Прочитаний :  471
|
Творчість |
Біографія |
Критика
СЛОВО ПРАВДИ
присвячене Ганні Барвінок
Я не проречистий на красне слово,
У мене річ не святкова, щоденна:
Щодня на мене гримала суворо
Сердита доля, мачуха злиденна.
Я кривсь од неї між людьми лихими,
Наймавсь до злющих у тяжку роботу;
Я брязкотів кайданами важкими,
І добре знаю варварську тісноту.
На мій первоцвіт вдарили морози,
Заціпило мені від холоднечі;
Не докотившись, застигали сльози,
В сумне стогнання обертались речі.
А все-таки в моїм немудрім слові
Була якась недовідома сила:
Бо з правдою було воно у змові,
Як рідна мати промовляти вчила.
І не злюбили лицеміри ниці
Мене за правду, що навчила мати,
Глумились глумом, мучили в темниці
І похвалялись на хресті розп'яти.
Я втік од тих, хто на костях осівся,
І між звірят вселився безсловесних.
Риканням їх мій слух не веселився,
Як і словами ницаків безчесних.
Одним один душею між чудовищ,
Я поучавсь творенням рук господніх;
Цураючись невольницьких соборищ,
Шукав одради в помислах свободних.
Я забував свою лиху годину,
Не згадував про холоднечу ранню:
І позирав на рідну Україну,
Як на свою матусю безталанню.
Умерла ти, матусю Україно,
У боротьбі із ворогом свободи;
В крові й руїні цвіт найкращий згинув
Твоєї благодатної природи.
Умерла ти в своїй весні розкішній,
Закрила ясні очі, склала руки.
Побив мороз і твій перв́оцвіт пишний,
І ти нелюдської дознала муки.
Умерла, - може ж, на твоїй могилі
Цвіте калина, солов'ї співають?
Ні! всюди мертво; тільки в домовині
Тебе неситі черви роз'їдають.
Умерла ти в своїй красі розкішній,
Погасли очі, знемоглися руки.
Оце робацтво - весь твій плід величній,
Твої синове, дочки і унуки!
Оце твоє насліднєє потомство,
Твоя святая пам'ять, вічна слава, -
Мерзенне, як єхиде віроломство,
Гидке, як зрада підступна, лукава.
Вони в тобі взяли начало жизні,
Тебе й гризуть, аж поки догризуться
До тих останків, що у материзні
Ні на що вже нікому не здадуться.
Тоді почезнуть, як мара нікчемна,
Без образу, без назви, без ознаки,
Жидівське сміття, підла грязь корчемна,
Саможери, мізерні гайдамаки.
Ти ж, паньматусю, перед богом вічним,
Мов перед сонцем раняшня рослина,
Засяєш знову духом предковічним,
Безсмертна мати бідолахи сина.
Воскреснеш, нене, встанеш з домовини...
Тебе я словом правди привітаю,
І розіллється слава України
По всій вселенній, од краю до краю.
|
|
