Сайт поезії, вірші, поздоровлення у віршах ::

logo

UA  |  FR  |  RU

Рожевий сайт сучасної поезії

Бібліотека
України
| Поети
Кл. Поезії
| Інші поет.
сайти, канали
| СЛОВНИКИ ПОЕТАМ| Сайти вчителям| ДО ВУС синоніми| Оголошення| Літературні премії| Спілкування| Контакти
Кл. Поезії

 x
>> ВХІД ДО КЛУБУ <<


e-mail
пароль
забули пароль?
< реєстрaція >
Зараз на сайті - 4
Пошук

Перевірка розміру




Павличко Дмитро

Прочитаний : 1004


Творчість | Біографія | Критика

РОЗВИДНЯЮЩИЙСЯ ДЕНЬ

           1
Іде  війна.  Десь  глухо  б'ють  гармати.
Порожнє  місто.  Вікна-сліпарі.
Та  видно  сад  о  весняній  порі
І  хмар  важких  запліснявілі  шмати.

Вночі  в  короткий  сон  приходить  мати.
А  вдень  студентики-секретарі
Щось  там  плетуть  про  задуми  старі,
Ждуть:  може,  буде  вірші  диктувати.

А  він  мовчить.  Далеких  канонад
Його  тривожать  вуркотливі  громи,
Як  гук  травневий  сорок  літ  назад.

Він  дивиться  крізь  цвіту  паполоми
Туди,  де  в  неба  золоті  проломи
Стікає  кров  із  галицьких  левад.

           2
Трухліє  в  серці  чорна  грань  отрути,
Розпався  посивілий  жар  думок.
Нема  вже  сили  оком  зворухнути,
Як  пилюга,  на  все  лягає  змрок.

Вмирає  він,  скалічений  пророк;
Студених  рук  закостенілі  скрути
На  грудях  здиханих...  Та  ось  дзвінок!
В  кімнату  -  гості,  молоді  рекрути.

І  не  трутизна  смерті,  не  печаль
В  зіницях  юних,  а  порив  до  бою,
В  руках  блискочуть  кріси,  грає  сталь.

-  Благословіть,  поете,  нашу  зброю!
-  Ця  зброя,  діти,  кована  ганьбою,
Вона  для  вас  -  могила  і  шпиталь!

           3
І  він  злякався  власних  слів.  Це  сором!
Хто  кликав  ненастанно  до  борні,
Хто  бачив  з  далини  в  будучині
Кров  революції  пророчим  зором?

Невже  він  занепав  так  серцем  хворим?
Невже  він  зрадив  сам  себе?  Та  ні!
Вони  прийшли  в  австрійському  вбранні
І  святоюрським  свячені  собором.

Ведуть  їх  німці  й  телепні  попи
Вмирати  за  Вкраїну.  "Милий  боже,
Язик  мій  вирви,  душу  засліпи!"

Що  скаже?  Чим  в  шаленстві  допоможе?
І  падає  поет  на  смертне  ложе,
Мов  на  старих  болінь  своїх  шипи.

           4
О,  скільки  крові  пролили  ви  даром,
Пахолки  віденського  коршака,
І  ви,  що  йшли  з-під  царського  штика,
Брати,  чужим  затроєні  пожаром!

Вклонялися  жупанам,  шароварам,
Вкраїну  будували  з  гопака,
Не  знаючи,  та  маючи  Франка,
Будівника  із  геніальним  даром.

Він  помирає.  "Господи,  прости",  -
Возрадується  не  один  святоха,
Сплакнуть  у  фраках  траурних  кроти.

Що  ж,  вам  усім  не  видно  з  темноти,
Що  не  відходить  з  ним  його  епоха,  -
Вона  лише  збирається  прийти.

           5
Не  раз  мені  здається,  що  то  я
Стою  біля  Франкової  постелі,
З  чужою  зброєю,  в  чужій  шинелі,
А  в  серці  -  туск  і  смерті  печія.

І,  натягнувши  р́ам'я  на  рам'́я,
Лежить  він  у  мовчанні,  як  у  скелі;
Прощаються  з  ним  діти  невеселі,
І  тихо  плаче  там  душа  моя:

"За  що  ми  так  покарані,  Мойсею!
Ти  вмер,  але  Єгошуа  нема,
Нема  того,  хто  б  ніс  твою  ідею.

Невже  в  будущину  йдемо  сліпма
І,  як  воли,  навиклі  до  ярма,
Ревем  лише  за  сіном  та  пашнею!"

           6
Та  ні,  він  був,  і  є,  і  завжди  буде,
Цей  велетень,  цей  титанічний  дух;
Його  вогонь  не  вигас,  не  заглух  -
Він  вкладений  навіки  в  наші  груди.

Нема  на  нього  кулі,  ні  простуди,
Бо  він,  як  сонце,  шириться  навкруг;
Ми  з  поглядом  його  йдемо  за  пруг,
Шукаєм  правди  людства  без  облуди.

Помре  сьогодні  він,  цей  чоловік,
Забутий  і  зневажений  у  смерті,
В  лікарню  кинутий  серед  калік,

Але  сяйнуть,  як  небеса  роздерті,
Жовтневі  стяги  й  вийде  з  крутоверті
Його  червоний,  безкінечний  вік.

           7
Несуть  його.  Солодкий  і  прозорий
Туман  весни  в  цвітінні  молодім.
Та  Львів  сумний,  як  вигорілий  дім,
Десь  там  і  я,  на  темний  смуток  хворий.

Чи  можна  в  трумні  поховати  грім,
Гучний  вогонь  з  небесних  територій,
На  правду  встановити  мораторій,
Лож  воскресити  в  камені  старім?!

Ніхто  не  знає,  як  воно  стається,
Що  згашена  і  витоптана  грань
Новим  високим  полум'ям  береться,  -

Знов  правда  вибухає,  де  не  глянь.
І  дух  встає  із  праведного  серця,
З  болінь  життя  і  страдницьких  писань.

           8
Ще  ненароджений,  я  був  при  тому
Світінні  правди,  мудрості  й  жалю,
Що  в  іскри  обертає  тлін  і  тлю,
Дає  величчя  духові  малому.

Спадали  з  неба  голубого  строму
Зірниці,  наче  зерна  кукілю.
І  те  чоло,  що  схоже  на  ріллю,
Світилося  з  труни  крізь  смерті  втому.

Я  народився,  щоб  іти  за  ним.
Та  не  в  знаменні  темної  скорботи,
А  в  прапорі  з  розкриллям  вогняним.

Вже  неживущий  буду  смерть  бороти.
І  всі  мої  сонця  й  думок  висоти
Ввійдуть  в  життя  франківського  нестрим.

           9
Злітає  цвіту  білий  пластовець,
Йдуть  за  труною  чорні  жалібниці...
На  ворогом  даровані  рушниці
Немає  в  нас  твоїх  благословень...

Йдуть  за  риданнями  -  ряди  пісень,
Робітники  ступають  журнолиці.
Йде,  наче  в'язень,  пущений  з  темниці,
Могутній,  розвидняющийся  день.

Потрібно  нам  народжувати  тричі,
Щоб  прочитати  всі  твої  томи,
Всі  дні  твої,  безсмертні  й  таємничі!

Візьми  ж  ти  нас  в  життя  своє,  візьми,
Всели  в  нас  дух  і  дай  нам  ясні  кличі,
Як  блискавиці,  вирвані  з  пітьми!

1985

Нові твори