| Сторінки (5/498): | « | 1 2 3 4 5 | » |
[i]Для тих, хто прочитав[b][i] "Рапсодію танучої свічки, або Галицьку елегію"[/i][/b] будуть знайомі персонажі цього вірша. [b][i]Олег Чагренко [/i][/b]- позашлюбний син Ярослава Осмомисла і [b][i]княженко Володимир[/i] [/b]- син від шлюбної дружини, княгині Ольги. Якось так склалося, що у взаєминах між Ярославом Осмомислом і княгинею Ольгою не було родинного тепла, бо слухалася вона порад боярської верхівки, навіть у справах сімейних. До того ж, Ярослав дуже хотів мати спадкоємця престолу - сина, а перші дві дитини - були дівчатками. Отож, коли Ярослав покохав Настю з половецького роду Чагрів, і вона стала "непраздна", себто чекала на первістка, лиха Доля-Обида зіграла з Ярославом злий жарт - майже в той самий час (на місяць швидше) "непраздною" стала і княгиня Ольга. Народилися в обох - сини, ясна річ шлюбний син Володимир - трохи раніше від Олега Чагренка. Проте засліплений коханням, Ярослав віддав перевагу новій сім'ї - і тяжко за це поплатився... Боярська рада, підбурювана княгинею Ольгою, здійснили свою "чорну справу" - спалили Настю Чагрівну живцем на вогні, а князя Осмомисла повели до церкви на присягу вірності.
Князь до кінця життя не оправився від болю втрати - він знищив усіх змовників, а княгиня Ольга і княженко Володимир змушені були втікати від розправи за межі Галича у польські володіння, а згодом і в російські... Ольга закінчила свої дні у монастирських стінах міста князя Володимира-Суздальського.
Втративши Настю, Ярослав Осмомисл робить Олега Чагренка своїм спадкоємцем, залишаючи Володимиру лише намісництво у Перемишлі. Та не так сталося, як гадалося Ярославу. Відразу по його смерті, на другий же ж рік - бояри отруїли Олега.
Щодо княженка Володимира, що став опорою матері супроти батька, то відомо, що примандрував він у Путивль-град, у маєтки своєї сестри, знаменитої княжни Ярославни, що в 14 років була віддана в законні дружини князю Новгород-Сіверському - Ігорю.
Коли ішов Ігор у похід на половців і був узятий в полон, хан Гзак у відповідь штурмував стіни Путивля-граду. І на обороні його стояла дружина Ярославна з своїм братом Володимиром. Звідси є припущення, що імовірним автором [b]"Слова о полку Ігоревім"[/b] є саме княженко Володимир - безпосередній учасник цих подій.
У вірші акценти розставлені не за княжими рангами - бо, звісно, серцю не прикажеш!..
[/i]
Олег Чагренко – Ольжин Володимир.
Два леза у меча. Озіріс – Сет.
Один – із пилу, другий – із гордині.
Два паростки. Два грона. З трунком – мед.
Один супроти другого… Княженки…
Один – сирітський, другий – стольний син.
Безпутній Володимир і Чагренко –
два жмутки болю… Втрати дві сльози…
Двобій між ними! Батько – поміж ними…
Зросли чужими – і умруть чужими.
І Ольжин трунок, і Настусин мід –
Розталий лід…
Всіма
забутий
Слід…
Олеже! Володимире! Агов-же!
(Я риси ваші виловлю з пітьми).
Відомо, хто в цім герці переможе –
удар-но, Боже, з горя в два громи!
Удар, Перуне! Протверези душі:
ця віковічна звідниця – юрма!
В безоднях неба, в морі і на суші –
н е м а р я т у н к у !
П р а в д о н ь к и н е м а !
Чагровичу… Чагро… Оле́же… Ольже…
Престольна чара випаде із рук.
Відомо, хто в цім герці переможе –
Не благородна г а л к а …
Звісно… К р у к.
(З видання "Галицька елегія"/історична поема. - Львів:Сполом,2013)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=738429
рубрика: Поезія, Сюжетні, драматургічні вірші
дата поступления 19.06.2017
[i]Сьогодні святкує Україна давнє, ще дохристиянське свято "Божого Тіла" і святить віночки-обереги, що пахнуть нашою рідною Природою, травами, відворотним чар-зіллям.У цей день думки летять на приволля рідних українських стежок, пралісів, дібров, де неторкана краса природи поєднується з літопомними сторінками нашої трагічної історії. Галич, де я копала в юності "княжу добу" 12 століття - яскравий тому приклад.[/i]
Я повернулася:в Галичі квітне чебрець.
Чебрецева пора – чень, надовго... надовго – на вічність.
На приволлі ловлю віщий поклик зухвалих сердець,
що волають о щастя, уклінно так: “ваша Величність”...
А “Величність” – наруга, то серцю позірна подруга,
що убоге пожнив’я в осіб можновладного круга,
що пошлюблення їхнє – завжди обоюдний тягар,
а потому лиш дим... лиш мертвенний їдучий угар...
Ти спогадуєш, Галичу, – вихря зійшло, відшуміло:
у землицю лягло, в деревину пішло... оніміло,
та й не рухає пам’яті, лиш красномовно мовчить!
Лиш перо у руці літопомній, мов птаха, ячить.
Помовчімо і ми на погарищі, та й помовчім...
Ми ж бо в часі прибулі, до тіней старих ніпричім.
Але ж стрілися тут-таки, в Галичі,
в вир’ї стрімких роздорож,
а на чолах у нас опочив і Стрибог*, і Дай-Бож,**
і не в силі ми милі, хоч прикрі, вернути навспак –
то на карбі правнуків пекучий, погрозливий знак!
Лики пращурів наших, що квітнуть тепер чебрецем –
увійдіть в нашу бутність, а хоч би навпотай, тихцем...
Увійдіть в нашу бутність! Та й купно усі помовчім!!
...Чебрецеве усластя...
То – щастя?!
У чім... і по чім...
[i]*Стрибог – у давніх слов’ян бог Вітру і повітряних стихій.
**Дай-Бож (Дажбог) – найстаріший з богів Зодіакального Сонця (Зимового) у слов’янському пантеоні. Бог Новорічного календарного циклу, поза Зодіаком – бог щастя і достатку, «Той, що дає».
[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=738287
рубрика: Поезія, Історична лірика
дата поступления 18.06.2017
Я дитина Галича. Воістинно, так! У моїй долі була щаслива година зустрічі з Юрком
Лукомським, який упродовж багатьох років керував розкопками княжого Галича (Крилоса, зокрема) у складі Карпатської архітектурно-археологічної експедиції. Він завжди збирав довкола себе молоде, небайдуже товариство. Я теж іскорка з цього багаття: топтала стежки Галича влітку 1987 року, відбувши нелегкий перший рік вчителювання по закінченні філологічного факультету Львівського університету ім. Івана Франка. Здобута вища освіта дала мені змогу стати старшим лаборантом і щоднини, відпочиваючи після розкопок, шифрувати археологічні знахідки. Як ця робота припала мені до душі! Яка романтика – спати у розкидних похідних мішках, мити волосся просто у хвилях Лукви, гріти руки і обличчя біля вечірнього вогнища, сьорбаючи духмяний чай, заварений на ромашці, чебреці та м’яті, і ласувати бородинським хлібом, вимоченим у молоці, запеченим і политим свіжозібраним медом (ото ще забагається “печеного меду”!..).
А пісні біля вогнища під гітару Юрка – це щось фантастичне:
[i]“Пісня бринить аж до світанку
Про галичанку, про галичанку”.[/i]
В той рік зі мною поруч копали Крилос дівчатка з музичного училища – Оленка Сеник (експедиційний старожил) і Оксана Щигельська, що розділила зі мною тягу до фольклорних шукань у мальовничих місцинах княжого Дитинця. Оце з нею ми пробиралися вузькими непролазними лабіринтами пралісу Діброви, переходили через джерельний Чистий Потік, а там і через болото, прозване нами “Зміїним”, бо там направду водилися галиці, і підступне мале змієня мене врешті-решт ужалило. А далі – попри пасіку, попиваючи медовий нектар з води Чистого Потоку (дарунок щедрого пасічника), піднімалися на узвишшя Золотого Току, по дорозі спостерігаючи, як у куренях пралітніх дерев, що вросли у камінні мури, гніздяться кури, а старі господині, помережані зморшками, як століттями історії, зітхають співомовками:
[i]
"Васильку,Васильку,
повісь ми коралики на білую шийку"!
[/i]
…Крилосе, Галичу… Перемліла я вашими овидами, коли знімали фільм “Данило Галицький”. Таке все рідне, знайоме – на запах, на дотик, на відчуття простору і середовища: те залите багряницею призахідне сонце, що сповзає по верхів’ях дерев і поволі окреслює рельєфну панораму неторканої первісної природи…
Натомість місце наших розкопок – “Церковці”, де у княжий період зосередилися храмові забудови – тепер запущене пасовище, де привільно пасуться корови, мудро зглядаючись на незнайомих їм прибульців, довірливо підходячи до нетривких “заборол”, якими слугують звичайні стрічки і шнури, натягнуті на кілки. Свята простота!
Ці враження не померкнуть ніколи. Ця любов до Галича захована в найглибших закамарках пам’яті, і коли на душі стає смутно і тривожно, піднімається така нестримно тепла, така світла хвиля ностальгії – немовби Луква і Лімниця разом узяті виходять з берегів. І хочеться повернутись – і двічі ступити в одну і ту ж ріку…
Так виник задум опублікувати “Галицьку елегію”, що увійшла до моєї першої поетичної збірки “Дзеркала”, без заспіву, скороченого редакторською рукою, під метафоричною назвою, навіяною юначою уявою – “Рапсодія танучої свічки”.
До теми князя Осмомисла, його коханої Насті Чагрівни та синів, що по материнській лінії стали одвічними ворогами, я повернуся ще пізніше в циклі історичних портретів «Праотчі лики з обрисом Русі». А поки що – вона, «ГАЛИЦЬКА ЕЛЕГІЯ», чи то галицька журба «РАПСОДІЯ ТАНУЧОЇ СВІЧКИ».
Я впізнала т е б е –
в мою уяву ти врісся
корінням старезного дуба,
дупло якого поросло мохом
і здивовано дивиться
широко розплющеним оком
на цей звичний
і щоразу новий світ.
Я впізнала т е б е –
в мої груди ти влився
запахом полину і м’яти,
що сплели свої долі
на узбіччі крутої стежки.
Я впізнала т е б е,
але ти…
Чи впізнав ти мене
в мовчанні?
* * *
[b][i]«Ой, воротар-воротарчику,
утвори нам воротонька.
- А хто там, а хто там за пан іде?
- А що там, а що там за дар несе…»
[/i][/b]
Прибились онуки-безбатченки,
немає куди їм подітися.
- Ой, воротар-воротарчику,
пусти до вогню нас
погрітися.
- Ви звідки, онученьки-старчики?
- Ми з віку прийдешнього, зло́тенький.
Ой, воротар-воротарчику,
утвори нам свої воротонька.
- Ідіть же, онуки-безбатченки,
хай ноги спочинуть натомлені.
- Ой, воротар-воротарчику,
пусти нас під Хорсові промені.
[b][i]«А був той Хорс владним а добрим,
і щедроти його восхваляв люд галицький,
аж поки не приїхав на буй-коні Перун,
і не зламав списа кирвавого на рамені Хорсовім,
і не вдягнув його у шати з каменю…»[/i]
[/b]
Оживає дух предків,
розсуваються стіни порушені,
і чийсь профіль суворий
виринає і кличе до себе.
Твоя мова співуча
закодована в камені, русине.
Камінь – слово, і слава, і сила, і зморене небо.
[b]ЛОВИ
[/b]
Засурмили сурми. Заревли.
«Осмомисл збирається на лови
до густого праліску Діброви», -
сповістили галицькі посли.
І тріщать налякані гілки,
скаженіють коні залюбки,
сарни стогін, та зникає сарна.
Марні лови. Сарна – річ не марна.
Ось уже і Лімниця-ріка.
Здобич утіка та й утіка.
У нестямі кинулась в Дністер,
де вшамрілий очерет росте.
І стояв, і думав Ярослав.
Перевізника гукав-благав.
А в човні з’явилася чарівна
Настасія… Настонька… Чагрівна.
Латане мереживо Золотого Току.
Юрба, одурманена літньою спекою.
Багаття очей твоїх, тихо тліючих.
Аромат меду в повітрі загуслому.
Вологі коси осики тремтячої…
О русинко, дике сарня втікаюче.
А її впіймали й повели
на узвишшя Золотого Току.
Всемогутній Хорсе, як жорстоко
від твоєї гинути стріли!
Грубі жарти грубої доби:
то ж кохана князя – не шептунка.
А жертовник – доленька-пустунка:
ти не князя, бога розлюби.
Наречена Хорса – дивний шлюб.
За короткі ласки – вічна кара.
На землі – одна, а в небі – пара…
Плакав, як дитя старезний дуб.
[b][i]«На жертовник ступила наложниця князева
Настя Чагрівна,
багряниця огненна їй пишні уста випивала,
і сказав Ярослав, обіймаючи сина Олега:
сиротою єси, головонько моя безталанна».[/i][/b]
Шептали шептунки. І сіті плели з поторочі:
- Олегові отрочі очі – не князеві очі!
Плели з поторочі на отрочі очі провину:
- Настусині… сині, як ночі, дісталися сину.
А ночі ті сині розкажуть Олегу про вроду…
Ті очі – провинні. Ті очі – не княжого роду.
Чагрового роду! Такому престольним не бути,
бо Настину вроду нікому не зволить забути.
Не зволить забути і Лада за люби любити…
Шептали: не бути! І люди шептали: убити!
Ой, Леле! Убити? Твою, Осмомисле, розраду…
І мислять любити?! І мислять молитися Ладу?!
О мисле зміїна! О каверзна гадино-зрадо…
Моя ти провино, мій сину… Ой, Леле! Ой, Ладо!
Моя ти кровино, ти – небо моє невеселе…
Насту… сині-сині… у сина… Ой, Ладо! Ой, Леле!
[b][i]«Вже полоз отрути вповзає у чару медову
і зуро* сичить на Чагренка, на княжеє чадо,
стікає на мариці меду густа поволока,
і світить супроти Олега свічею свічадо…».[/i][/b]
- Засвічу свічу проти місяця –
тихо йду!
А вода по каменю, а вода по білому –
ще тихіше…
Не горить свіча проти місяця –
тихо йду!
А вода по каменю, а вода по білому –
ще тихіше…
Ходила Обида**, збивала о камені ноги,
пристала спочити на згарищі серед дороги,
змахнула косою, присипала попелом очі,
бо хоче сліпою, бо зрячою більше не хоче.
Зобидили люди Обиду, зобидили люди,
коли проминуться вони, що з них буде, що буде?
Чи лози хиткі, чи квітки, чи зірки, а чи древа?..
У кого постава від гадини, в кого – від лева.
Десь острів Останнього Вечора там, у вираю,
збирає вечеряти всіх, хто колись проминає,
збирає на трапезу всіх многолика оселя,
справляє-гуляє своє споконвічне воседля.
О квіти, о древа, чи вас хтось людьми пригадає!
Людино… Минула… Як звуть тебе там, у вираю?
Людино… Минула… Що станеться з тебе?
- Не знаю.
Я зірка. Я квітка. Я древо. Впізнаєш?
- Впізна́ю.
Коли у вирай оселяються він чи вона,
вони забувають стражденні земні імена,
у краю тім князя і Насті ніхто не впізнає,
там житиме Кай, а поблизу ще житиме Кая.
Там сива Обида колись їх обох поєднає:
де втрачена Кая, там затишно буде і Каю.
Той острів смиренний, гамірно-блаженний вирай.
Де Кай, там і Кая. Де Кая, там Кай.
- Кає, обличчя твоє рум’яне
обрієм стане…
- Каю, ти в усмішці спраглого гаю,
я тебе знаю!..
- Кає, наймення твоє ласкаве
вистелять трави…
- Каю, ти в пружнім стеблі молочаю,
Я тебе знаю!..
- Кає, відлуння твоє прозоре
згубиться в зорях…
- Каю, ти в дзвонах ручного ручаю,
я тебе знаю!..
[b]ОЛЬГА[/b]
Де Лиса Гора випинається на городищі,
Духо́ва криниця, а в неї студена вода.
Тут Ольга вслухалася в тишу і тішилась тиші,
удруге непраздна, але ще така молода.
І вірила Ольга у лада, у світ-Ярослава,
у воя і стольного мужа, бо все-таки князь.
І тільки не вірила Ольга у зраду й неславу,
а зрада й неслава, як крук, понад нею знялась.
А поки що Ольга – жона, у хоромах заглавна.
Непраздна, в потугах чекання нащадків своїх.
Дарма, що під серцем не син, а донька Ярославна.
Донька Ярославна – твій світоч у терні доріг.
Вона ще затужить за Ігорем, яко зигзиця.
Вона зрозуміє: розлука – то завше біда…
Де Лиса Гора, задихається диво-криниця,
Духова криниця, а в неї студена вода.
[b][i]«І покинула Ольга Духо́ву криницю,
колиску поганськую,
і пішла в наречені до бога, спасенного Йсуса:
не клени її Хорсе, відступну сестру Євфросинію,
а пошли їй прозріння, а пізнє пошли покаяніє…».[/i][/b]
[i](молитва):[/i]
- Зацькований звіре ночі,
в своїй передсмертній агонії
яви мені спокій урочий
на муки мої безсонні
на роки мої не канучі
ні в Стікс, ні у світлу Лету,
на душу освячену, прагнучу
небесного вищого лету.
Як тільки народиться ранок,
душа втихомириться зранена,
і ступить на батьківський ґанок
віддалена постать прочанина.
О небо, помилуй відступницю,
я, мабуть, приймаю і досі
мирську суєту – принаду цю
і співи дзвінкоголосі.
Та вкриті важкою сутаною
здичілі дороги немощені…
Як тільки розсіється ранок,
о небо, пошли мені прощення.
[b][i]«І преставилась Ольга, законна жона Ярославова,
у славному граді Володимира Суздальського,
у монашім облаченні келії дому обітницького,
не простивши супругу перелюбства содіяного…»
[/i][/b]
Я – тануча свічка,
свічадо померклої пам’яті,
з рабами-думками
і вольного духу поривами.
Ось тіло моє. Не шкодуйте,
а спалюйте. Спалюйте!
Над чорними днями
І ранками сивими-сивими.
Я – тануча свічка,
сльоза на розпутті беззахисна.
Чого ж я палаю
над згарищем і порожнечею?
Звучить – не змовкає
рапсодія темного хаосу,
звучить – не змовкає
рапсодія світлого вечора.
* * *
… Колись було тут місце «Церковці».
Тепер собі звичайне пасовище.
А вітер свище, вітер свище, свище…
Ідуть та йдуть на випас табунці.
Толочать ґрунт. Хіба від того зло?
Скотині б їжу, віру – до нічого.
О велемудре стадо, чи на бога
ти б проміняло крихітне зело?
Колись було тут місце «Церковці».
Від каменю – ні крику, ні огуди.
Не винні ж коні, винні тільки люди.
Сліпі і зрячі людоньки. Людці…
* * *
[b]«МАТИРСВА», СЕБТО «МАТИРЕСЛАВА»…***
[/b]
Не бий крилом, Матирсво – Птахо Слави,
вертаєш, певно, з Ірію від нави.
І я вертаю на сварожі кола,
б’ючи крихкі дзеркальні виднокола, -
усе вертає на круги своя:
це – видиво, це – марево, це – я!
Куди летиш, Матирсво – Птахо Слави?
До Ра-ріки, у день моєї яви,
де Числобог налічує мені
купало, ладо, дажбо, яро дні…
Усе вертає на круги своя –
це – видиво, це – марево, це – я…
І що несеш, Матирсво – Птахо Слави,
літаючи від яви і до нави:
молитву, су́ру питну, чи офіру,
чи на крилі вернеш на Ірій Іру?
На видноколі – дзеркало свароже.
Це – видиво, це – марево, це… Боже…
[i]*Зурий: архаїчне – суворий.
**Обида – у стародавніх слов’ян богиня Злої Долі.
***Матиреслава (Матирсва) – міфічна Птаха Слави полеглих предків, персонаж слов’янської міфології.
[/i]
На фото: Макет Стародавнього Галича.
[i]"Галицька елегія"/історична поема. - Львів:Сполом,2013.
Увійшла до першої збірки "Деркала". - Львів:Каменяр,1991.
[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=738286
рубрика: Поезія, Поема
дата поступления 18.06.2017
…Коли падають зорі, утішся, моє голуб’ятко –
бо це значить, що в світі спалахує вічне кохання,
бо ті зорі в серденьках закоханих, наче свічі
в глибокій криниці, мерехтять-мерехтять чудодійно –
і серденька проймаються жаром... А той жар
все росте – виростає, і роздмухує полум’я в грудях –
ой пече воно груди нестерпно, виливається в пісню
тужливу, а ту пісню підслухає вітер – і по небу
нічному розносить, аби чули ті зорі, що виснуть
і готуються в парі упасти, що чекає їх світла година –
на землі двох людей поєднати. Так рождається
пісня Кохання, нерозлучна із лебедем в морі,
нерозлучна із голубом сизим,
а де голуб – там небо і зорі...
Так рождаються хмарки летючі, випинаються
гори могучі, ліси несходимі смарагдові тіні кидають
довкола – і стиха-тихенько відтак помаленьку
починається любощів мова: листка із листочком,
дзвіночка з дзвіночком, травинки, пташинки, та ще й
комашинки – усе на землі промовляє, німого ж нічого
немає... А там, де Любов свою ніжну розмову провадить
у всьому лиш Злагода-Ладонька ладить: цілує у вічка,
у щічки тепленькі, у личка м’якенькі, і пестить,
і надить – в вікно заглядає Зоря Вечорова... Зорить
колискова, усі голоси переймає. Гойдає на хвилях,
на місячних срібних приливах – і в сон поринає…
[i]́(Зі збірки "Обрані Світлом". - Львів:Сполом,2013)
[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=738143
рубрика: Поезія, Казки, дитячі вірші
дата поступления 17.06.2017
... Я метелик з оксамитовими крильцями!
Піднімаюся навшпиньки, на подушечки пальців,
як от балерина на пуантах --
і, розкинувши руки, л е ч у - у - у ...
... Ау - у - у, світоньку ясний, всебожий!
Ау - у - у, людоньки красні, богом сотворені!
Ау - у - у, вітре попутній, богом післаний!
Я л ю б л ю - у - у в а с, п р и й м і т е м е н е !
... Хто ти, цятко дрібненька, легенька, солоденька,
вітерцем підхоплена,
німфами облещена,
змійками оздоблена?..
Я -- ц е я, п і з н а й т е м е н е !
... На тобі всі барви життя -- т и н а ш а !
На устах твоїх краплі єлею - пиття --
т и н а ш а !
А шиття твоє магічними знаками розписане --
т и н а ш а !
... А я волосся -- н а л ь о т у - у - у --
розплету - у - у,
крилечка - вієчка розпущу́,
і б у д у щ е к р а щ а !
... А чи ти ц а р і в н а, а чи к о р о л і в н а ?!
-- Я н е п р о п а щ а ...
... Та нехай собі ношенька - вітвиста дороженька,
чим в и щ а, то в а ж ч а ...
А я взую ноженьки -- на с е м и д о р о ж е н ь к и --
я не пропаща ...
[i](Зі збірки "Семивідлуння". - Львів:Каменяр,2008)
[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=738139
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 17.06.2017
Княгине, ще твій серпень не пробив!
Ще на вінці женців ти не просила.
Іще журавка воду не носила,
Іще журавлик трав не покосив…
Навпроти, красень Місяць-Молодик
на тебе визира сліпучим Оком,
і білоткані ризи над потоком
пильнує з очеретів Водяник…
Серед латаття, паполо́м* із ряск,
ти наче вперше – диво-Королівна –
тебе вінча симфонія наспівна
тіарою людських, природніх ласк.
Ти над усім – у снах і наяву –
на пальчиках терни́ переступаєш,
на сім вітрів вітрила розпинаєш:
мій світоньку, я – світло, я – живу!
Семиярило, боже Семияр,
Спали мене купальськими вогнями,
Нехай згорю – без страху і без тями –
Як дар Землі, Природи щедрий дар!
…Чи то в роду у диво-королівн
без каяття вичерпувать скарбниці:
я – одержима! Рими світлолиці
сплітаються в огромний пісне-гімн!
Як молитовно тепляться уста –
То від Купайла жар-перо… жаринка,
То в папороті знайдена пір’їнка
Тобі вінець із Літа випліта.
[i]*паполо́ма - архаїчне: покривало
[/i]
(Зі збірки "Семивідлуння". - Львів:Каменяр,2008)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=737998
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 16.06.2017
https://www.youtube.com/watch?v=_gEZTTCdzag
[b][i](з переспівів світової музичної класики)[/i][/b]
Пісне моя, лети з благанням
тихо в пізній час.
На побачення з коханням
ти прилинь до нас.
Вітерець колише віти
в місячнім човні,
і ніхто, мій ніжний цвіте,
нас не чує, ні ...
Чуєш, гаєм розходились
співи солов'я.
Звуки їх росою вмились,
як душа моя.
В них і туга, і жадання --
вся жага признань,
і любовне трепетання --
полохлива лань.
... Дай же доступ їх освячень
ти душі своїй.
На таємну ніч побачень
ти прилинь хутчій ...
... прилинь ...
... хутчій ...
[i](Зі збірки "Семивідлуння". - Львів:Каменяр,2008)[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=737997
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 16.06.2017
Мій чуйний Лелю пізньої весни,
Мій буйний хмелю втомленого літа,
Купайлоньку, сьогодні я – Леліта,
А завтра відійду у сни, у сни.
Я ще цей день і ніч переживу…
Засвічуся, освідчуся, а потім –
Немов бліда Морена у скорботі
Зійду у сон-траву, у сон-траву.
Відпий мене, допоки я жива,
допоки ще зозуля не кувала,
допоки світлі ночі на Купала,
а потім… що ж, нехай і сон-трава.
Хмелій… лелій мене посеред літ,
Серед сльоти осінньої незгоди…
Відпий мене, мої цілющі води,
бо, може, я остання із Леліт.
[i](Зі збірки інтимної лірики "Самоцвіти сокровення". - Львів:Логос,1997)
[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=737880
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.06.2017
[i][b]«Прощайся, народе мій, з Ладом
і творячи люби, іди до стягів наших
і захищай тоті од ворогів…
…А коли ж К у п а л в а прийде у вінку,
який возляже на голові його, зотканий
з віток зелених, і квітів, і плодів,
того часу маємо бути далеко по Непрі*,
о смерті нашій не мислячи,
і життя наше на полі єсть красне».[/b]
(Дощечка 8 «Велес-книги»)
[/i]
... а коли ж Купайло прийде у вінку
з іван-зілля духмяного
і покличе до шлюбу перед очі кирниць живодайних
Іванка та й Ладу,
закликатимуть отці наші, сивостарці,
отроків до Красних Гір,
аби силу юну біля Духо́вих дерев семи дубам показали,
та й коників легкокрилих вороних в тридороги сідлали –
вже ж бо час настає з Диво-Ладом прощатися,
та й, творячи лю́би, од Живки-богині
під рідні стяги ставати,
у ріках безбережних молочних молоде тіло омивати,
сорочину, радомилими руками
в обереги розшиту, убирати –
та й ворога із землі руської-праотцевої
без віддиху гнати…
…Того часу маємо бути далеко по Непрі буйголовому,
о Смерті-Дівиці Моренці-Красавиці не мислячи, –
і життя наше на полі серед жита пашнистого
ще й овса ядренистого
єсть красне…
… А тії юнаші проводили до січі суворої…
…Прощайся, народе мій,
з Ладом…
[i]*Непр - архаїчне: давня назва річки Дніпро (Дніпр)
[/i]
[i](Зі збірки громадянської лірики "Непроминальність, або Енколпіони для душ". - Львів:Сполом,2017)[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=737878
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 15.06.2017
[i][b]«… І потоптали татарськії коні вкраїнськую землю.
І спопелили її, сердешну. Та й рушили далі в похід.
А як вертали – застигли зчудовано: на купинах,
поміж нової трави, запеклася багрянцем Червона
Рута. От і назвав її нарід «Неопалимою Купиною»…[/b]
(З легенди)
[/i]
Із яблуневих пишних рожевіть
озвалась опромінена луною…
Із татарви опалених століть
упала в ґрунт – і стала КУПИНОЮ.
Де куп’я потоптала татарва,
де в купі гною корчилась отрута –
на попелищах бралася трава
і пломеніла там ЧЕРВОНА РУТА.
Де потопали вої в болотах,
ізвівши за собою вражу душу –
злітав у небо чорно-білий птах,
червінню серця окропивши сушу.
Скипала ніч. Змертвлялася пітьма.
У сказах таврувалась твар ворожа.
Здавалося – уже й землі нема…
Аж тут – НЕОПАЛИМА МАТІР БОЖА
ЧЕРВОНОРУТНЕ ЗІЛЛЯ засіва –
(запала в небі тиша урочиста:
ну хто б подумав, що вона – ж и в а,
і хто б подумав, що вона – П р е ч и с т а!)
В трясовині, в багні, на купині
вознісся божий дар ЧЕРВОНОРУТИ:
н е п о г о р і т и більше у вогні
і у воді болотній н е в т о н у т и.
