Душу, сбитую утратами да тратами,
Душу, стертую перекатами,-
Если до крови лоскут истончал,-
Залатаю золотыми я заплатами -
Чтобы чаще Господь замечал! (с)
Іноді це потрібно - мовчки сісти, і обдумати себе. Просто оцінити себе, оком безпристрастного ювеліра. Але раптом, ви не коштовний камінь, і навіть не напівкоштовний аметист якийсь, а грудочка скам'янілого бруду, чи то й гірше - посліду. Але раптом, ви ніби виренете із самовтіхи побачите, що із вас нічогісінько не вийде. Ви приречені на таке ж життя, як і сотні звичайних жінок і ви такі ж незахищені від проблем. Але вам це болить. Чи стане снаги натикатися на стіни? Інколи здається, що не стане. Коли на вас усі дивляться, махнувши рукою, коли нікому не цікаві ваші думки, коли вам пророчать лишень заміжжя, та й то, чи вдачне, бо, дяка Богу, він хоча б не створив вас крокодилом. І завжди ж беруться десь ті оптимісти, які чекають на любов і вірять - що це все, що треба людині. Любов? А якщо вона недолуга, якщо вона сковує, зобов'язує, краде наш час? Ні, я певна, любов - не все, що треба. Це так, нетривалий допінг, якщо вона є взагалі. А радість у іншому. У творчості вона є, вона є у хорошій музиці, у віршах, від яких мурахи по тілу, у хороших книгах, незрозумілих для інших. Але це все - воно ж лише дозвілля, воно для деяких коштує значно менше, ніж хлібина чи мізерна зарплатня. Усі ми бідні. Усі ми в чомусь нещасні. Повсюдна двоякість, лицемірство, недовіра, скрючене натхнення в кутку мого втомленого мозку - та дайте ж мені заснути! Чи мені більше всіх треба! Все одно ніхто не повірить, що мені треба... І на поворотах (завжди вони є, а я зараз на повороті) інколи хочеться, щоб вас збив грузовик. Може, я боюсь (та нема тут нічого стидатися), страх мене ж не зупиняє. Та годі, може я ще пригожусь для чогось. Та гуманізм мене не цікавить. Я не знаю, що мене цікавить. І нехай мої думки коливаються важкими хмарами, і нехай мої пальці часто стиснуті в кулак – я нікому не бажаю зла. Мені, певно, все одно. І нічого я тоді ні від кого не хочу, і нікого мені не треба – бо всі сприймають мене все рівно не правильно. Молодість, хіба ознака дурості? Молодість, хіба ознака повного нерозуміння світу? Молодість, хіба ознака того, що нас треба вчити, вчити, а вчитися у нас – «зась»? І на останок – якщо в мене вийде те, чого я чекаю – мені стане легше. Я не вірю, але бажаю, бажаю. А потім – незалежно від того, що вийде – все одно я про це забуду. А вночі сьогодні мені правда снилось, що я високо літаю над своїм містом, і тримаюсь за когось, і руки мої слизькі, але я не падаю… То, мабуть, добрий знак.
|
|
