Адреса http://litopys.org.ua/deflise/flise01.htm
Дуже цікава книга.
Етнографічні описи селян Київської губернії, переважно тих, які належать до Державних маєтностей, з історичними відомостями про традиції, пам’ятки й старожитності краю, з їхніми малюнками.
Складені доктором медицини Де ля Флізом, медико-хирургом Імператорської Московської медико-хірургічної академії, членом Імператорського академічного медичного Віленського та Київського товариств, дійсним членом комісії при Імператорському університеті Св. Володимира та ін., старшим лікарем Київських державних маєтностей, надвірним радником.
1854
[Д. П. Де ля Фліз. Альбоми. — К., 1996. — Том. 1.]
Оповідь про Вишгород
Вишгород був колись містечком, знаменитим своїми святими Борисом і Глібом 155. Сьогодні це село, розміщене на 17 верст вище Києва 156 на високій горі, підніжжя якої омивається Дніпром. Воно засноване у V ст. Хоривом, наймолодшим братом Кия, засновника Києва у цей же період, від імені якого й пішла назва міста. Спершу містечко називалось Хоривиця 157.
У 949 р. велика княгиня Ольга стала дружиною київського князя Ігоря 158, який, одержавши це місце в посаг за Ольгою 159, збудував для неї замок, названий Ольжиним городом 160 або замком*, пізніше у зв’язку з його розташуванням вище Києва на березі Дніпра назвали Вишгородом.
Спершу Вишгород належав великим князям київським, де була їх резиденція, у 1072 р. 162, до нашестя татаро-монголів це було укріплене княже місто поблизу Києва.
У 1240 p., в тяжкий для всієї Русі період 163, його було пограбовано, зруйновано і, нарешті, спустошено татарами, тепер на місці знаменитого й квітучого містечка Вишгорода знаходиться невелике й бідне село під такою самою назвою 164.
У 989 р. великий київський князь, святий Володимир, перший святий під цим ім’ям, збудував у Вишгороді першу християнську церкву 165, де було покладено тіла його синів, святих мучеників Бориса і Гліба, вбитих їх братом-варваром, першого вбили на річці Альті 166, а другого на Смядині**. 167
Після того як церква згоріла 168 у 1030 p., великий князь Ярослав Володимирович, збудував дерев’яну церкву 169, куди було перенесено і покладено в одну домовину мощі Бориса і Гліба, які не постраждали від пожежі. Після зруйнування і цієї церкви 170 великий князь Ізяслав Ярославич збудував третю у 1070 р. 171, залишки святих мучеників було перенесено туди, і з цієї нагоди спостерігався ряд чудесних зцілень серед віруючих 172.
У 1075 р. великий князь Святослав Ярославич заклав фундамент кам’яної церкви 173, і після його смерті її будівництво завершив його син Олег, князь чернігівський 174. У 1112 або 1115 р. Володимир Мономах освятив її в перший день травня 175 (минуло ціле століття відтоді, як вона почала будуватись) і вдруге 176 реліквії святих Бориса і Гліба було перенесено з дерев’яної церкви до кам’яної. У 1240 р. у часи нищівної навали монголо-татарських варварів церква ця була пограбована й геть зруйнована, як і жіночий монастир, що знаходився у Вишгороді*** 177, звідки Андрій Боголюбський 178 вивіз у Володимир образ Божої Матері, привезеної до Києва із Константинополя купцем Пірожеско 179. Тепер вона знаходиться у Москві, й називається Володимирська Богоматір 180.
* Кроків за 150 від церкви є висока рівнина, яку нині називають Замковищем. Ймовірно, що саме там знаходилась резиденція княгині Ольги 161.
** Альта знаходиться у Переяславському повіті Полтавської губернії, а Смядин — у Смоленській губернії.
*** Місцезнаходження та назва цього монастиря невідомі. Поблизу церкви у місці, що називається Ніковщина, а тепер знаходиться цвинтар, під час копання ям для поховання знайдено багато великих каменів, які вказують, що монастир знаходився тут.
Монастир Спаса , що знаходився на північ неподалік Вишгорода 181 було також повністю зруйновано. І донині виділяється місце, де він знаходився, воно називається Спашина 182. Пізніше монастир відновлено неподалік між горами, як і сьогодні, він називається Межигірським 183, там знаходиться фаянсова фабрика 184. У часи литовського, а потім польського правління 185 у Вишгороді збудовано дерев’яну церкву на місці кам’яної 186, але у 1662 р. поляки й татари, воюючи, зруйнували церкву під час переправи через Дніпро нижче Вишгорода 187, використавши ліс і дошки, а також іконостас для будівництва мосту. При цьому образ Богоматері із цієї церкви, після того як послужив для переправи, татари викинули у річку. Хвилі віднесли його до Києва на Поділ, там його виловили і передали у Братський монастир 188, де він зберігається і донині, де йому поклоняються віруючі. У цій церкві у Вишгороді був ще образ Христа-Спасителя, татарин дуже поглумився над ним та вчинив кощунство, пробивши списом дірку у бороді. Ще й тепер можна бачити цей слід, що має вигляд рани на живому тілі із запеченою кров’ю. Цей образ 189 зберігається у цій же церкві, його дуже шанують віруючі.
