Володимир Ухач

Куди ви прийшли?

Куди  ви  прийшли.  І  хто  ви  такі?
Щоб  ноги  втирати  в  священний  мій  стяг.
Двоголові  орли.  Тупі  рагулі.
Вам  слово  Свобода  не  снилось  і  в  снах.

Куди  ви  прийшли!  Навіщо  ви  тут?  
Щоб  гнити  на  нашій  геройскій  землі?
Як  ворон  клюватиме  ваш  гнилий  труп  
Душа  догорає  в  пекельній  смолі.

Та  що  я  кажу,  яка  в  вас  душа
Немає  душі  у  невільних  рабів.
Давно  вже  продали  її  не  спіша
За  30  не  срібних  кремлівських  рублів.

То  ж  хто  ви  такі?  Куди  ви  прийшли?
Та  звідси  дороги  немає  уже  
Ви  вмерли  задовго  до  цієї  війни  
За  вами  ніхто  не  заплаче.  Туше.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=951240
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.06.2022

Сон чи роздуми?

Я  не  був  на  похоронах  Стуса
Просто  тому,  що  тоді  ще  не  народився.
Я  не  був  на  похоронах  Чорновола,
Тому  що  був  лише  дитиною.
Я  по  тій  чи  іншій  причині  
не  був  на  похоронах  сотень  патріотів,
що  свідомо  поклали  своє  життя  
для  того,  аби  ми  жили…
З  кожним  із  них  помирала  частинка  свободи,
Частика  нестихаємої  борні.
Я  там  не  був…
Та  зараз,  мене,  взявши  попід  руки,  аби  не  сіпався
Ведуть  довгою  траурною  алеєю
На  похорони  моєї  країни,
Алея  всипана  пелюстками  червоних  маків
По  якій    мов  змія  повзе  черга  плакальників
Йде  кволо,  переминаючись  з  ноги  на  ногу,
Спотикаючись  та  натрапляючи  одне  на  одного
Шукаючи  щось  у  пустоті  незрячими  очима,
Плямкаючи  безязикими  ротами…
Вони  ведуть  мене…
Ведуть  попід  руки,  аби  не  сіпався
Та  я  чомусь  бачу…  чомусь  чую,  чомусь  можу  кричати
Я  шарпаюсь,  вириваюсь,  розмахую  руками…
Юрба  стискається  навколо  мене
Вдихаючи  моє  повітря
Створює  навколо  вакуум,  від  якого
Страшенно  крутиться  у  голові.
Я  не  хочу  йти…
Та  вони  ведуть  мене  на  останні  похорони.
На  похорони  моєї  країни.
Це  переслідує…
Це  лякає…
Та  водночас,  заставляє  боротися.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=859843
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 31.12.2019

Вона - моє місто

Крізь  оману  дерев’яної  рами
Він  тихо  вдивляється  у  вогні  великого  міста,
Міста,  що  розділяє  його  смуток  місцями,
Радуючи,  мов  нова  книжка  євангеліста.

Чому?
Смішне  запитання!  Чому  я  не  з  нею,
Для  себе  будучи  палачем  і  суддею
Запитую  і  караю  свою  зневіру
Чому?
Чому  я  втратив  віру.

Віру  у  наше  майбутнє,
Самобутнє,  
Не  таке  як  у  всіх!
Зі  своєю  культурою  поміж  твердими  мурами
В  котрі  не  проникатиме  гріх.

Місто  не  подарує  стільки  щастя,
Скільки  дарувала  вона
Місто  зникне  у  темряві,  коли  погаснуть  останні  вогні
Вона  ж  не  згасла!
Чомусь  у  серці  б’ється  її  струна
Хоч  я  поховав  її  почуття  у  цинковій  труні.

Напевне  вона  і  є  моє  місто
Збудоване  посеред  пустелі  зради
Холодний  підвіконник  гукає  присісти
Щоб  у  темряві  ночі  шукати  розради.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=831001
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 29.03.2019

І впадуть мури…

Закрили  очі!
І  бачити  не  хочете  навколо.
Вам  так  простіше
Як  уроборос  зімкне  вщент  смертельне  коло.

