Прилетіла весна і проміння пряде на балконі,
де старенька застигла, неначе зрослася зі склом,
все вдивляється в даль і хустинку затисла в долоні,
а думки, як птахи, повертають у рідне село.
Там у неї в саду розцвітає замріяна вишня,
а трава у дворі атакує самотній поріг...
Це уперше вона зустрічати лелеку не вийшла,
бо вже сила життя не тримає натомлених ніг.
Ні на що не грішить - добрі діти і чемні онуки -
гідний спадок лишає вона після себе Землі,
та не вміє тримати без діла натруджені руки
і невидимі крихти усе витирає на склі.
Поривається вдень стіни кахельні в кухні протерти,
скатертину розправити, порох змести на столі...
Молить Бога вночі, щоби тільки зимою не вмерти,
бо могилу копати так тяжко у мерзлій землі...
Надзвичайно зворушливо, Любаша... Тільки ти так вмієш. Брехати не буду, це найталановитіша присвята матері що бачив на сайті до цих пір. А я такого навіть писати не берусь - толково в мужика не вийде, а як не небудь не хочу.