Прочитаний :  672
|
Творчість |
Біографія |
Критика
ПОДОРОЖ З УЧИТЕЛЕМ (Поема)
1.
Мені свідомістю тече ріка минулого,
і падають роки,
щоб серце до любови привернулося
і гоїло по цей бік (чи по той) стежки.
Бо бертницькі поля і зруби
пашіли в мозолях стогів і хат,
а Грицеву гору толочила худоба,
і вітер прохолодь з діброви видихав.
Невірна ніч топилася в полонці,
і росами вкривалася земля.
Дядьки котили на піддашшя сонце
і тяжко йшли в поля.
Гойдали нас берези білокорі,
і ми ліщиною збивали з неба пил.
В багаття пхала жовті руки осінь
і гріла лико жил.
Ми босі бігали стерниною життя,
аж дні вгиналися і гасли,
і не побачили у гаснучих садах,
як мати захлиснулася червоним кашлем.
2.
Ударив дзвін в обвалену хатину.
А я в порозі вріс — і матері в дорогу
прив’ялий кущ бузку приніс і грудку глини —
більш нічого.
3.
Якщо, минувши обрії і наші спомини,
за межами сузір у темряві загрузне,
якщо потой біч матір втомиться —
подай їй, Господи, рукою дружньою
холодний глечик чистої води,
з небесної криниці начерпнувши,
на голубій траві уважно посади
і приласкав для неї білі душі.
Зірви лагідну тінь і поверни десницею :
нехай легенями її спливуть цілющі ліки,
накрита теплими піснями птичими,
нехай засне щасливою навіки.
4.
І як тепер вернутися назад,
віддерти від минулого сучасне ?
І як збагнути незбагненний лад,
збудить любов погаслу ?
І як пройти по озері плачу,
не тонучи вернутися до суші ?
Як стопами відчути землю запашну,
і викрутити, як ганчірку, душу ?
9.
Мені свідомістю тече ріка минулого,
камінням падають роки,
усі пророцтва і прокльони збулися
під дотиком злощасної руки.
А день давився голодом і глодом,
на обрію застряв червоний крик,
як ніж між заходом і сходом,
як кіл у горлі, як сухий патик
у щелепах доби німої, без’язикої,
що гнулася під карою бича.
Світились черепи з-під тридцять третього
дірявими очицями в нечас.
11.
Я потягнув стерниною життя
своє дитинство з полину і м’яти,
відвертість витираючи з лиця,
щоб пережити й переждати.
Моя дорога різалась в горби
від хати до міської школи, —
де падали мої сліди,
берези виростали білокорі.
12.
Не знали ми стежок ні меж
в сади любови,
де чорнобривці видихав з грядок
світанок чорнобровий.
Де кільчилось насіння сподівань
в кубках фіялок,
що синім квітом гнулись від плотів
в світанок.
А ти виходила у ті сади,
моя любове,
і прикладала ласку губ
із словом,
переливаючи з левади і гаїв
п’янкої плоті.
Я зачерпнув дівоче джерело
твоєї статі.
14.
Зеленими стежками ходить молодість,
зеленими і навмання.
Настояним здоровим холодом
зганяла ніч спання.
І хлопці верхи їхали крізь літо
на попас в конюшинові поля,
а коні ніч толочили копитами,
аж стогін проривався іздаля.
Пісні душилися у косах ночі,
і біль вдаряв об місяця чоло;
а ті, яким кривавило у боці,
в підпілля падали на дно.
16.
Тоді на горло наступив плянеті
злорадний сорок перший мов жандар
і рогом місяць передер верету
звисаючих розмоклих хмар
мотори ревом розорали небо
рубали кругляки зірок
а гусениці розгинали ребра
орбіт повислих із рудих висот
залізо різало шрами гадючі
на груддях прогорілої ріллі
кривавив кривдою із кручі
іржавий місяць по землі
а на левадах дико процвітали
гарматні вибухи в риданнях дів
і чорним раком свастика вростала
в глейкий кордюк червоної зорі
20.
І знову тяжко задихалась ніч
тривогою і випаром розлуки,
і знов гестапо било гонталі
у мозок гетта, знов на бруку
місило глей на стогоні людей
і грисом вибухів засипало квартали,
мов дріжджі, ненависть росла в серцях
і злобою по обрій розпухала.