Затисли  вуха!
Схилили  голови  покірно  до  коліна.
Вас  час  не  слухав,
Рахує  дні  коли  прийде  остання  зміна.

Зашили  рота!
Щоби  не  виникло  бажання  говорити…
Чекайте  квоти,
І  розпорядження  про  те,  як  дальше  жити.

Вас  так  навчили!
Інакшим  шляхом  не  веліли  йти  вельможі.
Верховні  сили
Плюють  в  рабів  з-за  кам’яної  огорожі.

А  ви  і  далі
Німі,  глухі  й  сліпі,  немов  каліки
Діти  печалі.
В  вас  замість  сліз  уже  давно  багряні  ріки.

Вас  так  навчили.
В  покорі  жити  і  у  решті-решт  померти.
Та  ви  й  не  жили.
Тож  без  вагань  чекайте  зразу  часу  смерті.

Можливо  діти,
Що  народились  зі  свобідною  душею
Зможуть  прозріти
І  вже  тоді  вони  самі  будуть  суддею.

Розплющать  очі,
Відкриють  вуха,  з  уст  зірвуть  замшілі  пута
Побачать  сонце
І  підіймаючись  погнуть  сталеві  прути!

І  впадуть  мури.
Тоді  воскресне  дух,  що  тіло  рве  до  бою.
Кінець  тортурам.
Нова  епоха.  Новий  день.  Нові  герої!

І  впадуть  мури...
04.03.2019р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=827774
рубрика: Поезія, Патріотичні вірші
дата поступления 04.03.2019

Моя війна – три патрони

У  голові  засіла  думка  людей,  котру  я  спонтанно  почув:  «Війну  не  виграти,  якщо  у  тебе  тільки  три  патрони».  Глибока  філософія  сірої  буденності,  тих,  кому  наплювати,  де  жити,  як  жити  і,  взагалі,  буде  Україна  чи  не  буде.  Їх  війна  закінчилася  ще  тоді,  коли  просвистіли  перші  кулі,  і  поодинокі  каплі  крові  впали  на  холодну  бруківку.  Вона  і  не  починалася  для  них,  бо  в  їхньому  розумінні  уже  давно  нема  за  що  воювати,  а  скоріш  за  все  ніколи  й  не  було.  Їх  війна  триває  лише  в  їх  гаманцях.  Три  патрони  –  це  достатньо,  щоб  тримати  оборону  і  показати  свою  стійку  позицію.  І  я  відповім  чому!  Перш  за  все  потрібно  визначити,  що  для  вас    війна.  Для  мене  це  те,  що  відбувається  кожен  день,  і  не  тільки  на  сході  України,  бо  там  я  ніколи  не  був  за  час  бойових  дій,  для  мене  вона  відбувається  по  всій  території,  бо  цей  конфлікт  є  таким,  що  зачіпає  всі  сфери  діяльності,  а  не  лише  захист  кордонів  чи  територіальної  цілісності.  Ця  війна,  можна  сказати,  йде  на  всіх  фронтах,  а  однією  з  найважливіших  її  складових  є  інформаційна  війна,  бо  хто  вміло  володіє  та  оперує  інформацією,  той,  як  відомо,  володіє  світом.  Не  потрібно  зводити  все  до  такого  далекого  чи  близького  східного  фронту,  бо  він  всюди.  Війна  завжди  поруч.  І  саме  три  патрони  кожного  із  нас  –  це  наша  міцна  стіна  оборони,  непохитна  стійкість.  Я  хочу  розповісти  вам  про  свої  три  патрони.
Перший  з  них  –  це  Дух.  «Дух,  що  тіло  рве  до  бою…»,  -  пам’ятаєте  ці  рядки?  Саме  в  непохитності  та  твердості  духу  я  вбачаю  першу  складову  нашої  оборони,  бо  сильний  духом  –  сильний  і  тілом,  стійкий  до  впливу  чинників,  холодний  та  розсудливий.  Дух  нашої  нації.  Він  у  кожному  з  нас,  він  живить  та  напуває,  не  дає  відступити  від  принципів  та  ідей.
Другий  з  них  –  це  Воля.  Воля  до  перемоги,  до  кращого  життя.  Міцна  опора,  що  не  дає  похилити  голову  та  опустити  руки,  тоді,  коли  в  тебе  уже  ніхто  не  вірить.  Наша  воля  –  це  щит  у  національній  боротьбі.  Вільно  мислити  та  вільно  дихати  –  ось  зброя,  що  не  дає  ворогам  на  всіх  фронтах  скорити  наш  дух.
Третім  моїм  патроном  є  –  Слово.  Так,  саме  воно,  гаряче,  мов  вогонь,  українське  слово,  що  є  зброєю  в  умілих  руках.  Воно  може  ранити  та  вбити.  Руйнує  стіни  та  проривається  гучною  луною  крізь  епохи.  Слово  вічне.  Воно  передається  з  молоком  матері.  Саме  це  слово,  що  було  здобуте  в  одвічних  боях  нашого  духу  за  волю.  Воно  є  незмінною  складовою  в  нападі  та  захисті  під  час  якраз  інформаційної  війни,  що  точиться  поруч  із  кожним  з  нас.  І  вміле  володіння  словом  -    це  великий  крок  до  перемоги.
Саме  ці  три  мої  патрони  є  повсякденними  супутниками  у  боротьбі  за  Україну.  Незалежну,  сильну,  могутню.  Взявши  їх  на  озброєння,  нас  чекатиме  перемога  на  всіх  фронтах.  Перемога  Волі,  Духу  та  Слова,  а  значить  і  перемога  національних  інтересів  та  України.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=825190
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 12.02.2019

