Я втомилась..! Припини! Припини мені снитись! Скільки це може продовжуватись. Сьогодні уночі бачилась з тобою. Ти чомусь підійшов, хоч я була впевнена, що це - як завжди, можливо просто "привіт" сказати. Однак ти прийшов не тому. Ти захотів знову бути разом. Я відчувала те, що ти не переповнений любов'ю до мене... Однак мені знову так світло на душі стало. Це була весна... мабуть скоріше весна, ніж літо. Мені здається, що я навіть бачила цвіт дерев. Яблуні, мабуть. Якісь лавки... Немов у старої бабусі у дворі, чи-то у саду... Так хороше було... Я відчула легкість на серці. Легкість, якої не відчувала з того часу, як ми розбіглись..! Усе було так реалістично, а когось щасливіше від мене - не знайти! Але будильник задзвенів гучно. Дуже гучно. І хоч прокинулась я лише для того, щоб перевести його на 2 години пізніше, та хвиля реальності збила із ніг легкість-гостю, яка щезла із першим напливом думок. Одночасно прозвучав крик у голові: "Ні!.... Ні!!!!" Я знову опинилась у реальності - жорстокій, холодній, пустій. Реальності без тебе, де я сама
|
|