Близько 1769 р. 190. київський полковник Костянтин Дмитрович Мокієвський 191 на місці церкви, сплюндрованої поляками і татарами, спорудив нову дерев’яну 192 церкву, присвячену Борису і Глібу. Пізніше, коли церква почала руйнуватись, вишгородський священик Василь Лук’янович збудував нову трибанну церкву, у 1744 р. на місці кам’яної 193, зруйнованої Батиєм, присвячену тим же святим, її фундамент цілий і донині, та центральна баня церкви похилилась на північ, незважаючи на внутрішні підпірки, як через те, що будівля зведена на підвищенні, так і через те, що грунт не щільний.
Біля церкви в п’яти аршинах од вівтаря слід згадати колодязь, який існує з незапам’ятних часів. Колись тут був тайник або церковний погріб, він має 12 аршинів глибиною, його вода чиста, здорова, холодна, легка. У першу неділю кожного місяця відбувається хресний хід, бо вода ця робить чудеса, її використовують лише для пиття і приготування їжі. Багато хто з віруючих окроплюється нею і бере з собою на згадку про своє поклоніння.
З Батиєвих часів нічого не відомо про місцезнаходження мощів Бориса і Гліба. їх, очевидно, заховали десь під церквою або біля неї, де вони знаходяться і тепер. Навіть зараз ці мощі свідчать про свою присутність у цих місцях силою благодаті, яка сходить на тих, хто приходить у храм з ревною вірою. Щороку 24 липня у Вишгород звідусіль сходяться натовпи прочан, щоб вшанувати цих святих. Одному Богу відомо, коли і як будуть віднайдені ці безцінні, дорогі для віруючих реліквії.
У цій церкві є рукописне Євангеліє 194, написане дяком Жуком у 1699 p., подароване київським полковником Мокієвським. Воно переписане чітко й вірно на гарному віленському папері; можна подумати, що воно надруковане. Варто відзначити вірші, написані золотими літерами на одній з перших сторінок, з його гербом: "Нікому не дозволено мати їх, ні привласнити те, що подаровано церкві, повинно зберігатися. Бог дасть спокій і мир усім боголюбним, і пану Костянтину Мокієвському за цей дар, як і його друзям, здоров’я на багато років. Нехай ті, що цього варті, довго живуть на цій землі та стануть щасливими на небі зі святими. 1699р." На перших аркушах внизу кожної сторінки вміщено дві строфи віршів: "В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа, амінь. Благородний у слові мужній пан Костянтин, в серці благочесний, превозлюблений син його Царської Величності, знатний благочестивий у своєму серці, улюблений син його Імператорської Величності, дуже знатний ватажок знаменитих запорозьких вояків, київський полковник, могутній Мокієвський, щедрий благодійник, з любов’ю над усе шануючий святих мучеників, люблячи всім серцем Бога, наказав переписати цю книгу своїм коштом для святої церкви, спорудженої у Вишгороді на честь святих Бориса і Гліба, щоб слово Боже все більш примножувалось у цьому храмі".
Герб Київського полковника Костянтина Мокієвського... [мал. на с.109 (факсимільна частина)].
Переклад віршів під гербом Костянтина Мокієвського: "Нехай мужність Костянтина буде записана золотими літерами, а дні його життя вкриті славою і спокійні. Збережи, Свята Діво, здоров’я пана Мокієвського, охорони все, чим він володіє, твоїм святим ключем, знищи ворогів його мечем, він завжди молитиметься до Тебе зі сльозами перед Хрестом, як і його улюблені учні. Нехай Хрест всюди береже його в битвах і нехай мужній Костянтин завжди перемагає святим хрестом своїх ворогів [...]."
Два стародавніх написи під образами у церкві в селі Лютіж Київського повіту.
Напис на іконі Спасителя: "Раб Божий Себастьян, в чину інока наречений ім’ям Сільвестра Андрієвича, київський бургомістр, преставився 1621 року і похований у святій церкві Межигірського монастиря, присвяченій Святому Спасителю, нашому Господу Богу Ісусу-Христу. Ця ікона з зображенням розп’яття Христа дана, щоб на тіло покійного бути покладеною. Вона виконана коштом і благочестям його зятя Кирила Пінчука і його дружини Васси, щоб завдяки їх молитвам і старанням Господь відпустив йому гріхи і він увійшов у Царство Небесне."
Напис на іконі Богоматері: "Цей образ Спасителя, виконаний на дереві, надав благочестивий міщанин богом хранимого міста Києва до храму Преображення Господа Бога Спаса нашего Ісуса-Христа у Межигірському монастирі за держави ігумена отця Воментарія до ухвали Господу Богу та на прикрашення храму і на довічну пам’ять та відпущення гріхів."
Напис, зроблений у книзі "Акафісти": "Слава, честь, глибока пошана та вдячність Богу єдиному у неподільній і незбагненній Трійці, Отцю й Святому Духу, прославимо давшего цю книгу, яка називається "Акафісти", з іншими захисними молитвами, почавши робити й здійснювати за добродійного царювання найсвятішого й самодержавнішого Великого Государя Царя й Великого князя Петра Олексійовича Великої, й Малої, й Білої Росії самодержця, вперше літо від поразки короля шведського при доброчинному царевічеві й Великому князі Олексії Петровичі. За щасливого регментарства дружини його милості вельможного пана Іоана Скоропадського, його царської найсвітлішої величності гетьмана обох боків Дніпра, в перше літо архімандрії пана отця Іларіона архімандрита Печерського у святій великій чудодійній Києво-Печерській лаврі у 1704 році."
|
|