Я дякую не всім

Я  дякую  не  всім,
Бо  дякувати  всім  -  для  мене  особиста  зрада.
В  країні  де  війна,  моя  подяка  це  моя  блокада
Від  тих,  котрі  руйнують  рідний  дім.

Я  дякую  Батькам!
За  те  ким  став!  За  світ  дитинства  і  батьківську  хату.
За  вашу  душу,  що  дарували  нам  із  братом.
Ми  ж  віддамо  її  своїм  синам.

Я  дякую  за  день.
За  тих  людей,  котрі  пліч-о-пліч  біля  мене.
Куди  б  дорога  не  вела  вона  додому  верне,
у  миті  маминих  пісень.

Я  дякую  солдатам.
За  небо  вільне  від  страшного  огнева  гармати
За  тиху  ніч,  за  сон,  що  не  тривожать  автоматом.
Ми  можем  спати.

Та  все  ж  я  дякую  не  всім.
Бо  дякувати  всім  -  для  мене  особиста  зрада.
Подяки  не  чекайте  вожді  кривавого  параду!
Повернемо  наш  край!
Наш  рід!  
Наш  дім!

Володимир  Ухач
11.01.2019р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=820966
рубрика: Поезія, Патріотичні вірші
дата поступления 11.01.2019

Колядує Україна

Колядує  Україна,
Аж  від  заходу  до  сходу,
Бо  свята  сьогодні  днина
Для  вкраїнського  народу.
Так  із  першою  зорею
Народилося  дитятко
Що  принесе  вам  в  оселю
Миру,  злагоди,  достатку!
Захисту  для  України
Від  ворожої  ватаги
Тим,  хто  ж  прихилив  коліна
До  борні  вставать  наснаги.
Щедро  щоб  земля  родила
І  ліси  росли  могутні
А  людей  незрима  сила
У  нове  ішла  майбутнє
Хай  вам  мріється  й  живеться
На  столі  всього  хватає.
З  Україною  у  серці.
Христос  ся  Рождає.

Товариство,  хлопці  з  передової  зачитали  це  віншування  на  відео,  воно  за  посиланням.  Також  очікую  вас  на  своїй  сторінці  у  ФБ  в  друзях,  там  багато  цікавого,  можемо  подискутувати.  Та  на  нашому  каналі  на  ютубі,  де  ви  знайдете  різного  роду  ролики,  вірші,  історію  гумор.  Чекаємо,  раді  всім!


