Прочитаний :  1599
|
Творчість |
Біографія |
Критика
СЛІПЦІ (Уривок із розділу другого)
- Я не товариш вам, діду,
й не недруг,
Хоч і приблуда сліпий між людей,
Ні датку собі ні дівчат товстобедрих
Я не шукаю...
Ви, діду, ачей
Не перший десяток вакуєте з лірою
І знаєте добре сліпецькі путі,
Що я їх ніколи не взнаю,
не зміряю...
Діду! Скажи - чи дороги оті,
Замучивши згагою душі,
виводять
Співців та їх вірних в ясний вертоград?
Чи певність та звагу,
чи просто байстрят,
Блукаючи світом, бандурники родять?
Чи всохла остання краплина води
В бандурній лункій та сухій шкаралущі?
Чи, може, вже води могутніші й дужчі
Гримлять об пороги мужицьких твердинь?!
Ти ходиш по світі не перший десяток,
Не на першому стовквищі ницьма лежиш,
І ліра стара та посвячений ніж,
Та, може, ще мудрість і скруха - твій статок...
Запльований,
зганьблений більш над усіх,
Це ж ти -
найнещасніший з відданих лірі,
І розпач холоне на більмах твоїх,
Одчай, що зневажливу зроджує щирість...
А лірник мовчить,
і пливуть,
і пливуть,
Нерухомо спливають два ока підласі,
Несучи білий мул і гнилу каламуть
З продавлених ям в зашкарублому м'ясі.
А лірник мовчить,
наче він не зловив
Глухого, мов скрип, шепотіння приблуди.
Навколо сліпців порозходились люди,
Не добравши в тій бесіді глузду і слів.
А лірник мовчить,
і видзвонює муха,
Принаджена соком м'ясистих повік.
Він спить?
Десь ширяє думками?
Чи слуха?
І, поруч, присівши,
веде чоловік
Все далі своєї:
- Я вчився три роки
І очі склепились зогнивши.
Отак
Пішов придивлятись до світу,
безокий
Мандрований лірник, незрячий жебрак.
Я бачив багато, й питаю не вперше,
Востаннє?
Не знаю.
Знаю - не вперш.
Ти відаєш, діду, -
є всякі тверджі,
А сумнів, певне, найбільша з твердж.
Ламаюся в сумнів, як в браму обвалену,
Розкопую,
б'ю,
вивертаю її.
У кожну шпарину, у кожну прогалину
Вставляю заюшені пальці свої.
Ти думаєш - так,
засурмивши у сурми,
Пройдеш крізь облоги, крізь мури й рови?
Ні!
Треба в страшні і розпливчасті штурми
Кидати чорне ядро голови.
Маячня повсякденна,
шугання думок, наче струменів,
Що дзонять у скроні
та геть відлітають у мить.
Легко зломити голову -
важко зломити сумнів,
Здолати його і на горло йому боляче наступить.
Порожнеча вирує так боляче й глухо.
Шалій ти!
Кругойдуче вагання засмоктує трупики душ!
Здолати! Продертись! Пробитися! Вийти!
Як муж, а не мученик...
Чуєш?
Як муж!
Відповідай, перехожий!..
Невже безсоромно й довічно
По торжищу людському сумнів тягтиму я свій?
і чоло скривавлене біле, -
тільки око кричить дихавично,
Наче здавлений розпачем рот, закам'яніло блідий.
ЖИТТЯ Й РЕВОЛЮЦІЯ. 1931, січень-лютий, ч. 1-2, с. 116-118.
|
|
![61_main-v1650027050[1].jpg](/upload/poem_all/01013832.jpg){kind=small}