… Усіх поглине ця трясовина!.. -
(висока Доле, Доле невмолима!) –
ЦЯ КУПИНА – всього лиш… купина,
лиш Купина –
і все ж…
НЕОПАЛИМА – а – а!!
[i](Зі збірки "Семивідлуння". - Львів:Каменяр,2008)[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=737720
рубрика: Поезія, Історична лірика
дата поступления 14.06.2017
[i](З циклу [b]історичних портретів[/b])[/i]
[i]"... тоді перед вели три Мстислави:
князь Києва -- Мстислав Романович,
князь Козельська -- Мстислав Всеволодич,
князь Галича -- Мстислав Мстиславович.
-- Три Мстислави ведуть нас,
перемога мусить бути наша!"
* * *
"... страшно замучили татари князів, що попалися їм у полон. Поклали на них дошки. На дошках посідали і так бенкетували.
[b]("Княжа слава". Уроки історії).
[/i][/b]
... А татари, вражі гості,
гарцювали на помості:
-- Три Мстислави,
три Мстислави,
всі зазнали тої слави --
буйні голови схилили,
меч булатний пощербили ...
А свої прелюбі кості
полишали на підмості --
красно гостей частували,
дрібно кісточки збивали ...
... Ніхто тоді й не знався на татарах --
були степи, та хани кочові:
на кутригу́рах знались, на аварах* ...
Аж тут азійські варвари нові!
Той варваризм не римської породи:
щілини вік ... а у щілинах -- лють ...
(Тваринний витвір матінки -- природи:
сидять на костях, свіжу крівцю п`ють!)
І не смакують тушею конини,
і не ламають гречно спис о спис --
хрещене тіло божої людини
звисає з сідел головою вниз ...
Допавсь до нього бусурмен-татарин
захланно так руками обома:
йому солодша над усі нектари
узята шквалом людська бастурма!
... "Три Мстислави,
три Мстислави --
очі галки поклювали ...
Три Мстислави,
три Мстислави --
десять тисяч поховали ..."
... Напилася, наїлась річка Калка
калених стріл із вражих колчанів.
Здригнулась Русь: то помста, а не валка --
тавро лжеслави на хребтах синів!
(Уже ж було: в похід збирався Ігор ...
В ріці Каялі змочено рукав.)
Де йде різня, там, певно, не до ігор --
між трьох Мстиславів вирізнивсь Мстислав!
... На княжих трупах зведено помости --
на них всю ніч гуляла татарва.
Пильнуйте, люде, ви ж бо р а д о г о с т и!
Овва, Мстиславе з Галича, овва ...
... Над Калкою -- ні мулко, ані грузько --
"єси за шеломями, земле руська" ...
... "Баба́* ... ага́* -- баби-агинський дух:
тут зела -- пера, а земля -- як пух.
... "Баба́ ... яга́* -- жаха дитину мати.
Було шолом о Калку не каляти!
------------------------------------------
[i]*1 Калка -- трагічна сторінка літопису монголо-татарської
навали. Бій відбувся у середу 31 травня 1223р.
*2 згадується епоха великого переселення народів,
(VI -- VII ст.н.е., Придунав`я). Вказані кочові племена
принесли багато лиха не тільки слов`янам, але й Візантії.
*3 баба -- праіндоєвропейське: пращурка, вужче тюркське: мати.
*4 ага -- тюркське: старшина на чолі відсіку татарського війська;
ширше -- старійшина, пан.
*5 "баба ... яга" -- гра слів, версія утворення
східнослов`янської і руської, зокрема, "баби Яги".[/i]
(Зі збірки "Семивідлуння". - Львів:Каменяр,2008).
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=737718
рубрика: Поезія, Історична лірика
дата поступления 14.06.2017
[i](З циклу [b]історичних портретів[/b])[/i]
... Був собі вождь на ймення Темучин.
Пізнала Русь епоху Чингісхана.
Прадідизна́, етнічна "р о к с о л а н а"
здригалася при дерзновеннім "ч и н..." ...
А що вже степ наслухався копит.
А що вже трав під копита́ми збито.
А що людей вкраїнських перебито
у кучугурах полум`яних літ...
Воістину, пекельний чоловік!
Та що там чоловік -- скоріше, демон ...
Чи то душа -- непроходима темінь,
чи, може, в лоні матері хто врік?!
Щоби вести свій нарід по кістках,
щоб напувати коней в людській крові,
і м`яса з`ївши, на гортанній мові
"ш а й т а н" взивати швидше, ніж "А л л а х"!
... "Т е м у"... -- бо "т ь м а".
То ймення нечестиве.
А все ж "Ч и н г і с" -- "В е л и к и й" для своїх.
Чи ж матір почувалася щасливо,
припавши на Блискучий твій Поріг* ?..
Про що тоді вона просила духів,
(нехай уже собі -- у Духів Тьми),
які магічні скреслювала рухи,
б`ючись об землю стегнами, грудьми...
Вона -- така слаба, безмовна жінка,
чи ж їй під силу с о н ц е в о р о т т я?
Одне скажу: хоча вона й ординка,
та понад с л а в у зважує ж и т т я!
Не зчуєшся, як обрій запалає
зо всіх світів невтоленим вогнем.
Прислухайся, із тьми віків волає
непогасиме "с и н у ... с и н у... Т - е - м..." ...
... Історія, тяжка на перехрестях,
утопче в грунт ще не один курган.
Та відблиском підступності й безчестя
є на Русі наймення Ч и н г і с х а н!
Росте трава... Могили наших пращурів.
Обпалені облачення святих.
Червона Русь, не раз іще заплачеш ти
від отприсків о р д и н ц і в "з о л о т и х" ...
"Т е м у..." - бо "т ь м а". То племя нечестиве.
Такий вже рід... "О с м а н и" -- бо "о с а"!
Кусюче вкрай і вкрай немилостиве...
... Був собі вождь на ймення К у р е м с а...
[i]------------------------------------------
* Блискучий Поріг -- архаїчна назва оселі хана.
У час кочової доби ханський намет вирізнявся з-поміж
інших лишень оздобами і високим блискучим порогом.
За цією ознакою згодом стали називати султанський,
або ханський палац.
[/i]
(Зі збірки "Семивідлуння". - Львів:Каменяр,2008)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=737582
рубрика: Поезія, Історична лірика
дата поступления 13.06.2017
[i](З циклу[b] історичних портретів[/b])
[/i]
Князь Лев на старість теж монахував.
Душа сум`ятна прагла одкровення.
В молитвах ревних чарою спасення
сотала с в і т л о сива голова.
Христа розп`ято ... Ідоли падуть ...
Криниці задихаються змілілі.
Життя як ватра: в кожнім божім ділі
твій Дух, мов іскру, ангели несуть.
Оступишся на п`ядь -- провалля, хащі,
вся гадь земна рамена обів`є ...
Коли у серці Бог -- ми не пропащі,
і брат з лукавства ближнього не вб`є,
на міжусобну бойню не прикличе
родів слов`янських княжих отрочат ...
Є правий Суд і є всевишнє Віче,
і є Петро з ключами біля чат ...
... Вартує лев у княжім передмісті ...
(Вдаряє пам`ять, наче сталь дзвінка!)
Гінці несуть у двір від Бели вісті ...
Констанції пошлюблена рука ...
А далі -- вир: все татарва, ятв`яги,
пожежа в Холмі, тиха смерть Шварна́ ...
Данилова спонука до відваги,
до лицарства, до честі знамена ...
Та на вазі -- супроти злої січі,
де Куремса стоїть і Бурундай,
Данило й Лев у ризі Будівничій --
на хліб і сіль, на спільний коровай!
... У Лаврові вечірню віддзвонили.
Наповнені потири золоті:
в путі несповідимій до могили
нас мироносять ангели святі.
Кончина тіла -- не бліда константа
недосконалих пошуків земних ...
Осяяння могучого таланту,
звитяжних здравниць, тембрів голосних ...
Суть воїна і мужа, і привідці --
се отчий дім, зелена отча твердь,
глибінь прозора отчої криниці,
тоді -- в и с о к а, б л а г о р о д н а смерть!
... Констанціє ... (Останні поривання.
Остання при житті відкрита суть.
Останній спалах с в і т л о г о кохання ...)
... Твій Дух, мов іскру, ангели несуть.
-----------------------------------------
[i]* Лаврів -- місцевість у Старосамбірщині. У Спаському
монастирі князь Лев Данилович провів три останні роки
життя. Помер 1301 року. Похований там же.[/i]
(Зі збірки "Семивідлуння". - Львів:Каменяр,2008)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=737576
рубрика: Поезія, Історична лірика
дата поступления 13.06.2017
[i](З циклу [b]історичних портретів[/b])
[/i]
Ти, Адельгейдо,* втомлена життям,
чарівна жінко з тонким почуттям,
безмовна тінь постриженки-черниці
із поглядом колишньої цариці, --
чого ти зажадала від склепінь
обітниці Христової -- спокою?
примирення душі із тілом?.. ба ...
Така вже суть: толочаться хліба,
бо коні йдуть крізь них до водопою!
... Невпізнана звогніла тінь -- умреш,
розтанеш між склепіннями німими ...
Єдине в радість: тут, проміж своїми,
обітовану землю віднайдеш.
... Спітнілі коні. Сплутані путі:
неслись, бувало, сани золоті
в чужі світи -- на свити і корони --
туди, де угри, німці і саксони --
маркграфових наїлись нагаїв
і тих, що Генріх згодом недоїв ...
О ненаситне м`ясоїдне чрево!
... Росте собі тисячолітнє древо --
в соборних мурах кронами шумить --
а що життя: магічний проблиск, мить,
та й то не в злоті, а таки в червіні --
і ми у нім трагічні диво-тіні,
дарма, що з імператорським вінцем,
коли зблудила Доля манівцем.
Собор Успіння ... Втишишся, заснеш
під молитов вкраїнських переспіви,
і образ Непорочної Вседіви
у синьо-жовтім відсвіті одеж
тебе прийме, і поведе на луки --
як матір після довгої розлуки
пригорне д`серцю зблукане дівча,
немов пташина змерзле лелеча --
тебе блакитним вкриє омофором,
і виплете вінок із хризантем ...
... це -- Україна, доню,
твій Едем.
5 лютого 2001р.
[i]* У 1106 році під іменем Адельгейди Євпраксія постриглася у черниці.
Похована у соборі Успіння Богородиці у Києві.
[/i]
(Зі збірки "Семивідлуння". - Львів:Каменяр,2008)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=737424
рубрика: Поезія, Історична лірика
дата поступления 12.06.2017
[i](З циклу [b]історичних портретів[/b])
[/i]
…то сон страшний: весілля в темно-синьому
і зоряний вінець із хризантем.
Споглянься, друже, де ж він, той едем –
в пахучих ружах, в хутрі соболиному,
в серпанку, що стікає на плече!..
Чогось нестерпно серденько пече,
бо ось вона – Євпраксія – ще юнка,
у Генріха благає поцілунка,
а він – при обладунках і з мечем –
чваніє тілом як пожадним стервом,
і в жінку заповзає, наче змій,
єством лукавим… Сли́ною гидкою
знеживлює цвітінь тремку красу –
звивається розпещено в косу,
до стегон, перс торкається рукою
в пориві хтивім, в нехоті, в блювоті,
в улесливій величності – дрімоті,
між оргій п’яних і нечистих мес,
поміж свячених страв: “Христос воскрес!” –
зацвилий плід зухвалого поріддя,
іржавий цвях з-під зайшлих підошов –
кубло насилля, королівська кров,
прокля́та Богом на сумне безпліддя –
що й руку підняла супроти Риму,
але й зате і скарана була
до рівня босих ніг і мішковиння,
до рівня подорожнього осла…
…А що ж тобі, Євпраксіє, царице,
зневажена чужинцем молодице,
чи сниться, пробі, вольний кінь в степах?
Чи сад розквітлий там, на Україні,
чи, може, ніжні трелі солов’їні
у юнака на трепетних устах?..
Або зі снів дитинства – чеберяйчик –
в високих стеблах сміхотливий зайчик,
а, може, шмат ще теплої ріллі,
де княжі ніжки бігали малі
укупочці із отроком русявим –
і де котилась відсміхом луна…
…Коли ж у божім часі підростали,
той шмат землі до серця прикладали,
змовляючи божественне: “жона”…
[i](Зі збірки "Семивідлуння". - Львів:Каменяр,2008)
[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=737423
рубрика: Поезія, Історична лірика
дата поступления 12.06.2017
[b][i]Не зрань мене жорстокістю своєю,
Бо я, як пух кульбаби, нетривка.
Нехай не ловить трепетно рука
Проміння зустрічей,що гаснуть над землею.
Втечу від метушні нічних шукань,
Бо я,як тінь від зірки,невловима.
Мене її таємність полонила,
Що вічно манить у туманну рань.
Сховаюсь у прозорі чисті роси,
Принишклі на шовковім стебельці,
Допоки не опинюсь на руці,
Що в мене невловимих барв попросить.
[/i][/b]
[i](З раннього, з першої збірки "Дзеркала". - Львів:Каменяр,1991)[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=737339
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.06.2017
… Чи вірите ви у Любов, у золоті дощі чулого серця,
що приходять укупі з гримавою силою
весняного пробудження?..
Тоді запитайте Данаю, котра породила
Персея в глибокій темниці,
куди не сягав ані допитливий промінчик сонця,
ані погляд всевладних царських очей…
…І все ж Персей народився, аби наповнити чашу кохання
особливим смаком непокори, відваги і сили,
а ще… віри у ласкаві обійми примхливої Долі,
бо Доля, як знаюча жінка, дарувала йому Андромеду…
…Ах, відкажете ви, ці старі перечитані міфи –
Амур і Псіхея,
Еврідіка, жадана Орфеєм… і обраниця Іо…
У світі людей все не так романтично, бо вони
не герої безсмертні,
що відпили на вічне життя солодкавий амброзій…
У житті, повнім підступів грізних, нещадних,
несподіваних втрат і розлук, і зневір, і воро́ння, і втечі,
чи знайдеться хоч іскорка тліюча палу у серці,
що в смутних закамарках душевних
жар дива розбудить…
О… я прагну цього нескінченного дивоцвітіння –
це шаленство хмільного залюблення в квітні і травні,
ці червневі червінню палаючі заходи сонця,
цю медово просвітлену зрілу жовтінь вересневу…
Сновидіння чигаючі, упирі, що висмоктують втіху,
я прощаю вам нотки жалю… сіризни і утоми,
я прощаю вам звикле каміння німої знемоги –
це лиш мить неповернення в зблідле дощаве минуле…
… Ми в пробудженні світу людьми знов і знов назовемся,
так, неначе в любовнім жару, ми як і боги, безсмертні!..
(Зі збірки, що вкладається "Туга за Єдинорогом",2017)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=737337
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 11.06.2017
Сьогодні чорно так душі моїй.
Сьогодні так думкам моїм свавільно.
Мовчиться про… про що мовчать не вільно,
А ти мене з півслова зрозумій.
Мовчить той ліс, що слухав наші сни.
Мовчить верба,що нам стелила ложе.
Нам не дійти торішньої весни,
Ні-ні… І все ж… а може, може, може…
Нам не знайти протоптаних стежок
Поміж пожухлих трав і бездоріжжя,
Нам не вчитати мудрості книжок
Про горицвіт щасливого заміжжя.
Не приховати від людських очей
Ні спопелілий пал, ні нашу втому,
Ані важких, опущених плечей,
Що в чорну ніч несуть свою судому.
Серед погаслих свіч і сновидінь
Вже не вловити трепету зітхання,
І скрипалям на зречене «амінь»
Не вивести мелодію кохання.
Чужі – удвох, і кожен зокрема́,
Чужі – в юрбі, з думками наодинці…
І все ж… на цій відспіваній сторінці
Обличчя більш ріднішого нема.
[i](Зі збірки "Самоцвіти сокровення". - Львів:Логос,1997).[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=737138
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.06.2017
[b]«Льореляй» [/b](німецькою [i]«Loreley»[/i] або [i]«Lorelei»[/i]) – це назва скелі на східному березі Рейну. Крута скеля-урвище була розташована в найвужчій частині річки Рейн – між Швейцарією та Північним морем, за 90 км від міста Франкфурт-на-Майні. Сильна течія і скелястий берег історично ставали місцем трагічних історій мореплавців та риболовців форелі (у чистих водах Рейну водилися саме форелі), у цьому дивному «зачарованому» місці розбивалося безліч човнів. Тому, за старогерманською легендою, [b]«Льореляй»[/b] – це також ім'я однієї із прекрасних русалоподібних Дів Рейну, які прекрасним співом заманювали мореплавців на скелі, подібно до сирен в давньогрецькій міфології.
Звукопис назви [i]«Льореляй»[/i] поєднує два німецькі слова: [i]«lureln»-«люрельн»[/i] (на місцевому діалекті – [i]«шепотіти»[/i]) і [i]«lеі»-«ляй»[/i] ([i]«скеля»[/i]). Таким чином, [i][b]«Льореляй»[/b] [/i]з давніх часів сповіщала про те, як [i][b]«шепоче скеля»[/b][/i]. Ефект шепотіння був спричинений водоспадом, який існував у цій місцевості аж до початку XIX століття.
Великий німецький поет Генріх Гайне оспівав Русалку-Льореляй в своїй відомій однойменній поезії, котру знає кожен представник цього етносу від старого до малого:
[b] «Ich weiß nicht, was soll es bedeuten,
Daß ich so traurig bin;
Ein Mährchen aus alten Zeiten,
Das kommt mir nicht aus dem Sinn…»[/b]
(Heinrich Heine [b]«LORELEI»[/b])
[i]«Не знаю, що сталося нині,
Чому я трагічний… сумний –
Згадались казки́ старовинні
І Рейну тривожний прибій…»[/i]*
(Генріх Гайне [b]«ЛЬОРЕЛЯЙ»[/b])
Я пригадала пісню Льореляй:
«Сюди, юначе, човен направляй,
до цих навислих, наче мари, скель,
я в сіті зажену тобі форель…».
Міфічний клич летючої сирени…
Русалки несполохана краса –
І тіл мужських офіра, чи яса,
Посеред вод двуликої арени…
Скелястих мар чи привид, чи фантом –
Безцінний дар?.. чи мрії безталання?
Чи тлін і штиль?.. чи смерч і бурелом? –
Той погляд платонічного кохання…
Fáta morgána!.. Лебеді летять –
Та скелі непомильно проминають…
Вони ніколи краху не зазнають,
Бо їм відкрита неба благодать!
…Лиш ті, що заблудили й не знайшли,
що чорних вод шумке вино відпили,
за крок від мар… від скелі… від могили
благали час «спинись і ниспошли!» --
і чули спів… і бачили Її –
вона їм все одне і теж співала:
«Допоки зірка в небі не вставала,
Направ човна до [b]сеї[/b] течії!».
…І човен стрімголов летів на скелі:
«Прощай, юначе! Душенько, гуляй…».
(Коли пірнеш на дно… у світ форелі –
Збагнеш химерну пісню Льореляй).
[i]* вільний переклад оригіналу цитати - авторський (І.В.)
[/i]
(Зі збірки "Самоцвіти сокровення". - Львів:Логос,1997)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=737137
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 09.06.2017
А що,коли слово тендітне
В мені оживе і розквітне,
А [i]голосом[/i] стати не зможе,
Бо ти його стрінеш вороже.
Спаде воно болем на груди,
На волю проситися буде,
А стати [i]сльозою[/i] не зможе,
Бо ти її стрінеш вороже.
На радість чужу,як на свято,
Воно заясніє завзято,
Та [i]усміхом [/i]стати не зможе,
Бо ти його стрінеш вороже.
Те слово не зможу приспати.
Мовчання боюсь,як[i] утрати...[/i]
А що, коли втомляться груди
І вирветься слово на люди!
[i](З раннього,увійшло до першої збірки "Дзеркала". - Львів:Каменяр,1991)
[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=736985
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.06.2017
(З циклу [b]історичних портретів[/b])
[b][i](подражаніє лютні)[/i]
[/b]
... Тут потрібно високої ноти -- без неї не можна!
Тут оспівана кожна сльозинка,
сторіночка кожна:
тут Сміливий Гаральд
у звитяжному юності леті
серед княжих палат --
яко вой і поет --
на любов присягав 'Лисаветі.
'Лисавето, розквітлая руже
із літніх садів Ярослава,
що бажала без царства
Гаральда за мужа!..
Гучная хвала-піснеслава
о красу твою юну, незайману
вольно по світу несеться --
біля київських при́ступів
кінь половецький пасеться.
... А у вікінгів серце -- на ласку жіночу нечуле...
... А у вікінгів в серці -- лиш море бурунне ночує...
... А у вікінгів в серці -- дороги круті і скелясті...
... А у вікінгів серце з заліза -- крицевої сивої масті...
... А ханенко у свіжих покосах
попиває кумис
з кобилиці,
а ханенкові очі - розкосі,
види́ -- блідолиці.
Він наврочує руському люду
Косовицю*
з жаркою ходою --
горезвісну Обиду** й Облуду***
руський люд називає [i]"ордою"[/i]...
... Мій Сміливий Гаральде,
хутчіше з походу вертайся.
Не питайся у моря погоди,
про вроду у зір не питайся.
Мій Гаральде Сміливий,
вертайся звитяжцем з походу:
порятуй і престол свій,
на меч уразливий,
і дівочу неторкану вроду...
... Хай надовго пустіє бенкетная заля Валґалли ...****
... Хай русалка по морю розвіє предивні корали ...
Нагородою стане безцінна -- як витвір поета --
надкоштовна перлина --
єдина
княжна 'Лисавета.
[i]... Історія Єлисавети Ярославни і Гаральда Сміливого повертає у світ романтичної казки про велике кохання: руська князівна приглянула собі вікінга з непривітних берегів скелястої Норвегії. Ким він був напочатку? -- лицарем-пройдисвітом, спадкоємцем без столу, і ще трохи -- лютнярем, тямив лад до історичної саги ... А що князівна запала глибоко в його неприборкану душу, то тим палкіше тягло Гаральда на лицарські пригоди, походи морями і суходолами, -- і між тим на пісенні тексти, як і лічить мандрівному закоханому піїті.
... Вернув до неї змужнілим воєм, на карбу мав багато звитяг, а серед них найбільшу -- відвойований престіл свого батька -- Оляфа, короля Норвегії. Повержений був і смутянин -- король Кнут Великий, і половецький ханенко, що й собі забажав 'Лисавети. Розбиті страшні сарацини, і транди, й дротґейми...
Такий зять став Ярославові до смаку -- і він благословив закохану пару.
Такого бучного весілля, як шлюб Єлисавети і Гаральда Сміливого, сивобороді київські гуслярі ще не пригадували. От і складали про них славословія, а про їхнє кохання -- легенди ...
[/i]
... Десь там лютня сумує Гаральдова.
Порохом струни припали ...
То був час вигнання і безпуття,
гнітючої Долі -- Опали.
Вдармо струни ... Хай піснь розбиває
терпіння зважнілі тенета,
як на свого Гаральда -- крізь віки і каміння --
чекає княжна 'Лисавета.
----------------------------------------------
[i]*1 Косови́ця -- Смерть у міфології язичників-слов’ян.
*2 Оби́да -- дохристиянська богиня Злої Долі.
*3 Облу́да -- злий Дух, що зводить на манівці, на блуканину.
*4 Валга́лла -- бенкетна зала богів, куди потрапляли покійні вікінги після обряду трупоспалення. Тіло померлого вкладали на палубі його корабля і спалювали разом із ним.
[/i]
(Зі збірки "Семивідлуння". - Львів:Логос,2008)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=736982
рубрика: Поезія, Історична лірика
дата поступления 08.06.2017
…Рятуй мене, Дорого, від голгоф!
--Тобі куди?
--Туди, де Саваоф!
… Країнами, епохами, віками –
з гори в долину, де біліють Храми.
Продовж дощу, вітрів і снігопаду
ховають Храми стежечку до Саду.
А я блукаю – Стежечку шукаю,
І не знаходжу і назад вертаю –
Туди, де площі, вулиці і брами…
О, суєта суєт!
…І нишкнуть Храми.
І тільки зорі моляться ночами
на небо журавлиними ключами,
і дивиться на мене Око Неба:
прийшла таки…
- Я йшла віки до Тебе!
Все ближче, ближче… Блисне позолота,
відчинить Небо Зоряні Ворота
отими журавлиними ключами,
котрі не сплять, а моляться ночами.
Засліпить очі стежечка ося́йна.
Посеред ночі – Сонця лик… Осанна!
Розвиднюється… Бачу риси Божі:
Предивні риси – на людину схожі.
Боги як люди. Люди як боги.
Земля і Небо – вічні береги.
Крилаті люди і горбаті люди…
Від Бога – крила. А горби – від Юди.
Від пелюшо́к Історії до скону –
Боги як люди. Люди як ікони.
І кожна мить чекає зорепаду.
І кожна віть шукає свого саду.
І я блукаю – Білизну́ шукаю
і не знаходжу, і назад вертаю…
Країнами, епохами, віками
блукаю і шукаю Білий Камінь –
Робочий камінь часу і культур,
що зростить Сад Нетанучих Скульптур,
Коштовний камінь мови… Діамант,
що зростить Сад Нев’янучих Троянд!..
У тім Саду Троянд – Саду Любові
пройшли дощі пречисто бурштинові.
У тім Саду блукає Блудний Син,
збирає там розсипаний бурштин.
Блукають двоє… і благають руки…
і вогнище… і дощ… Зірки і звуки.
І пісня жайвора… і спалах… і слова…
Хмеліє і злітає голова…
Та враз – кудись зникає Блудний Син.
… І лиш бурштин. І лиш один бурштин…
[i]«Два слова… У дзеркальний дім
звели обох вони.
Ти відображенням моїм
стоїш закоханий.
«Вона чудова, - говориш ти, -
вона чудова».
О, як мені перемогти лиш два ці слова?»*[/i]
Загусне час у краплях бурштину.
Шукав чудову, а знайшов чудну.
Тернова ружа – не чудова, де там!
Шукала Мужа, а знайшла Поета.
І ось вони одні в дзеркальнім домі:
Свіча… дзеркала… душі невагомі…
Він їй казав: «Не гідний я любові.
Мої літа – то краплі бурштинові.
Мій вік фатальний – карколомний вік.
В мені живе Поет, не Чоловік.
Я вас зламаю, руженько тернова…
Мене кохає Муза бурштино́ва».
…І плакала свіча, бо барв задуже:
«О жаль мені тебе, тернова руже!
Байдуже. Ти – не Муза бурштинова…»
- Вона чудова?
- Так. Вона чудова…
Посеред літа – руженька розквітла.
Посліпли сови, стільки було світла!
Кричали сови… Досі їх бентежить,
чом ружа та нікому не належить,
і чом така чудна у неї мова:
- Не бурштино́ва я, бо я… терно́ва.
Один бурштин – від року і до року.
Довкола ружі – терен теж нівроку.
Мовчать дзеркала. Терен і бурштин…
Який високий непролазний тин!
Чи хто живий ще є в дзеркальнім домі!
Свіча горить… А душі – у Содомі.
«Я вас зламаю, руженько терно́ва…»
- Мені байду́же, - скаже самота.
Аж тут озветься Муза бурштино́ва:
- Вона чудова… Так.
... І САМЕ ТА !..
[i]*З поезії Віктора Неборака.[/i]
(Зі збірки "Самоцвіти сокровення". - Львів:Логос,1997)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=736894
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 07.06.2017
[i]„... підеш по в'ялих квітів чорнім пуху,
ціле життя згадаєш день по днині –
пропало щастя, наче пил в пустині”
(Уляна Кравченко)[/i]
Твоя стопа – в розжарений пісок,
а мозок – у гнітюче баговиння,
у чорно-біле пуху ластовиння,
в незайманість розкритих пелюсток,
в дитинну самозреченість молінь,
в намарний зойк почути голос Бога...
Оглянешся – іде твоя Дорога
по манівцях зотлілих поколінь.
... Нить пам'яті – як цівочка – тонка́
снується павутинням з поторочі.
Ти, свічечко, ще світиш проти ночі?!
Ожина ця – як смак життя – терпка!
Ти зблукана, здорожена... Авжеж.
Чи допадуть уста у тихі плеса,
де під весняним сонцем крига скресла, -
чи у жаркій пустині пропадеш!
Скиталице, чи ж віднайдеш свій скит?
Чи в Соловках набачиш тінь забуту,
коли в провидний день Страшного Суду
на тебе промінь кине Світовид!
Коли з грудей, із пилу рваних ран
невинно проросте кривава айстра,
і, наче клич далекого Чугайстра,
тобі омиє личко Білодан...
(Цей край обітованний Богом дан!)
... Пил пам'яті... піщиночка... пісок –
тебе чи спогадає, чи забуде...
Ще крок... Ще крок... – тоненький голосок
тебе веде Дорогою в Ніку́ди.
(Зі збірки "...І все ж - неопалима". - Львів:Логос,2001)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=736892
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 07.06.2017
Втікає ніч на синьому коні
безмісячним ноктюрном «SÉNZA LÚNA»…
Чого блукаєш, вершнице фортунна,
семивідлунна в снах, в самотині…
Чи ж є той сенс з безмісячних блукань?