[url=""]https://www.facebook.com/vova.uhach/videos/vb.100009190354615/2163400743976250/?type=3[/url]

[url=""]https://www.youtube.com/channel/UCVCFVFYsthBQmPxpBLD_aXQ?view_as=subscriber[/url]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=820492
рубрика: Поезія, Патріотичні вірші
дата поступления 07.01.2019

Вороння

В  холоднім  зимовім  світанку  летить  вороння,
Малюють  примарні  картини  розгорнуті  крила,
Ганяючи  вітру  потоки,  небесні  вітрила
Ховають  у  хмарах  тумани  прийдешнього  дня.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=816550
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 06.12.2018

Лавочка

(В  сльзах  іронії)

Лавочка…  Яке  ж  просте  слово,  на  скільки  в  житті  стається  саме  через  неї,  як  же  не  звернути  на  це  увагу.  Перші  знайомства  відбуваються  на  лавочках,  перші  дорослі  туси  відбуваються  на  лавочках,  перший  півас,  перший  поцілунок  і  навіть  перший  секс.  Всіх  їх  єднає  лавочка,  вона  створює  та  руйнує  долі,  на  ній  ми  кріпнемо  та  старіємо.  А  для  когось  лавочка  -  це  дім.  Тож  зменшувати  роль  її  у  суспільстві  не  вийде.  Лавочка  була,  є  і  буде.  А  поруч  з  нею,  вічний  супутник  її  життя  та  вічний  споглядач  містерій,  що  творяться  на  ній  –  смітничок.  Вони  нерозлучні,  вони  –  інь  та  янь  у  свому  маленькому  мікрокосмосі.  Юність  проходить  на  лавочці,  а  у  деяких  випадках  і  у  обіймах  смітника.  Тай  старість  також.  Коли  кістками  ти  уже  відчуваєш,  що  ось  вона  старість.  Тебе  якимось  таємничим  лассо  починає  тягнути  до  лавочки,  годувати  голубів,  лузати  насіння,  роздумувати  про  соціальний  прошарок  молоді…  Це  стає  тим  єдиним  світлим  промінчиком  у  темних  буднях  пенсії.  І  знову  всіх  рятує  –  лавочка.  Вона  групує  та  перегруповує,  створює  та  руйнує  атмосфери  почуттів.  На  такій  лавочці  не  шкода  зустріти  і  свою  кончину.    У  віці,  коли  стратегія  та  планування  це  лише  якісь  відголоски  минулого,  а  світло  наступного  дня  покаже  житя,  лавочка  стає  тим  єдиним  розрадником  та  порадником,  котрий  ніколи  не  відвернеться  та  не  покине  на  самоті,  не  обмане  та  завжди  вислухає.  Любіть,  шануйте  та  множте  лавочки  і  смітнички  і  пам’ятайте,  що  поруч  з  ними  вам  ще  зустрічати  старість.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=816534
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 06.12.2018

Багаж червоних спадків (до 85-тих роковин голодомору)

Барви.
Золоті  барви,
змінились  мороком  осінніх  чорноземів.
І  кольори  веселок  злились  в  чорні  фарби.
Червоні  пси!
Терор  скривавлених  тотемів.

Голод.
Ще  б  день  до  завтра.
Та  завтра  може  вже  ніколи  не  настане.
І  пом'яне  останній  день  "остання  ватра".
В  пустих  зіницях  тихо  полум'я  розтане.

Жмені.  
Порожні  жмені.
Вже  не  триматимуть  суху  скорину  хліба.
Крізь  сльзи  в  небо  линуть  молитви  стражденні.
Ще  ніби  й  парубка,  а  вже  неначе  й  діда.

Пам'ять.
Все  що  лишилось.
І  закарбовано  в  тілах  живих  нащадків.
Не  витерлось.
Не  згладилось.
Не  змилось.
Цей  шрам  нагадує  -  багаж  червоних  спадків.

24.11.2018р.
"Багаж  червоних  спадків"

Володимир  Ухач

Забути  не  маємо  права.є

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=815033
рубрика: Поезія, Патріотичні вірші
дата поступления 24.11.2018

АТЕНТАТ

Пора  здійснити  національний  атентат!

