Іду по вулиці самотній,
І повз пролітає життя,
Захоплює у свій бурхливий потік
І забирає у свої тенета.
Тут є усе: верески малюків,
Аромати щойно прийдешньої весни,
Співи пташок на ще сонних деревах,
Звуки праці, що зриваються від стукоту молотка,
Скреготу лопати по сухому асфальту,
Чухкання потягу по рейкам, які уже давно протерлись.
Тут є усе, але немає кохання...
Колись воно було, може, це і є життя -
Прекрасне почуття, усім знайоме.
Це і сльози, радість, щастя й смуток.
Така собі ейфорія, яку не хочеться покидати.
Але куди воно поділось, і де воно тепер?
У яких мріях моїх безмежних літає?
Подорожує, мабуть, провулками моєї душі
Так само, як колись я подорожувала у дитинстві,
Розвідуючи околиці мого маленького містечка.
Можливо, шукає, куди вразити в наступний раз.
Нічого , знайте, не забуто!
Та чи можна забути того, з ким тобі було добре?
Але це буде знову? Не знаю...
Просто тепер буде важко відчути таке ж...
Кохання! Ти вразило мене у саме серце,
Вжалило і поселилося там назавжди,
Внісши туди усі почуття, зібрані разом в одне,
Що стало як один організм, який дихає в ритмі моєї душі,
Така собі веселка почуттів.
Без тебе було б нудне моє життя.
Дякую тобі, моє кохання...
|
|