Чи випливе в туманнім альбіоні
пахучий лист фіалки на осонні
та дрібен дощ любисткових зітхань
про над’яркіший пам’яті відбиток:
у нетрях часу збитих колісниць,
триоких свіч, окреслених зіниць,
і безлічі зелених свіжих віток,
що виринають з ночі на льоту,
і виростають в безвість, в висоту!
Там на семи горбах тріпоче кінь –
І тінь моя в сліпучім ореолі
Веде двобій з могучим знаком Долі
мечем семивідлунних поколінь…
Я всюдисуща… я уся з відлунь,
в мені постава вершниці, о верше!
Втікає ніч… Туманно, як і вперше,
той самий сон – безмісячний ноктюрн.
… Не сон, о Сіне… - зірка покотилась.
У чому сенс? – не знаю… Я втомилась.
… Світає… Я народжуюся в муках,
вертає світ, тонований у звуках,
та сама синь – безмісячний ноктюрн…
І я, в семи фортунах безпритульна –
над звуками ноктюрна «SENZA LUNA»…
… Натомлений ноктюрн…
чи сон…
чи сум…
[i](Зі збірки "...І все ж - неопалима". - Львів: Логос,2001)[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=736701
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 06.06.2017
[b][i](за голосом Лялі Жемчужної)
[/i][/b]
Ти котись, котись, кибитко...
В’ється ночі золотава нитка,
(б’ється серце, ой та не дається –
палахкоче, не згаса!)
Понад плинною рікою
пущу повід, коників напою,
і тебе захланною рукою
поманю у небеса...
Ти лети, лети, голубко...
(Б’ється серце, ой та схлипом смутку),
рветься нитка золотобагря́на,
як жаринка, догоря...
Серед степу спозарана
з ву́тлих трав росте кривава рана,
що дорога – то жага-омана,
то незаймана зоря!
Ти веди, веди, дорого...
(Б’ється серце, ой та до знемоги),
де ж мені подітися від болю
у любові на устах –
на вітрах циганську долю
переллю я перекотиполю,
і розтану... стану... пересто́ю –
в неземних нових світах.
Ти...
зореносно так світи,
поведи мене в світи –
на край...
За прив’язаність прости,
як лошицю запусти
у привольний дикий рай!
Ти розкинь небесну карту
(б’ється серце, ой та не до жарту!),
а чи варто жити, чи не варто –
у циганки не питай...
Розведи у серці ватру
з болю, крику, схлипу, а чи жарту...
Чим жаркіше – тим рідніші шатра,
[b][i]ти гори... гори... палай!..[/i]
[/b]
(Зі збірки "Обрані Світлом". - Львів:Сполом,2013)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=736698
рубрика: Поезія, Авторська пісня
дата поступления 06.06.2017
[i]Сьогодні Трійця плаче дощем. У такі похмурі дні уява навіює живописні асоціації історичних місць та легендарних подій історії. От, скажімо, трагедія кримського хана Керім-Гірея та побудова знаменитого Фонтану Сліз... [/i]
[i][b]„Фонтан любви, фонтан живой,
Принес я в дар тебе две розы”[/b]
(О.С.Пушкін)
[/i]
Бахчисарайське видиво – Фонтан.
Троянди дві: із білою – червона.
Тут в покаянні похилявся хан,
визнаючи: сльоза... вона солона!
Вона солона, бо вона пече
і пропікає мертвим сном пустелі.
Вода стіка... стікає – не стече
у мавзолеї в ханськім гінекеї.
Чи бачив хто Гіреєву печаль,
чи вловлювали чорну його ношу,
як завмирав, як він дивився вдаль,
як відбував свою щоденну прощу –
як обвивав Троянду Забуття
уявних ласк нестримними мазками,
чи хто вслухав тяжке серцебиття
і каяття з тонкими голосками...
Що перше каяття – її ім’я́,
далеке від татарського – Марія*...
У пелюстках Троянди Забуття
воно тепер навіки заніміє!
Що друге каяття – її Любов,
захована в палкім гарячім лоні...
... Фонтан німів, стікав водою знов,
вода зривала пелюстки червоні.
Червона серця кров – а кров густа
стікає вниз по лоні одаліски...
Що третє каяття – то Чистота,
Троянда Біла чиста, як невістка!
У тім, що біла, не її вина –
солона чаша повна
пий до дна!!!
... І пив Гірей... і чорно чашу ніс –
Троянди Смутку до Фонтану Сліз.
[b][i]«Світило бляклеє гарему,
Чи ж ти тепер у забутті?
Чи про Марію і Зарему
Одні лиш мрії золоті?
Чи тільки сон обворожіння
В імлі пустелі малював,
Хвилинні меркнучі видіння,
Душі неясний ідеал?
Твій пил посріблено-принадний
Окропить холодом роси:
Ах, лийся, лийся, ключ відрадний!
Свій давній жаль оповіси...»[/i][/b]**
[i]* Йдеться про шляхтанку Марію Потоцьку, невільницю Бахчисарайського гінекею, приховану під образом Троянди Забуття. Убита рукою суперниці. На її пам’ять кримський хан Керім-Гірей збудував Фонтан Сліз, щоденно приносячи до нього дві троянди: символи Любові і Невинності.
** за О.С.Пушкіним, переспів авторський (І.В.)
[/i]
(Зі збірки "Обрані Світлом". - Львів:Сполом,2013)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=736547
рубрика: Поезія, Історична лірика
дата поступления 05.06.2017
[i](За історичною легендою, днем народження нашої землячки Роксолани,що стала султаною Османської імперії і дружиною султана Сулеймана Пишного, є день святої Трійці. Оскільки Трійця - свято перехідне, то імовірним днем народження Роксолани є рухомі дати від кінця місяця травня - до першої половини червня).
[/i]
[i][b]«Там праведні будуть пити воду з джерела,
що називається Сенсебіль…»[/b]*
(витяг з Корану)[/i]
Молилася тюльпанно Роксолана
над благородним тілом Мустафи…
«Хуррем-хасекі»… «Радісна султана» -
улюбленка газельної строфи…
«Аллах акба́р!»** - вжахнулася Європа
шляхів господніх полинам гірким:
Історіє, чи ж раз давили хлопа –
та щоб синів, та з власної руки!..
Іди й вертай, наддужий Сулеймане!
« Джіга́д»*** зове… Гнуздай прихильний час! –
(а ти в сітях любовної омани
сотвориш зло… При чому тут Тагмасп)?!
Казна пуста… Бунтують яничари…
Мовчить в петлі «діль-си́зів»**** Ібрагім.
Османів трон гризуть дрібні почвари,
а доконає… «П’яний» син Селім!
Вартуй, Великий, кару Немезиди! –
(мечеті вглохнуть… Збуриться Пророк…)
Печать лукавства і печать обиди –
коханих уст щербетовий ковток…
…Твій флот розтрощать десь аж під Лепантом.
Помреш біля Сиготу в самоті…
Історіє, над древнім фоліантом
Прости в е л и к и м їх путі круті!
Кривих підков тьмяне кровозмішання,
чи дотик до дитинного тепла –
пошли в е л и к и м крихту подаяння:
ах, [i]«інш алла́»[/i]*****… [i]«лла і́лла і́ль алла́»[/i]…******
У мінаретних відзвуках «аза́ну»*******
прозоре «соль» надривне змінить «фа»,
коли над Сенсебілем Роксолану
царевич перестріне… Мустафа…
Розмиті фрази… Фрески кольорові:
я бачу – к р о в!.. Я бачу м о р е крові!
______________________________
[i]* «Сенсебіль» - одне з райських джерел, з котрого п’ють воду душі праведних мусульман, що впали за віру Аллаха.
** «Аллах акбар!» - «Боже всемогутній!» (з турецької, формула мусульманської молитви).
*** «Джігад» - військовий похід проти християн, благословенний рукою Аллаха.
**** «Діль-сизи» - «німа», «без’язика» сторожа султана.
***** «Інш алла» - дослівно «якщо захоче Бог».
****** «Лла ілла іль алла» - фрагмент символу мусульманської віри: «немає бога, крім Аллаха».
******* «Азан» - заклик до мусульманської молитви.
[/i]
(Зі збірки "...І все ж - неопалима". - Львів:Логос,2001)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=736544
рубрика: Поезія, Історична лірика
дата поступления 05.06.2017
[b][i]…Дух розуміння
(чуйність душі до всього доброго і святого)…
"Сім дарів Святого Духа"
[/i][/b]
…літаю в сні, так ви́соко мені!
Такий під небом простір для літання!
Там, піді мною, -- тверді кам'яні,
а тут живе пробуджене світання.
Я з тихих рік пречисту воду п'ю,
я в теплих хвилях мию довгі коси:
люблю цей світ і небо це – люблю! –
розвихрене, промінне, стоголосе…
Ловлю рожеві тіні від трави,
вологими серпанками сповиті, --
рожеві сни… а там – рови, рови…
а тут легка веселка в верховітті.
Цвітуть сади – аж вогняно очам,
і пахне ліс, і степ, і діл, і гори…
І вольно – Духу, ши́роко – речам,
Що водоспадом ллються на простори.
І кожна мить, і кожна річ, і рух
Тут неповторно зримі і значимі –
Летить Душа і вища, вища Дух…
А там, на дні, -- земля у сірім димі –
стара земля, порепана на сіль!
А там душа ховається за ґрати!
А там тебе вціляють звідусіль –
І вбоге тіло ніде заховати!..
Втікай сюди! Біжи… біжи…лети –
від глупих нор, від злого пустоцвіття…
Високий Дух не терпить суєти,
як сіризни не терпить верховіття…
Який приємний швидкоплинний сон!
Яка пластична легкокрилість часу!
Душа і тіло линуть в унісон –
І все життя читається відразу:
поразки, глуми,шрами від образ –
Душа не спить… спинається на чати –
утрати ближніх – в ко́трий, в ко́трий раз
ми мовчимо, хоч хочеться кричати!
Душа не спить – від болю, від утрат –
та їй стрімкого лету не минути,
коли вже тіло вирвалось з-за ґрат –
зніве́чене, зневажене, забуте…
[i](Зі збірки "Самоцвіти сокровення". - Львів:Логос,1997)
[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=736375
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 04.06.2017
Заблукаю у лісі-трилі́сі в ніч під Духів-день,
що вже мені втрачати – я і так, вся зіткана
з павутиння м’яких оксамитових барв
літечка красного, убра́на
в багатозвуччя пташок на вікових деревах –
здорові були-и-и, дуби, діди велемудрі,
як ся маєте?!
Чи вже пригледіли місцину для нічних
летів-забав духів зеленотілих, веселунів вигадливих –
для людини зайшлої дивовижних потворних примар–
перелесників звабних лісу божого, дому Семиярового…
Сім сонць-побратимів живуть у ньому,
Сім Ярил, Сім Велесичів – заспіваймо хвалу
світлу юному, войську ратньому,
Духу братньому, незрадливому…
…Посідають опі́вночі всі, хто промовить
з віт спадаючі шерехом-шелестом
заповітні слова єднання – і палитимуть
вогнище, жар невгасимий,
із жертовного тіла Кра́сних Дерев –
і радитимуть раду,
як то боронити святі дуби від чужинців…
…Коли помітять мене біля вогнища –
лише глянуть цікавим поглядом і запитають звичне:
З ЧИМ ПРИЙШЛА?
Відповім: - Із МИРОМ…
…Підійду до багаття, промовлю півподихом
ті завітні слова єднання – жаром-птахою
серце займеться… ласкою-вивільгою
озоветься… терен-ружею
розів’ється… вербовою смутою
та липовим солодом заколише…
…А на ранок
на рожевій жарівні Неба,
що звістить світу про Духів-день,
засвітиться людям як знак
миру і згоди великої, незламної
семицвітно тліюча Золота Головня́*…
[i]головня ́– архаїчне: тліючий або обвуглений шмат старої деревини.
[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=736374
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 04.06.2017
[i]Сюжет вірша підказала одна реальна пригода – в одну з безсонних творчих ночей на світло нічної настільної лампи залетів до моєї кімнати метелик і через цілу ніч був моїм приятелем. Аж над рано вдалося моєму бранцю вирватися на волю, хоч вікно у великий світ було не зачинене...
[/i]
Лапатий метелику, видно, це доля:
Моя кімната – твоя неволя.
Було не шукати тобі серед літа
Куточок нічного штучного світла.
За світлі пориви – чорна розплата:
Простора клітка – моя кімната.
Тут вікна, мов стражі, впіймають – не пустять.
Літай, скільки зможеш, з шафи на люстру.
Вивчай, скільки треба, стелю-пустелю,
Освоюй потрохи мою оселю,
Сідай собі стиха на книги-криги,
Лиш дихай глибоко і ніжками дригай!..
…Та враз засвітилися вікна навпроти:
Метелик мій спробував страх побороти.
Без тіні скорботи зливається з небом…
Лапатий метелику, рада за тебе.
[i](З раннього, з першої збірки «Дзеркала». – Львів:Каменяр,1991)
[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=736257
рубрика: Поезія, Міська (урбаністична) поезія
дата поступления 03.06.2017
[b][i](подражаніє Булату Окуджаві)[/i]
[/b]
[i]В червні 2017 року минає 20 років, як Булат Окуджава не з нами…
[/i]
[b][i]"... а юный тот гусар
в Амалию влюбленный,
стоит, стоит пред ней
коленопреклоненный".
[/i][/b]
[i]([b]"Молодой гусар" Булата Окуджави[/b],
з останнього диску 1997 року, записаного
в Парижі [b]«Quand Paris se fera désert»:
«Коли Париж стає пустелею»[/b]).
[/i]
Амаліє юна, ще бал твій попереду, звісно ...
Ще юний гусар з ескадроном вривається в місто,
ще маленький оркестрик видмухує марші врочисті,
а тебе почуття переповнюють, ніжні і чисті.
Ах навіщо, навіщо, Амаліє, ручка з балкону
розкидає пахучі азалії в бік ескадрону?..
Вже помічені ручка і стан твій, і усміх невинний,
вже гусар зупиняє коня, преклоняє коліна.
... А юний той гусар,
бентежний і стривожений,
вдихає твій нектар --
к о л і н н о п е р е м о ж е н и й !
... А юний той гусар,
безсилий і знеможений,
несе безцінний дар --
к о л і н н о з а в о р о ж е н и й !
Амаліє юна -- розчулені дні усолоджені ...
Гусарська фортуна -- сибірські дороги несходжені.
Штики, командири, казенні мундири шматовані ...
Схололі квартири таємно для них уготовані.
Ах навіщо, навіщо, Амаліє, ручка з балкону
розсипає плакучі азалії вслід ескадрону?..
Вже помічені ручка, і стан твій, і крапля сльозини,
вже гусар підганяє коня, преклоняє коліна.
... А юний той гусар,
в Амалію закоханий,
враз вирине між хмар --
к о л і н н о н а п о л о х а н и й !
... Поміж брунатних хмар
ще сонної Амалії
стоїть, стоїть гусар
із квіткою азалії!
Амаліє юна -- старенький оркестрик вискрипує,
дивак - саксофон то буркоче, то голосно схлипує.
Азалії -- в залі -- віконця тьмяні́, перекошені,
а поруч узда від коня і сіде́льця поношені ...
Ах навіщо, навіщо, Амаліє, ручка з балкону
вимальовує в квітах азалії тінь ескадрону?..
Не помічені ручка і стан твій, і постать сиви́нна,
і немає кому на цей раз преклоняти коліна ...
... А юний той гусар,
в Амалію закоханий,
враз вирине між хмар --
к о л і н н о н а п о л о х а н и й !
... А юний той гусар,
безсилий і знеможений,
несе безцінний дар --
к о л і н н о з а в о р о ж е н и й !
... А юний той гусар,
бентежний і стривожений,
вдихає твій нектар --
к о л і н н о п р и п о р о ш е н и й !
... Поміж брунатних хмар
вcе юної Амалії
стоїть, стоїть гусар
із квіткою азалії.
... А юний той гусар --
крізь зими і крізь повені --
несе безцінний дар ...
к о л і н ц я
н е
п р е к л о н е н і !
... Коліннопереможений ...
... Коліннозаворожений ...
... Коліннонаполоханий ...
... Колінноприпорошений ...
... а юний той гусар ...
... а юний той гусар ...
... а юний той гусар ...
[i](Зі збірки "Семивідлуння". - Львів:Каменяр,2008).
[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=736256
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.06.2017
[b][i]Звучить орган в соборі Магдалени.
Бах... Фуга і токата ре мінор.
Я слухаю. Сьогодні є для мене
Лиш музика і цей старий собор.
І ще… І ще…гігантський відгук нерва,
І буря мислі, і гроза страждань,
І повінь жалю, повінь безперервна…
І раптом ніжності п’янкої світла дань.
Зове, зітхає, те́плиться, проймає
За мить до вічності. Від дійсності на крок.
Німію словом. В музику вростаю
І розбиваюсь вщент…Орган замовк.[/i][/b]
[i](З раннього, з першої збірки "Дзеркала". - Львів:Каменяр,1991)
[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=736109
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 02.06.2017
Ця скрипка плаче пелюстка́ми губ,
ця скрипочка сміється так дитинно,
ці струни так лоскочуть лебедино,
немов цілунка теплий перелюб.
У крапельках небесної води,
у танці німф ввійди до мого храму,
немов Орфей, що вабить серця даму –
прилинь чове́нцем, пішим увійди.
Нестямно так! – божественний твій вид.
До забуття послаблено тенета.
цей зорепад, ця світлокрила Лета,
це – баркарола, зіграна навзрид.
Ти – полум’я, ти – снігопад, ти – лід,
ти стежкою вростеш у нашу казку,
цю чисту ноту, цю бджолину ласку
ми віднайдем між чашечками квіт!
Нехай концерт зліта, як віртуоз,
нехай Аїд у темряві здригнеться,
нехай пташа у гіллі стрепенеться –
в кущах жасмину, в пахощах мімоз…
Цей гуркіт хвиль, цей поклик афродіт,
що нам на згубу рине із безодні,
це – м а г і я! Це – м у з и к а!.. Сьогодні
ми вдвох її перебредем убрід.
Перебредем, перепливем, пораним
і душі наші спраглі, і серця
її тонким і небуденним станом,
її м’якими рисами лиця.
Це – наш тріумф. Ми відіграєм соло,
і глядачі покличуть нас на “біс”!
Воно п’янке - магічне щастя коло,
коханих ліній заповітний ліс!
Ми втомлені… Ми – висохлий струмочок.
Ми – скрипочки ледь чутний голосочок.
… Цей монотон, цю механічність гами,
цих струнних вен живу, зболілу кров –
цю стежечку, порослу бур’янами,
цю музику, що вимовкла за нами –
ми п е р е й ш л и …
і ти – переборов.
(Зі збірки "Семивідлуння". - Львів:Каменяр,2013)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=736108
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.06.2017
[i][b]«Де я возьму воячка́, де я возьму воячка́,
Кед я не мам синочка́, кед я не мам синочка́…»[/b].
(З лемківської пісні)[/i]
Люлі-люлі, дівча́точко, люлі – заколисує втома…
Сарни сплять, олениці й косулі
у косицях Весни-повітрулі,
що зірчаста на ній паполо́ма*.
Гаю-гаю… зелений розмаю – стели свої ло́жа! –
Бо як ранок напнеться,
в диво-цвіт убереться,
в оксамити м’які – дика рожа.
Раз на вік… раз на вік –
так Пан-Бо́жич прирік –
злоті ба́вниці в косах…
Чей, не в наві, а в яві
торкне чоловік
ружі-устонька, скупані в росах.
Ярів-день, Ярів-день –для весільних пісень–
свашечо́к зі свічками…
Хай насниться дівчаточку
красний олень,
що весняно біжить потічками…
…Люлі-люлі, дівчаточко, люлі – повітруля лоскоче…
Олениці й косулі поснулі…
Дика ружа – у шлюбній кошу́лі**,
у косицях – зірки потонулі…
… доня спати не хоче…
[i]*Паполома - архаїчне:покривало.
**Кошуля - діалект: сорочка.[/i]
(Зі збірки, що вкладається "Туга за Єдинорогом",2017)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=735954
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 01.06.2017
[b][i](1 червня - Міжнародний день захисту дітей.
Тож моє сокровенне бажання, аби всі діти були здорові!)[/i]
[/b]
Веселко́во Великдень майнув над Шевченківським гаєм.
Писанко́во Христос воскресає в пасхальних хлібах.
Ти жива, моя пташко! – знеможено світу змовляю.
(Тіло кволе у пташки, та воля зате неслаба)!
Ти лети, моя пташко, на тихому вітрі попутнім,
Це ж для тебе убрався у травень оновлений світ.
Ми всесильні удвох, ми такі незбагненно-могутні,
із роси, із води – да святиться твій перший політ!
Ти лети, моя пташко, де міниться в синяві небо,
де дзвенять з високості знайомі тобі голоси.
Ми летітимем поруч, бо хто я на світі без тебе.
(А вернемось додому – нап’ємось води і роси)…
Ти жива, моя пташко – на те й воскресіння господнє,
ми обоє з тобою злетіли над ночі пітьму.
Я щаслива без міри -- приймаю яйце великоднє.
Я без міри щаслива -- що й гори круті перейму!..
Ти лети, моя пташко, хай крила – неначе вітрила,
Полюбовно цілує легесенький вій-вітерець.
Я для тебе високої Долі у Бога просила.
А для зморених крил – серед моря малий острівець.
Я просила для тебе огромного синього неба,
А для ві́тречка – літечка красного, сил – для вітрил.
Ми летітимем поруч – і більше нічого не треба,
лиш би там –
в високості –
був слід від розправлених крил.
[i](Зі збірки "Обрані Світлом". - Львів:Сполом,2013).
[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=735953
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 01.06.2017
Сліпучий бриз ясно́го херувима
погідно по обличчю промайне.
Коли нестерпна туга за плечима,
я вічний поклик – призови мене ...
Обвітрено, самотньо, тополино,
надламано і з присмаком терпким,
схиляєшся до мене, як дитина –
(і за плечима знову херувим)!
І хто є хто над хланню бездоріжжя,
і що над нами висне, як мана́ ?..
(Я відаю, що там, біля підніжжя
сліпучих гір – невидима стіна).
Оборони ... Зведися, наче круча,
могучим торсом втримай небеса!
(Я ві́даю: тому вона й сліпуча,
що не відпита янгольська роса)...
Як буревій засурмить, як засвище –
я буду, як відлуння вікове́:
коли призве останнє бойовище,
сліпучий бриз у бризках оживе.
Коли з доріг верне́ нестерпна туга,
і сіль землі каміння простягне,
тоді мене ти матимеш за друга,
я – біль сумління ... Призови мене.
Та я – не херувим! І я невинна,
що є, як є: солона і сумна ...
Сліпучий бриз: сьогодні я ... дитина ...
А завтра – зойк! – невидима стіна.
[i](Зі збірки "Семивідлуння". - Львів:Сполом,2008)[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=735784
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 31.05.2017
Там, у рожевих відтінках, коханої риси м’які,
Вона скупана в піні морській, мов Афродіта прекрасна.
Зазирни в її очі – іскристі, прозорі які!
Зазирни в її душу – душа її чиста, атласна…
Доторкнися до неї – струмочком джерельним дзвенить,
Кришталевим відлунням, барвистою сміху габо́ю,
То із трав соковитих до рук твоїх сарна біжить –
То вертають на ве́сну ключі, а чи чайка ячить над тобою?...
Чи довершиш початий малюнок, чи втратиш його –
Чи прикличеш палітру в сто барв, чи осіннє падіння
(порожнеча, чи втеча – ти, може, шукаєш кого? –
У пригаслих самотніх свічах я вчуваю твоє голосіння).
Повернися… Я знаю, що це не реальність – міраж,
Десь на відстані літ загубились тремтіння юначі –
І яка ти тепер?.. Все така, а чи ні – все така ж,
Коли там, у забутих садах, соловейко і досі ще плаче…
У бурхливий потік не вступають удвічі на вік,
І кохані, розгублені нами, з бездонних глибин не зринають.
Тільки хто ж це над нами магічне закляття прорік,
Коли й тут, між розбурханих зим, наші душі
о щ а с т я в о л а ю т ь!
Наші душі поранені… Ось вам дорожня трава,
Прикладайте до рани – полегшає в часі небавом.
Тільки пам’ять немеркнуча – й досі тривожно жива,
Тільки пам’ять немеркнуча – висне дрімучим удавом.
…І в осяянні раптом – ти юний, в обрамленні квіт,
Щось наївне, дитинне, у серце тихенько вповзає,
Ти, як бог всемогучий, ти в колі п’янких афродіт,
І вогонь палахкоче… Одвічний вогонь не згасає!
[i](Зі збірки "Семивідлунням". - Львів:Сполом,2008)
[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=735783
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 31.05.2017
[b][i](бувальщина)
[/i][/b]
Чи любиш ти, моє серденько, читати казки, а особливо казки про рідне місто? Любиш, я знаю! А тому сідай зручненько – і слухай. Я розповім тобі напівказку, напівбувальщину про той Львів, якого тепер уже ніхто не пам’ятає, та й не може пам’ятати, бо Львова такого, як ти , моє серденько, бачиш своїми очима, на той час ще не було… А були лише ліси непролазні та дикі хащі, скелі та горби, покриті зеленавим мохом та чагарниками. І ось в одній з таких скель, що на південний захід від Княжого міста, яке тільки починало будуватися – була глибока печера. А поруч неї, як годиться, і ліс, тьмяний та вологий, і озерце – на галявині серед лісу. А трохи нижче, за лісом, повноводила ріка Полтва, і вода у тій ріці була чиста і прозора, як скельце, що вигравало на сонці усіма кольорами райдуги.
І неважко, моє серденько, здогадатися, що жив у тій глибокій печері Змій – як у казках мовиться, лютий-прелютий – дихав вогнем на верхів’я дерев, пригинав їх додолу, щодня годинами милувався своїм відображенням в озері та споглядав веселкові перегони хвиль на ріці Полтві. І було б його життя щасливим і безтурботним, якби одного разу не забрів у його схованку молодий князь Лев Данилович з охороною, що шукав зручну місцину – височину, аби звести на ній Високий Замок. І, може, не такий вже лютий-прелютий був той Змій, але при зустрічі з князем Левом та його воями загарчав так грізно, що з дерев позлітало листя, а вої припали ниць до землі.
- Василіск, княже! Що маємо чинити? – загукали налякані молодці. Василіском у ті часи, моє серденько, називали жахливих потвор драконячої породи. І відтепер нашого Змія прийшов час теж називати Василіском.
- Не зволікати, убити! – наказав князь Лев Данилович, виймаючи з піхов родовий княжий меч.
І загриміло враз, заблискало довкола, небо зчорніло все під важкими дощовими хмарами. Збурилася природа. Запала темрява, хоч око виколи – тільки й видно то тут, то там спалахи вогню – знати, Змій-Василіск не на життя, а на смерть з князем Левом та його людьми, змагається. І в найзапеклішій хвилі того змагання, поміж громів та блискавиць, та багряниць спопеляючих, звів князь Лев очі до неба і помолився:
[i]- Святий Юрію, божий стражнику, змієборцю! Зроби руку мою витривалою, меч мій – зло пробиваючим, а око моє – непомильним! Нехай під тією потворою, Василіском прозваною, земля западеться.[/i]
На мить засвітилося небо, послало на землю вражаючої сили блискавку, а у світлі небесному – князь Лев Данилович на коні, з мечем оголеним, супроти Змія-Василіска, як вихор, поривається.
А коли розвиднілося, проясніло все навкруг, то Змія-Василіска не стало. А позаду його печери – лише обірвана скеля та зчорніла глибока вирва землі у драконячий зріст! Відтоді назвали те місце в народі Змієвою Ямою.
Князь Лев Данилович на спогад про переможеного Змія-Василіска наказав у його печері обладнати кузню, роздувати у нішах печери вогонь і кувати зброю для княжих ратників. А навпроти печери, на горі, збудувати церкву – оселю Божу, із предковічних буків, що росли неподалік, і назвати її на честь святого Юра, того, що Змія і ворога у часи лихоліття побиває.
І ти не повіриш, моє серденько, хто оселився у тій кузні, колишній печері Василіска – син литовського князя Тройдена, дружній князеві Леву, коли вже став старим і до бою недужим, захотів стати пустельником і постригся в ченці. Він і прийняв на себе імення страшного (так мусить бути у кожній казці!) Змія – і історія пізнала його як князя Василиска, чи то Василишка, щоб добріше звучало. А сам князь любив годинами споглядати ліс, і Драконяче озерце, і райдужні хвилі Полтви-ріки. Споглядав і промовляв, усміхаючись:
[b][i]- Не кожен той Дракон, що в Драконячій шкірі!
[/i][/b]
Князь Василиск, чи то Василишко, якщо вірити стародавнім літописам, моє серденько, став першим настоятелем Святоюрського монастиря.
Минули літа, минули і тисячоліття. Немає вже Змія та його кузні-печери, бо її згодом замурували, а далі з її каменя та каменя скелі, у якій вона була, збудували підмурівок Святоюрської твердині. І лише церква святого Юра – жива пам’ятка тих далеких часів, живий свідок подій з історії Княжого Львова. А святий Юрій, Божий ключник, став навіки покровителем нашого міста.
