
І понесли у білий світ...
Отак і я живу на світі,
Вже побіліла голова...
І полетіли в світ широкий
Мій сміх, і думи, і слова.
Нехай стебло моє затопчуть,
Нехай мій корінь перетруть:
Того, що в люди полетіло,
Уже назад не заберуть...
І хоч давно я постаріла,
Знову пишу своє щодня,
І викладаю в інтернеті,
Й в клубі поєзій усе я,
І є ще люди, що читають,
І своє пишуть теж бува,
Своє і їхне я читаю,
Й за них радію, й себе я...
Я стала схожа на кульбабу,
Та не сумую, звісно, я...
Зорію я і знов радію,
Що я в цім світі не одна:
Є в мене діти і онуки,
Уже й правнуків маю я,
Хоч важко жити, не сумую,
Дякую Богу, що жива!!!
