Прочитаний :  1472
|
Творчість |
Біографія |
Критика
ДРУГЕ РИБАЛЬСЬКЕ ПОСЛАНІЄ
зовсім не до рибалки, адресоване В. Петрову
Дивуєшся, мій приятелю добрий,
Чому в ці дні, коли шаліє обрій
І крилами співучими тремтить
Вітрами розколихана блакить,
Не марю я про ті моря багряні,
Про кедри на високому Ливані,
І не п'янять моєї голови
Собори злотоверхої Москви.
Так, я не рвусь у таємничі мандри!
Я знаю, - десь пахучі олеандри
На землю кидають солодку тінь...
(Я ж сам писав про синю далечінь!)
Я знаю, - десь кипучі Тіціани
З проміння творять марево жадане,
І в Кенісбергу золотий пісок
Ще пам'ятає Кантів твердий крок...
Але мені жагуче захотілось
Верби, що сумовито похилилась
І ронить срібні котики на став,
Де квітень пінну чашу розплескав.
Там Родіон, як видра гостроока,
У комишах весло своє широке
Поклав на дно, в несмолений човен,
Щасливий, як новітній Діоген.
Там мій небіж - десятилітній класик
Обманює плескоголових щук,
Там по воді перебіга павук.
Тож не дивуй, що - стомлений по праці
Смиренно утікаю, мов Горацій,
На вогкий шовк родимих берегів,
Де я зростав, де слухали мій спів
Лелеки й чаплі - не пантуфуристи,
Де тепле небо, де повітря чисте,
Де комарі танцюють угорі,
Де мислі теж легкі, як комарі.
Ах, може, я так і оджив, не живши!..
Той хай летять у далину щасливші,
А я собі, кінчаючи свій круг,
Втечу од бур, огнів і завірюх
У край, де друзі за удками стежать
І до гуртків письменських не належать.
18 квітня 1924
|
|