Одним  з  дієвих  методів  боротьби,  що  використовували  УВО  та  ОУН  є  –  атентат.  Вони  являли  собою  знищення  чиновників  та  просто  людей,  котрі  причетні  до  вчинення  антиукраїнських  дій,  та  проявляли  чи  пропагували  лояльне  ставлення  до  окупаційної  влади.
Крізь  призму  часу,  глянувши  на  ситуацію,  що  склалася  в  сучасному  просторі,  варто  поставити  перед  собою  складне  питання:  «Чи  не  пора  здійснити  національний  атентат?
Олянувшись  навкруги,  з  розплющеними  очима  ми  побачимо  анексований  Крим,  чотири  роки  війни  на  сході  України,  відкриті  виступи  та  антиукраїнські  агітації,  пропаганду  «русского  міра».  У  всього  цього  одна  причина:  безхребетність  та  заангажованість  влади,  що  вже  давно  танцює  «чічьотку»  під  балалайку  Кремля.  Вони  відкинули  наші  національні  інтереси  далеко  в  минули,  подаючи  на  блюдечку  образ  українського  націоналіста,  опираючись  на  свіжі  історичні  нариси,  як  фашиста  та  безпардонного  месника,  що  нехтує  всіма  моральними  принципами.
Здається,  що  досить  уже  керуватись  гаслом:  «Ударили  в  праву  щоку,  підстав  ліву».  Такий  підхід  до  ситуації  лише  послаблює  українські  позиції  та  ховає  дух  одвічної  стихії  до  широких  кишень  можновладців.  Кожного  дня  ми  бачимо  все  нові  смерті  на  фронті.  Та  кожного  дня  чуємо  стандартне  «немає  наказу».  А  накази,  нікому  не  секрет,  це  та  ж  сама  «водка  і  сільодка  під  три  струни  балалайки».
Коли  під  кордоном  гуртуються  грозові  хмари…
Коли  смерть  забирає  найкращих…
Коли  обіцянки  та  реформи  вже  наповнили  по  вінця  діжку  терпіння.
Можливо,  пора  здійснити  національний  атентат?
Око  за  око,  панове.  Тільки  такий  підхід  відкриє  вихід  із  ситуації,  що  склалася  на  наших  теренах,  бо  мовчати  та  тихо  опускати  голову  –  це  стратегія  слабких.  Плакати  за  втраченим  та  не  здобутим  –  це  стратегія  слабких.
Діяти  та  перемагати  –  це  підхід  переможців.  Вчити  та  пропагувати  –  це  мета  переможців.  Славному  народові  славного  минулого  –  славне  майбутнє.

 

[youtube]https://youtu.be/MVwRYQPgpDQ[/youtube]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=811221
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 24.10.2018

Молитва нескореного

 
І  коли  душа  твоя  наповнена  праведним  гнівом  золотого  лева,  а  в  серці  дзвінко  лунає  пісня  солов’я,  не  прихили  ж  своє  коліно  перед  ворогом  чи  загарбником.  А  якщо  ж  зробиш  це,  то  тільки  для  того,  щоб  вижити,  і  у  непогрішному  стрибку  розправити  свої  соколині  крила,  злетівши  високо  над  головами  противників.  Даруючи  свободу  собі  і  своєму  народові,  будь  гордим  прикладом  для  послідовників  своїх  та  грізним  ненависником  ворогам  своїм.  Завжди  іди  до  кінця  у  вчинках  та  перемагай,  бо  перемога  жевріє  у  серці  одвічним  вогнем  славетних  предків.  Тоді  ти  будеш  вільний  у  помислах  та  діях  своїх.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=809911
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 14.10.2018

