на деревці
бриньчать дванадцять місяців
один із крихкого скла
другий солодяник
третій гіркота у позлітці
а ще інший золоте сіделечко
та найдужче мені жаль
за медовим місяцем не для наших зубів
любове
2.
цвіте на ясені
вічнозелений вінець
омела місяця соки з нього п'є
кров'ю родичається
всі помисли земні знає
мій місяць кучерявий
хотів би я бути
ясним ясеном
побрататися з небом у ніч
що як слід у воді
минає
3.
зелений місяць
непосіяний зійшов
самотній ґрунт
він намацує
живим корінням
заростає ним нарешті .
яр вулиці
і прірва вікна
каре провалля ока
і обручки тріщина
твоє глибоке
зітхання
теж
4.
по дахах і карнизах
срібно літає
безтілий сновида
півтіла у хмарі зоставив
а півболю на краю світа
не займай зором
не стряси подихом
я з ним у змові
сниться йому
вчорашній мій сон
про тебе
нинішній мій сон
про тебе
моя завтрішня
5.
ой не той то місяченько
що решетом дзвонить
а що дорогу випитує
через півнеба до тебе
по грузьких снігах
сині серпи слідів
льодом беруться
сизі лиси вікон
увздогін брешуть
срібне стебло догори
у хмарі рветься
він самотності
не перенесе
до неба примерзне
кусничком криги
6.
водяний знак на папері
місяць удень
чи ж можна йому звіряти
кров у повен ріст
розпуку намацану у поцілунку
тіла вийняті з музики
а слова з ран
та все ж
він герб нашої ночі
щербате серце
на блідому геральдичному
щиті
7.
сховайся у місячну ніч
все зрадливе
стіни дах
ранкова розсудливість
твердий п'ястук
тверезість
як грім з ясного неба
за столом і в дорозі
стоїть муляє за плечима
зазирає в руки
тільки в затінку місяця
ти вигадаєш мені
блакитного листа
одинокого
як і він
8.
а ще був місяць
червоного вина
коханець червоної дами
п'явка розбухла
червоним морем
рудою кровію гір
висмоктала плід літа
й осінь лісів
і губи кохання
випила
білий папір із них
кришиться
без черленого слова
9.
коли ж це
давня давня ніч
мохом зацвілий місяць
бутля старого вина
куца пивничка світу
вологі зорі капотять
зі склепіння у цебри
добувають зі жмені
ніжки келихів
прозорі грибкові нитки
сяє примарне перо
вмочене у місяць
молодий
як Антонич
крамар
10.
допав місяць уповні
осипався попіл
ріка понесла до моря
дорога не поворухнулася
мовчать приспані крильця
пташок
вранці під вікнами
стрясу сизі маки
а тепер начуваю
біля милої
щойно викотила сльозу
з попелом
зі мною
11.
безмежне поле смутку
золотим серпом часу
вижинаю стежку
вижинаю
вмерла крапля роси
переставилася зірка
у прірву кинулося зерно
за голосом вітру
тінь дерева
розчавлена досвітком
вигибає лан припливу
потопом замулене місто
безмежне поле смутку
крихітний золотий серп
12.
дванадцять поржавлених
серпів
десь у закамарку неба
1750
![61_main-v1650027050[1].jpg](/upload/poem_all/01013832.jpg){kind=small}