У його руках, моє серденько, не тільки вражаючий спис супроти Дракона і всіх ворогів, що на нашу землю зазіхають, а й ключі, що рідну земельку весною відмикають:
[i]«Святий Юрій, Божий ключник,
бери ключі золотії, веди коня вороного,
одімкни сиру землицю,
випусти живу травицю,
на теплеє літо,
на буйнеє жито»!
[/i]
То ключі достатку, щедрості Божої, злагоди і миру для минулих і теперішніх мешканців міста князя Лева. І для тебе, мій маленький друже, теж!
[i](Зі збірки "Обрані Світлом". - Львів:Сполом,2013)[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=735655
рубрика: Поезія, Казки, дитячі вірші
дата поступления 30.05.2017
[i][b]«Місяцю-князю, у пі́тьмі будущого,
Знать, ти шукаєш зілля цілющого.
Зілля, що цвітне за райських лиш меж.
Ох, і коли ж ти те зілля знайдеш![/b]»
[b](Іван Франко)[/b][/i]
То – вісь землі, розчахнута навпіл…
… То – серце, перекраяне думками…
Веди мене між хмурими ровами
брутальних чвар, роїв отруйних пчіл,
пустот, і нечистот, і осміяння –
на твердь зеленобарвну… острівець –
і я назву твій дар благодіянням,
що я дійшла до раю навпростець,
що на свої невиважені плечі
не переймала липових потуг…
Веди мене до краю… Зілля клече,
а станеться – на Тройцю зійде Дух –
і я таки намарю крок у казку,
де мій народ пізнає благодать.
Веди мене, я матиму за ласку
і дим, і чад, і кожну чорну п’ядь,
аби лишень не лживити думками
і з часом не зійти на манівці,
аби слова голодними вовками
на смолоскип не вили у руці,
допоки їх вполює сіть лукава
лица́рських слуг чи місячних заброд,
що їх звела історія дуплава
в одне безбарвне місиво… «народ»,
що, де приляже, там і заночує,
і, чхаючи на клич поводиря,
тоді його підносить, воздаря,
коли його вже голосу [b][i]не чує[/b].[/i]
На фото:[b][i] пам'ятник Івану Франку у Львові.
[/i][/b]
[i](Зі збірки"Самоцвіти сокровення". - Львів:Логос,1997)
[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=735654
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 30.05.2017
[i]“Квітне Сад Любові, омитий росою,
де бродить постать Весни.
Кличе сміхом щастя і мрії ясно́ї.
У цім Саду
на тебе жду.
Не промайни!
Слухай, як шепочуться вірністю квіти.
Ти радо їх привітай.
Щастя, я не дам тобі крил відлетіти.
Сад моїх мрій,
хмари розвій.
Не одцвітай!”
(з раннього, фрагмент авторської пісні)
[/i]
… Цей Сад Любові ще живе в мені.
Зелена буйність вру́ниться і спіє –
Така зухвалість, молодість в вині,
Така тонка настроєність, Леліє!
О, ні – дощі червневі хай падуть!
Хай воловодять скрізь стрімкі потоки!
Чим глибше русло – тим повніша путь:
Пора Цвітінь, твої найкращі роки…
Ти у цвітінні, й справді, неземна –
Іна́нна, чи Ірні́ні надмогуча!
Живильна крапля спраглого вина –
І розійдеться тьма, громи несуча…
Я ще нектар пригублю досита!
Я ще дитя своє не відголублю…
Життя – прекрасне! Днина – золота!
На мент її нікому не уступлю!
П’яніння Духа – з роду тих п’янінь,
що їх до тла не випалить посуха…
Така жага життя! – що й серце слуха:
не одбуяла ще пора Цвітінь…
(Зі збірки "Семивідлуння". - Львів:Каменяр,2008)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=735501
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.05.2017
[b][i]Висячі Сади Семираміди[/i][/b] - [i]друге з Семи Чудес Світу після піраміди Хеопса - "Горизонту Хуфу".
За давніми переказами, Висячі Сади Семираміди містилися у легендарному Вавілоні, на східному березі річки Євфрат, приблизно за 50 км від південного Багдада.
Історія створення Садів сягає давніх часів.
Тоді вавілонський цар Навуходоносо́р ІІ (605 - 562 рр. до н.е.) для боротьби проти головного ворога - Ассирії,війська якої двічі руйнували столицю держави Вавілон ("Баб-ілі́"), уклав військовий союз із Кнаксаром, царем Мідії. Перемігши, вони розділили територію Ассирії між собою. Військовий союз був зміцнений одруженням Навуходоносора ІІ на дочці мідійського царя Амітіс (630 - 565 рр. до н.е.), що в часі стала міфологічною легендарною [b]Семирамідою[/b] - збірним образом шумерської і старовавілонської літератури.
Запорошений і шумний Вавілон, розташований на пустельній піщаній рівнині, не радував царицю, яка зросла в гористій і зеленій лісистій Мідії. Щоб утішити її, Навуходоносор наказав звести "висячі сади".
Сьогодні єдиним доказом колись грандіозного пам'ятника інженерної думки залишається відкрита завдяки розкопкам Роберта Кольдевея 1898 року мережа пересічних траншей поблизу іракського міста Хілле́ (за 90 км від Багдада), у зрізах якої на пустирищі, де гніздяться лише отруйні змії, видно сліди напівзруйнованої кладки...[/i]
[b][i](Підслухані голоси Стародавнього Вавілону)
[/i][/b]
[b]Співрозмовник І
[/b]
- А й справді, диво: на камінні – сад!
Сяга на кілька ярусів угору…
[b]Співрозмовник ІІ[/b]
- Чи ж має він яку живу опору,
той диковинно врощений фасад?
[b]Співрозмовник ІІІ[/b]
- ... Вже Світ Старий побачив піраміду,
в Єгипті не одну її звели,
коли Євфрат пізнав Семираміду*1,
що ми про неї мову завели…
[b]Голос Семираміди[/b]
- Спинися мить… Я марю крізь століття
побачити гінке зелене віття
крізь непроглядну вежу кам’яну…
Коли й не сад – хоч гілочку одну –
в краю багряних сонць, піщаних відій…
Усі кладовні – бронзи,
срібла,*2
міді –
за розкіш цю незміряну віддам.
[b]Голос Навуходоносо́ра[/b]
- Семираміді сад я зрощу сам!
Коли жива моя любов до тебе,
із ласки Неба й зоряних богів
між кам’яних безмовних берегів
пущу тендітний пагінець тремтячий –
у помислах освідчень і освячень.
Між пальм зародить гроном виноград,
між міртами – горіх…*3
усякі сласті…
Це буде чудо – Сад.
І ми у щасті
наш вік земний по-царськи проживем.
[b]Голос Семираміди
[/b]
- Це буде наш [i]Еку́р[/i],*4
… [i]Екур-Еде́м[/i].*5
Вели скликать умільців і рабів,
встилати ґрунт, підводити канали.*6
Царі до нас лиш вежі будували,
дерев ніхто садити не велів.
Хоча й ростуть в Єгипті пшениц[i]і́[/i],
поміж пісків – розквітлі є оази,
у мемфіських палатах пишні вази,
а у цариці – лотос у руці…*7
... Я задихаюсь… Я про інше мрію:
серед [i]Ніну́три[/i]*8 злого буревію
сховатися у затінку дерев,
духмяних трав, повислого чар-зілля…
Так просить божу [i]Ма́мі[/i]*9 породілля
серед пологів живоплодних сил!
[b]Голос Навуходоносора[/b]
- Євфрат, - царице, - Нілу менший брат.
Подбає [i]Е́нкі[/i]*10 – він заповноводить.
Новий відлік життя заколобродить –
і кожен буде вдячно младомлад:
людське дитя, звірятко і росточок –
і перший наш сподіваний листочок,
з листочка – деревце,
з деревця – сад.
[b]Голос Семираміди[/b]
- Аби лиш мир і світло між богами.
Світ повен смути поміж ворогами,
та повен світ божественних принад.
[b]Голос Навуходоносора[/b]
- Ти про любов [i]Іна́нни до Думу́зі[/i]?..*11
… Летім, летім у шлюбному чар-крузі,
відпиймо й ми божественний нектар…
[b]Голос Семираміди[/b]
- Мій повелитель! Серця волода́р!
Завдай-но ритму, я тобі станцюю…
[i](жартуючи)[/i]
... скажімо, за коня
й коштовну збрую… *12
[i](Навуходоносор відбиває такт на тимпанах,
а музи́ки підігрують на флейтах і сурмах.
Семираміда танцює.У розпалі танцю Навуходоносор
перехоплює її).[/i]
[b]Голос Навуходоносора
[/b]
- Кохана… Я тебе боготворю,
немов Обранець - Вранішню Зорю. *13
[i](ласкаючи, нашіптує їй молитву до [i]Інанни-Іштар[/i])
[/i]
« Тобі – моління мої,
володарів володарко,
богинь богине!
Ти царюєш повновладно,
ти заступнице людська!
Ти – могутня, ти державна,
ім’я твоє – над усіма!
Ти – світоч землі і неба,
ти несхитна дочка бога Сіна!
Ти вкладаєш у руки зброю,
ти скликаєш на битву!
Ти пожинаєш все суще,
мов колосся, -
тебе вінчано
тіарою влади.
Господине!
Чи піднесена, чи забута, велика влада твоя,
Всемогутня Жоно!
[i](Семираміда з насолодою дослухає).
[/i]
[b]Голос Семираміди[/b]
- Небесних Надр склепіння неозоре
нам зростить сад, Навуходоносо́ре,
добірним сім’ям божої утроби,
сапфірним блиском царської оздоби –
і сад зросте, зав’юниться. Збуяє…
[b]Голос Навуходоносора
[/b]
- Сіяє Сін…*14 Душа моя сіяє
надлунним Оком років світлових!
Це диво з див зостанеться в живих,
коли і ми ввійдемо в Царство Тіней,
в[i] Еку́р [/i]надземний, схований в [i]Ніппу́р…[/i]*15
Уламки кам’яні, борольний мур
обвіє Час, а Час – в пісках потоне…
«Ворота Божі», місто Вавілоне,*16
що по собі нащадкам лишиш ти?
Хисткі Семирамідині сади…
[b]Голос Семираміди[/b]
[i](підхоплює)
[/i]
- … Смарагдом мірти стежечку повиту…
В повітрі – Сад!
З е л е н е Ч у д о С в і т у!
____________
[i]*1 С е м и р а м і д а (Амітіс-Шаммурамат) і
Н а в у х о д о н о с о р - царське подружжя Стародавнього Вавілону(6 ст. до н.е.). Амітіс-Шаммурамат була донькою мідійського царя і дуже сумувала за гірськими лісами своєї батьківщини в рівнинній і безлісній Вавілонії.
*2 У царських скарбницях Вавілону с р і б л о зберігалося і вигляді зливків та каблучок. Ним розплачувалися мірами на вагу.
*3 Вчені-археологи довели, що у «висячих садах» Семираміди з-поміж інших росли г о р і х о в і дерева.
*4 Е к у р (шумерське, буквально «гора») – одна з назв Підземного Світу. Туди не тільки спускаються і піднімаються, а й провалюються. За віруванням вавилонян, умовно Екур віддалений від «центру світа» - міста Ніппур – на 3600 двійних годин.
*5 Е д е м – інша назва підземного світу: «едем» - степ», в цілому – «трав’яниста чужоземна країна», праобраз християнського райського «Едему».
*6 В и с я ч и й с а д Семираміди був влаштований на багатоповерхових вежах – пірамідах. Усередині кожного ярусу зведені міцні цегляні склепіння, а зверху на всю споруду покладені уступами кам’яні плити, залиті асфальтом і перекладені шарами очерету. Поверх цієї підкладки насипано товстий шар землі – і розбито сад. Воду підіймали з Євфрату за допомогою величезного водопідйомного колеса, шкіряними відрами на канатах.
*7 Л о т о с у Єгипті квітка бога Сонця-Ра. За міфами, Сонце народжується з лотоса, і лотос стає «Оком» бога Сонця. Лотос – символ царської величі і божественного «сонцесяйного» ореолу.
*8 Н і н у т р а – «володар землі». Бог-покровитель плодючості полів, тварин, риболовлі. Бог рослинності. Водночас – бог війни та буревію. «Владика, чий блиск жахливий».
*9 М а м і (шумер. «Намму») – богиня-прародителька, «мати, що сотворила небо і землю»; «та, що дала життя всім богам». Уособлення підземних світових вод. Мати бога Енкі.
*10 Е н к і – бог, що сотворив людей, тварин і зерно, хранитель основ цивілізації, творець світового порядку, винайшов садівництво.
*11 І н а н н а і Д у м у з і – міфоподружжя, що мало зв’язок з обожненням царів ІІІ династії м.Ура (21 ст. до н.е.).
Цар – Думузі, жриця – богиня Інанна. Існували любовні пісні, присвячені їх передшлюбному періоду. Міфологізо-ваний обряд святкування першого дня нового року, пов’язаний з культом плодючості.
*12 К о н е й приганяли у Вавілон купці з Мідії аж із загір’я Вірменії або Ірану.
*13 Так називали Думузі та Інанну в контексті зороастризму. У царському списку ІІІ династії м.Ура Думузі -- «пастир часів до потопу», бог плодючості в широкому змісті слова, бог весняного запліднення степу, коханець богині любові і родючості – Інанни. Цикл «Інанна – Думузі» входив у коронаційний обряд (21-19 ст. до н.е.) ритуалом священного шлюбу. Інанна (шумерське), Іштар (аккадське, від «астар», себто «богиня») – уособлення планети Венери.
*14 С і н (староаккадське, місяць) – «Той, чий підйом – сяєво». Подорожує «баркою» вночі – по небу, вдень – по Підземному царству. «Барка» асоціюється з биком, роги якого є півмісяцем: «бик з лазуритовою бородою» - епітет царських гробниць.
*15 Н і п п у р - реально існуюче в Шумері місто, що згодом було міфологізоване. За уявленнями вавілонян,
у Потойбіччі Ніппур вважався «центром світу».
*16 Первісна назва «Б а б – і л і», себто «Ворота Божі»,
у грецькій транскрипції «В а в і л о н «.
[/i]
(З авторського видання циклу "Міфологія Стародавнього Сходу". - Львів:Логос,2013)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=735500
рубрика: Поезія, Сюжетні, драматургічні вірші
дата поступления 29.05.2017
[b][i]«...тернова ружа
Цвіла коханням».[/b]
( З пісні)[/i]
Терновий цвіте,терновий цвіте –
Зма́яні віти – шлюбне убра́ння…
Злотом залита, росами вмита
Тернова ружа – чара кохання.
.
Терновий цвіте,терновий цвіте –
Спущені віти – лячне ячання…
Мрій кришталевих чара розбита –
Тернова ружа --… стогін мовчання.
Терновий цвіте, терновий цвіте –
Черлені віти – сизе світання..
Десь лебедіє в зорянім світі
Любов найперша, любов остання.
Тернова ружа, тернова ружа –
Кров пурпурова – плід перезрілий…
На чорні брови – ле́дова стужа…
Тернова ружа – цвіт запізнілий.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=735370
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.05.2017
з посвятою творчій групі
[b][i]кінофільму Єжи Гоффмана
„Прокажена” ("Трендовата")[/i][/b]
Шляхетна недоторканість могил...
Мовчазність уст... Надривне поривання
до витончених рис бурхливого кохання
і дотик спаленілої жаги
над тілом романтично делікатним...
Епоха екіпажів... млосних клумб...
і фантастично гречних кавалерів...
і маскаради кланових містерій,
коли ідеться про законний шлюб,
тим паче, як обраниця – нерівня...
... Високомірним віддихом грудей,
краваток, декольте і капелюшків,
малює світ у кольорові смужки
природу, велич замків і людей,
що саном неподільно володіють:
княгиня Підгорецька, панство Барських...
Чому ж тоді вельможний ординатор
не устелив пахуче пишне ложе
прида́ним родовитої самиці? –
а похиливши чо́ла до правиці
коханої, жадав її – без роду –
здобувши право щастя як свободу
вибору... Та річ не о звитязі...
Хвала безумству рівно ж як проказі!
... Слова напівпритомні: [i]„Kocham Ciebie”,[/i] -
навпомацки, наосліп... навтьоки́
від зблідлих барв ще теплої щоки
і вальсу, що жевріє ледве-ледве
над погасанням ласки і життя –
властиво, найріднішої людини...
Нетріумфальна поза героїні –
лиш прихисток у світлі почуттів,
в буянні саду, у цвітінні яблунь,
у сонця неосяжній висоті!..
...[i]”Precz z mego serca...”* [/i]– виплачеш, авжеж,
в дочаснім посивінні понесеш
жалобних тіней непосильну кару –
в охваті рук, у сплеску течії
з ранковочистим образом її --
Стефаніє, явися Вальдемару!..
[b][i]«Na każdym miejscu i o każdej dobie,
Gdziem z tobą płakał, gdziem się z tobą bawił,
Wszędzie i zawsze będę ja przy tobie,
Bom wszędzie cząstkę mej duszy zostawił».[/i]
[/b]
[i]«На кожнім місці і в кожній хвилині,
Де з тобою плакав, де у жарти брався –
Всюди і завше ми нерозділимі,
Бо тут промінчик моєї душі зостався!...**»[/i]
* Тут і далі цитується поезія Адама Міцкевича "Do M***" в оригіналі
** Переклад з польської - авторський
[i](Зі збірки "...І все ж - неопалима". - Львів:Логос,2001)[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=735368
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.05.2017
Так затишно у тебе на плечі...
Присів метелик в утворі тюльпана...
Зімлілим тілом талої свічі –
о Жінко - з'яво, речнице жадана...
Твої уста – божественний потік,
твої уста тернові... колючками,
у них жагуча спрага до безтями –
із яблук спілих яблуневий сік.
В воскреслих травнях образ скрипаля,
у скреслих кригах – скрипка Страдіварі...
Метелику, це – Небо, це – Земля,
це мерехтливих рим блакитні далі!
А там, в загір'ї, а́нгелики сплять,
там божий Сад, там синова колиска,
там Дух Смереки над тобою блиска,
кує свою одвічну княжу рать.
О Жінко - з'яво, мудросте земна,
в пропасницях гіркої круговерті,
ти – Світло Світу, рай супроти смерті,
живильна крапля пізнього вина...
... Ці яблука ще сховані в гіллі,
вони ще пахнуть, всім на здивування...
Сльоза для Жінки – лезо у крилі,
та в ній душа, мов птаха на світанні.
Що чує рима поклик висоти,
то – сповідь серця... Світло, що від світла...
Летить душа в світи і над світи,
а за плечима... яблуня розквітла!
[i](Зі збірки "Обрані Світлом" - Львів:Сполом,2013)[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=735222
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 27.05.2017
Цей матеріал для сайту Клубу Поезії може видатися дещо незвичний, бо за жанром це, власне, авторський сценарій, написаний за старими та новими перекладними джерелами: до них належать оригінальні видання польською мовою початку століття, видані в Італії (Римі) та Польщі, а потім перевидані в часі в Україні різними фаховими перекладачами-письменниками, до яких належать – [i]Дем’ян Горняткевич, Григір Лужницький [/i]і наш сучасник старшого покоління[i] Михайло Косів[/i]. Оригінальні та перекладні джерела сценарію – це листи, художні твори та спогади Графині Софії з Фредрів Шептицької та іі Сина – Романа, в майбутньому Митрополита Андрея Шептицького.
У 2015 році [i]до 150-ліття Митрополита Андрея Шептицького [/i]у Львівському музеї історії релігії зародилася ініціатива створити камерну виставу, де б звучали думки двох непересічних постатей духовного середовища України та Польщі. Так виникла потреба авторського сценарію, який дістав назву [b]«У прихистку Божої Ласки:Мати і Син».[/b] Прем’єра вистави відбулась [i]18 травня 2015 року[/i] у стінах історичної Трапезної Домініканського монастиря – теперішньої виставкової зали музею історії релігії у Львові.
За цей час камерна вистава набула широкої географії – від церков, монастирів, бібліотек та музеїв Львова та області, голоси Графині Софії, Сина Романа-Андрея і літургійні співи церковного хору «Осанни» Львівської Свято-Іванівської лаври почули в малих містечках і великих містах усієї Західної України – Тернопілля та Івано-Франківщини.
Нова хвиля розпочалася цього року з нагоди святкування [i]180-ліття Графині Софії з Фредрів Шептицької,[/i] що випадає за різними джерелами на [i]20? чи 27? травня 2017 року.[/i] Отож, думаю, дуже доречно познайомити ширше коло українських читачів з унікальними і дуже актуальними у часі і просторі думками наших великих попередників. Тим паче, що від автора сценарію, тут нема нічого, окрім сюжетної композиції. До слова, [i]Голосом Графині Софії з Фредрів Шептицької[/i], промовляє у виставі[i] сама авторка,[/i] [i]Голосом Сина [/i]– [i]Роман Гринько[/i], і звичайно ж, незмінним і поки що єдиним виконавцем літургійного співу у створеній виставі є [i]львівський церковний хор «Осанна»[/i] під орудою Володимира Беня. Отож:
[i]інсценівка за листами, творами та спогадами Графині
Софії з Фредрів Шептицької та її Сина Романа-Андрея
присвячена
[b]150-літньому ювілею Андрея Шептицького[/b]
та
[b]180-літньому ювілею Графині Софії з
Фредрів Шептицької[/b]
[/i]
[b]Голос Графині[/b]: «Снилося мені, що йшла я дорогою і йшла вже дуже довго, бо цілі смуги землі і років за мною лежали, а з обидвох боків дороги, як верстові кам’яні стовпчики, білі ряди могил.
Я була дуже втомлена, і на дорозі, що тягнулася під гору, далеко-далеко ще, виднівся допіру будинок, де я мала відпочити – малі вікна без світла, ніби очі без життя – між ними скляні двері, відкриті на ґанок… Серце моє стиснулося, сльози до очей підступили… Через хвильку, через відчинені скляні двері впав широкий яскравий промінь сонця і, як приплив діамантової хвилі, звільна до ніг моїх плив…
…Снилося мені – і вві сні тим химернішою бачила себе – під білим волоссям безліч думок у веселкових золотистих барвах роїлося, а в стомленому серці квітка за квіткою все ж зацвітала…
Коли я подивилася назовні, то сталася дивна річ – ніби просто з неба, мільйони метеликів, бистрих, як слова мови людської, почали влітати до моєї темної кімнати… Рій за роєм влітав і кожний метелик ніс інакшу квітку на своїх крилах»…
[b]Голос Сина[/b]: – «…Це дзвіночки конвалій… сльози людські… Ти втерти їх не змогла, але свої з ними з’єднала, і вони своєю тихістю тебе сотворили»!
« – Можна! [i](п’ять дитячих голосів)[/i]
– Добрий день, Мамо!
– Добрий день, мої діти,чи добре спали?
– Дуже добре, дякую, Мамо. А Мама?
– Добре, я сподіюся»…
«Якось мені так добре на світі й дружно й гамірно, а сонце так ясно світить, а пташки так гарно співають і люди такі добрі й [i]Бог є над нами[/i]! І добре нам разом іти цією спільною дорогою, кохана моя Мамо! І так нам добре разом і разом, так любо, так гарно! Стільки там святих і ангеликів і старців, чистих, як діти. А з ними і дідуньо, і Ізьо, і так їм добре, так гарно... а вони сьогодні думають про нас, як ми про них, моляться до Бога за нами." "Який гарний цей світ, коли Божа воля є в ньому, який коханий! Бо всюди думка й чин: вперед до Бога! Якось усе йде і добре й по бажанні, коли з волею Божою й ніщо не страшне нам. І які ж побажання переслати Вам, Мамо, коли ми завжди так разом? Хіба те одне: завжди разом з волею Божою! Це нехай буде нашим желанням, а молитва – [i]"З Тобою,Боже, вперед, вперед, аж там, де гарно і любо й по-Божому!"[/i] Це нехай буде нашим проханням, нашою спільною молитвою і нехай виєднає нам ті ласки через Ісуса Христа".
(спів [b]церковного хору «Осанна»[/b])
[b]Голос Графині[/b]: «Заки ще зовсім прогомонять дитячі літа й слова, якими крізь уста й думки Ромця проявлялася над ним майбутня Божа воля, мушу ще вернутися далеко в минуле, щоб переповісти особлившу розмову, яку ми мали, мій чоловік і я, кілька місяців після нашого вінчання. Це було взимі 1862 року: ми верталися саньми присмерком з далекого проходу та говорили про сподівану нашу першу дитину. Пам'ятаю, як у віддалі блимали Прилбицькі світла, а коли ми перелітали через Чолгинські луки, тоді мій чоловік сказав: "Якщо я матиму кількох синів, я хотів би, щоб один з них став уніятським священиком". На цю його заяву я скрикнула, ніби переді мною відкрилася якась пропасть, а він говорив далі: "А це тому, щоб міг стати єпископом і зреформувати руське духовенство". Я не заглиблювалася над тим питанням, не розуміла й не думала, яка почесна й важка, але й заслужена буває праця єпископа, небагато я тоді думала про ці речі... Я зрозуміла, що мою дитину може хтось схоче колись намовляти й сама вона може забажати стати священиком, щоб згодом дійти до гідности єпископа і на цю думку закипіла в мені кров та вже здавленим від сліз голосом я відповіла: "А я власне так довго забороняла б йому стати священиком, аж поки не бачила б, що готов бути спершу монахом, щоб мати цілковиту певність, що ніяка надія на достоїнства не має на нього впливу». Двадцять років пізніше я пригадала свому чоловікові цю розмову, він пам'ятав її так добре, як і я, а може і Господь Бог по Свому занотував її також».
(спів [b]церковного хору «Осанна»[/b])
[b]Голос Сина[/b]: "Ще заки я навчився читати й писати, ще дитиною, коли я не здавав собі справи з почувань, а серцем відчував красу старої нашої ікони. Я був відай дуже малим хлопчиком, коли в нашій старенькій дерев'яній церкві в Прилбичах, стоячи перед іконостасом, відчував я ту якусь непоняту емоцію, що я її нині назвав артистичною емоцією. Я мусів бути маленьким хлопчиком, бо наш старенький парох, якого я відтак на добру голову переріс, видавався мені великаном, як він у святих ризах виходив діяконськими дверми на великий вход. Гієратичні постаті в іконостасі, на мене звернений зір Христа Спасителя і св. Його Матері, та якась містична темрява, в якій світили тільки свічки і їх відблиск на золотих тлах ікон, дим кадила, що взносився до неба разом зі звуками пісні, все те складалося на якесь вражіння таке глибоке, яке ледви коли в життю пам'ятаю. А глибоке вражіння було якраз тому, що поза тими зовнішніми проявами, відчувало серце якусь таємну глибінь, що наче промінчик спливав на душу зпоза-світа, неначе з неба: [i]Dominus Vobiscum (Тобі, Господи), Et cum Spirito Tuo (І Духові Твоєму)".[/i]
(на тлі літургійного співу [b]церковного хору «Осанни»[/b]):
[b]Голос Графині[/b]: [i]«Святий, Святий, Святий Господь – Бог Заступник, сповнені небеса і земля хвали Його».[/i]
«[i]…Вервиця [/i]– це було його перше апостолування в родині; чи він намовляв своїх братів, чи навчав, чи може вони самі йшли за його прикладом, не знаю, але без будь-якого впливу з мого боку за деякий час я побачила, що кожний з них має завжди вервицю в кишені, що молиться на ній і що засипляє з нею, обмотаною довкола ручки. Пишу про це, що я бачила і як я цю річ зрозуміла».
«…На восьмому році життя за порадою отця Самуїла Пясецького, Чина св. Франциска, який був також моїм першим сповідником, визначили на перше св. Причастя Ромця половину травня, коли ми вибиралися знову до Львова на ім'янини моєї мами й мої. Пам'ятаю докладно лист, який він у надвечер'я того дня писав до свого вчителя, що залишився на селі. Бачу кімнату, в якій я сиділа, коли "Ама" приніс мені лист, кажучи: "Я хочу написати пану Арнетові, щоб мама бачила, чи немає там яких помилок". І бачу дитяче письмо, що бігло кривими рядками по нелінійованому папері й читаю його, наче я мала б його перед очима»…
[b]Голос Сина[/b][i]( з дитинства)[/i] :"Дорогий Пане! Вже завтра 17 травня відбудеться моє перше св. Причастя. О, моліться пане, моліться, моліться, щоб було багато 17-их травнів у моєму житті... і щоби я був завжди дороговказом для моїх братів і щоб одного дня я відчинив їм двері до неба».
[b]Голос Графині[/b]: «Отже прийняв мій хлопчик Господа, якого приходу так щиро бажав, – дня 17 травня 1876 р., на тому самому місці й з тих самих рук, що я його теж перший раз прийняла. Навіть на тому самому ступні ми клячали перед престолом Розп'ятого Христа в костелі Отців Бернардинів… В тому часі, менш-більш – зачинаючи дев'ятий рік життя, перший раз заявив мені, що хоче стати священиком. І хоч як наглядно він милувався Божими речами, то все таки ніколи не приходило йому на думку, – як іншим дітям, – щоб бавитися в священика, у відправлювання Богослуження, для нього ці справи були відразу святі; без дрожі не доторкувала їх його душа, бо інтуїцією розумів їх правду, їхню велич. Коли служив до Служби Божої, міг бути прикладом для других: зложені руки, спущені очі, не щоб хтось так учив його, але тому, бо інакше не розумів служби при Божому престолі. Пам'ятаю, що цей вид був для мене такий дорогий, що я мусіла аж приневолювати себе, щоб не поринати в ньому».