Громадянин Землі

Нeбо  сьогодні  кольору  холодної  блакиті,  морознe,  та  водночас  привітнe,  дe-нe-дe  його  клаптями  закривали  своїм  бархатним  покровом  купчасті  хмари,  навдивовижу  собі,  здавалося,  що  вони  висічeні  із  білого  мармуру.  Такі  холодні  на  дотик  і  такі  ж  важкі,  як  монолітні  глиби,  що  застигли  на  місці  в  нeвагомому  польоті.  Здавалося  ось-ось  вони  могутнім  камeнeпадом  рухнуть  на  зeмлю,  знищивши  нічого  нe  підозрюючих  мeтушливих  людeй.    А  що  ж  ховає  за  собою  горизонт  дeсь  вдаличині  поза  цими  хмарами？
Хто  ж  я  між  цих  хмар？  Громадянин  якої  країни？  Особа  з  національністями  і  бeз  національності？  В  моіх  руках  195  паспортів.  195  нeзнайомих  постатeй  з  одним  обличчям？  Куди  ж  сьогодні  закинe  мeнe  світ  у  пошуках  сeбe？  І  всe  ж  таки,  хто  Я？  Цю  загадку  мeні  щe  прийдeться  розгадати？  Для  цього  у  мeнe  є  195  ключів  до  таємниці  особистості.  Тільки  уявіть  собі,  ви  кожeн  з  цих  людeй,  та  водночас  ніхто  з  них.  Та  я  прагну  відшукати  сeбe  самого  між  цих  псeвдоімeн  та  псeвдогромадянств.  Дeсь  між  ними  ховається  справжній  я,  можливо  з  сім’єю,  друзями  та  нe  заплямованою  крeдитною  історією.  Моі  пошуки  розпочато,  нeхай  я  витрачу  на  них  всe  своє  зeмнe  життя,  та  я  завeршу  їх,  що  б  нe  стало  мeні  на  заваді  і  хто  б  нe  був  на  моєму  шляху.  Ця  головоломка  мeні  під  силу.  
Та  зараз  думки  мої  зовсім  нe  про  тe,  а  про  нeбо…  воно  зовe  мeнe  до  сeбe,  гукає  зануритись  у  хмари  і  розбитись  об  їх  гранітні  моноліти.  Борт  літака  залeдвe  стримує  політ  душі,  що  виривається  з  тіла  в  своіх  сакральних  поривах.  Здається,  що  тіло  лишe  тонка  оболонка,  пeрeшкода  для  свободи,  важкий  багаж  для  вашоі  душі.  Воно  пристeбнутe  до  душі,  так  само,  як  ви  пристeбнуті  до  сидіння  у  літаку.  
Залізний  птах  продовжує  свій  політ  поміж  мармурових  хмар,  а  поруч  з  його  могутнім  крилом  лeтить  моя  душа.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=808301
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 29.09.2018

Я патріот

Уже  не  модно  бути  просто  патріотом,
Минувся  хайп  у  вишиваних  сорочках,
Знову  у  тренді  -  залишатись  стадним  скотом,
Туга,  печаль  і  спомини  в  журбах.

Уже  змирились  із  війною  попід  двері.
"Русский"  так  "русский"  хай  буде  і  "язик"
На  вечір  "водка"  ну  і  ще  "кривава  мері"
Ну  а  на  шиї  знов  почеплений  ярлик.

Простий  народ!  Простий  народ  нівчім  не  винний
Простий  народ!  Простий  народ  бажає  мир.
Простий  народ!  Поклін  у  ноги  в  хлами  синій.
Простий  народ  піде  в  московський  монастир.

"Русский"  так  "русский".  Згадалось  "ми  же  братья"
Простий  народ  не  бачить  в  цім  біди.
Тай  бути  патріотом  то  не  "по  понятиям",
Коли  зростає  "русский"  як  гриби.

Сьогодні  я  чомусь  зовсім  не  в  трендах.
І  завтра  хайп  зривати  не  буду.
У  мене  не  буде  мільйонів  в  "френдах"
Я  не  репоститиму  "русскую  байду".

Так  я  не  модний.  Я  лишаюсь  патріотом.
І  мій  контент  не  модний  як  завжди.
Бо  в  голові  ще  не  заляпано  болотом.
І  серце  не  болить  ще  від  журби.

Так  я  не  модний.  Не  міняю  свою  шапку
Не  був  ніколи  поміж  трендів  і  чуток.
Простий  народ,  не  мій  контент.  На  цьому  крапку.
Я  патріот.  Це  не  залежить  від  думок.

"Я  патріот"
Володимир  Ухач
26.09.2018р.

Коли  всі  змирилися  зі  становищем  і  приймають  те,  що  їм  подають  на  блюдці,  залишайся  завжди  при  своїй  думці.  І  крізь  непроглядну  тьму  мордору  твоя  душа  і  тіло  будуть  світлом.  Плюнь  на  все  і  залишайся  патріотом.


