Великий вплив на українську літературу мали романтики Дж. Байрон, П.Б. Шеллі, Ф. Шиллер, у творах яких звучали ідеї гуманізму і боротьби з тиранією. І. Франко писав, що на нього мали вплив німецькі і польські романтики.
Вплив письменника на письменника виявляється у пробудженні інтересу до окремих мотивів, сюжетів, жанрів. Цей вплив може бути свідомим і стихійним. У 1918 р. К. Чуковський звернувся до письменників з питанням: \"Чи не мав вплив Некрасов на Вашу творчість?\" Повчальними були відповіді учасників анкети:
\"Олександр Блок. — Здається, так.
Максим Горький. — Не думаю.
Володимир Маяковський: Невідомо.
Микола Тихонов: Боюсь, що ні\".
Контакт з попередниками може бути тимчасовим, епізодичним, тривалим, постійним.
Висновки про вплив твору на твір на основі подібних елементів повинні бути обережні і обґрунтовані. Іноді письменник цінить в іншого те, чого йому не вистачає. Але визнати досягнення іншого — не значить зазнати його впливу. Подібність між образами може бути випадковою.
Однією з форм літературних впливів є запозичення. Це використання письменником відомих сюжетів, мотивів, стилістичних фігур, засобів версифікації. Прикладом запозичення є використання вічних тем або образів. Багато письменників зверталося до біблійних образів (Т. Шевченко — \"Давидові псалми\", \"Царі\", \"Марія\"; 1. Франко — \"Мойсей\"; Є. Маланюк — \"З Євангелії піль\"; Д. Павличко — \"Голгофа\"). Біблійні сюжети розробляли Ч. Айтматов (\"Плаха\"), М. Булгаков (\"Майстер і Маргарита\"). У творах Есхіла, Дж. Байрона, Т. Шевченка, П.Б. Шеллі, Лесі Українки, П. Тичини, А. Малишка є образ Прометея. До образу Дон Жуана зверталися Т. де Моліна, Мольєр, Е.Т.А. Гофман, О. Пушкін, Леся Українка, О. Близько.
Формою запозичення є переробка епічних творів на драматичні. П\'єсу \"Сорочинський ярмарок\" М. Старицький написав на основі повісті М. Гоголя. М. Лисенко створив оперу на основі повісті М. Гоголя \"Тарас Бульба\". У XIX ст. з\'явилася теорія запозичення або \"мандрівних сюжетів\", яка поширилася у фольклористиці. Згодом набула популярності \"порівняльно-історична школа\", основоположником якої став Т. Бенфей. Прихильниками школи були О. Веселовський у Росії, М. Драгоманов, М. Сумцов в Україні. Вони зібрали багатий і цікавий матеріал, порівнювали твори різних літератур, однак, прагнучи знайти спільне у художніх творах, іноді недооцінювали їх неповторність і самобутність. Як відзначає Ю. Ковалів, абсолютизація теорії запозичень \"не лише спрощувала творчий процес, нехтувала його історико-типологічними закономірностями, а й робила залежним наступний текст від попереднього, молодшого письменника від старшого, зводила на манівці впливології, позбавляла художню творчість притаманних їй іманентних властивостей, самобутності, неповторності, оригінальності, відкриття\".
Видом літературного впливу є наслідування. Це свідоме використання зразків фольклору, думок, стилю іншого письменника. Є різні види наслідування. Воно може бути учнівським, що характерне для початківців, може пояснюватися певною модою, прагненням створити новий текст на інтертекстуальній основі.
Наслідування часто зустрічається у споріднених творах. Польські поети-романтики \"української школи\" в польській літературі наслідували поетику і стилістику українських народних дум у власних думах, думках і піснях. Іноді наслідування виникає на полемічній основі. Леся Українка у драматичній поемі \"Камінний господар\" подала жіночу інтерпретацію образу Дон Жуана, яка суттєво відрізняється від чоловічого трактування Тірсо де Моліною, Мольєром і О. Пушкіним.
