Закон щасливого буття давно уже відомий. Його знав, принаймні, ще Сократ. Якось один із учнів Сократа запитав його:
— Поясни мені, будь ласка, чому я жодного разу не бачив на твоєму чолі ознак суму? Ти завжди маєш гарний настрій.
Сократ відповів:
— Тому що я не володію нічим таким, про що мав би шкодувати, якщо його втратив.
Отже, що робити, щоб бути щасливим? Позбавитися залежності. Відмовитися, якщо не від зовнішнього, то хоча б від рабства внутрішнього. Чи кожному це під силу? Якби ж все було так просто! Але ніхто не назве тебе мудрим, якщо ти будеш ставити своє щастя в залежність від інших людей і тим більше їх оцінок, у залежність від обставин теж, а також від матеріальних цінностей цього світу — предметів розкошу, посад і регалій, амбіцій і бажань та результатів щодо їх утілення в дійсність.
Відмовитися від бажань закликає і буддизм, який щастя бачить у нірвані (цілковите "ніщо", блаженний стан спокою "людської душі", що полягає у відсутності бажань, повній задоволеності та самодостатності). Мені з цього ряду найбільше подобається останнє слово — самодостатність. Але чи не криється тут загроза деградації людства, його поступового вимирання? Якщо ти вже задоволений, відмовився від бажань, то навіщо тоді щось робити, удосконалюватися і таке інше? Ти вже і так усе маєш! Ну й звідки візьмуться тоді нові звершення в цьому світі? Чи не опуститься тоді людина знову до рівня мавпи? Мабуть, це така ж крайність, як і скажена гонитва за матеріальними благами цього світу. Відповідь, як і завжди, десь посередині.
Не можуть бути всі святими. Проте слова видатного нашого земляка Григорія Савича Сковороди: "Світ ловив мене, та не спіймав", — й досі залишаються актуальними. "Мудрі, дошукуючись колись смислу людського життя, вбачали його в тому, щоб пройти невловним поміж тенетами світу, збагнути самого себе, відкрити в собі божественне начало" (О. Гончар, роман "Циклон").
|
|
