А знаєш, чомусь накрило тільки зараз. Накрило так, що сиджу на роботі, а хочеться ридати, плакати голосно. Знаєш, спочатку було всеодно, нічого не тьохкало, не боліло у грудях і здавалося, що це кінець і так має бути. Переконувала усіх, а радше саму себе, що все перегріло.
Мабуть я просто була у шоковому стані. Хотілось думати, що це буде як завжди непоставлена крапка. Хотілось вірити, що ти як і раніше за місяць часу знову з'явишся. Але пройшов тиждень - нема, пройшов місяць, а тебе все далі нема =(
І от тепер мені рбиься по справжньому страшно! Раніше я не вірила, що більше ніколи тебе не зустріну, не обійу, не поцілую, а зараз сумніви все сильніше закрадаються мені в голову. З кожним минувшим днем ця думка стає все більш реальнішою і разом з тим все більш страшнішою. Чим більше проходить часу, наомість щоб забути тебе, у мене виникає панічний страх, що я тебе не побачу білше!
Знаєш, я довго сиділа мовчала та думала, що мені байдуже до тебе, але от шок потроху відходить назад, а до горла підкочується комок і гидкий липкий стпах огортає все тіло та сковує душу. Не хочу вірити, просто не хочу! Благаю, прошу не лишай. Та плювати я хотіла на свою гордість, мені страшно від однієї думки, що більше ніколи тебе не побачу. Любий, милий - просто будь поряд, не йди.
Знаєш, погано від того, що ти не зімною, але ще гірше від однієї думки, що ти можеш зараз бути з іншою. Ні не думай, я не бажаю тобі зла, ні в якому разі, просто боляче робиться от і все.
Знаєш, я вирішила змінити своє життя, можливо так намагаюсь втекти від думок про тебе, але як не намагаюсь бігти далі, від самої себе хіба далеко втечеш?
Я просто тебе люблю, а може придумала ту любов? Байдуже! Просто повертайся і нехай зникне з моєї пам'яті: "Я більше ніколи до тебе не прийду", а залишиться лиш те твоє передостаннє: " Я ніколи не зникну із твого життя..."
|
|