(голосу набирає літургійний спів [b]церковного хору «Осанна»[/b]).
«Моя благословенна в Господі дитино! Найбільший скарб, який я отримала від Бога, — це є ти. І цей найдорожчий скарб мого життя повертаю Богові».
[b]Голос Сина[/b]: "У своїх молитвах я говорив: "Мій Боже, якщо Твоя ласка, дай мені мудрість! І з тої пори я розумію, чим я є, та чим повинен бути. Крім цього я зрозумів догму спільноти Всіх Святих і знайшов у ній безцінний скарб. Ніколи я не просив, щоб молитва була для мене приємна, а тільки, щоб була легка й добра, бо про це, вірю, можна просити".
– "Мамо, Добромиль – новіціят зреформованих Василіян"!..
[b]Голос Графині[/b]: « … і довго дивився, поки видно було вежу монастиря, що виринала з-під верховіття гори, опоясана чорним лісом... Чи в тій хвилині він думав про нашу прогулянку? Хіба радніше – як леліяну мрію – вітав і пращав вежу в лісі»...
«Уже починало діяти зло, з яким він нераз мусів зустрічатися; але воно не мало ніякого впливу на нього, навпаки – зроджувало в ньому якусь безоглядну відпорність та закріпило його в принципах і поглядах, він не признавав у них ніяких компромісів. Що добре, мусить дійти до доскональности… а що недосконале – є зле; хреста, нещастя – крім гріху – немає. Злий католик не може бути чесною людиною, а доброму – щож більше потрібне до щастя? Це було виявом його віри – напрямні, які він прийняв за основу свого життя: має бути василіаном!..»
« … Перед вступом до новіціяту Роман відбув підготовчі реколєкції у найстаршому Бенедиктинському монастирі в Монте Касіно. Там пережив він важку покусу, як сам розказував»…
([b]хор «Осанна»[/b] - наспіви з [i]католицької Служби Божої[/i])
[b]Голос Сина[/b]: «Це була страшна хвилина, хоч вона тривала ледве декілька хвилин. Під час молитви заволоділо мною нараз таке глибоке пізнання-візія, такої могутности й величавости латинської Церкви, її краси й духовних скарбів, що мені здавалося, що я не зможу від неї відірватися і поза нею не зможу служити Богові. І все зачало хитатися і валитися в мені. Тоді я вчинив совершену постанову повної присвяти Господеві, цілковитого прийняття Його пресвятої волі й знова – все пішло – як блискавка, після блискавиці наступили по собі неначе три удари грому, а тоді я відзискав повну свідомість і зрозуміння, що Бог хоче мати мене серед Василіян, а після тієї свідомости вернувся повний, досконалий спокій».
«…Моя Дорога Мамо! Ось я вже в Добромилі й чуюся таким щасливим, таким спокійним, про що я ані не мріяв… Всі клопоти цего світу зникли для мене; тепер я бачу тільки Господа Бога й шлях, який провадить мене до Нього».
[b]Голос Графині[/b]: "У тиші монастирських мурів, під покровом Пречистої Діви, беручи за свідка об'явлену йому Божу волю, провідника своєї душі, – що й була свідком його чистої юности, – моє хлоп'я в покорі питається Господа:
[b]Голос Сина[/b]: "Боже! Що хочеш, щоб я вчинив?"
[b]Голос Графині[/b]: «А Господь відповідає йому в душі, тим голосом без слів, якого не чує людське вухо, але серце розуміє».
[b]Голос Сина[/b]: "Покинеш батька й матір, братів і свій дім, покинеш обряд, який виховав тебе для Мене й який ти від дитинства полюбив, покинеш звичаї, які вросли у твоє серце й підеш до нового життя, до чужих людей, може нерадих... і візьмеш Мій Хрест на свої рамена та зазнаєш посуджень, підозрінь у тому, що для тебе найсвятіше й від Мене передане... зазнаєш може й людської погорди... твої найближчі будуть здвигати раменами й називати тебе безумним, а мати над тобою плакати буде і в її плачу покинеш її, але підеш, бо Я тебе кличу й служитимеш Мені аж до смерти, може навіть мученичої...».
[b]Голос Графині[/b]: "Пошли мені, Господи, завжди не те, що я може без застанови вибрала б, [i]але те, що у Твоїх очах цінне, що для Тебе буде миле й зволь це мені передати»[/i]… «І сьогодні думаю, що Бог вислухав мою молитву. Моє життя не було легке, ані світове, ані може веселе.
Але Господь Бог дав мені змогу пізнати науку й ласку хреста.
Господь дозволив мені оглянути Своє Царство, що розвивалося в моїх дітях. Одного з них зволив прийняти до служби при Своїх Престолах»
[i]«…О люди, люди, так є! Зараз буде служити»…
[/i]
…Перша Служба Божа отця Андрея в Прилбичах 11 вересня року Божого 1892. «...Не передати словами, яка була ця служба, яке його благовіння, молитовний настрій усіх, ті сонячні лучі… оця мовчанка людей і … його голос дужий, звучний, спокійний, що передавав Всевишньому молитву зі жертвою, бо вона: «Твоя от Твоїх, Тебі приносим о Всіх і за Вся».
(спів [b]хору «Осанна»[/b] – [i]фрагмент Греко-Католицької літургії[/i]).
[b]Голос Графині[/b]:«До вогнища любови, що горіло в його серці, тиснулися все більш слабі, малі, бідні, недарма він говорив мені нераз:
[b]Голос Сина[/b]: – "Ох, Мамо, ви не маєте поняття, яке мені дороге все, що бідне, старе, мале!»
(звучить кант [i]«Ісусе наш прелюбезний…»[/i]).
[b]Голос Графині[/b]: «Пануючого князя не приймають так, як він приймав бідного товариша з відкритими раменами, – без огляду на те, чи прийшов у властиву, чи в невідповідну пору, він міг завжди думати, що нікого краще від нього Роман був би не прийняв. Не задержував у себе, не намовляв до довшої розмови, але пізніш до самих сходів відпроваджував біднягу, дякуючи, що пам'ятав про нього»...
[b]Голос Сина[/b]: – «…І скажіть, Мамо, чи Господь чудесно не піклується тими, які з вірою до Нього відносяться»?
«…Оце зі серцем, сповненим подякою нашому Спасителеві Ісусові Христові, зачинаю писати цей лист, поки піду спати... Передовсім дякую Богу за найбільшу ласку, за ясність світла з небесних висот. Не буду обширно писати про цю ласку, вона вростає заглибоко в наше душевне життя; я хочу тільки поділитися з Вами моєю радістю, – щоби й Ви подякували Богу за мене, а враз із тим за всі ласки, за все світло, яким Бог мене осяяв. Я навіть не смів просити про оцю ласку, вона сплила на мене з висот як доказ, що Господь думає про мене й провадить мене вперед... за інші ласки буду дякувати Спасителеві продовж цілого мого життя. Добраніч усім Прилбичам – до завтра».
[b]Голос Графині[/b]: «…Чи здає собі хтось справу з того, як гарно було, коли з його уст плили слова радости, любови, щастя, з уст, суворости яких я ніколи не любила. Щоб згодом уже не вертатися до тієї теми, забігаючи наперед далеко в майбутнє, мушу тут відзначити, що вже в його дитячому віці розвивався в ньому дивно чарівний контраст. В ньому неначе зрослися з одного боку справжня ангельська доброта, солодкість, побожність, а з другого справжня лицарськість, що проявляла себе у відвазі, в сміливості, а далі в любові, в повсякчасній готовості обороняти слабих… Щодо відваги, то мушу сказати, що вже від колиски я не бачила в ньому почуття страху. Те саме завважив учитель, колишній папський гвардист, під проводом якого він був від п'яти до шіснадцяти років; той часто говорив: "Ах, цей матиме відвагу лева»… Мій брат Олександер, такий з крови, кости й традиції військовик, коли Ромцьо став підростати, дораджував, що ми повинні намовляти його до військової кар'єри, бо ще ніколи не довелося йому спостерегти у хлопця в його віці стільки холодної безстрашної рішучости».
[b]Голос Сина[/b]: – «Чи Ви, Мамочко, охоплюєте думкою, яке значення має молитва»?.. «Моліться за мене, моя Дорога Мамо, щоби я міг виконувати всі свої обов'язки, іноді це так тяжко буває»…
«… Як нас фальшиво інформували про українське духовенство, Моя Кохана Мамо, в якому кривому дзеркалі представляли цей прекрасний, богобоязливий і шляхетний нарід!.. І це не лише в Галичині, чи в центральній Україні, не лише в Західній Європі, але навіть у центрі християнства – в Римі, де ми найстарша вітка Східної Церкви, не кажучи вже що найчисленніша, є якоюсь неначе доліпкою до всесвітньої Христової Церкви. Знаю, як зарадити тому, Моя Найдорожча Мамо, знаю: [i]треба жертви, великої кривавої жертви,[/i] щоб, з одного боку, цей нарід пробудився із довгого невільничого сну, а з другого боку, сам пізнав себе, пізнав свою духовність, а тоді пізнають його інші».
[b]Голос Графині[/b]: «…Я бачила нераз у свому житті, що маркантною рисою чортівських затій є чіткість правди, яка пробивається із зовнішніх познак: як фальшиві перли є рівніші від справжніх, як ших блистить ясніше від щирого золота, так теж більш переконливими є ці докази, що сяють мерехтливим світлом і здаються нам ефектнішими, якими обманює злий дух, щоб фальш закривав правду»...
[b]Голос Сина[/b]: «Моя Найдорожча Мамо! Пам’ятаєте мої слова, що коли Господь прикличе мене на владичний престіл, то українці не будуть мені вірити, бо я із спольщеного роду, а поляки скажуть, що я зрадник.
І вчора я почував те – воно сталося. Бо учора при торжественному відкритті Національного Музею у Львові, я одверто й рішуче заявив численним присутнім, що ми, українці, не хочемо чужої культури, ми хочемо жити своєю культурою… Для мене довго-довго було загадкою, як це можливо, щоб упродовж століть український нарід - нарід без керма і вітрил, цей убогий сільський люд, міг зберегти свою, тільки йому притаманну духовність, виявом якої є український іконопис, українське мистецтво, свої цілі школи мистців-артистів… Як тяжко, Мамо,що Ви – малярка і така поетична душа, фізично не могли бути цього дня при мені, бо що Ви були духовно, то я це почував»…
«... Мій виклад, Мамо, є визов для тих, які вважають, що наш нарід завжди й постійно має комусь служити, а незалежність України належить заховати «на вічну пам’ять» до гробу. Але так не є і так не буде, коліс історії завернути не можна. Йдуть важкі, страшні часи, грядуть часи переслідувань, часи мучеництва, Мамо… Не знаю, яку долю судив Господь цьому народові, що його пастирем назначив мене, але я свідомий цієї відповідальности перед Богом за душі,відкуплені кров’ю Ісуса Христа.
Моя Дорога Мамо, я ніколи не відречуся свого обов’язку, даного мені Богом… Ви тепер, Мамо, у стіп Христа, моліться за мене й за мій Богом мені повірений нарід… а я... я буду за Вас молитися!!
(звучить [b]церковний хор «Осанна»[/b]… На тлі співу [b]хору «Осанни»[/b]):
[b]Голос Графині[/b]: «…Ідеалом жінки є стати ангелом миру, додавати віри й надії, бути готовою присвятитися тим, кого любимо і невтомно просити вміння служити Богу, і [i]чинити добро людям[/i]».
[b]Голос Сина[/b]: "Найдорожча Мамо! Щиро бажав би я, щоби Ви Мамо дістали цього листа 15 травня у день св. Софії, отже ні раньше, ні пізніше. Не тому, щоби в тому листі були висловлені якісь незвичайні побажання щастя, здоров'я чи інших благ, але я хотів би, щоби Ви почували себе ближче серед нас, щоби Ви, Мамо відчули завтра нашу духовну приявність біля себе, окруженою цілою родиною, щоби згадуючи минулі літа, могли сердечно подякувати Всевишньому за все й могли би того дня пожертвувати Богу нас усіх, пожертвувати всю Вашу довголітню працю над нашим вихованням, всі важкі переживання, хрести, турботи, страждання. Завтра прийму святі Тайни у Вашому наміренні й зложу сердечну подяку при престолі за те, що вже минуло та помолюся теж із глибини душі за прийдешнє: [i]Да святиться Ім'я Твоє, да прийдет царствіє Твоє, да будет воля Твоя, яко на небеси і на земли![/i]»
– «Моя Дорога Мамо! Що робите під цю хвилю? Своїми думками я завжди біля Вас і поручаю Вас Божій опіці»…
[b]Голос Графині[/b]: – Що роблю?... Вертаю на забуті стежки, коханий мій Сину!
«... Наш парк був великим, тінистим, з багатьма таємничими для мене куточками. У парку була альтанка, зроблена батьком, і протоптані ним стежечки. Унизу — став, до якого я якось упала під час маминої купелі, березовий місточок, стежка, що слимачком вилася на вершину, де стояла паркова альтанка з червоним дашком... В оточених високим муром теплицях дозрівали небаченої краси і смаку персики, які князь Леон Сапіга їв ложечкою, чим дуже мене дивував... Я любила ту Бенькову Вишню більше, аніж тоді могла це осягнути. Мене п’янили сад, свобода, спів птахів і тиша села. Мені було жаль засинати при кумканні жаб, далекому гавкоті псів і покриках нічних сторожів. Так дивно, несвідомо, але і з повною розкішшю я відчувала, що мене оточує якась велика гармонія; я знала кожен камінчик на стежці, йшла часом подивитися, чи він ще є, привітатися з ним… і з отим старим дубом, що кремезно височів над усім садом».
– «Старий дубе, що ти бачив, як був молодим? Скажи!
[b]Голос Сина[/b]: – Коли я був молодим?.. Давно це було, давно… І заледве пам’ятаю… Пам’ятаю, у моїм підніжжі, у кущах польової рожі, солов’їне гніздо, а наді мною співучий політ жайворонка… Пам’ятаю рої молодих золотистих мрій, що відлітали з шелестом мого листя… А на вигоні здорове шаленство легковажного сміху… Знаю, що любими були мені пустощі дитячі, енергійність молоді, віра вчених, людей похилого віку спокій.
[b]Голос Графині[/b]: – А пізніше, коли виріс, що ти бачив, дубе? Розкажи ще!
[b]Голос Сина[/b]: – Коли я трохи підріс, здавалося мені, що я вже бачу понад гори і пропасті все, що бачити можна, бо сильні вітри хитали моєю молодою кроною… Тоді я бачив бурі таємничий морок, що вдаряла блискавками у те, що високе й сміливе; літа нестерпну спеку, що палила все гарне і слабке; зими безжальний мороз, що забирав матір дітям, батькам сина чи бідним здоров’я… Чув я шаленство світу, вульгарне руйнування святого скарбу, а також дурносміх, що рівнозначний прокляттю; дивився на дітей, навчених фальші, мало вірність молодих, блюзнірство мудреців, розпусту старих.
[b]Голос Графині[/b]:– А пізніше… Коли ти вершиною своєю сягав неба, що бачив? Розкажи ще, старий дубе!...
[b]Голос Сина[/b]: – Неба я не сягав і не досягну ніколи, але вільніше й частіше поглядав на нього… Тож і землю краще зрозумів. Тоді, після сильних злив я бачив її чистішою і здоровішою, коли сонце, що заходило у спокої прощалося з тим, що Божа рука від повені вберегла…
Тоді бачив, як на попелищах виростали хрести, як померлі діти прихиляли батькам небо, як нещастя згладжувало братні чвари – і молоді життя, Богу присвячені… і світло розуму, підкорене любові.
Тоді чув біля свого підніжжя Христову науку, що проповідувалася маленьким… і Боже прощення, надане злочинцям, спостерігав за незліченною кількістю вірних Господу Богу. Кожний з них підносив його корогву понад усі скарби і весь бруд земний, аж до останнього подиху грудей і до останнього погляду очей у небо!..
[b]Голос Графині:[/b] – А зараз, дубе… Зараз, коли вже порохно землі серця твого сягає і лишень зеленню крони там, угорі, ти живеш… чи бачиш ще щось? Скажи!
[b]Голос Сина[/b]: – Бачу лише невичерпний скарб милосердя Мудрості Божої і Милосердя незглибиму Мудрість, яка все на небі і на землі щодо чисельності, міри і ваги добре чинить…
Бачу лише біля хреста Ґолґоти хрести, чисельність яких заледве дорівнює чисельності золотих тельців світу…
Бачу потоки Милості, залиті сльозами невинних і кров’ю мучеників, і безодні, вирвані потоками гріхів…
Бачу тисячі невинних жертв, вічно пречисту Пожертву Причастя, яке переважає чашу спасіння над переповненою чашею осудження…
…І тремтить моє листя пульсом вічності, але без страху у серці. Як витвір землі, впаду на землю і з радістю дам з дерева мого хрест витесати. І з радістю порохном моя корона упокориться Господу Богу, тільки б над хрестом і над короною щораз голосніше, щораз виразніше звучав відвічний хор…
[b]Багатоголосся Графині, Сина та хору «Осанна»[/b]:
– Святий, Святий,Святий Господь Бог – Заступник,
сповнені небеса і земля хвали Його»!
(спів [b]церковного хору «Осанна»[/b] - [i]«Благослови, душе моя, Господа»[/i])
[i]
«Благослови, душе моя, Господа,
Благословенний єси, Господи.
Благослови, душе моя, Господа,
І вся істота моя Ім'я Святе Його.
Благослови, душе моя, Господа,
І не забувай всіх добродійств Його».[/i]
[b]Голос Графині[/b]: «… Пан неба і землі, віків і вічності – зараз буде служити!..
Вчора зневажений, сьогодні покликаний… роками забутий, сьогодні згаданий… постійно поштуркуваний, сьогодні необхідний – зараз буде служити. Сьогодні Єдиний, завтра останній… буде служити вдень і вночі,
в терпеливості – силою Своєю… у щасті – спокоєм…
буде служити наукою Своєю… світлом своїм… многомудрістю милосердя і мільйонами променів милості Своєї…».
[b]Голос Сина[/b]: – Добраніч, Мамо!
«… Це троянди, принесені тобі, щоб ти старі очі ними потішила. Ти була за них вдячною, наче за коштовності…
А це гвоздики… Добра воля людських сердець, котрою обдаровували тебе і твоїх… а ти за те молитву свою віддала…
[b]Голос Графині[/b]: – «Хто ти, променю?! Хто ти»…
[b]Голос Сина[/b]: – Я твій Син укоханий, що насичується помежи леліями…
«А ти… Чарівнице, хто ти»?!
[b]Голос Графині[/b]: – «Я?! Я любов людська, любов добрих людей, простих, мудрих»…
[b]Голос Сина[/b]: – «Отож… справа любові завершена»!?
[b]Голос Графині[/b]: «… Врешті нині, коли моє життя схиляється вже до заходу, дає мені в серці непохитну Віру й Надію, [i]не ради того, чим ми є, але чим Він, наш Господь є,[/i] що скоріше чи пізніше, але завжди при помочі хреста й ласки, дозволить Він нам усім віднайти себе колись у Небі».
«…І промінь сонця, як відплив діамантової хвилі, тихо від ніг моїх відкотився…».
([b]хор «Осанна»[/b] п’яніссімо у загальній тиші при свічках співає [i][b]«Отче наш»[/b][/i])
https://www.youtube.com/watch?v=6Wmced1aTsw
[b][i]На фото: Графи Софія та Іван Шептицькі та їх п’ятеро синів: Леон, Казимир (Климентій), Роман (Митрополит Андрей), Олександр, Станіслав.
[/i][/b]
[i]Літературні джерела до сценарію:
1.Софія з Фредрів Шептицька. Молодість і покликання о. Романа Шептицького чина св. Василя Великого. (Друге видання). – Рим, 1987.
2.Графиня Софія з Фредрів Шептицька. Твори. – Львів: Видавництво Львівського музею історії релігії «Логос», 2004.
3. Андрей Шептицький. Не хочемо чужої культури, хочемо жити своєю! – Львів: Видавництво Львівського музею історії релігії «Логос», 2005.
3. Шептицький А. Мої спомини про предмет музейних збірок //Двадцятип’ятиліття Національного музею у Львові. – Львів, 1930. – C. 1-3.
[/i]
[color="#ff0000"][i]Театралізоване дійство [b]"У прихистку Божої ласки: Мати і Син"[/b] є номінантами Нацональної премії ім. Тараса Шевченка (театральне мистецтво) на 2019 рік.[i][/color]
b]"У ПРИХИСТКУ БОЖОЇ ЛАСКИ: МАТИ І СИН"/уклала Ірина Вовк[/b];
Ін-т релігієзн. - філія ЛМІР. - Львів:Логос,2017.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=735219
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 27.05.2017
[i]«Гей, конику, ти чий?
Чи ти вже звідав стайні,
Ґаздівських батогів,
Гарапників,попруг?
Гей, конику,втечи,
Бо, може, ти останній
Із нас, хто ще не давсь
До злих і дужих рук!»
(Василь Терещук)[/i]
…І що то за мана, коли сивіють скроні,
коли Гнідий ірже,урвавши ланцюги…
Зненацька вирина все небо на долоні,
Мов у твоїх руках зімкнулись береги.
…Гей, конику, втечи в степи зеленотраві,
де вольності твоїй не стане владних меж,
де зло зчерствілих душ маліє в сонцеплаві,
де втрачену мету свободи віднайдеш.
І пильний зір очей, і слух, кнутами скутий,
враз видивиться вдаль і вслухає мотив:
о, скільки в світі рук! – їм зась підкови гнути,
і скільки в світі рік, що ти не переплив!..
Тече на бистрині ріка, дзвінка, як пісня,
хлюпоче, сміючись, дзвін-римам навздогін –
на тому берегу Гніда Лошиця пізня
чекатиме тебе, здолавши часу плин.
Посеред тихих плес, в очеретах вшамрілих -
дві гриви промайнуть в високій осоці…
В неторкані сади, до яблунь перезрілих,
де Золоте Лоша зросте на молоці.
…Гей, конику, ти чий?..В якому безталанні
на тебе завели ляскі гарапники?..
О,скільки в світі пут!.. - і ти єси останній,
хто п’є водичку тут на відстані руки.
Попереду – шляхи безкраї, неозорі -
до них душа з попруг рвоне, не хотячи…
Якщо тобі туди, де в травах стигнуть зорі,
та на Великий Луг – гей, конику, втечи!
[i](Зі збірки "Обрані Світлом". - Львів:Сполом,2013)[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=735081
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 26.05.2017
Зелених слів зелене море,
зелених струн зелений ліс,
зелена віхола просторів,
зелений доторк теплих сліз.
Зелені очі – проти ночі,
зелено свічечка димить,
зелено листя затріпоче,
зелено вітер прошумить.
Зелена вулиця Зелена,
зелено вип'явся бузок,
і щось нашіптує зеленим
мені розгорнутий листок.
Зелених ласк зелена згуба,
зелені пригорщі весни.
Зелено пахне слово „люба” –
зелених зваб зелені сни.
Зелено дихають діброви,
зелено трави зайнялись.
Зелене мрево – чорноброве:
„... бо я любив тебе колись!”
Зелений сміх, зелена втіха,
зелена м'якість теплих губ –
і серед цих зелених віхол:
„... тобі я люб?.. тобі я люб!..”
[i](Зі збірки "Обрані Світлом". - Львів:Сполом,2013)[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=735080
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 26.05.2017
[i]23 червня 2008 року Львовом пронісся страшної сили смерч,попадало багато літніх дерев. У 400-літньої липи графів Замойських, що в нашому подвір’ї на колишній історичній вулиці Замойських, на стовбурі розійшлася кора…*
[/i]
Ну що, старенька липонько, цвітеш?
Духмяним цвітом щедро медоносиш…
Нікого не благаєш, ні не просиш –
корінням в душу зранену вростеш,
у буревіях рани просмоливши,
гірке вино із надр землі відпивши –
о чудо боже, ти іще живеш!
Іще твій пульс, твоє невольне рвіння
до висоти пташиної, до хмар,
до світлих, небом посланих примар,
до дружнього з людьми порозуміння –
немов би ти на себе переймеш
гріхи людські (і блискавиці теж!)—
ось сенс життя старого деревиння…
Чи в тому сенс, щоб втримати удар,
могутньої, як зло, лихої долі,
і вижити у ланцюгах неволі
байдужості сліпих земних створінь,
бо втрата зору – кара поколінь
за примхи, а хоча би й мимоволі…
Удар як втрата! Втрата як удар!
А, може, це і є небесний дар
терпіння, звільнення і, зрештою, прозріння
з самотніх гнізд пташиного квиління,
де струменить на вітрі теплий пар –
до осені тьмяного овдовіння…
Природа – грізний часу волода́р!
Ой липко, я боюся не старіння –
а підлості людських дрібних почвар,
боюся душ дрібного зубожіння,
що в сліпоті своїй, в німій покорі –
готові й нас ударити під корінь!
[i]*3 липня 2009 року буревій повторився – у місці тріщини пралітня липа розкололась... проте залишилась жива.
[/i]
(Зі збірки "Обрані Світлом". - Львів:Сполом,2013)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=734926
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 25.05.2017
[i]25 травня 2000 року з вини необачного сусіда
загинув у рідному подвір’ї [b]9-имісячний
наш улюбленець,котик Лапчик[/b] –
а рана болить і досі…[/i]
Як кошеня до рук і до грудей,
голівкою м'якою в підборіддя --
крадеться дум довірливе поріддя
в бездушних хащах покручів-людей --
розчавлені, розпластані ... Живем!
У світанкових сутінках Едем
вартує день-у-день по нову душу ...
(Чи ж я закономірність цю порушу
розвихреною трагікою барв
життя у вищих проявах любові
до ближнього, до брата, що по крові
є спільником в неправій боротьбі --
безглузда гра в безсмертя, далебі!)
Ти -- вічний блазень, тіла вічний раб!
Скаліченою пластикою лап
тебе не відігріє трем дитячий,
що над убитим кошеням заплаче --
о людство стехнізоване, спинись ...
Чи ти вчуваєш серце, як колись
вчував у тобі Бог-Отець Людину --
чи ти й собі вподобилось в тварину,
в розгнуздану сваволю дичини?!
Тихенько-тихо браму відчини,
аби почути пісню колискову,
заблудлого дитинства сонний схлип:
[i]"А наш котик Лапчик,
спить, немов калачик,
котить лапкою горішки
діткам для потішки".*
[/i]
... Спочивайте наші ручки,
спочивайте ніжки ...
[i]*сімейна пісенька для Лапчика, придумана спільно з донечкою Устонькою[/i]
(Зі збірки "Семивідлуння". - Львів:Каменяр,2008)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=734919
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 25.05.2017
[b][i]Світлій пам'яті Вчителя доні,
Людині великого серця переповненого музикою,
присвячується
[/i][/b]
[b]І[/b] коли Златоуста до скрипочки серцем прилине
[b]В[/b]и, Маестро, тоді заховаєте усміх у вуса,
[b]А [/b] воно ж, Вовченя те, було і плаксиве, і дике,
[b]Н[/b]атрудило у праці маленькі гіркі мозолята,
[b]І[/b] свій страх пересиливши, гордо на сцену ступає --
[b]В[/b]чителям бо належать лаврові вінці тріумфальні,
[b]А[/b] їх учні поволі по сходах до них доберуться --
[b]Н[/b]е загадуймо Долю, вона вибирає упертих,
[b]О[/b]держимих любов'ю до вищої проби мистецтва --
[b]В[/b]се одно, чи та Доля ласкава, чи виклично грізна,
[b]И[/b]ч, чого забажається інколи смертним створінням:
[b]Ч[/b]оловіче поріддя торкається вічності звуків ...
[b]Ш[/b]ал бажання польоту чи тиха нестяма -- вгадай-но
[b]У[/b] ті 'менти щасливі, як музику серце вслухає --
[b]Т[/b]ак дано лиш окремим: забарвлювать будні у свято,
[b]К[/b]оли поруч рамено діткає кохана людина,
[b]О[/b]німіло від болю за чудо земного Орфея ...
[i](Зі збірки "Семивідлуння". - Львів:Каменяр,2008)[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=734771
рубрика: Поезія, Акровірші
дата поступления 24.05.2017
[i](Маленькій квітучій вулиці Черешневій у Львові,
по якій ходили мої шкільні роки...)
[/i]
... Понад двадцять років тому
в цей день теж ішов дощ.
Під парасолькою
крокувала мрійниця
назустріч старим черешням.
... І закрутилося колесо!
Роки мчать галопом.
Здається, не втримаюся --
зірвуся з обода.
Та часу не стає
думати про Час.
"Дощику, дощику, припусти́ ..." --
вже йде поруч сміхотливе дівчатко,
завзято декламуючи «вишеньки – черешеньки»,
солодко цмокаючи Злотими Устоньками.
Воно наснилося собі
маленькою феєю
з казок графині де Онуа
у пишній сукні
і чарівною скрипочкою
у руках ...
Їй квітки у волосся
заплітав Листяний Королевич.
... Чи, може, явилось собі
суперзіркою
на сцені театру "La - Scala"...
Блаженні, хто вірує, бо вони Бога побачать!
... А дощ, як згадка про мрійницю ...
[b]...Здорові були, черешні!..