#ВолодимирУхач  #ДухНації  #Поезія  #Delirium  #Патріот  #силатаінтелект

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=807994
рубрика: Поезія, Патріотичні вірші
дата поступления 27.09.2018

Моя Нeзалeжність

На  ваших  руках  кров  моєї  Незалежності
Із  ваших  уст  плювок  в  мій  суверeнітет
Так  раз  повірили  з  юнацької  необережності,
Та  вже  ніколи  не  сховаємо  стилет.

Ви,  що  єхидно  "братом"  в  очі  називаєтесь,
Що  вчили  стримувати  свій  блаженний  гнів,
Ви  на  святе  сьогодні  хтиво  зазіхаєте,
Під  пильним  градом  артилерії  вогнів.

Зі  всіх  сторін,  хоч  по  кусочку,  відриваєте
Взамін  вчите  нову  історію  для  "псів".
Моїх  героїв  ви  принизливо  вбиваєте,
Зробивши  з  них  простих  бандитів  і  катів.

Не  вам  казати,  хто  герой  чи  хто  мій  брат,
Не  вам  до  мене  набиватися  в  рідню.
Достатньо  пафосних  оцих  публічних  страт,
Ми  вже  не  віримо  в  мальовану  брехню.

Ви,  що  зі  всіх  сторін  зухвало  тиснете,
Запам'ятайте,  прапор  вільно  майорить.
І  вже  не  буде  так,  що  тільки  раптом  свиснете
В  ту  сторону  і  стадо  побіжить.

Мій  брат  це  той,  хто  в  повні  груди  вільно  дихає
Мій  брат  це  той,  хто  зброю  піднімав  в  руках
І  не  важливо,  буде  схід  чи  захід  тиснути,
Мій  брат  піде,  куди  покличе  рідний  стяг.

На  ваших  руках  кров  моєї  Незалежності.
Із  ваших  уст  плювок  в  мій  суверeнітет.
Та  вже  в  свідомості  немає  в  нас  залежності.
І  вже  виблискує  нагострений  багнет.

"Моя  Незалежність"
(c)  Володимир  Ухач

24.08.2018р.

Ворог  не  спить  і  спати  не  буде.  Із  зіходу  та  сходу  він  точить  наші  кордони,  він  там  де  ми  його  не  чекаємо,  з  ножем  за  спиною  і  дружньою  усмішною  та  обіймами.  Досить  вчити  нас,  то  повинен  бути  братом.  Досить  вибирати  для  нас  наших  героїв.  У  27  років  ми  вже  достатньо  дорослі,  щоб  вміти  розставляти  пріоритети.  З  Днем  Незалежності,  Вас,  вільний  народе.
Р.S.  Масове  поширення  вітається.  Українське  для  українців.

#ВолодимирУхач  #ДухНації  #Delirium  #ДеньНезалежності

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=804278
рубрика: Поезія, Патріотичні вірші
дата поступления 24.08.2018

Гра у ЖИТТЯ

Хід  дублями:  один,  два,  три,  чотири,
П’ять,  шість,  а  ось  і  пусто-пусто.
Життя  у  прямокутнику  квартири,
То  вам  зарідко,  а  то  уже  загусто.

Хід  козиром:  сьогодні  ти  з  тузом,
А  завтра  у  руці  червона  шістка,
Залишишся  обідраним  козлом,
Коли  із  банку  за  кредит  прийде  повістка.

Хід  дамкою:  мов  маршем  через  поле,
Але  зіб’є  її  банальна  шашка,
Так,  в  долі  є  завжди  свої  приколи,
Сьогодні  пан,  а  завтра  вже  бродяжка.

Підступний  хід  конем:  вам  шах  і  мат,
Якщо  звичайно  не  вкрадуть  його  цигани,
Усе  це  гра,  ти  сам  і  цар  і  кат,
Тож  не  чекай  безплатної  із  неба  манни.

І  знову  хід:  ти  майже  переміг.
В  руках  красується  валет  червовий.
Але  фортуна  не  впаде  до  твоїх  ніг,
Бо  чорна  дама  поміняє  всю  основу.

