Нині стільки думок… звісно, можна закинути текст в щоденник, але він мені нічого не скаже у відповідь.
Сьогодні був настільки дивний і цікавий день водночас, що аж виникло відчуття щастя. Майже стовідсоткового. Ну на 90% точно. Купа подій переплелась у свій неповторний орнамент, який прикрасив тло буденності. Можливо, той візерунок нині помітила тільки я, але ж відчуття було в мене)))
Все почалось з оригінального ранку після чотирьох годин якогось примарного сну, який замість того, аби додати мені сил позбавив мене їх остаточно, але ж є у світі така чудова штука як кава. І вона була першим пунктом щастя, який остаточно зруйнувала льодова вода в душі… Трохи сміливості і я відчула себе моржем, хоча… Це було веселе пробудження, от тільки холодне… Тож не все так уже й погано. Потім гаяла час в неті, щоправда знайшла там декілька хороших рецептів, тож маю надію, що вихідні не пройдуть марно, ну а потім – найцікавіше…
Вийшовши з холодного коридору гуртожитку надвір полудень війнув мені увічі жарким солодкавим травневим маревом, яке танцювало над асфальтом в ритм з авто, які кудись поспішали…
В парку невідомо звідки пахло медом і квітом… Доцвітали каштани, все зеленішим ставало листя лип які, здається, от-от заллють місто духмяним повидлом (не знаю чому, але в пору цвітіння лип повітря нагадує мені саме повидло, наприклад полуничне, перетерте через сито – густе, солодкаве, тягнуче, ароматне) і дзижчанням бджіл…
Сонце нещадно шкварило, і мені чомусь здавалось, що я не у Львові, а десь в Ялті – навіть бруківка мліла на сонці в очікуванні дощу, а що вже казати про живі створіння, які снували заклопотані справами туди-сюди, намагаючись сховатись в тінь…
Потім я не встигала на пару, тож вскочивши в 64 маршрутку твердо пообіцяла, що швиденько потраплю на лекцію і буду готуватись до ДЕКів. Але в маршрутці було настільки душно, і мені настільки сильно не хотілось сидіти в аудиторії, що непередбачувано вийшла біля Галицького. Сиділа на лавках в центрі, слухала як біля каплиці Боїмів грав дует «гітара-скрипка» - здавалось, час загруз у повидловому повітрі насиченому злагодженою грою двох хлопців… Час від часу музику розтинали оплески і тріпотіння крил голубів…
Потім прокинулись залишки моєї совісті, і я пішла на пари… щоправда залишки совісті рівноцінні залишкам мого терпіння – мене вистачило рівно на 15 хвилин… За вікнами аудиторії все було якесь таке вабляче, що хотілось стрибнути з вікна і полетіти над Преображенським в сторону Високого замку і звідти дивитись на місто…
Тож після фрази: «Можна вийти?» мене вже ніхто не бачив…
Невідомо звідки в центрі з’явилась купа тополиного пуху, який кружляв і заплутувався у волоссі, здавалось, він навіть хотів вплестись в думки… Створювалась ілюзія снігу, хотілось стати, заплющити очі і ловити сніжинки язиком, наче взимку… Пух лоскотно торкався щік, рук, ніби шепотів: «А скоро літо…». Пуху ставало щораз більше, вітер підхоплював його і ні ввись. Тільки травень, а вже пух… Може в янголів линяють крила? Чи вони вирішили зробити на них стильну стрижку? Хто зна… Але з пухом літала і я – було таке дивне відчуття легкості, ніби я стала частиною тої травневої спеки і разом з вітром шелестіла каштановим листям на проспекті Свободи… Годувала голубів з рук, їла яблука так, що сік стікав по зап’ясткам – так, як я люблю, мружилась сонцю…
Потім випадково потрапила в книгарню на Коперніка де скориставшись знижками від «Фоліо» купила 8 книжок за смішною ціною – всі книги продавали по 2(!!!) гривні, тож тепер маю що читати в дорозі на найближчі поїздки…
Ще маю одну таку звичку-гру: загадую якусь банальну річ, але з конкретними характеристиками і ходжу по магазинах у її пошуках… От нині, щоправда, було направді весело – задумала дещо просте, а от знайти – не вдалось, попри те, що помучила не одного продавця… Нічого, ще знайду)))
Потім трошки помордувала себе роботою, але навіть отримала від того задоволення – надолужила брак спілкування)))
А от зараз дописую то всьо і ще раз визнаю, що день видався гарним, навіть не зважаючи на те, що на вечір погода вирішила змінити амплуа. Сиджу за ноутом, тішусь тапцями кольору передгрозового неба і визнаю, що вони – теж часточка сьогоднішнього щастя – такі м’якенькі і пухнасті – саме те, що потрібно після цілого дня на підборах)))мммуррр, одним словом)))
Отже щастя – це так просто, головне знайти щось позитивне у негативі))) навіть сам пошук стає грою, тож буду бавитись))) А що ще робити?
Починаю хотіти додому… Надіюсь, що завтра поїду, адже нині я вже свій квиточок, як то кажуть, провтикала… Але вже за день засумую за Львовом - за торохтінням трамваїв, Роджером, кавою на підвіконні, гарячою бруківкою, скрипкою біля Боїмів і повидловим полуднем – сяду в потяг і повернусь. А що, як місто скучилось за мною???
І цеж теж щастя, коли за тобою сумують)))
|
|