[/b]
[i](з недописаного в юності)[/i]
[i](Зі збірки "Семивідлуння". - Львів:Каменяр,2008)
[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=734766
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 24.05.2017
Ця землянисто-смарагдова змійка
з короною, окресленою на голові,
що завилася клубочком у припічку
трипільської хати– не така вже й дивовижа…
Хоч і не з казки Гофмана, вона оселилася
поміж мирних людей-орачів, наче Домаха,
оберігати їх тихе житло –
зась чужинцю… нога твоя не переступить
заповітної межі, бо Змія-Цариця
обів’є стрімголов
землянисто-смарагдовим окриком-смерчем
і налякає до смерті…
Непідкупне досконале створіння –
призвичаєне до запаху молока
і людського духу – невпізнаний вартовий
дитячих невинних утіх…
…Цур Вам, пек – лиходії,
непрохані злидні убогі,
зайди вікові на дідівських порогах
пращурних осель землі моєї,
обжитої кровію і потом,
і вогнем святих дерев обкуреної…
Цур Вам, Пек!.. Домця поруч і Домин муж
при порозі… і численні Домцині діти,
з коронами, окресленими на голові –
святе сімейство божої благодаті
в старій українській хаті –
із лелеками, козами, овечками та коровами,
із теплим кухлем свіжого молока…
Прокукуріч мені, Півню Червоний,
третє тисячоліття до… і третє тисячоліття після…
Я народжусь із колоскової пісні-туги
Рожаниць довгокосих
у весільнім танку нареченої –
Діжі Коровайної
і променя Світла Прийдешності,
аби словом торкнутися лагідним
тих порогів обжитих,
освячених…
…і вустами – розквітлими мальвами –
миром світ цей пестити
і славити…
[i](Зі збірки,що вкладається "Туга за Єдинорогом")
[/i][i](з антології сучасної поезії "Помежи словом і тисячоліттями". - Київ,2016)[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=734654
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 23.05.2017
Раба. Невільниця. Ти знов у ланцюгах.
Тебе прикуто волею чужою,
як злидню, до стовпа... вниз головою,
у дертім одежинні... в попелах...
Чим завинила? – зрадила собі! –
що оминула стежку, одержима,
о блуднице із божими очима,
що в них озера чисто-голубі.
А в тих озерах – небо розлилось,
у ясних водах – тони і півтони,
чуттєвих ласк пречисті камертони
(предивні луни власних відголось!).
Скарби без скарбу... Тонем в болотах,
в багнистий берег в'язнем гнилизною...
Раби потопні, що прокажем Ною
про кару божу і смертельний страх!
Що над усім цим – вищає Любов,
що навіть перед страхом злої смерті,
гранатне віття в гору розпростерте –
то кров покутна з зірваних оков!
Раба – на волі?.. Скажемо, доба
руйнації пречистого спокою...
Не знаю я, що відповісти Ною,
хіба лишень, що вб'ю в собі раба!!!
Скарби розгублено – і згублено чуття
блаженних літ і запаху граната...
Лишень одне – під Богом рідна хата,
лишень... любов'ю послане дитя!
[i](Зі збірки "Обрані Світлом". - Львів: Сполом,2013)
[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=734653
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 23.05.2017
[b][i]«Ой Іване-Іваночку,
Іване миленький,
Ой чому мені без тебе
Світ не веселенький».[/b]
Коломийка[/i]
Ой гуляла топірчина
По старім лісочку,
Колисала мати сина:
-Люляй, Івано́чку!
А я красеню-хлопчині
Змию голово́чку,
Дам ти очі сині-сині,
Йване-Іваночку.
А Марічка в темну нічку
Вишиє сорочку,
Шануй чічку, мій братічку,
Йване-Іваночку.
Ой упала топірчина
На дзвінкі дукати,
Загукала полонина
Іваночка з хати.
Виряджала мати сина:
-Ходи, мій синочку,
Шукай собі побратима,
Йване-Іваночку.
…Ой розтяла топірчина
Буйну головочку,
Трембітала полонина:
Йване-Іваночку!
Трембітала парубочка
До діброви неньки:
-Ой Іване-Іваночку,
Іване миленький!
[i](З першої збірки "Дзеркала". - Львів:Каменяр,1991)
[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=734491
рубрика: Поезія, Присвячення
дата поступления 22.05.2017
[b][i]пам'яті Любові Поліщук,
виконавиці ролі Мальви
у „Вавілоні - ХХ”
[/i][/b]
На березі розлогої ріки,
у тих краях, де душі бродять звільна,
прибула тінь співає, божевільна,
бо, може, й тут живуть п о л і щ у к и –
на березі розлогої ріки...
У чорних косах сплутані стежки
жіночих доль, високих і трагічних –
червоні мальви на орбітах вічних,
напоєні л ю б о в ' ю пелюстки –
у чорних косах сплутали стежки...
Де правда болю, де сценічна гра,
чи камера від світу приховає
прощальну мить душі, що відпливає
за обрій... де безсмертя, як гора,
де правда болю і сценічна гра.
Життя – театр, вертепний Вавілон,
і сонце тут палюче і нестерпне,
та все ж, коли гнітючий біль затерпне,
стече нектар із виноградних грон,
життя – театр, вертепний Вавілон...
... Із надр Землі, в розкрите Неба лоно
пливе душа на ріках Вавілону!
(Зі збірки "Обрані Світлом". - Львів:Сполом,2013)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=734490
рубрика: Поезія, Присвячення
дата поступления 22.05.2017
[b][i]У кожній хаті сонечко –
синочок, або донечка...
А як і син, і донечка –
то два у хаті сонечка.
Погляне вранці Сонечко
до хати крізь віконечко...
А там синів і донечок! –
то
скільки
в хаті
сонечок?
[/i]
[/b]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=734358
рубрика: Поезія, Казки, дитячі вірші
дата поступления 21.05.2017
[b](радіаційна алегорія з часів нещодавно минулих)
[/b]
[b][i]«Мене́, теке́л, ве́-парси́н –
Відміряний, зважений, поділений,
або відданий персам»
(Арамейське письмо. Приказка епохи
загибелі Вавілону)
[/i][/b]
«Мене́, теке́л, – о горе! – ве́-парси́н»…
О, Батьку-Атом, де твій Блудний Син?
В якій водневій, чи безводній аурі
виводить він Новітніх Динозаврів!
Отой найбільш облудний із синів
обрав собі Країну Плазунів,
піймав хмарину – і пускає дощ.
Чекай, країно! Буде тобі борщ…
[i]«Іди, іди дощику,
зварим тобі борщику,
поставим тя в кутику
на вербовім прутику,
прутик буде ся вгинати,
дощик буде виливати…
Хлюп!»[/i]
– Моя дитино, чи смакує борщик?
(…Паде на спини Стронцієвий дощик…)
Хлюпоче радій, стронцій та уран,
Регоче Блудний Атом-Лжетитан:
Падуть краплини – сіра… жовта… біла…
А на спині у “homo” – Горб Дебіла.
О, “homosapiens”, о ким ти будеш завтра?
– Людиною?..
– Ні, тінню… дино… завра.
Зловіща тінь Новітнього Дебіла
утішить Лжетитана – і до біла
натрудить Атом велетом-Грибом
спину людиновиродка з Горбом.
[b]Ода Лжетитанові,
його величності Блудному Атому:[/b]
[b][i]«Відміряв, зважив – красота!
Десятки тонн – не на кита,
на Динозаврисько-людину,
на глиносвіт, на світо-глину…
І ось за кільканадцять днів
на цім всесвітнім попелищі
велика армія Щурів
свій гімн урочисто просвище.
І, згрібши попіл від людей
в помийно-смітникову яму,
Потрійний Щур пискне : «Гряде!
Епоха з нами, Пацюками!»
А потім атомний бенкет
в нужді потопить, мов у річці,
і прорече гризун-поет
відоме: «Veni, vidi, vici»!
І будуть щуритись Щурі
і лізти з шкіри – підлі душі! –
а ще щербити пазурі
до новозмоченої суші,
а в підземельний свій архів
внесуть події знамениті –
Цивілізацію Щурів,
що вижила у цьому світі».[/i][/b]
Хвалу Блудному Сину вознесімо –
він цілий світ поставив на коліна!
А ту країну, де він побував,
він тільки взяв – і переплазував:
Потрійний Щур… Дебіли-Динозаври…
(… і Леді й Сери з Мишачої аури).
[b]Марш країни Плазунів
[/b]
[b][i]«Леді і Сери з пухкенькими лапками,
досить махати тугенькими папками,
досить бити себе у груди,
досить бруду!
Лексика ваша аванґардова:
каша розрухи під сосом «будова».
І відбудова, і перебудова,
корінь єдиний і первооснова,
магія звична незвичного слова,
от вам і вийшла Перебудова!
В горлі застрягли поширені гасла:
в чергу за м’ясом,
в чергу за маслом,
в чергу за маком,
в чергу за гра-ці-є-ю,
в чергу за раком
і радіацією…
Лиш поза чергою й майже задурно ми
станемо гуртом за здохлими курами.
Може, хоч шлунок свій, трохи затруєний,
Лапками й шиями синіми здуримо.
Нумо,гастрити, шикуймось під гаслом:
в чергу за м’ясом,
в чергу за маслом…
Знаки питальні за комами й крапками:
хто там попереду з пухлими лапками,
хто там попереду з шапками, шляпками, -
Леді і Сери з тугенькими папками.
Ваша розмова – вороняча змова:
каша розрухи під сосом «будова».
І відбудова, і перебудова,
корінь єдиний і першооснова,
магія звична незвичного слова,
от вам і вийшла Перебудова»[/i]
[/b]
Колоніє Блудного Лжетитана,
Плазуніє, яким ти Вакхом дана?..
Мутаніє, у доблесті, чи сказі
рихтуєш ти знамена птахоплазі,
трубиш на збір: до зброї – пера-руки!
Темніє бір. А там лиш Круки, Круки…
[b]Дещо про Птахоплазих:[/b]
[b][i]«Ви хто?
– Ми – Орли!
(а в підтексті: «ми – Круки,
ми очі держави і вуха, і руки,
улюбленці долі, вершків протеже»).
Міліція наша – не нас береже.
Вам казку про пекло:
пройдіться проспектом,
скажіть два-три слова
на захист Проекту*,
супроти політики КПРС –
і вам не побачити більше небес
ні жовтоблакитних,
ні чисто червоних,
бо ті, що в цивільних
і ті, що в погонах,
розсиплять на спини ґумове драже…
Міліція наша – не нас береже.
То дійсність, чи казка?
Беретик, чи маска?
Вам треба емоцій –
на мітинг, будь-ласка:
– Ганьба до сумління,
що з пап’є-маше!
Міліція наша – не нас береже.
То хто ж ви – Орли, чи оперені Круки,
і де ваші Очі і Вуха, і Руки…
Невже ви і справді той «люмпен», невже
Міліція наша – не нас береже!»
[/i][/b]
– Нам все одно, – свистітиме в Нікуди.
О звірино, у пір’ячку облуди!
О годі, годі тої звірини,
бо ще годок – і дійде до війни.
І буде бій – запеклий і кривавий:
заради честі – не заради слави.
І Лжетитан оскалиться блудливо:
(– Плазун згадав про Честь свою, о диво!)
Блудливий Атом випотрошить Душу
і бездиханним викине на сушу.
О, пити, пити… Морок огорта…
(…На Грішне Тіло сходить Тінь Хреста.)
[b]Докори Сумління:
[/b]
«Ви не убили, ні, ви не убили!
Ви з острахом поклони довго били.
Кому… Йому – Розп’ятому Пророку?
Чи згубному Всевидящему Оку,
його Всевладі і його Всесилі…
Такі покірні і безвинно-милі,
і непорушні, мов би кам’яні,
що до вподоби стали Сатані…
О, Вакханаліє! Тепер не допоможе
тобі ні маска, ані Око Гоже,
тепер не лицедій, а лицезрій
на карколомну круговерть подій,
на суть усіх каліцтв, усіх облуд…
Сюди ж!
Гляди ж!
Гряди ж, Страшенний Суд!»
– Який той Суд і хто у ньому Судді?
– Кому молитись, чи Христу, чи Будді?
– А як позбутись лютих катувань?
– А як добути святості з Писань?
– А як хорал заграти з семи струн?
Плазун і на Суді Страшнім – плазун!
[b]Страшний Суд:
[/b]
«Ми – Язви Плоті, Думки і Душі.
Ми – Стерви, Черви… Точим ми і гноїм.
Не візьмеш нас на голі бариші:
гріхи людські повернуться во зло їм.
Воздай Вогню їм і воздай Води,
Хай б’є, трясе, палить і морить Мором.
Воздай за все… Ні слухом щоб, ні зором,
Ні нюхом не занюхав їх сліди.
Хай згине[b] [i]Стадо ницих Плазунів:[/i][/b]
Безлике, Безхребетне, Без’язике…
І нині й прісно. І во вічні віки
Нам Дух Святий цю помсту заповів».
О Голубе, Крилате Тіло Неба,
карай Рабів, та не клени, не треба!
Утіш, благослови оту країну,
узри у ній Вдовицю – Україну,
Самотини жалобонько вдовина…
(– У Плазуни забрали мого Сина!)
О, Україно, не твоя вина,
що замість Сина – маєш Плазуна.
«Мене́, теке́л», - о боже, - «ве́-парси́н»…
(У спинах – Стронцій. От і сплазнув Син).
– О, сину, сину… Де твоя спина?
[i]Кряча́ти**[/i] сину – доля Плазуна.
Тобі ж рамена дала Україна!
– Нема рамен «крячи… рачкуй… тварино»…
Поляки, угри, німці-прусаки,
татари, турки, зайди-босяки…
А ти між них – Ярмо Вола, мій сину…
Крячати звикнеш – згубиш Україну!
…І рушить Віл, і легко буде Возу
котитися до вражого обозу.
А Віл крячати – і мовчати буде,
і ремигати під стовпом Іуди:
Декретами, зірками, кумачами
і збруцькими масними калачами,
і вибухом червоних революцій,
і хлібом черствим у брудній пилюці,
і черепом грудного немовляти,
яким відпила божевільна мати,
а ще… Хрестом Берези серед бору,
а ще… а ще… Руїнами Собору!
Віл зареве… Спаде з очей омана:
– Я чесний Правнук гетьмана Богдана!
Волатиме до Неба: «да святиться»!
Нехай святиться і нехай проститься
моє Ярмо і тричі клятий Віз,
якого я під батогами віз
до божища іуд… Я провинився:
хоч зневажав, а все-таки молився,
і прикладався до стовпа іуд…
Куди ж мені?
– До МАТЕРІ – на Суд!
А в України – прощення в очах:
– Устань, мій Сину! Годі… на Крячах…
[b]Душа Плазуна. Проща
[/b]
«… І ти опам’ятаєшся колись
ще пам’яттю загубленого русла,
коли байдуже і безплідно згусне
у спориші чиясь убога мисль,
і з відчаєм загиблих поколінь
ти зранених не підведеш колін,
ти скованих не приховаєш рук,
розп’ятих рук не виказаний рух.
Тебе зігнуть, зітнуть і розіпнуть,
і безхребетним зроблять, без’язиким, -
іди… Куди?! З таким потворним ликом
тобі одна вготована лиш путь:
вперед… вперед – на дальні лісозвали,
вперед… вперед – під кулі і мечі.
Ти віриш у духмяні калачі,
допоки тебе блазнем не назвали.
Не маєш права вірити. Не вір!
Жалоба по тобі – брудна неслава.
Ти не людина. Ти – Плазун. Ти – Звір!
на хліб і віру звір не має права!
… І ти впадеш чи згинеш на Хресті
під Небом неосквернено високим.
Його блакитне непідкупне Око
простить тобі знівечені путі.
Простить тобі непам’ять і неславу,
і на твоїм знекровленім плечі
оплаче Небо жалібну оправу
і покладе духмяні калачі».
Голгофа Віку. Хрест для Плазуна.
Плазун Розп’ятий – чом не дивина!
Не за Крячі розп’ятий, за Рамена:
болять рамена і печуть Стремена…
Останнє слово Прощі долина:
--Прийми, Голгофо, Тіло Плазуна.
[b]«Кроковеє колесо»***. Фінал
[/b]
[i]«Кроко́веє колесо, кроко́веє колесо –
вище тина стояло, много дива видало…»
[/i]
О Колесо Кроко́веє, на диво,
в тобі ще є кресало і огниво,
і ти стоїш – і бачиш вище тину,
чи ти згори розгледіло людину?
Яка вона на відстані космічній,
І хто вона в дорозі пересічній:
піщинка пилу, спора в оболонці?..
- Вона – це ти… А ти – промінчик сонця!
Тебе поглине Всесвіт світла глино,
А в тім твоє призначення людино!
...Поглине Космос частку мого « я»,
зачинить невагому світобраму,
важка вона – дорога пізнання,
як страдницьке паломництво до Храму!
Не зупинити русло споконвічне
між берегів заздравних, проминальних,
поміж ікон приземлено-величних
і між людей піднесено-страждальних…
О люди, люди – в Божій іпостасі,
омиті кров’ю і до крові ласі –
ми у житті усі немов на пласі,
в Минулім Часі і в Майбутнім Часі!
… І лиш вгорі – невинне і незмінне
над нами сходить Колесо Промінне –
омите кров’ю та на кров не ласе –
під твою милість прибігаєм, Часе!
[i]*ПРОЕКТУ - тут мається на увазі ПРОЕКТ НЕЗАЛЕЖНОСТІ УКРАЇНИ
**Крячати - архаїчне: плазувати. Крячі - архаїчне:рамена.
***Кроковеє Колесо - архаїчне: в українському фольклорі образ Сонця.[/i]
[i](Зі збірки "...І все ж - неопалима". - Львів:Логос,2001)[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=734356
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.05.2017
[b][i](авторський мотив)[/i][/b]
Юносте, Ваша Величносте,
Божих Дарів благодать…
Як мені з погляду вічности
прахом твоїм відридать?
… Стогнуть вітри буреломнії –
плем’я зухвале гряде!..
Де ви, могили бездомнії –
звідки той голос іде?..
Через віки допотопнії,
через дими бойовищ –
лиш…
надписи плинуть надгробнії
у небеса кладовищ…
Ранки поманять туманами,
стане на ди́би доба…
Душі з кровавими ранами,
по́що вам сіра юрба?
По́що вам… роки до старості,
по́що безпуття жалі…
Світлі дари досконалості
Юності в часі малі.
Мла́ді тіла недолюблені,
пилом укриті століть –
тут…
ваші кохані розгублені,
їх о прощення моліть!
… А буря – громами гримавими –
зу́ра* січа́ на порі…
Страсними душами правими –
сяйво на Красній Горі…
Мить – і розступляться камені,
Мить – і отверзнуть уста…
Юносте… Праведні Авелі,
ваша жертовність – свята!
… Буря себе не повторює,
не полиша ні на мить –
Ви…
в сяючім світлі героями
в танучі ранки летіть…
[i]* Зу́ра – архаїчне: сувора.
[/i]
(Зі збірки "Самоцвіти сокровення". - Львів:Логос,1997)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=734224
рубрика: Поезія, Авторська пісня
дата поступления 20.05.2017
Химера це… Я хочу бути Євою,
Жоною, що постала із ребра…
Тигрицею… Природи королевою –
і пити мід в Едемі з джерела…
Я б теж пішла шукати того плоду,
і, навчена падучістю Змії,
я б віддала все царство [i]за свободу,
земну незручність ношення її.[/i]
Я б теж вкусила дерево плодюче,
і, була б, як і з тисяч літ, права –
бо в нім святе… і грішне… (і гадюче! –
от-от снується Змія голова)…
Я б проміняла райський сон і спокій,
безмежну і безсмертну міть життя,
на відчуття, що в синяві високій
настане день і мого прибуття.
О… я б тоді відчула насолоду,
що ось… така гріховна і земна,
ота сама, що тут вкусила плоду,
вернулася, як Жінка, як Жона!
… Одне тяжить… одне мене лиш мучить:
чи ж то Адам збагне мою мету,
мо’, райський Сад йому не надокучить
і він той плід скуштує на льоту?..
Мій Муже первозданний, прожени
печать Зміїну із чола Жони!
[i](Зі збірки "Самоцвіти сокровення". - Львів:Логос,1997)[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=734220
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 20.05.2017
А я слово "Устя"
завивала в хустя.
Устя -- у хустині,
в вишитій свитині:
-- А я собі Устя,
Устя - Златоустя!
Рученькі біленькі,
устонька пухкенькі.
З Божого облатка,
з чистого із златка ...
От така я Устя,
Устя - Златоустя!
Медом розтечуся,
Богу помолюся --
злотими устами,
гожими літами ...
... Гомоніть струмочки:
гарне ймення в дочки!
Задзвоніть дзвіночки,
гарне ймення в дочки!
На яри й лісочки,
за тини й тиночки:
що за гарне ймення
у моєї дочки!
[i](Зі збірки "Семивідлуння". - Львів:Каменяр,2003)[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=734106
рубрика: Поезія, Присвячення
дата поступления 19.05.2017
Не плач, не плач – це небо у грозі,
це лихо промине,я заклинаю!
Тримай удар. На шальках терезів
це крок до сходження над прірвою…
По краю
урвища, чим небезпечніш йти,
де прірва миготить горнилом чорним –
усе стає єдиним…неповторним,
величним – як осягнення мети,
як спалах істини: хто ся піщинка?
Ти…
… дух крилатий?.. плоть моя?..
Я знаю –
ти світло з тіні, ясність з висоти!
Не плач. Не плач. Нам треба підрости
до розуміння вінценосних крил…
Благаю,
не плач!..
Бо далі – далі голубі…
…і день – як день…і зцілення журбі!
[i](Зі збірки "Обрані Світлом". - Львів:Сполом,2013)[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=734105
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 19.05.2017
[i]У Стародавньому Шумері було поняття [b]"Сім по Сім"[/b] -
[b]"Іміна́бі"[/b] божественне уособлення Плеяди[/i]
Сім 'ме́нтів щастя,
сім коротких літ –
і ти, як тополиний пух, пропаща…
Лелечі гнізда, чуєте, я ваша! –
від хатніх мальв і листоносних віт,
я теж лелечо мислю о політ!
Нас сім по сім – лелече “імінабі”…
Моя сім’я. Мій захисток. Мій табір.
Моя Плеядо в зоряних верхах.
Моя Пречиста Матір в постолах
і у сорочці – білому по білім,
і у вінку з блаватів, перецвілім –
семивідлунне марево, авжеж,
лелечо стрінеш – клично проведеш,
і я тобі пташино теж озвуся:
я з Ірію, я – Іра, я – Іруся,
мене допіру призвано сюди
з Небесних Надр до чорної води –
оце твоє з е м н е, твоє м и н у щ е –
дающе гострий зір, як ніж, дающе
тобі глибинну парость почуття –
це с м а к ж и т т я, незвичний смак життя
на мент,
на перелітний, ниспосланий,
бо ти – жива,
ти – Ле́лечка,
ти – Дана,
в тобі дзьобате зріє лелеча…
Горить свіча. Горить твоя свіча
у всесвіті, така ж як ти,єдина…
Ти – божа тінь,
вінець творінь,
л ю д и н а –
тобі підвладно гори перейти…
Допоки прах землі тебе не зловить,
Допоки у душі і серці повідь –
Гори, свічо! Лелеченько, лети…
[i](Зі збірки "Семивідлуння". - Львів"Каменяр",2008)
[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=733959
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 18.05.2017
[i][b]18 травня - день св.Ірини[/b],
з нагоди іменин
[/i]
Мій Ангеле, храни мене у колі
людей найближчих, кровію спорідних.
І відверни думки та вчинки кволі.
І виплекай зерно з ґрунтів приплідних.
Мій Ангеле, зміцни мене у Вірі,
що слів живучих стебла соковиті
забарвлять в колір свята будні сірі,
і проростуть крізь товщі… ґрати… сіті…
Усюди, де літає в непокорі
свободний дух вкраїнського народу,
веди мене у радості і в горі,
мов зірку палахку по небозводу.
З правічної криниці до колиски,
де зела розквітають барвінко́ві.
Храни посвяту мами і невістки
блаженномирним Ангелом Любові.
Коли ж мій друг у недруга обкладці
уразить в спину, смуту заподіє,
чи буревій промчить по тихій кладці -
озвись до мене Ангелом Надії.
І Божа длань із зоряних облачень
«Ірину» в «Рен»-ім’я* перейменує -
розтане тіло лебедино, наче
мене оплаче Ангел, що сумує…
Осанна ночі й цьому дню – осанна! -
(захланно, неустанно серце б'ється)…
Коли утомлюсь жити безталанно -
мене пригорне Ангел, що сміється!
[i]*Ім’я –«Рен» - в Єгипті одна з іпостасей Душі; ім'я людини, яке пам'ятають по смерті.
[/i]
З двотомника "Сонцетони".[i]Тон Перший - Поетичний.[/i] -
Львів:Сполом,2016)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=733957
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 18.05.2017
[i]«Спочатку намалюйте клітку
з розчиненими дверцятами…»
(Жак Превер. [b]«Як намалювати птаха»[/b])[/i]
У порожнечі, над вечірнім сквером,
я намалюю пташку (за Превером!),
вона мені наївно заспіває
знайомий блюз про втомлені трамваї.
Я намалюю пташці зелен-трави,
де всі трамваї полишають втому,
коли людей на ніч везуть додому
і споглядають зоряні вистави...
Я намалюю пташці подих вітру
і дві пухкі розпливчасті хмарини,
щоб сіла пташка на плече дитини
і вбрала вечір в райдужну палітру.
Я намалюю жар-перо для пташки,
щоб зайнялося сонце у заграві,
щоб десь у сквері, на порожній лаві
кружляли вальс півони і ромашки.
Я намалюю цілий світ співучий,
щоб стало людно в надвечірнім сквері...
А вже як ніч прочинить вікна й двері,
і сон вестиме повз моря і кручі,
здіймаючи вітрила колисанок –
... нам намалює пташка тихий ранок!
[i](Зі збірки "Обрані Світлом". - Львів:Сполом,2013)[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=733800
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 17.05.2017
[b][i](драматичний діалог, навіяний знаменитим
вальсом Арама Хачатуряна)[/i]
Вона:[/b]
- Всі драми починалися з любові…
[b]Він:[/b]
- … І врешті доходили до безумства –
згадай безумну з горя Клеопатру,
коли убили Цезаря, а втім –
вона привела в світ Цезаріона…
[b]Вона:[/b]
- Був першим – Юлій, далі йшов – Антоній,
а третім стати мав – Октавіан…
І лиш за тим, щоб взяти перемогу
над жінкою, царицею Єгипту,
що владою зрівнялася Ісіді,
котру безмежно полюбив Озіріс.
[b]Він:[/b]
- Озіріса підступно теж убили…
[b]Вона[/b]:
- Трагічна колісниця Часу Смерті
споконвіків зненацька настигає,
не промина ні царственновеликих,
ні сонцеликих, ні рабів німих…
[b]Він:[/b]
- … Та Колісниця відпускає людям
і час тріумфу, і часи вигнання,
і кам’яне заточення зневаги,
і морове́ пустелі забуття –
Цезаріон лишився сиротою,
пірнув і світ слідами каравану –
не тим ким був, а в масці чужоземця…
Антоній згинув не на полі бою,
один супроти військ Октавіана,
а втікачем ганебним, безталанно –
в гробниці, у цариці на руках…
[b]Вона:[/b]
- А все ж сліпуча Доля Клеопатри
принесла в Рим огненну Колісницю,
повергла ниць свободолюбних римлян
красою тіла в золоті одеж!
О… це була небачена поява,
Відколи, кажуть, Рим стоїть наземно,
щоби схилявся на коліна Цезар
в тенетах у наложниці-жони…
[b]Він:[/b]
- Тенета ті звели його в могилу…
А Клеопатрі готувався інший,
не менш блискучий в’їзд у царський Рим –
позаду колісниці, в дранім шматті,
босоніж, із запиленим лицем.
[b]Вона:[/b]
- Ісіда би цього не допустила!
Вона величну вготувала смерть,
пославши Клеопатрі в винних гронах
змію-Рененуте́т… і та богиня
в облаченні зміїної отрути
царицю від зневаги врятувала,
вона її босоніж привела
у царство Ра, що на полях Іалу –
в Ладді безпечній Вічності…
[b]Він:[/b]
- Туди ж
в свій час прийшла цариця Ніфертіті,
дружина фараона Ехнатона…
[b]Вона:[/b]
- Ах, Ехнатон, направду, був огидним:
Яйцеголовий, з дутим животом
і куцими ногами… епілептик…
та ще й єдинобожний єретик,
що кинув виклик святищу Амона
і, наче змій юродивий – Апоп,
порушив богом вкладений порядок!
[b]Він:[/b]
- За це богиня істини – Маа́т
його скарала неміччю і смертю,
а його доньок наділила теж
юродивим вінцем «яйцеголових»…
Отак, мовляв, воздасться боголюдям
за грішних тіл кровосумісний шлюб!
[b]Вона:[/b]
- До чого ж тут красуня Нефертіті,
що проводжала Сонце на спочин
у храмі надвечірньої молитви* –
могутня жриця, праведна жона,
додам іще… багатодітна матір…
Який хосен в каліцтві віднайшла:
чи ж тільки місце поруч фараона,
чи, може, й тут замішана любов?!
