Включаю максимальну швидкість... Спішу жити... Передчуття чогось невідомого штовхає на безумні вчинки. Пишу, працюю, люблю і придумую кохання, наче боюсь, що все це несподівано закінчиться... Навіть увісні продовжую кохати... нестримно, наче востаннє... Слова, емоції, почуття - все змішалось і залишився лише нестерпний полунично-полиновий запах парфумів, що так вабив мене колись... Біжу... І як картини, змінюються лише вивіски, під назвою - долі... Люди з"являються і зникають, забираючи по кусочку мого серця... І воно зменшується... А де ж тоді житиме кохання?
А доля дійсно дарує подарунки? Тоді де мій?
|
|
