Прочитаний :  185
|
Творчість |
Біографія |
Критика
НАДЯ З ЛІОНА
Як дізналась – зметнулися з пам’яті крила,
Та – на потяг, що простір умент прониже,
Як дізналася, то й прилетіла
З Ліона свого до Парижа.
І вже не зважає вона на довкруж них людей,
Зневаживши гамір паризького грища,
Так припадає мені до грудей,
Ніби хоче почути, звідки вона і навіщо…
А як в теплушці, що для худоби, везли її з дому,
Мама на рейки лягала і плакали крихітні сестри,
А як везли її в рабство по полю рудому,
Грали бравурно фашистські оркестри.
А як везли її з того села, з Подніпров’я,
То почорніли білі хати,
Серце кричало, облившись кров’ю:
«Земле, прощай і прости!»
Люто ж била її розгодована фрау,
Методично, знічев’я і без провини
Чинила наругу, чинила розправу,
Мстила за сина,
Що згинув в степах України.
«Хай вимучать силу, не витопчуть душу.
Вижити треба, вижити мушу!» -
Так собі говорила гіркими ночами,
Та писала піснями листівки до мами,
Та писала сльозами мамі листи:
Мамо, прощай і прости!
Тіло уб’єте, а душу – дзуськи!
Зотліла б уже у тій неволі, було,
Коли б то горьований хлопець французький
Юність її не взяв під крило.
Любов, як на те, ні про що не питає,
Нехай ти хоч в чорта в пащі,
Нехай ти хоч в смерті стоїш на краю
Й рятунку немає, світ пропащий –
Вона в піднебессі до часу літає
Й зненацька на молодість пада твою.
Любила ж його, ох любила!
Краще б мене лиха година побила…
А вже спопелився й рейхстаг,
І тиша довкіл лягла після грому,
А в мене під серцем нове життя: тах-тах!
Куди його такою додому?
Куди такою на голову мамину?
Щоб люди сказали: сяка і така,
Надька он привезла з Германіх
Заграничного байстрюка?!
А він, той добрий і милий французик,
Вдягнувши з помпоном картузик,
Їдьмо, каже, зо мною –
Жоною, а не сестрою…
Скоро ж нас буде троє.
Отак-то, земляче, -
Надя плаче, -
Проміняла я наддніпрянські світання
На своє пекельне кохання.
Отак і забилася з того полону
З французиком тихим аж до Ліону…
Любила ж його, ох любила!
Краще б мене лиха година побила.
Трудно згадує Ненці-Надія
Рідні слова,
А як згадає яке, немов молодіє,
Проміниться зором, чуттям ожива.
На віях дрібно тремтять перлини –
За всі, що були й не були, провини.
Діти дорослі, ростуть онуки…
У тої Надії в золоті руки
І, наче закручені в жгут закордонні стежки,
На шиї старечій кричать дорогі ланцюжки.
Спокійно розказую їй про нашу домівку,
Та щось у мені проти Наді бунтує,
І, зціпивши зуби, я рани душі бинтую:
Хоч би мені стачило витримки та пошанівку!
І сумнів на мить відбігає на Єлисейські поля,
Походить там, стишиться і повергається знову.
І знічена жінка, наче наївне маля,
Зі мною веде розмову.
І духом одним думка шугне
На Ейфеля вежу…
Ну що ти, Надю, бентежиш мене?
Ще зірветься звідти, а я і не встежу…
Отак заблукала. Довічна заблука…
Ввімкнула касету. Ушкварте нашої, маестро!
«Дам лиха закаблукам,
Дістанеться й передам!»
Ну чим я можу допомогти тобі, сестро?
Чим пособити вам можу, мадам?
|
|