[b]Він:[/b]
- Назвемо так: це «драма полювання»…
[b]Вона:[/b]
- (Подумати, звучить майбутній Чехов!
Він влучно теж цей термін обіграв).
[b]Він:[/b]
- ...Сам Ехнатон дружину вибирав,
а Нефертіті не була донькою
царя Аменхотепа Третього, престол же
в Єгипті успадковують жінки…
[b]Вона:[/b]
- До речі, фараон Аменхотеп
дав сину приклад власним вільнодумством:
у «Сінях Ра»** йому була жоною
не царська спадкоємиця, а Тія,
сама із роду провінційних жриць,
у шлюбі – лучезарно можновладна…
[b]Він:[/b]
- А Нефертіті була «дуже знатна»,
хоч зовсім юна як на вік цариць,
коли її уклали в шлюбне ложе,
сповняти материнський заповіт…
Нести життям оновлений живіт
в небесну тінь склепінь Ахетатона*** -
плодюче сім’я мужа Ехнатона.
[b]Вона:[/b]
- Хвала богам за дар земного плоду,
за парний знак життя, за насолоду!
[b]Він:[/b]
- … Отак молилась, певне, Нефертіті…
[b]Вона:[/b]
- ... Та, що ніколи не булла в лахмітті…
[b]Він:[/b]
- Юродиві любовних зазіхань
у масках мумій древнього Єгипту,
міфічні тіні в нетрях манускрипту –
обривисті історії кохань –
пожадливі на кров, як рик Махеса****,
усі – від Мини, Хафрі – до Рамзеса…
… Вселенська тризна запалила свічі!!!
[b]Вона: [/b]
- Облишмо, любий! Йдім в середньовіччя.
А там своє: «Ізольда і Трістан»,
постава честі, рицарські романи,
підспудні ігри, в’їдливі омани…
[b]Він:[/b]
- ... а понад тим – жіночий ніжний стан…
[b]Вона:[/b]
- І тут трагічний маскарад, Романе –
двобій душі і тіла, похіть, лють,
двірські інтриги і малі інтрижки…
[b]Він:[/b]
- … щось на зразок моральної відрижки –
любовних драм дражлива каламуть…
[b]Вона:[/b]
- … «Плащі і шпаги», святості, сутани…
[b]Він:[/b]
- А серце де ж?
[b]Вона:[/b]
- Воно повсюди, пане,
його проймає безустанна дрож!
[b]Він:[/b]
- ... Потьмарення ума, шляхетна лож!
Очей і губ сценічні феєрверки –
примарні пухи рваної ковдерки…
[b]Вона:[/b]
- А як же дів сяйних надхмарний хор?
А де взивання Данте Беатріче,
а ще благальний погляд крізь сторіччя
на Есмеральди вкрадений Собор.
що там і досі дзвонить Квазімодо,
явивши світу тіл криву природу
і лиш душі невинну чистоту…
[b]Він:[/b]
- Невинність обирає самоту –
і німоту Сікстинської Мадонни,
а блуд пасе похилі плечі донни,
що знемагають поруч чоловіка.
Мовляв, нащо мені цей недоріка,
коли чатує нишком Дон-Жуан,
що кинеться на лоно шлюбних Анн,
забувши віщий поклик правди-месті…
[b]Вона:[/b]
- … Надгріб’я суть найвища поза честі…
(О каменя застиглий стигматизм)!
Ти вихором промчав повз класицизм,
А там уже й Відродження, мій друже!
[b]Він:[/b]
- Хай згине блуд в пекельнім осоружжі!
На добрий день, епохо почуттів,
Експресії, натхнення і польоту…
[b]Вона:[/b]
- А все ж не застраховані від льоду
ні грації, ні німфи, ні зірки –
у шалах віхол скупані жінки…
[b]Він:[/b]
- … То пропікає простір крізь віки
маною криги посмішка Джоконди…
(Поза шкалою вимірів і моди
жага митця, що світоч упіймав!)
[b]Вона:[/b]
- … Чи ж він кохав Її, чи ж він кохав?
Фантазія, облуда, повнолуння –
У задзеркалля вкраплений сатир!
Відкинь рум’янець, залиши пунктир –
і в красеня обернеться красуня –
чи сам себе увіковічниш ти?!
(Метаморфоз несходжені світи –
дурман, чи ні?.. А й публіка свідома:
це Оргія, Содом, Цоар, Гоморра…)*****
[b]Він:[/b]
- Можливо й так… А, може, просто втома,
роздвоєння у пошуках мети –
проміж кінцем початку Я і Ти,
а на часі – «Останній день Помпеї»,
Везувію бурлящеє нутро…
[b]Вона:[/b]
- Кров стигне в жилах… Здиблене перо…
Атлантами розчавлені алеї…
Слова признань… Конвульсії конання…
Це оргія!..
[b]Він:[/b]
- … Це маскарад кохання –
Киплячих магм нестерпні почуття!!!
[b]Вона:[/b]
- … Плакуча крапля… Воля до життя –
могучий зойк чийогось безталання
крізь призму часу чутний – дивина!
Оглянешся: вогонь… пітьма… руїни…
Ось дим – чужий. А ось де – з України…
Тут полини, козаччина, війна,
вродливої вдови сльоза совина…
Співає «Засвіт встали» Чураївна,
а Гриць собі із Галею гуля…
[b]Він: [/b]
- … Коли ж то радість рветься – «ой-ля-ля!» -
бо ж незабаром гратимуть весілля…
Похміллю – гімн! Нехай живе похмілля,
Допоки виїсть скроні сивина…
Хутчій вина! Хутчій сюди вина!
(Здоровну чару виллю позад себе!)…
[b]Вона:[/b]
- … Тш-ш-ш!...
… Стуліть уста плющем увиті склепи –
он Мотря похилилася сумна
до пліч старечих гетьмана Мазепи –
і, боже збав, хіба ж то їх вина,
що Доля ними завертіла круто?..
Похміллю – гімн… Хоча воно й отрута,
Любовним чаром випита до дна…
[b]Він:[/b]
- … Весілля, кажеш – он труна стоїть!..
[b]Вона:[/b]
- Утішся, душе, поки лихо спить,
допоки ще снують блаженні тіні…
Маруся Гриця також отруїть…
[b]Він:[/b]
- … Предивний світ у луннім мерехтінні,
предивних рис зчудований парад
із пристрастей людських, порочних вад –
підступності, і підлості, і зради,
і цівки запізнілої досади,
що Бог тебе намарне покарав –
украв твоє єдине тихе щастя…
[b]Вона:[/b]
- Стражденному на небесах воздасться!
Він попливе на райській каруселі
у Сад Пісень, до щасної оселі…
Так урядив Великий Щезник – Час!
Ми смертні – в Нім, та Він – воскреслий в нас!
[b]Він:[/b]
- … А я волаю щастя на землі!
Я йду на Ви… Я так тебе кохаю…
Я викликаю час на топірці!..
[b]Вона:[/b]
- …Утишся… Бачиш перстень на руці…
Магічне коло – ми зайшли у темінь…
[b]Він:[/b]
- Яка печаль… Яка на серці щемінь…
[b]Вона:[/b]
- А ти – бунтар… розбитий князь Арбє́нін…
Твоя душа – сум’яття і безлад…
[b]Він:[/b]
- … За вікнами рясніє снігопад,
і б’ється в шиби Доленька лукава,
чиясь тендітна постать, чи мара…
[b]Вона:[/b]
- Історія, як плин віків, стара –
і маски ті ж, і та ж забава…
[b]Він:[/b]
- Почнім спочатку! Буду вельми рад
згадати тексти давніх серенад:
«Прилинь, прилинь, княгине величава!»
Життя – то гра…
[b]Вона:[/b]
- … Всесвітній Маскарад!...
[b][i](Голосу набирає однойменний вальс
Арама Хачатуряна).[/i][/b]
__________
[i]*1 «Проводи Атона на покій» - сонцепоклонний храм Атону в місті Ахетатоні, збудований Ехнатоном, де головною жрицею була Ніфертіті.
*2 «Сінь Ра» - храм в Ахетатоні, присвячений матері Ехнатона – Тії.
*3 Місто Ахетатон – «Небосхил Атона», столиця культу сонцепоклонників бога Атона при царюванні Ехнатона і Нефертіті.
*4 Махес – кровожадібний бог, син Баст – бог грози, бурі, тьми, вітру. Зображався левино-головим чоловіком з короною на голові.
*5 Міста в Сенаарській долині, заселені нечестивими людьми, стерті Господом з лиця землі.[/i]
(Зі збірки"...І все ж - неопалима". - Львів:Логос,2001)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=733799
рубрика: Поезія, Сюжетні, драматургічні вірші
дата поступления 17.05.2017
Мовчи… Мовчи…Мій спокій не поруш –
я зараз десь блукаю поруч тебе…
Яке безпечне, невагоме небо
розкинулось на крони наших душ!
Ми у цвіту… На крилах пелерин
звеснілих снів – на всі чотири броди –
на персах розімлілої Природи
блукаєм вдвох – між сосен і калин…
Над нами – просинь… Клекотом лелек
вертаються з чужин отерплі щеми –
як Щек і Либідь линем звіддалек,
де наших доль незіграні бедлеми…
…Струна – мов сарна… пилом з пелюсток –
То п’є із рук, то нервом стрепенеться…
Уйми мисливця!.. не зводи курок! –
нехай собі гуля, де заманеться…
[i](Зі збірки"Самоцвіти сокровення". - Львів:Логос,1997)
[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=733682
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.05.2017
[i]„Сукню з оксамитової млості
я сама на край підлоги скину”
(Наталя Давидовська)
[/i]
Ти розкинеш руки наді мною.
Я у лиск півоній облачу́ся –
ласкою зімліло неземною
у блакитнім мреві розтечуся.
Зблиснуть самоцвітами під сонцем
стебла рук гнучкого оксамиту,
нас покличуть божі охоронці
на поляну, млою оповиту.
Упадуть у трави креноліни
з шурхотом недбало край дороги...
Я до тебе ланою прилину,
хвилею підкочуся під ноги.
Ельфи нам заплутають волосся
сміхом золотавого осоння.
Дякую тобі, що відбулося
наше оксамитове безсоння.
Затріпоче лунною жагою
на світанні жайвір з високості.
Я до тебе ве́рнуся нагою,
станом з оксамитової млості…
... Ти розкинеш руки наді мною.
Я у лиск півоній облачуся –
ласкою зімліло неземною
у блакитнім мреві розтечуся.
[i](Зі збірки "Обрані Світлом". - Львів:Сполом,2013)
[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=733681
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.05.2017
О да святиться кожна мить життя
на цім химернім, незбагненнім світі –
і попри птаства крики сумовиті,
і попри звіра дикого виття…
Ми тут свої… в цім вою божевілля
Ми обіруч розкинулись гілля́м –
Блажен, хто вірить… Да святиться гі́лля
і кожна цвіть його, і кожен злам,
і кожен пагін, тремом оповитий,
і плід, і сік, обвислий, наче дзвін…
Нехай гуде… гряде несамовитий
думок нетлінних вихор-перегін –
так, я була тут… хто мене здолає,
мою жагу, і пристрасть, і любов?.. –
я чую силу. Чую як волає
Душа вселенна голосом дібров:
дитя моє, мій пагоне, мій цвіте,
радій всьому – без тями, без пуття –
не оддзвенять уста, ущерть налиті,–
безсмертна віть… священна мить життя.
[i](Зі збірки "Самоцвіти сокровення". - Львів:Логос,1997)[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=733511
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 15.05.2017
Ця ніч – упо́вні. Свіжоп'яна кров
по краплі крапля зблискує калинно...
Невинна душе, тішся, мов дитина,
допоки дух твій смерч не поборов.
Ще на твої розкрилені орбіти
не вибрехав з яруги чорний лис,
і ще в нетлінній зелені праліс
манить тебе ридати і радіти.
Тож відболій своє і відспівай!..
Чолом тобі, промінносте стозвука –
шалена втіхо і прелюта муко –
воздай уповні, в повені воздай!
Допоки янгол в тебе на плечах,
і зорі з неба падають в прелюди,
і ти вбираєш кисню повні груди,
і величаєш Бога при свічах.
Допоки світло з тебе дзвоном б'є
і зріє Слово соком від наливу –
рятуй мене, найвища мить пориву –
бо вже ось темінь щупальці снує...
Осанна ночі! Я не п'яна, ні...
Ще краплю вточать – й буде по мені.
Уповні – келих. В тім моя провина –
не випита ще добра половина.
[i](Зі збірки "...І все ж - неопалима". - Львів:Логос,2001)
[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=733508
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 15.05.2017
[i][b](переспів італійської музичної класики)[/b][/i]
[i]„Цей ворожби старий мотив
схитрився я відкрить,
як мамі вдалося твоїй
цю вроду сотворить!”
(За Тізом)[/i]
Хочеш знати, як це сталось?
Звідкіля дівча це взялось? –
твоя мама так сміливо
доню сотворить схотіла...
Щоб тебе родити вміло,
надихнуть красою тіло –
на троянд пахучі личка
влила па́токи потічки...
... Молока вона немало пишним ружам
додавала...
Суміш дивна замісилась –
ти із неї народилась!
Хочеш знати, як там далі?
Звідкіля уста у кралі? –
мама в гори за снігами
бігла спритними ногами...
Білих лілій заметілі,
меду й цукру бризки цілі,
ягід пригорщі бездонні –
соковиті і червоні...
... І кориці не жаліла – все змішала, як уміла...
Вийшли зубки, всіх біліші,
губки – вишеньок спіліші...
Хочеш знати, чим скінчилось? –
мама вбога залишилась,
щоб створити диво мудре,
світлооке, златокудре...
Продала́ все без сумління,
і купила в володіння
землю-жилку... За донькою
злото хлинуло рікою!
... Золоті багаті жили волосинки обложили...
Щастя мав би я без міри –
цілувать їх до могили...
[i](Зі збірки "...І все ж - неопалима". - Львів:Логос,2001)[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=733361
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 14.05.2017
[i][b]"Океану Ельзи",[/b]
улюбленому музичному гурту
нашої сім'ї присвячується[/i]
Мільйони слів покладені на музику,
Мільйони руж упали у траву…
Душі затісно в тілі, мов у вузлику –
Співає «Ельза»…Я собі живу…
Самотньо так пахтить вечірня втома,
Холодний зойк промерзлого вікна…
Хлюпоче океан у мене вдома –
Лоскоче мозок келихом вина.
Летить у вільне небо біла птаха,
Зоріють ночі – і дівча росте…
А що є пісня? – вищий в світі знахар!
Все геніальне,бачиться,просте.
І хто є хто… і скільки тої міри
Любові, що стікає через край?..
Звичайні Ночі й Дні і тексти з «Міри» -
Блаженний острів,безконечний рай,
Вселенський світ з зеленими очима,
Людської долі безконечний шлях…
Куди прямуєм?.. – ангел за плечима,
Незмовна туга в тихих небесах…
[i]«Така, як ти…
раз на життя»…[/i]
Одначе,
Хто нас знайде в чарівнім колі муз?
Коли душа у снах піснями плаче –
Співає «Ельза»,український «Mьюз»!..
Зринають ве́сни,шаленіють кроки,
Бринить душа обтяжена, мов дзбан,
Зривають греблі слів дзвінкі потоки –
Бунтує дух… Нуртує Океан!
[i](Зі збірки "Обрані Світлом". - Львів:Сполом,2013)[/i]
[i]До слова, сьогодні у Святослава Вакарчука уродини...
[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=733358
рубрика: Поезія, Присвячення
дата поступления 14.05.2017
Я... гілочка-гагілочка
над пупляшком дитини...
Я – пісенька... Я – писанка,
колисонька Вкраїни.
Я визрію, я вимрію –
і дам життя росточку.
Я стільки зим у вирію
лежала в сповиточку.
Я вітречком овіяна,
я дощиком омита,
я зернятком засіяна
і в грудочку завита.
Я луч – від сонця спілого,
від кригоньки – скресання...
Бо я – від світу білого
і з Божого писання.
Як визрію, як вимрію
на себе шлюбні шати,
я вилечу із вирію
вам ве́сну приношати.
Курли, курли, веселики,
летіте, чорногузі –
на бджілоньки, на джмелики,
на дітки голопузі!
Гей, Леле, Леле, Лелечко...
Ясна пора лелеча!
На цвітень, на веселлячко –
рости собі, малеча!
Аби тобі з роси-з води,
аби тобі – не мілко...
А ти мене в танок веди
та й виведи... ягілку...
Ягілочка-гагілочка –
на гори і долини!
Я пісенька... Я писанка...
Колисонька Вкраїни...
[i](Зі збірки "...І все ж - неопалима). - Львів:Логос,2001)[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=733194
рубрика: Поезія, Казки, дитячі вірші
дата поступления 13.05.2017
Блакитні сонця, прокидайтеся – вже бо серцю ясніє…
весніє…
Не уйметься пташатко на гілочці, ач, співає – збитошне!
Гей, людино, чи ж ти не зі світлої глини сотворена? –
буйновітру всміхнися шалено, розхвилено, рвійно…
Хто впізнає в уквітчаних зорях льоди кришталеві?
Хто в розспіваних зелах волання любові не вчує!
Гей, людино, злеліяна Словом як помислом божим –
Роззирнися орлино над гори, над бори, над кручі…
Водограєм гаївки веди свій танок великодній –
Най вогонь запалає завітний в урочищах Духа.
Ми, могутнії леви із людським обличчям – вітаймо
Громовержця Іллю на весни огняній колісниці…
Гей, людино! – взиває Ілля на блакитні світи
під сонцями…
Животворні слова проречи до кирниць придорожніх –
Чи топтатимеш ряст у лісах первозданних, чи вмлієш
У зелених привольних житах, в пшениця́х писанкових…
Сонць розкрилених очі, хмарин білі пущі несходжені –
Моє серце в обіймах дня не відвикне цю землю кохати…
Блакитні сонця, прокидайтеся –
первоцвітні сонця…
відмолоджені…
…Спить мій дракончик приручений
на вологих мохах...
волохатих…
[i](З двотомника "Сонцетони".Тон Перший - Поетичний.
- Львів:Сполом,2016)
[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=733192
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 13.05.2017
[i][b]"Чагро до Настуні :[/b]
... Коли дитиною Бог дім поблагословив,
значить, на нім його воля і ласка почиває.
Вірно говориться – де дитина мала в домі,
ніщо лихе сили не має: не зносить ворожа
сила дитячого духу і не може приступитися".
(М.Грушевський. Драма [b]"Ярослав Осмомисл"[/b])[/i]
... Знав Орлеан відьмівну Жанну д'Арк:
уп'ється в карк, не діва – а тигриця.
Спалили Жанну. Крівця – не водиця.
На попелищі ізростили парк ...
Навіщо нам історія чужа! –
ми, руси, теж під лезвієм ножа –
он в Крилосі
укрилася
криниця –
(утопла відьма, спалена відьмиця...).
Навіщо нам дівиця Жанна д'Арк
між Настоньок,
Даринок,
чи Одарк!..
... А хто води з криниченьки нап'ється,
тому Чагрівни постать відіб'ється –
немов відьомська пара на воді,
в летючій шалі, в надлегкій ході –
незрячого завіє на горище,
на Тік,
на Золотий,
на попелище ...
... Там золотаві родять пшениці́,
там тужавіє золотом колосся,
там князь торкає золоте волосся –
золоторунні пасма-баранці ...
"... Там овечки окотились,
там ягнята народились ..." –
там родить Настя княжеє дитя,
і сходить Чагрів терем хлібом-сіллю...
... Черлене сонце сходить по весіллю ...
... Встеляє попіл золоте шиття ...
– Олеже, оберегова скарбнице!
– Настусенько, чом личко блідолице?
Скуштуй, дівице-красице, рум'ян !..
(Буян отерп ... Збуянився Буян.*)
... Сліпа юрба полінця підкладає –
химерні сильця М а р и ц я** пряде!
... Там Осмомисл десь сі́дельце ладнає ...
... Чагрівна у танку перед веде ...
-----------------------------------------
[i]* Б у я н – за уявленнями древніх слов`ян – Острів Останнього Вечора по т у с т о р о н у світового океану, царство Місяця, Сонця та Зорі. Оселя богів язичницького пантеону та душ померлих родичів – предків, де панує тепло, буйноцвіття і благодать божа.
** М а р и ц я (похідне від М а р и н и, М о р е н и) – язичницька богиня Смерті.
[/i]
(Зі збірки "Семивідлуння". - Львів:Каменяр,2008)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=733013
рубрика: Поезія, Історична лірика
дата поступления 12.05.2017
Вузенькою стежкою – в Галича теплих лісах –
у прихистках Кри́лоса, Лі́мниці, у первозданній Діброві…
Навіює Вишень олюднені сни кольорові.
І притча Любові – на княжих статечних устах.
Над Галичем – хмариться… В сутінь біжить олениця.
Шумує у кубках вино – не таке молоде!
Я відаю, княже, що в мислях твоїх – молодиця…
В пожадливих пломенях міниться личко бліде.
Твій вчинок – свавільний. Ті лови для тебе останні.
Над Галичем – буря… і смерчі… і зблиски заграв…
Безноса вже поруч. Завмерла коса у чеканні:
ось той Осмомисл, що Чагрівну без тями кохав!
Волай – не волай, рівно в хащах ніхто не почує
в сідлі уколисаних ревних князівських зізнань…
Хто крівлю покинув, хто в бурю у лісі ночує,
на того вартує підступна, як твань, лихомань.
Життя пережите. В нім згірклого меду доволі.
У чолах, у княжих, безсилля над міру пече!
Подітись куди від боярської злої сваволі?
Хіба прихилитись на вірне жіноче плече…
Вже й плечі – примари, і ймення нашіптує листя,
вже й очі не людські, а диких тобі олениць…
Наблизитись годі. Хіба що націлити вістря,
в пориві захланнім здобути цю тінь силоміць!
… Хисткі серпантини непевної княжої слави…
Над Галичем – злива. Запущений пруг тятиви.
То – хвиля зрадлива, то чорна стріла, Ярославе,
діткнулася нагло до княжої буй-голови.
[i](Зі збірки "Семивідлуння". - Львів:Каменяр,2008)[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=733012
рубрика: Поезія, Історична лірика
дата поступления 12.05.2017
[i]“Amóri vítam impendére”
[b]«Життя присвячую любові»[/b]
Аполлінер[/i]
«Amóri vitam… vítam impendére…» -
рука Старої і Нової ери…
Пульсує серце в камені печери:
«аmori vitam… vitam impendere…».
Пощерблені мечі і кавалери –
«аmori vitam… vitam impendere…».
Троянди тлінні на осінні сквери –
«аmori vitam… vitam impendere…».
На імена опалі і на квіти
Благає «Господи!» рука - «аmori vitam…».
Благає Господа рука, а гук гукає,
пощо́ гукає і кого шукає
в печерній чорноті, в палкій покорі:
«O sóli Deo Glória amóri…».
Країнами, епохами, віками
пульсує серце, бо воно ж не камінь,
блукає серце – в Лету кануть лі́та –
опалим іменам і квітам – «vita»!
Зникаю у Садах Семираміди,
плекаю квіти для малої Іди,
згораю Оком Гора до Ісіди
і опадаю пилом з піраміди –
я там блукаю – квіт-ім'я шукаю
і не знаходжу. І назад вертаю…
«Аmóri vítam… vítam impendére…» -
Любові псалм… Смичок Аполлінера!
На келії і на соборні стіни:
«Моя любове…» - перша скрипка Ліни!
Нестямне соло: «soli De…» - отямиш –
«люблю…
за мене не виходьте заміж».*
Мінорний втор… Собор святого Віта –
і дзвін як камертон: «аmóri vítam».
Благословен єси квітковий хист,
Щербатий меч, осінній падолист
рукою тої ж вицвілої ери:
«аmori vitam… vitam impendere…» -
Благає Господа рука, а гук гукає,
в пітьму гукає і в пітьмі шукає:
далекий мій…
утрачений…
люблю! –
І пелюстки гублю…
гублю…
гублю...
...Пульсує серце твердо, наче камінь:
"Ж и т т я
п р и с в я ч у ю
Л ю б о в і".
Amen.
*За поезією Ліни Костенко.
[i](Зі збірки "Самоцвіти сокровення".
- Львів:Логос,1997)[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=732856
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 11.05.2017
Крапотітиме дощ… Через ніч крапотітиме дощ.
Ти у літньому сні не уникнеш про щось шепотіти.
Не тривож мене, щастя, в примарах вертань, не тривож,
Ти іще не втомилось до мене крізь ґрати летіти.
Я черлене вино ще пелю́стками уст пригублю,
У ранкових серпанках з’явлюся тобі, наче мрія,
На загуслих медах забриню, як бджола, що люблю. –
І нехай мене віхола щастя закрутить, завіє …
Зацілую тебе до безтями і залоскочу,
І натішусь досхо́чу, уповні насичусь тобою.
І тоді я відчую нарешті, що знову лечу
Понад крихітним містом і сірою, в місті, юрбою.
Там, за хмарами – Ніцца … Венеція … далі – Париж,
Королівства дрімаючі, танучі в тиші – Версалі …
Не тривож мене, щастя, примарами … Годі, облиш,
Бездиханну покинь серед площі і змовницьки спалюй!
Зрине полум’я в небо огромом пекельних почвар,
У розчахнутих пащах почне моє тіло маліти …
Тільки щастя маняще, амброзію світлий нектар,
Не відмовить пропащим із чаші спасення відпити.
… Крапотітиме дощ. Через ніч крапотітиме дощ …
[i](З антології одного вірша про кохання "З горіха зерня". -
Львів:Сполом,2011)
[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=732853
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 11.05.2017
Заполони мене, одвічна птахо,
високій пробі тонкості пера...
Це наче пломеніє дітвора
не знаючи ні болю, ані страху...
Над плахою чуттєвих катастроф,
над цвітом невідлюблено зів'ялим –
рятуймо душі від безглуздих спалень!
праотчим кличем висне Саваоф...
Над Волохом роздмуханого літа,
над оберемком прілої трави –
розкрита душе, звільнено пливи,
напівпрозорим леготом зігріта...
В поривах вітру здрібне молочай –
рвонеться пух, прощаючись із тілом...
Розтанувши небесним Фермопілом,
майбутніх втілень риси зустрічай!
Я житиму... коли звогніє осінь –
і догорить обвуглено до тла...
Я житиму... коли стемніє просинь
в разючих бризках крижаного скла...
... Вшамрілий зойк зомлілого крила –
пріч манівців і поступу трути́зни...
Глибинним дихом спраглої вітчизни
квилить тисячолітня ковила...
[i](Зі збірки "Непроминальність, або Енколпіони для душ". -
Львів:Сполом,2017)
[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=732693
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 10.05.2017
[i](Париж.1881р.)[/i]
ЛЬВІВСЬКА КАРТИННА ГАЛЕРЕЯ
[i]«…Ной мав, окрім трьох синів, ще й доньку – Сару. Вона покохала
молодого пастуха Еммануїла. Коли батько повідомив її,що всі люди
загинуть у хвилях всесвітнього потопу і врятуються тільки члени
його родини, Сара відмовилася сісти у ковчег і залишилася
разом з коханим.»
(З апокрифа.Легенда до картини)[/i]
[b]І. С А Р А[/b]
Призви мене, призви і не пускай…
Мій муже смертний,будь мені опорою.
Я ради тебе свій покину рай
І теж загину смертю, навіть скорою…
Утішся тим, що в тебе на руках
Дано мені злучитись із водицею.
Не розпачай… Відкинь панічний страх…
Я в темінь одізвусь тобі жар-птицею.
…І скільки б там води не прибуло,
Не проклинай в пекельнім стоголосію
І не благай, щоб чару пронесло,–
Дочасно нам не випити амброзію…
Не досконала вічність у богинь,
Коли вівтар жертовності відпущено…
Призви мене, призви і не покинь –
Ми у воді очистимося душами,
Поборемо падучих тіл напасницю,
Приймемо смерть, як свій останній злет,
Дарма, що ані в кольорі, ні в пластиці
Цю мить не закарбують води лет…
…Як рухне туч склепіння непрозоре,
Як здибиться над нами неба край,
Як зімкнеться над нами грізне море –
Призви мене… призви – і не пускай.
[b]ІІ. Е М М А Н У Ї Л[/b]
Мені у руки, Саро, прихились…
Надлюдську волю являть мої руки!
У валі смертоносної розлуки
Ти о плече мужиче обіпрись…
Благаю небо я не о спасінні –
Німа до сліз потопу течія…
Узри мене у світлім воскресінні –
Ти ще пливтимеш…першим піду я…
Волію Божий суд зустріти сто́я,
Вслухаючи твоє «еммануї…»:
Могучий Ягве, Сара – донька Ноя,
Карай мене, але врятуй її !
Вона невинна… Я – першопричина
Її прощальних, передсмертних мук…
Коханих членів паросте живильна,
Мені в єднанні прихились до рук!
...Як божий смерч найвищу хвилю здійме
І стан мій скам'яніє у мольбі,
Я призову тебе в свої обійми –
Останній світ в очах моїх – тобі!
[i](Зі збірки"Самоцвіти сокровення".
