Якось бувши в відпустці у своєму рідному місті Львові, прогулючись містом серед середньовічних кам’яних споруд, стародавніх храмів, таємничих вуличок.... Я, львів’янин, зрозумів як я раніше не помічав краси рідного міста, адже щодня кудась поспішав, не мав часу роздивлятися навколо. Інша річ - коли я приїхав туристом.
Моє місто може пишатися своїм “відважним та величавим символом” - левом. Такою символікою у назві можуть похвалитися лише три міста у світі - Ліон у Франції та азіатське місто - держава Сінгапур. Є багато версій щодо назви Львова, та найцікавішу висунув відомий письменник, краєзнавець та популяризатор історії нашого міста Петро Радковець. Він розповів про те, що усі кам’яні леви - це уособлення львів’ян, які свого часу зробили щось особливе для міста. Тобто кожен лев має людський праобраз.
Цікавими легендами овіяні звичайні житлові будинки та вулиці. Так, наприклад, дворик на вулиці Ю. Дрогобича, 8. На думку істориків, саме такі простенькі затишні дворики є відлунням справжнього життя міста. Тут висів останній у Львові газовий ліхтар, зберігся будинок, в якому в XIX ст. знаходилася кузня. А ще цей дворик відомий серед літніх людей тим, що у розташованому тут будинку ніколи не вагітніють жінки, не народжуються діти. Його колишній мешканець, який нещодавно відсвяткував свій 94 рік народження, розповів про те, що одного разу до кузні прийшла відьма. До неї звернулася подружня пара. Вони категорично не хотіли мати дітей, тому просили позбавити вагітну дружину дитини, що невдовзі мала народитися. Відьма погодилася, але за умови, що прокляне цей будинок, і жодна жінка тут не завагітніє. За свідченням колишніх та теперішніх мешканців, це прокляття дотепер не втратило своєї сили.
Ще більше холоне кров у жилах, коли чуєш історію вілли “Півонія”, що на Погулянці. Тут наприкінці позаминулого століття мешкала жінка на ім’я Сара. Жила надзвичайно довго, не старіла та не марніла за рахунок життя та молодості закоханих у неї чоловіків. Починаючи стосунки з нею, юнак втрачав життєві сили, хворів на невідомі хвороби та танув на очах. Невдовзі він помирав, а його кохана молодшала та свіжішала, підшукуючи нового “кандидата”. Та нарешті знайшовся чоловік, який розпізнав її підступні чари, й чаклунка втратила силу і померла. Але, мабуть, її душа, обтяжена страшними гріхами, не змогла заспокоїтися, тому поповнила гурт численних львівських привидів.
А їх у Львові, справді, не бракує. Цікаво, що серед них не лише звичайні городяни, душі яких блукають з тих чи інших причин, а й визначні особистості, сліди яких ніколи не зітруться з історичного фону. Кажуть, що у Будинку книги ім. І. Федорова “хтось кидається книгами”. Тобто вони самі собою летять під ноги відвідувачам. І, як зауважують, обов’язково церковні. Відкриваються вони лише на сторінках, де є текст поховальної Літургії. Ні в кого не виникає сумніву, що сам Іван Федоров просить поховати його, адже останки його тіла до сьогодні зберігаються як реліквія у будинку. Кажуть, що мер Москви В.Лужков вимагає від львів’ян поховати останки першодрукаря, а в разі невиконання вимоги обіцяв приїхати та зробити це самостійно.
“Новенькою” у світі львівських привидів можна вважати Чорну Даму, що з’являється на розі вулиць Руської та І.Федорова у підземній кав’ярні, яка відкрилася два місяці тому. До цього часу тут були звичайні занехаяні підвали. Атмосфера тепер цілком сприяє появі привида - стіни обкладені середньовічним камінням, замість електричного світла - свічки, все нагадує Львів декілька століть тому.
Легенда розповідає, що у далекі часи, коли у Львові ще не пили кави, у цьому будинку жила родина, яка мала дивовижно гарну доньку, яка була дуже перебірлива та вимоглива, й через це відмовляла усім нареченим. Та один з них зробив для дівчини чудовий напій із надзвичайним ароматом. Це була кава. Таким чином юнак завоював прекрасну львів’янку, вона віддала йому серце та душу. Тепер, коли у підземеллі будинку з’явився кавовий аромат, багато львів’ян стверджують, що бачили тут привид жінки у чорному. Нещодавно тут пив каву львівський художник. Він побачив привида та намалював його.
“Досить часто, деколи навіть по кілька разів на день, з невідомих причин у нас вимикається світло. Ніхто з електриків не зміг пояснити причини. Саме у цей час в проході приміщення відвідувачі та обслуговуючий персонал бачать тінь чорної жінки у капелюсі”, - розповів мені мій друг директор закладу Степан Палій.
Далеко не кожна людина повірить у всі ці розповіді. Можливо, навіть ті, хто бачив все на власні очі, не повністю впевнені - дійсність це чи легенда.
“Я вірю, нас оточують таємниці, що мають матеріальне втілення. Саме вони прикрашають наше буденне життя, надихають на творчість та мрії”, ось на такій ноті в мене народився вірш який я пропоную на розгляд клубу:
В старім саду серед нічної мли
Дві постаті непевнії пройшли.
В них зір погас, уста у них змарніли,
I ледве чутно голоси бриніли.
В старім саду, в зимову ніч сумну
Два привиди будили давнину.
- Ти згадуєш, як ми колись любились?
- Навіщо вам ті згадки знадобились?
- Чи бачиш ти й тепер мене вві сні?
Чи рвешся серцем ти до мене? - Ні.
- Як ми колись удвох жили щасливо,
Зливаючи серця й вуста! - Можливо.
- Де синь небес, де сяєво надій?
- Надії ті почезли в тьмі густій.
Отак ішли вони у ніч зимову,
I тільки місяць чув чудну розмову.
|
|
