Сиджу малюю сумних рибок, стараюсь не крутитись у кріслі яке скрипить, щоб не розбудити сплячого позаду мене. позираю час від часу за вікно, де прорізується крізь гілки дерев небо, і ще верхній його шар світиться нічною тугою і сіризною, такою ж як день напередодні. згадую краєвид за вікном у себе дома, але бажання повертатись не повертається. написала листа.. заспокоїлась..урівноважила свої емоції і почуття, захотілось щось написати, щось близьке до: " на дворі ніч, світлом темним гуляє у всі можливі шпарини зазирає...на частині краю світу" - важко останні слова в голові втрамбувати...якось сумно, головне не боляче. все вже сказане, і давно зрозуміле, повтору не потребує, але повторюється...знову сумно, але що поробиш...голод фізичний...набрид.
Людина змінилась, страхи лишились.....крапка.
|
|
