Лише одне слово і наче цілий світ обрізали...
Чому ми потребуємо тих людей, які не потребують нас.
Представте собі ситуацію... Є людина, про яку ви думаєте щодня. Раніше у вас була можливість її бачити, спілкуватись з нею, радитись...А тепер вона далеко. Так склалось, що країни розлучили вас. От і ви вирішили написати їй, поцікавитись, як у неї життя і справи, з надією, що ваша розмова (листування) буде довгим та цікавим. Ви уже придумали, що їй розказати, як її підбадьорити, та що побажати. І ось за декілька днів вам приходить відповідь.... Відповідь, після якої хочеться забути про все, що пов'язувало тебе з цією людиною. Відповідь, після якої, хочеться гризти пальці... Одне-єдине слово перевернуло весь світ.... На запитання "ЯК ВИ?" сухе, гниле і небажане "добре...."
Невже люди дійсно здатні забувати про все що їх пов'язувало з іншими людьми... Оці крихітні моменти, оці недовгі розмови, ці короткі сльози... То чому одна людина забуває і відпускає, а інша тримає і береже? Аж хочеться сісти, і написати останній лист, в якому буде викладено електронними буквами на екран все. Усі спогади, усю радість, весь біль, усі переживання. Напевно виглядати він буде так:
Доброго дня....
Уже за вікном осінь... Жовтень розмалював усі дерева і трави...
Я знову на навчанні, а Вас немає поруч...
Осінь - це пора депресії, гарячого чаю, та гірких спогадів.
Я згадую, останню Вашу відповідь, мені і досі сумно, що після всього, що між нами було, у Вас не найшлось більше слів для мене. Та я все ж рада, що у Вас все "добре", знаєте, я напевне уже ненавиджу це слово...
Невже Ви у хвилини спокою, ніколи не згадуєте мене? Або деякі моменти, які пов'язують нас обох?
А я, тримаю і бережу ці моменти, як старі речі, які здається уже й нікому не потрібні... Але переглядаючи їх, стає тепло, і радісно. Хоча зараз цього нема, і вже ніколи не буде...
Хтось казав мені, щоб я навчилась відпускати людей... Фізично і духовно... Фізично я нікого не тримаю, та й не маю такого права...
Та десь у середині душі, на поверхні пам'яті Ви все одно залишитесь.
З Вашим від'їздом, усе навколо помінялось... Люди стали не тими, місця, де ми мали змогу зустрітись уже теж не ті.... І слова які звучали з ваших вуст, уже не так звучать з інших...
Усе інше... Чи то без Вас, чи то просто так мало статись.
Я буду закінчувати свій лист, бо знаю, Ви ніколи його не прочитаєте... Я просто не наважусь відправити його вам... Та може, десь у павутині інтернету, ви знайдете його, і подумаєте "який же одержувач балван" Та ніколи не дізнаєтесь, що одержувач це саме ВИ.
З повагою, людина,
яка буде завжди тримати
у пам'яті моменти, які
Ви давно спалили.
|
|
