Прочитаний :  150
|
Творчість |
Біографія |
Критика
МАРАФОН НАДІЇ.Поема
До цих роздумів спонукала мене доля канадського хлопця Террі Фокса, який захворівши на рак, позбувся ноги і, щоб підняти громадськість на боротьбу з невиліковною хворобою, вирішив пробігти через усю країну на протезі. Твір жодним чином не претендує на документальність стосовно особи мужнього юнака.
Я, Террі Фокс, Тарас Лисиця,
Востаннє у житті біжу,
І вже не можу зупиниться,
Собі означити межу.
Біжу через моря і сушу,
Крізь каламуть і коловерть.
Невже мою бентежну душу
Спинити може люта смерть?
Біжу крізь сонячні омани,
Завії, повені, сльоту…
Птах сподівання із туману
До мене квилить на льоту.
Біжу крізь ямби і хореї,
Ще серце стука в ребер кліть,
І на моїй високій реї
Надії вимпел лопотить.
Коли в душі немає ладу
Й на ладан дихає душа,
Вона страждає, що позаду
Не все достойне залиша…
Коли судилось передчасно
Спізнать годиноньку лиху,
Коли впаду, то серце власне
Пущу котитись по шляху.
Невже відкинуть, наче жабу,
Чи будуть бити батогом,
А чи кричати: «Шайбу! Шайбу!»
Й гилити ключками його?
А може, гра моя без правил
Й на цій дорозі до мети
Ні Бог, ні люди, ні диявол
Мені не зможуть помогти?
Добродії і кровопивці,
Старі й безпечно молоді!
По центу скиньтесь, по копійці,
Аби зарадити біді,
Та не моїй, зі мною – ясно.
Гуртом подумайте про те,
Щоб на землі життя не згасло,
А в небі – сонце золоте.
Та що той цент! Краплину крові
Нехай би кожен дав мені,
Щоб я скажену на здорову
У жилах світу замінив.
А як не крові по краплині,
То хоч палючої ропи,
Щоб я заплакав і в сльозині
Всесвітнє горе утопив.
Коли ж вам і сльозини шкода,
То хоч задумайтесь на мить,
Що під ногами у народів
Уся планетонька горить.
Той – в небеса, той – катакомби,
А той плете фальшиву сіть…
А щоб то ще одної бомби
Собі на гибель не зробить!
Щоб, взявши атом в руки теплі,
Ви зоставались при умі,
У ненажерливому пеклі
Не спопелилися самі.
Щоб, як півні запіють треті,
У той, останній, день війни
Не залишились на планеті
Лиш таргани та буркуни.
Біжу… Таку планиду маю
На вирішальнім рубежі,
Що у дорозі переймаю
І ті літа, що не прожив.
І днем ясним, і серед ночі –
Ще милю, метр, піввершка…
Он батько й матір на обочі
Шмагає доленька тяжка.
Ніщо їм щастя не примножить,
У чорнім горі й зір потах,
Пустопорожні слава й гроші,
Що син заробить на бігах…
Он край дороги добрі друзі
І… канібали світові,
Що мають Бога тільки в пузі,
А не в душі чи в голові.
Он попереду Опенгеймер,
Не знаючи, як далі жить,
Собі смачному навперейми
В шаленім розпачі біжить.
Йому до скону вже густиме
Незмовкний погребальний дзвін,
Бо кістяки із Хіросіми
За ним женуться навздогін…
Он фізик Хай дер на узбіччі
Гнів посилає небесам,
А поряд нього – свічі, свічі,
Щоб видів Бог, що він не сам.
В Неваді шлях собі до гробу
У тьмі безумства риє кріт…
І з далини мені Чорнобиль
Печально дивиться услід.
Обабіч он дурні і вчені,
Вельможна ледач, трударі,
І, як пелюстки, наречені,
І, ніби привиди, старі.
До путівця, позбувшись страху,
Зібрались звірі і птахва,
Повзучі гади, і комахи,
І одноногі дерева.
І все кричить, волає: «Де ми?
Де небо, сонце і вода?!»
Крилатої ракети демон
Цинічно з хмари вигляда…
Обабіч роди і народи –
Здвиг зацікавлених колон, -
Прийшли, як на останню моду,
На мій останній марафон…
Щось кляте серце б’ється глухо,
А не спиняється, однак.
І брязкають монети в кухоль,
І клешнями ворушить рак.
Розмови, змови та обмови –
І покотилась, як луна,
Що на майдані буде шоу
Заради мене, бігуна.
Лиш не підстрелити б з-за рогу,
Лиш слідом не пустили б лжну,
Лиш не розверзлась би дорога, -
То й до крайнеба добіжу.
А поки що – хоч би до гаю…
Від спраги аж душа гірчить.
До гаю ось дошкутильгаю
І, мабуть, сяду відпочить.
|
|
![61_main-v1650027050[1].jpg](/upload/poem_all/01013832.jpg){kind=small}