Із кожним пострілом чиясь душа,
мов камінь, падала в долину Авраама,
здирав живим подобу людську страх,
і крик крізь мури виростав стовпами.
Я рано відіслав безсонну ніч
і вибрався до церкви Миколая,
але учителя у храмі не було,
лиш тиша черствіла в святих-святая.
То я повів по мертвих вулицях
свою журу, вишивану у квіти,
аж під криницею Соб’єського нараз
на Колійовій вулиці помітив,
як до асфальту тілом приросла
з гебрейським профілем забита жінка,
розкинувши по світі рамена,
а збоку плакала її торбинка :
коралями, шпильками і теплом
малих прикрас жіночої природи.
Учитель мій навколішках стояв,
збираючи минуле свого роду,
збираючи розбиту на куски
німецьким пострілом жіночу чашку,
жіночі очі, мозок і думки,
зав’язані в густу червону стяжку,
що кров’ю випливала з голови
і скаргою текла в мою свідомість.
Дочко Ізраїля, прамати, прасестро !
Нехай відкриються долоні незнайомі,
і хай знеможені нетліннощі твої
приймуть в полотна благости і ласки,
хай розплітають лагідні пісні,
як коси голубої казки.
Дочко Ізраїля, спочинь навік,
хай буде вічність добра й голублива,
і я тебе колись зустріну потойбік,
щоб гоїти минуле нещасливе.
26.
А я благав учителя всю ніч
піти стежками нашої недолі,
вмочити ноги в глині протиріч,
в чорноземі дочасного подолу,
і щедро кинути у ці низи
з буханки щастя декілька окрушок,
що нагинають вічности столи,
де живляться несмертні душі.
Бо вивести до світла з небуття
і дати вільну волю,
без всевидючости і всезнання,
без цілі існування і без долі —
це кинути на бездоріжжя немовлят,
створити недовершені істоти,
що грузнуть у безцільності буття,
в пророчностях своєї плоті !
Він, кажеш, вивів нас до світла з небуття ...
завів у сумніви й тривогу ...
Ми ліпимо самі ці глечики життя,
не все тут діється по волі Бога.
Пробач, учителю, блюзнірство слів,
це наших душ здичілі квіти —
бо, встановивши виміри орбіт,
хтось сотворив жорстокість в цьому світі.
27.
Учитель мій образився й переступив
на стежку у неземне царство,
а я йому під ноги впоперек —
колоду скарги і бунтарства :
До потойбіччя легко перейти,
вгинаючи сандалами орбіти,
але дозволь ломити хліб і біль
у царстві цього світа.
Нам тільки випадково у житті
у вічі гляне щастя чорноброве,
дівочим поглядом постелиться до ніг,
махне косою першої любови —
щоб вирвали його з корінням навесні
і кинули в сибірське вітрогіння,
щоб в серце западала яма самоти
і обсипалася камінням.
31.
Бо пам’ять — це криниця споминів,
у ній лице її збережене,
несу його життям надломаним,
а черти, мов різцем, вмережені.
Стікають пальцями схвильовані
дівочі коси в гавань білу,
до рук моїх, мов спомини,
прилипло тіло.
32.
Отак свідомістю текла вода
далеких марень першої любови.
Учитель мій замислено минав
хати, нанизані на шнур дороги,
і люд, побитий кривдою, спиняв,
щоб їм з гортанок виполоти стогін.
На чорнім закруті Дніпра,
де темінь осідала в ями,
учитель дівчинку підніс з рова,
обтер засохлі на обличчі рани
і душу їй до тіла прищепив,
немов ромашку в довгу русу косу,
щоб вивести за руку у степи
у світ надій, за горе безголосе.
33.
В конопляних мішках шляхів,
в широких лежаках майданів
лежали жони і мужі важкі,
оброслі в рани.
Учитель проходив Дніпром,
хиливсь до їхньої скорботи :
ломив їм тіло і давав їм кров
своєї плоті.
34.
Прибиті криком до землі
лежали покотом мужі і жони,
і їх обвалені тіла
вгрузали в черево червоне
пожарищ, жужелиці і золи,
синіли лишаями тліні,
аж від заморених людей
лишались безподобні тіні,
що гинули від вітру слів
облудної північної повії —
хай ріже блискавка, хай громить грім,
хай світ той з рокотом скурвіє !