- Львів:Логос,1997)[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=732691
рубрика: Поезія, Сюжетні, драматургічні вірші
дата поступления 10.05.2017
([i]«…Але молімся зорям дальнім,
щоб нам дали на світі цім
життя величне і страждальне»…[/i]
Львів – місто Антонича. Якось в кінці 80-х у неформальному літературному середовищі Львова зародився рух до відродження пам’яті Богдана-Ігоря Антонича – почали з того, що знайшли його безіменну могилу на Янівському цвинтарі. Пригадую море люду – і старого, і молодого (і себе в цьому морі) – читали його поезію, промовляли слова одкровень і осипали його могилу квітковим пелюстям. Я тоді декламувала кудись понад головами, у глибини неба, його «Молитву до зір» і улюблені «Півонії».
Відтоді – в моїй пам’яті і пам’яті мого літературного покоління – Богдан-Ігор Антонич назавжди зрісся з іменем Львова…)
[i]«…На чорнім тлі, як кров трагічна,
Півоній молодість червона».
(Богдан-Ігор Антонич [b]«Півонії»[/b])[/i]
Переможене серце, відкинь забороло
на дзвоновім побоїщі чорних відречень –
темна віхола болю стіка з порожнечі,
розсипає червоні пелюстки додолу.
Хай задзвонять у дзвони печально, надтужно,
заголосять надривно смертельну утрату –
бо вже друг найдорожчий, сподібнений кату,
наді мною меча підіймає байдужно.
Чорні ночі глупаві і тіні криваві,
і сліпі, недолугі ви, сумніви-сови,
що вам оклики щастя у дикій заграві,
на здимілому тілі сліди пелюсткові.
Хто чоло цілував, прихиляв собі в руки,
молодий і блідий, тепер цілить двосічно –
любий друг (а чи ворог) завдав тобі муки,
на червоні півони кров розсіяв трагічну.
То – не кров. То - п'яніння на руків'ї меча!
Б'ється чорно каміння вселенської пустки.
Попри крик, попри жах, попри морок в очах,
на розритих могилах – червоні пелюстки.
[i](Зі збірки громадянської лірики
"Непроминальність, або Енколпіони для душ". -
Львів:Сполом,2017)[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=732548
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 09.05.2017
(У студентські часи, навчаючись кілька місяців у Оломоуцькому та Празькому університетах, мені в око потрапили чеські поминальні клепсидри – великі аркуші рукописних некрологів, виставлених перед будинками на вулицях, з обов’язковими ритуальними живими червоними трояндами, переламаними і обвитими чорними стрічками, з незмінним надписом, що рівнозначний українському «Вічная пам’ять» - [i]«Кdo byl milowan, neni zapomenout»[/i], що в перекладі звучить:
[b][i]«Хто був коханим, не є забутим»![/i][/b])
Як проминальність цю нам відбути –
«хто був коханим, не є забутим»…
Не є забутим, не є пропащим
Все те, що рідне, все те, що наше.
Тож, а чи бути, а чи не бути –
«хто був коханим, не є забутим».
Життя минуще – нетлінні тру́ди –
«хто був коханим, коханим буде».
Душа нетлінна, як колисанка:
Біла сорочка та й для Іванка…
Обітованні і в криптах рути –
«хто був коханим, не є забутим».
…О шквали бранні, на списах – груди –
Хто був коханим, коханим буде…
Сочить-ятриться незгойна рана –
Хтось був «коханий», була «кохана»…
І в день, і в темінь їх окрик чути:
«Хто був коханим, не є забутим»!
Є і по смерті в тім насолода –
Земля кохана, кохана врода…
З очей спадає луда облуди –
Хто був коханим, коханим буде!
Усі кохані в часи прощальні –
[i]Непроминальні, непроминальні…[/i]
Усім жаданим – жаданим бути –
«хто був коханим, не є забутим».
[i](Зі збірки громадянської лірики
"Непроминальність, або Енколпіони для душ".
- Львів:Сполом,2017)[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=732540
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 09.05.2017
[i]«Тебе нема – і серцю тужно.
Думки летять в країну мрій.
Минає день за днем байдужно
І гасне чар моїх надій.
Прилинь до мене на хвилиночку,
Голівоньку схили на грудь,
І в тихих пестощах кохання
Про все забудь, про все забудь.»[/i]
[i](Ще змалечку наспівувала мені мама своїм
дзвінким сильним голосом ретро-танго 30-их років
[b]"Прилинь до мене"[/b] на слова і музику
Ярослава Янівського з присвятою моїй бабусі
Марії Стасів-Вовк. Первісно "Епітафія" призначалася
їй... Тепер уже й мами нема...
Сьогодні, у цей дощовий травневий день,
їй виповнилося б 81...)
[/i]
Прилинь до мене, радосте моя…
Літа між нами плинуть течією,
А серцю тужно дотиком єлею,
Коли на мить приходиш ти здаля.
Минають дні, байдужні до біди…
Твої сліди – прочинене віконце…
Коли зайде і в нас вечірнє сонце,
ти хоч листочком пізнім упади…
Коли промінчик щастя догорить
І розітне крило прощальне тишу –
Тебе на грудях ласкою вколишу:
Моя лебідко, що тобі болить…
А мить щемить – летить і квилить час –
І ронить наша пам'ять сльози-перли
На пестощі… на те, що ми не вмерли,
Коли між нас уже немає нас.
«Мене нема», – голівоньку схиля,
І гаснуть чари млою безнадії…
…В мені воскресни знадою лелії –
Прилинь до мене, радосте моя…
[i](Зі збірки "Самоцвіти сокровення" - Львів:Логос, 1997)
[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=732400
рубрика: Поезія, Присвячення
дата поступления 08.05.2017
[i]Сьогодні Україна запалює поминальні свічки -
всенародний День Пам'яті за загиблими[/i]
Урочище пречистих Озер срібнодзвонних
та Духо́́вих Криниць, з зір утка́них,
назовуть у майбутнім Долиною Храмів –
така метаморфоза Часу мене не дивує…
Душі пращурів наших тут світять нам зорями
з Ірію… Зорі-очі Духових Криниць променяться
холодним потоком сліз кришталевих, уста
отверзенні промовляють молитву прощення
і покони любові –
мелодійні передзвони дзвіночків фіалкових
і конвалій трепетливо-ніжних дарують
на втіху прийдешнім
дотик Волі безмежної
і блаженне відчуття спокою –
Дим солодкий на жальниках Ойкумени!..
Тричі зозуля прокує
ТРИЗНУ ПАМ’ЯТІ.
Прийдіте, хто залишився,
на поклик батьків: поклонітеся, «…ку-ку-у» …
Омийте тіло своє у плакучих водах Урочища
Духових Криниць і пречистих Озер… «Ку-ку-у» …
Сльози очищення
потечуть між берегів-оберегів
до Мармореї в гості – «ку-ку-у» …
Чи знаєте ви про Сади Мармореї запашні, пишноквітні –
в них Душі пращурів наших блукають
Єдинорогами, гляньте –
Їхні образи досконалі
свідчать про божу присутність –
дим солодкий на жальниках Ойкумени!..
ДИМ СОЛОДКИЙ…
Возрадуйтесь, хто залишився –
заспівайте піснь переможну,
на жалійках веснянку заграйте,
благовонні дими воскуріть,
хоровод ритуальний почніте -
Долина Храмів оживе,
розсрібляться озерні дзвони…
Долину Храмів поети прийдешні колись
наречуть Д о л и н о ю Є д и н о р о г і в.
…Тричі зозуля прокує (а горличка прогуркоче)
Тризну
Пам’яті…
[i](З антології патріотичної поезії "Допоки надія,
допоки мета..." - Львів-Дрогобич,2017) [/i]
[i]( З нової збірки "Туга за Єдинорогом"
- у рукописі)
[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=732395
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 08.05.2017
[i] «– Мавро! Твій батько грає.
Андронаті грає впосліднє для тебе між циганами…»
(Ольга Кобилянська. [b]«У неділю рано зілля копала»[/b])
[/i]
Грає старий Андронаті. Слухає сива Мавра.
Гори димлять ранкові. Рвійно верхи шумлять.
Мліють мохи волохаті – лісу магічна аура.
Серденько вповні любові. Тиша і благодать.
Грицю, твоя Туркиня – дике дитя Природи.
(Розумом – не осягнеш. Серцем хіба збагнеш.)
Зіллячко-ворожіння вкотре росою вродить:
прагнеш любові?.. Прагнеш! – лиха не обминеш.
Лихо крадеться стиха. Мавра закурить люльку:
що то ховають крони млою укритих смерек!
Не прислухайся, Туркине… В горличку, чи зозульку
ще обернутися встигнеш – тричі: і цур, і пек…
Сходить огненне сонце. Гори черві́нь залила.
Скрипко, вгамуй свою тугу! Серця не розривай.
Може, схвильований сон це: як я чар-зілля варила…
Грицю, полюбиш другу – зійдеш за гору… і край!
Крайся, карайся, серце – ревно, шалено, дико –
так, як циганська скрипка на висоті смичка.
Так-то любити, Туркине… Бачиш тремку осику –
лінія пліч похила, лінія рук гнучка…
Вже не наслу́хають гори пізні, нічні чування.
Звабою красні маки гордо спливують на воді.
Люди співатимуть пісню – ту, про зрадливе кохання.
Мавро і Андронаті!.. Ваші гріхи молоді…
[i](Зі збірки "Семивідлуння". - Львів:Каменяр,2008)
[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=732245
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 07.05.2017
[i]„Чом ти ся, бай, не жениш,
молодий Бескиде?”
(З народного)[/i]
Горі Макі́вці маками цвісти,
вбиратись в трави і в хрести з берези,
стікати кров'ю під сталевим лезом –
і озиватись криком самоти...
Увінчана барвінком Молода,
заручена навіки із Бескидом –
могил стрілецьких тихим краєвидом –
болить мені твоя жива вода.
Мій Сину, Батьку, Брате ... Впізнаю
у буєсті відважну вашу вдачу.
Щось так тужливо нині солов'ю –
а я стою в осонні ... і не плачу,
лише в душі щось тяжко защемить –
хрести... хрести... могили безіменні –
опалий пил обламаних суцвіть,
свята печаль в німому одкровенні.
Це пам'ять поколінь. Від суєти
крикливих слів і гасел пустодзвонних –
летиш крізь час і простір, Муже, ти –
в кривавих травах, в небесах бездонних...
Як сарни несполохана хода,
як віра серця щира й сокровенна –
гора Маківка – вічна наречена,
гора Маківка – дівка молода!*
[i]*7 травня 1915 року відбувся пам'ятний
переможний бій Українських Січових Стрільців
на горі Маківка[/i]
[i](Зі збірки "Обрані Світлом". - Львів: Сполом,2013)[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=732241
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 07.05.2017
[i]Рідному місту князя Льва Даниловича
на травневі дні 761-их іменин[/i]
Я до тебе, мій Львове, вернуся за тисячу літ,
із криниць непочатих живої водиці нап'юся,
і у місті старому палким одкровенням озвуся.
Привітаймо життя! – і мій вольний, ранковий політ.
З глибини правіків, з висоти сивих хмар піднебесся,
Княже Місто постане в своїй первозданній красі.
У віконнях дзвіниць пізнаватиму лики усі –
в чистих росах Купал і у дзвонах святих Водохрестя.
Моє місто співуче, я в тебе корінням вросла,
у бруківки і площі, вали і обірвані кручі...
Ти могуче, як лев, і, як Дерево Світу, живуче,
доки в правнуків наших краплина з твого джерела.
Не змаліє земля... Заповітний вогонь не погасне
доки зріє зерно, доки пнеться на ноги маля.
У безмежжях доріг княжий дух у мені промовля –
через тисячу літ зійде сонце погідне та ясне!
У розкриллі ранковім до тебе, мій Львове, вернусь –
і у величі княжих палат і розкішних медівень
з висоти піднебесь на бруківку твою приземлюсь.
Хай це буде одне із моїх найпрекрасніших втілень!
[i](З двотомника "Сонцетони".Тон Перший - Поетичний.
- Львів: Сполом,2016)
[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=732095
рубрика: Поезія, Вірші до Свят
дата поступления 06.05.2017
[i](Погідний вечір. Хрести куполів в обрамленні сяйва далеких зір).
[/i]
[i]Сьогодні львів'яни святкують день свого міста
і день його небесного покровителя -
св.Юрія, Змієборця
[/i]
В каштанах тоне місто вечорове –
мій древній Львове, колисковий Львове...
Застигли тіні у проміннім рвінні –
і шпилі веж, і вулиці камінні...
Це дихання епохи важкогруде –
Крилатий Лев... криниці... зорі... люди...
Старих будівель привідкриті очі –
урочі дати, видива пророчі...
Батальних днів стозвука веремія...
Часи святого Юра та Андрія...
Преображенне, спасівське, дзвонове –
правічне місто, світанковий Львове!
Пташиний злет... Розкрилені дерева...
Гніздо Данила і колиско Лева –
коронна твердь у бурштиновій зливі –
ідуть на смерть сини левиногриві...
О відчуття безсмертя просторове –
мій княже, Львове, мій вельможе, Львове –
звізда звитяг понад трьома горбами,
пречистий стяг над левами-гербами...
А на щитах – паліє кров сталева...
А в небі – Покрова в подобі Лева!
... І ти стоїш в обіймах у Покрови –
мій златорунний, вічно юний Львове...
У княжій величі, у кетягах калини –
левиний Дух і серце України!
(Зі збірки "І все ж - неопалима". - Львів: Логос,2000-2001)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=732094
рубрика: Поезія, Вірші до Свят
дата поступления 06.05.2017
Над Ойкуменою сходить рум’яне Сонце –
це новий день ще ненароджених нас із вами,
проте ми тут присутні… Рожевими бульбашками озону
в омитому первозданним дощем райському саду,
чи в безкрайому зеленобарвному степу,
де малі однороги з променем сонячним грають,
припадаючи в травах густих до джерел непочатих –
ми, невпізнані Часом,
розливаємо бризками світло на довколишній світ,
що і є Поезією, чи швидше Її нектаром,
і дивуємося, чому ніхто не питається: ХТО МИ
І ЗВІДКИ ПРИБУЛИ…
Ми тут свої, нас знає кожне пташа на розквітлому
Дереві Роду, гордовиті леви вітають нас, людей,
своїм звичним: «…ми з вами одної крові…»,
вужі неотруйні сповзають з плодів соковитих
і немає в тім кривди гріха чи наміру спокуси…
Ми, надлегкі і вродливі,
невпізнані кульки озону – наче зародки
самих себе прилетіли до щасливої Ойкумени збагнути,
як сталося людству УТРАТИТИ МОВУ СВОБОДИ,
як же мож’ без свободи вдихати це свіже повітря,
як же мож’ без свободи спивати із квітів нектари
чудодійної рідної мови, що Праматір колись передала,
нахиливши перса до скрипучої Сина колиски…
Хто знайде зачарований ключ
до старої півстертої руни,
хто між скель пересохлих
маленьке джерельце помітить,
той листком проросте
на НЕВ'ЯНУЧІМ ДЕРЕВІ РОДУ...
[i](З антології сучасної поезії
"Помежи словом і століттями". - Київ,2016).
[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=731942
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 05.05.2017
[i]Далекій теплій Ялті на побережжі Чорного моря,
що колись бачила маму - молоду і щасливу,
і мене - новонароджену[/i]
Розквітає небаченим соняхом
країна мого дитинства –
грають ліри і арфи з-над лиману
мелодію зімлілого степу,
мовою милозвучною шепочуть
моє ім’я з акцентом
мешканки забутого Неаполя Скіфського
чи, може, Пантікапею… однако –
за давністю часу пам’ять
розмила координати
хвилями теплого моря…
Проте мені так тривожно і затишно
саме тут наслухать колискову,
ще задовго до мене проспівану…
Афродіта, мов діва, всміхається,
народжена з мушлі…
… Амфори повняться золотим зерном,
дзбани пивом, на сонці настоянім –
ах, яка розкіш співати гімн життю,
адже, люди як фенікси,
з попелу в тіло вертають…
…Чорніє море, на гребінь здіймаючи хвилі …
Крилаті грифо́ни на піхвах меча
звіщають наближення бою,
вже чути як сфінкси-коханці лоскочуть Тавриду
шаленими ритмами кінських копит…
Хто там порушує заповітну ідилію сновидіння? –
Чи не таври-пірати чигають на здобич...
Закони честі списані
полинами гіркими та ще ковилою
у письмена запорошені –
меч вождя, у двобою пощерблений… і жіночі прикраси,
з легковійних наложниць у яму покладені –
безмовна візитка курганних скарбів…
…Не стріляйте у сонячного зайчика,
що з’яснів дитинно у звогнілих степах –
він і досі світиться як Всевидяще Око
на незітертім золоті скіфської пекторалі…
[i](З антології сучасної поезії "Помежи словом і століттями".
- Київ,2016).[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=731941
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 05.05.2017
[i][b]"По дорозі у Казку"[/b] - так назвав одну з своїх драм
Олександр Олесь[/i]
У щастя до тебе, насправді, багато доріг...
Розглянься навколо - то шлях "По дорозі у Казку".
Увіруй... Увіруй... бо віра - святий оберіг -
у щось надвисоке - у приязнь, а надто - у ласку...
В Завітному Лісі по куп'ях снують світляки -
ці крихітні вісники Сонця, ці янголи втіхи -
скупайся у променях світла, у хвилях ріки,
а я буду поруч і щось промовлятиму стиха.
Ідилія... Спалах... На хвилю - на вічність, на мить...
Притаєні знаки, приглушені порухи серця.
Небачена з'ява - розбуджена Мавка горить,
високо над хмарами кінь вітрокрилий несеться.
Покиньмо імлу непроглядну, покиньмо усе -
приземлені зваби, осмислені покручі Духа.
Нехай по дорозі у Казку нас коник несе,
а наші німі одкровення лиш серце підслуха.
Ми обрані Світлом, ми білі ворони - то що ж...
Шумітиме Ліс заповіти свої спересердя:
яскраво горіти - це значить зневажити Лож.
Це бути. Це збутись... і вільно піти у безмертя!
[i](Зі збірки "Обрані Світлом". - Львів: Сполом,2013)[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=731795
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 04.05.2017
...і наче з затакту почнеться історія знову,
палкий монолог про утрачений знак покоління.
...Мчать о́лені срібнорогі, сурмлять роги - зголошують лови,
лише ярий буй-тур утікає з облоги, ховає скривавлене тім'я.
Яр-Туре, криваві сліди на снігу добра мітка для ловчих,
в які хащі пропащі несешся і кличеш свій нарід на згубу? -
о нетямна громадо, копита натруджуєш мовчки,
покидаєш напризволяще землю о́брану, серцю любу...
Де твій шлях у майбутнє, де гордість могутнього звіра,
благородність постави, залюбленість в мрево блакиті? -
де прапо́ри звитяг, коли серце згризає зневіра,
де промінне тяжіння стежок на поляни сяйні, соковиті?..
О нетямна громадо, зневажуєш божі закони,
чи знайдеш на тім світі безпечнеє місце від кулі!..
Куленосная звабо людська, пощади хоч ікони,
як не слабшу природу м'яку олениці й косулі...
...Батьківщино прелюба, чи на те ти кривавила тім'я -
Бабин Яр, Соловки, мори голодом, сніжні гулаги -
щоби діти твої, поневажене божеє сім'я,
забували про тяглість лица́рську до честі й відваги...
Батьківщино премила, що в час найлютішої скрути -
на смутні руйнови́ща, померклого неба обвали -
пломенила у серці пелюстку червоної рути
на ознаку скорботи, що сина твого́ відібрали...
Батьківщино єдина, місцино корінна, безпечна,
де лиш пам'ять, мов ріг на облаву, голосить-волає:
о нетямна громадо! - тут вагання уже не доречне -
хто утратив чуття Батьківщини, той батьківщини не має!..
[i](Зі збірки "Обрані Світлом". - Львів: Сполом, 2013)[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=731794
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 04.05.2017
[i]На Третю неділю по Пасці згадуємо
[b]Мироносиць[/b][/i]
О Магдалено, ти є грішниця,
Ти просто жінка, ти - як всі.
Твій плач мине, і ти утішишся,
І очі вмиєш у росі.
Христос воскрес!.. Неси Тіберію
На добру вість святе яйце.
Він вп'ється в нього, як в імперію,
А ти не знатимеш про це.
На тебе вже давно направлені
Усі прокажені ножі,
Коли летить каміння праведне,
Ніхто не скаже: поможіть!
Піски гуляють над пустелею
І бродить скрізь нечиста плоть,
а над Небесною Оселею
Воскресле сіється тепло.
А над тобою, над повією,
Снує життя чудни́й килим -
Ти повертаєшся Марією
В далекий свій Єрусалим.
І припадає плем'я хамове
До ніг твоїх, а із небес
Спадає,наче гілля пальмове,
Стозвукий глас: "Христос воскрес"!
[i](З першої збірки "Дзеркала". - Львів:Каменяр,1991)[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=731645
рубрика: Поезія, Духовна поезія
дата поступления 03.05.2017
[i]"Я задихаюся і благаю Вас щастя,
яке тільки можливе".[/i]
[i][b](Фридерік Шопен до Соланж Клезанже.
Новорічна ніч 1847 року)[/b][/i]
Не склалося. Я вас люблю, Соланж,
але так сталось, ви тепер заміжня.
В сльоту столичну в'їде диліжанс,
а в нас заплаче цвітом дика вишня.
І я, як дика вишня, упаду
доземно в бризках чулості під ноги...
Спасибі вам за буйність молоду,
за вперту облюбованість дороги.
Сьогодні, Соль, я гратиму про час,
що, нами обертаючи, відходить.
Прелюд - це Ви... Елегія... Ні, вальс...
(Терпке вино cп'янить, заколобродить -
шумке, як ваша юність і краса,
як хвиля, що возносить на узвишшя,
як птаха, що зринає в небеса!..)
Хоч визнаю, безпутнє це заміжжя.
Безпутні подорожні?! Ні... Обман -
у тім талан, що в музиці спасіння!
Жага життя - Аврора Дюдеван.
Жага розтала, як роса весіння...
Тепер благаю щастя, Соль, у вас -
такого щастя, що в цвітінні тоне...
Я впишу щастя в музику і в Час,
і в почуття тремкого напівтони.
Рожевий цвіте, щастячко, пливи -
бездонне, неоглядне, надвелике...
Нетлінна Музо, Музико, живи! -
при доторку до ймення Фридеріка.
https://www.youtube.com/watch?v=V0XcmzLHc1M&list=RDlAvcmWK7jVE&index=4
[color="#ff0000"][i]Авторське виконання вірша на тлі музики Фридеріка Шопена можна почути в інтернет-ресурсі: [b]Ірина Вовк.Артбесіда.[/b][/i]
https://www.youtube.com/watch?v=bQOnKcpuKRI[/color]
[i](Зі збірки "Обрані Світлом". - Львів: Сполом, 2013)[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=731511
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 02.05.2017
([i]За музикою [b]Ейтора Вілла Лобоса[/b])[/i]
... Ти перейшов цей квітник,
де впала твоя хустинка,
Цей біложасминний крик -
архангела чиста сльозинка...
Застиг аромат ялівцю
на листі, падучому з гілки...
Як спалах очей твоїх, зі́рки -
живі діаманти - лицю...
Ти перейшла цей квітник,
як переходять із часом
Троянди розкішної лик,
кохання тужні контрабаси...
Галузкою мить ожила...
Гвоздика на прянощі заздра -
як з пензля незримого майстра -
пелюстки із твого чола.
Пониклим вінцям - алілуя!
О гордощі в аурі мімоз!
Як гаряче дух завирує!
Як пристрасно вдарить мороз!
На чемнім сумнім "монсеньйорі"
я бачу цілунку печать...
Ах, Аve Maria, amori! -
до Господа губи кричать!
Троянди осипляться... Боже!
Ілюзії тануть, як сніг...
Жасминно, криваво тривожать
розлуки у терні доріг.
Як рух делікатних магнолій -
цей співний мотив безнадій -
Як в'язки п'янких меланхолій,
як пуп'янки ностальгій!...
[i](Зі збірки "...І все ж неопалима". - Львів: Логос,2000-2001)
[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=731340
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 01.05.2017
[i]"Хотів би я хоч раз відкрити двері в Сад,
що зветься - Есмеральда"[/i]
[i](З пісні "Bell")[/i]
Понад вертеп мирський, понад бедлам,
в сліпучім сяйві висне "Нотер-Дам".
В приливах сонця мліють черепиці,
тихесенько віддзвонюють дзвіниці
притаєні освідчення - Париж...
... Облиш цей вірш і тему цю облиш -
бо ось С о б о р завис як в и р о к Д о л і,
от-от оглушить дзвоном. Упаде...
Чого шукаєш? - не знайдеш ніде
своє розбите на череп'я щастя...
Ілюзіє, сховатися не вдасться
у закутки чужих fata morgan.
... Та, Господи, що коїться?! Орган
пливе і розсікає тло зловіще...
Хтось у сутані дихає все ближче
у надлишку невтолених бажань...
... Твоя душа, мов полохлива лань,
а хоч би в зашкарублім мішковинні,
блукає десь над хмарами... Невинні
уста твої, і очі, і слова...
Прочиниш браму - кояться дива
за мурами - розквітлі Божі Очі
і у тоненьких павутинках С а д:
тут гронами важніє виноград
і джерельце з-під каменю дзюркоче...
... Омиєшся - і скупана в сльозах
засвітишся іскристо і пломінно...
Ти - Е с м е р а л ь д а, в і ч н а і н е з м і н н а,
розкрита виноградова лоза!..
... Чиєсь ім'я, чиясь могуть всевладна,
чиясь хода - важка і недоладна -
торкається невпізнано: в о н а !
Захланний світ у підступах до храму,
а ти о д н а у стінах "Нотер-Даму"
і С а д о д и н... і т и... і т а ї н а...
...Крізь тебе, крізь віконня в риштуванні,
проходять у бедлемному убранні
мужі - від багача до бідняка -
і в кожного простягнута рука -
пливуть крізь тьму, крізь тебе і до тебе,
усі сонця, що назовуться "Фебом" -
Мішелі, П'єри, Жаки і Роланди
(герби, маєтні знаки - пишні "ґранди") -
впізнай, спинися, вибери мене,
коли ти справді д и в о н е з е м н е,
п р и й м и н а м и т ь о б л и ч ч я
Е с м е р а л ь д и ...
[i](Зі збірки "Семивідлуння". - Львів:Каменяр,2008).[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=731187
рубрика: Поезія, Сюжетні, драматургічні вірші
дата поступления 30.04.2017
Ще кілька слів про Час, що час у чарах гусне -
шумує, як вино, струмує, як вода...
Ще кілька слів про нас, коли нутро розпусне
черницями чекань свій брід перебріда...
Чекай, чи не чекай - все вишумить, запевне,
забродить, заятрить на шрамах давніх ран.
Загуслий біль терпкий до тебе вкотре верне
і в глупу північ сов, і в паморозню рань...
Цей окрик самовбивць, що житіє шаліє,
нестерпно коні мчать, нахрапом несучи...
Чи верхи, а чи ниць, допоки ціль змаліє
над урвищем бажань, над згарищем свічі.
Мовчи. Не дослухайсь, чи сновигають кроки
півп'яні від прозрінь, півдикі, півбліді...
Прости і не клени, що надто світ широкий
за мурами дзвіниць - у вільній, у ході.
Ужаль мене, стожаль, прощай, моя любове,
пекельна всебідо, стожильно навісній:
ні слів, ні нарікань, хай навіть смужка крові
поволі витіка у римі голосній.
Ні поголос ридань, ні безголоса пуща
безмежних всепрощень, загублених між губ -
нам нас не поверне, хай навіть чорна гуща
нам вижлуктає Час у пащах душегуб.
Ми самовигнанці, ми спалені до краю -
бездомні між своїх, оглухлі і сліпі...
Ми ніби посланці обкраденого раю -
за спопелілих нас подякуєм собі!
У сумерках блукань, без тями, без вагання,
ще теплиться в очах, жаріє щось немов:
при тьмяних, при свічах - то тінь бреде остання
з невірою в одчай... і вірою в Л ю б о в!
[i]Зі збірки "Семивідлуння". - Львів: Каменяр, 2008.[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=731058
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 29.04.2017
Кажімо більше ніжних слів
Знайомим, друзям і коханим -
Нехай комусь тепліше стане
Від зливи наших почуттів.
Нехай тих слів солодкий мед
Чиюсь гірку загоїть рану.
(Чи перший біль, чи то останній,
Коли б то знати наперед!)
Кажімо більше ніжних слів.
Комусь всміхаймось ненароком.
То не життя людське жорстоке,
Жорстокі в нас слова черстві...
Кажімо більше ніжних слів.
[i]Вірш,що став піснею. З першої збірки "Дзеркала". - Львів:Каменяр,1991.[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=730908
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 28.04.2017
Храму св. Ірини-Інгігерди стародавнього Києва,
стертому з лиця землі, присвячується
Літа лебедіють, мов кужіль прядуть,
У вир'єчку гублять пір'їни.
Дари мироносні до стіп покладуть
У церкві святої Ірини.
Над мороки ночі, над тугу в очах,
Над біль, що метеликом зрине.
Невпинно співатиме божа свіча
У церкві святої Ірини.
Життя, наче птахи розкрилена мить,
Просвітлено з темряви плине.
І дух воскресає, і свічка горить
У церкві святої Ірини.
(Зі збірки "Обрані Світлом". - Львів:Сполом,2013)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=730762
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 27.04.2017