Видом наслідування є засвоєння наративних чи драматичних композицій і віршової техніки. \"Наслідування, — зазначає Ю. Ковалів, — відрізняється від запозичення, бо зберігає лише загальні ознаки першотвору, та від навіювання, тому що зумовлене намірами реципієнта, а не джерела, тобто іншого автора, твори якого, стиль та манера мислення є зразком\".\' В історії світової літератури є багато прикладів наслідування послання Горація \"До Мельпомсни\". Думку римського поета \"Смерті не скорюсь\" переосмислювали Г. Державін, О. Пушкін, В. Брюсов, М. Рильський. Є наслідування у Т. Шевченка (\"Ісаія. Глава 35 (\"Подражаніє\"), \"Осії. Глава XIV (\"Подражаніє\"), І. Франка (цикл \"На старі теми\"), М. Стариць-кого (\"На мотив з Гайне\").
Близьким до наслідування є переспів — це твір, написаний за певними мотивами з елементами наслідування композиції першоджерела, образної системи, стилістики. Вірш П. Гулака-Артемовського \"Твардовський\" є переспівом балади А. Міцкевича \"Пані Твардовська\", балада \"Маруся\" Л. Боровиковського — \"Світлани\" В. Жуковського.
Наслідування, яке спотворено повторює особливості оригіналу, виражає критичне ставлення до ідей, героїв, стилістичних особливостей оригіналу називається пародіюванням. Пародіювання використовується з найдавніших часів. До прийому пародіювання звертався основоположник давньогрецької комедії Аристофан у творах \"Хмари\" та \"Жаби\". У комедії \"Хмари\" Аристофан пародіював софістів і філософа Сократа, у комедії \"Жаби\" — трагіка Еврипіда. Роман \"Дон Кіхот\" М. де Сервантеса є пародією на середньовічні рицарські романи. В українській літературі жанр пародії з\'явився у давній літературі у XVI столітті. Першою пародією був вірш Феофана Прокоповича \"Еlegіа Аlехіi\". Вдалою пародією на поему римського поета Вергілія є поема І. Котляревського \"Енеїда\". Чимало пародій у творчій спадщині К. Буревія, відомого за псевдонімом Едвард Стріха, Остапа Вишні, Ю. Івакіна, О. Жолдака. До цього жанру часто звертаються неоавангардисти.
Копіювання творів попередників називається епігонством (грец. epigonos — нащадок). В українській літературі жертвами епігонів у свій час стали \"Енеїда\" І. Котляревського та \"Кобзар\" Т. Шевченка. Після \"Енеїди\" Котляревського з\'явилися \"Горпинида чи Вхоплена Прозерпина\" П. Білецького-Носенка, \"Вовкулака\" С. Александрова, \"Харько, запорозький кошовий\" Я. Кухаренка. Епігоном \"Кобзаря\" Т. Шевченка став М. Юркевич — автор збірки \"Разок намиста\".
Видом літературного впливу є ремінісценсія (лат. reminiscensia — спогад). Це запозичення мотивів, образів, окремих деталей з відомого твору іншого письменника. Запозичені вислови, мотиви переосмислюються, набуваючи нового змісту. На ремінісценсії з драми-феєрії \"Лісова пісня\" побудований вірш П. Воронька \"Я той, що греблі рвав\". У вірші-поми-пальнику І. Франка \"В двадцять п\'яті роковини смерті Тараса Григоровича Шевченка\" (1886 р.) риторичне запитання \"І хто розбудить нашу \"правду п\'яну\"? — ремінісценсія з поеми Т. Шевченка \"Кавказ\": \"Кати знущаються над нами, а правда наша п\'яна спить\". У вірші В. Стуса \"У цьому полі синьому, як льон\" рядки \"У власної неволі / Спізнати тут, на рідній чужині\" викликають асоціації зі словами Т. Шевченка \"на рідній, не своїй землі\".
Рeмінісценсіями є згадки про твори. У відомому романі М. де Сервантеса священик і цирульник розглядаючи книги, які читав Дон Кіхот, щоб частину з них спалити, дають оцінку рицарським романам. У ліриці, в романі \"Євгеній Онє%E
|
|