37.
Ми під казармою її знайшли,
вона над хлопчиком ломила руки,
схиливши втомлене плече
під тягарем біди й розлуки.
Я кинувся і заридав до ніг,
цілуючи тремтячими устами ...
Моя любове, я спішив, як міг,
далекими світами ...
Марія глянула з-під чорних вій,
і зойком вибухнуло голосіння.
А я побачив на її лиці
сліди падіння.
Вона тоді хлопчину піднесла :
“Оце наш син, що зріс на цій мерзлоті,
візьми його у гарний білий світ,
бо я заказана гріхами плоті ...”
І в темінь провалилася густу,
прорвавши дикий стогін ночі.
Я кинувся за нею у пітьму,
та сліпли очі.
39.
О, земле рідна, ти вже за плечима,
затьмарив сонце крик твоїх синів,
птахи клюють недолю на калині,
голодний звір у полі почорнів.
Криваві зорі світ загородили,
і не було вже вороття мені ...
То я пішов дорогами крутими
черпнути сонця в чужині.
41.
Суворі люди світ загородили
(усі дороги йшли ніде),
батіжжям гордости нещадно били
і кидали зневагою в лице.
І ми пішли безлюдними шляхами,
минаючи черствих людей;
Учитель залишав нас за гаями
і йшов по милостиню до осель,
накинувши на плечі мокрий присмерк,
щоб молока для сина чи хлібець ...
Але нерадо краяли надлюди
з твердих сердець.
45.
Чи солов’ї тебе відщебетали,
що пусткою заріс мій сад,
чи хащі самоти і жалю
забили виноград.
А чи тебе зозулі відкували,
що на осиковім колі
зів’яло сонце кучеряве,
застигло у землі.
Яка твоя доріженька смутна.
Під хрестиками і барвінком
склонилась чашечка твоя,
самотня голубінка.
Чи солов’ї тебе відщебетали ?
Яка твоя доріженька смутна ...
А чи тебе зозулі відкували,
і звідкіля тебе, мій сину, звідкіля ?
47.
Це не гнучке галуззя покаяння,
учителю, ні сповіді зола,
бо я не маю викидів сумління,
ні виразки гріха;
це не лоза чутливоі покори,
учителю, ані містична кров,
це відчуття відчуження і змори, —
я на дорозі віру загубив :
я на дорозі ... бо скрипіли в’язи
риштовань світу і його будов,
тріщали суглоби меридіянів,
трухлявіли підвалини основ;
бо лоєм гусла людяність в людині
і капала в закіпчені горшки,
бо гнівом каганець кіптів в долині
і сажею вкривав думки;
бо тесані роки зійшлися клином,
заплямив землю сказ
жорстокости людини до людини,
ворожости вселенної до нас,
що дихала мовчанкою і ликом
байдужости. Я віру загубив ...
Бо джерело всевишнє і велике,
прибіжище для спраглих і приплив —
було рожевим ,витвором уяви,
чарівною легендою людей,
бо як тоді збагнути зло лукаве,
бо як прийняти смерть дітей ?
48.
Від слів зажури заживали мури,
ставали з-під землі доми,
голодні села обростали в зелень,
і хлипало з весни.
Прозорі сльози падали в чорнозем
і кільчились в жита.
Сонця з рум’янком — разові буханки —
лягали на столах.
49.
Ми, кажеш, з волею приймали
свобідно брати від добра і зла,
що ми самі дітей своїх вбивали,
хоч заповідь Його — не убивай !
Ми, кажеш, відмовляємося брати
тягар провини і гріха,
зсуваючи вину на Бога,
хоч таїна Його глуха.
50.
Якщо цей світ не стався випадково,
якщо не різали орбіт
всевишні вибухи і катаклізми
крізь ями простору і ями літ,
То Він, учителю, творив недосконало !
То Він провиною зганьбив своє чоло,
створивши смерть, створивши болі,
жорстокості і зло.
51.
Хитка, учителю, ця наша кладка згоди,
я схильний взяти тільки пів вини,
бо хоч ми маємо і вибір і свободу,
то Він в первопочатку зло творив.
Якщо ж не кільчилось буття в первопричині,
якщо його родила темрява і мла —
тоді лиш осамітнена людина
несе сама тягар добра і зла.
|
|