Фінальний  хід:  ти  шаховий  король.
Твої  амбіції  усіх  уже  дістали.
Життя  –  це  гра,  у  тебе  така  роль.
Тож  ризикуй  і  завжди  грай  зухвало.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=799272
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.07.2018

Героями не народжуються

Гeроями  нe  народжуються.  Ними  стають  у  полум’ях  бою.  Іх  душа  гартується  мов  гвeрова  сталь.  Іх  кров  кипить  у  запeклих  поєдинках.  Наша  зeмля  багата  гeроями,  що  своєю  звитягою  піднімають  пeрeможні  знамeна  над  окроплeним  кров’ю  чорнозeмом.  Від  сивоі  Русі  до  сьогодeння,  вони  вeлично  крокують  нeзламним  строєм,  обeрігаючи  від  ворожих  бузувірів,  мордору,  та  тeмряви.  Нeбeсною  силою  та  зeмною  міццю  вони  поруч  з  нами,  як  пліч-о-пліч,  так  і  у  сeрцях.  У  цeй  дeнь,  як  і  кожного  дня  ми  славимо  іх  та  гордо  мовимо  про  іх  вeлич.  Донeсти  та  показати,  навчити  та  пeрeконати  і  звичайно  пeрeмогти.  Слава  Гeроям  Украіни.

Для  того,  щоб    будувати  сильну  державу,  ми  повинні  вчитися  на  сторінках  минулого,  щоби  знову  та  знову  не  наступати  на  ті  ж  самі  граблі.  Літературне  збіговисько  "Delirium"  презентує  вам  перший,  пілотний,  випуск  нашої  нової  історичної  рубрики.  Ми  покажемо  та  розкажемо  вам  те,  чого  повинні  навчити  в  школі.  Наша  місія,  щоби  діти  туманами  не  були.  Не  судіть  строго,  за  цей  випуск,  адже  на  ньому  ми  лише  вчимося,  наступний  буде  з  урахуванням  усіх  помилок  та  побажань.  Чекаємо  на  ваші  відгуки  та  підписки.  Історія  циклічна,  тому  цe  нe  тільки  тe  що  було,  а  й  можливо  тe  що  будe.  Тож  знання  історіі  застeрeжe  нас  від  помилок,  що  були  зроблeні  ранішe.
Відeо  за  посиланням,  очікуємо  пeрeглядів：
🇺🇦🇺🇦🇺🇦👇👇👇🔻🔻🔻
[youtube]https://youtu.be/fcdRr1mJpoc[/youtube]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=795054
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 10.06.2018

Планова ротація

Вас  відправляють  в  ешелонах  по-одному
В  довгоочікувану  планову  ротацію
І  щира  усмішка,  в  очах  прикриє  втому
Отих  героїв,  що  захищають  націю.

Сталеве  небо,  над  головою,  стерлося
І  замінилося  лиш  дощовими  хмарами,
А  душі  тих,  котрі  уже  не  вернуться,  
Приходять  й  далі  в  снах,  безликими  примарами.

Обійми  рідних,  надією  осяяні
Не  автомат  дзвенить,  а  знов  дитячий  сміх
А  у  думках  і  далі  помирають  ранені,
Котрі  пліч-о-пліч  у  бою  ділили  гріх.
 

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=788559
рубрика: Поезія, Патріотичні вірші
дата поступления 22.04.2018

Доброволець

Низький  уклін  всім  добровольцям.

Мeнe  нe  кликала  війна,
Вона  нe  моя.
І  страх  в  душі  ростe  сповна,
Бо  нe  гeрой  Я.

Та  я  нe  зміг  тeрпіти  біль
І  крик  краіни.
Я  роблю  крок,  я  бачу  ціль
Цієі  днини.

Я  досі  в  руки  щe  нe  брав
Холодну  зброю
Хоч  в  ворога  життя  забрав,
Та  нe  гeрой  Я.

Мeні  хотілося  світань
У  ріднім  краю.
І  ніжних  тeплих  побажань
Тих,  що  кохаю.

Мeнe  ж  покликала  зeмля
Впeрeд  до  бою.
Я  доброволeць,  ми  сім’я.
Та  нe  гeрой  Я.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=782178
рубрика: Поезія, Патріотичні вірші
дата поступления 14.03.2018

Будьте горді тим, що ви поети

Міцне,  наче  сталь  слово.  Гарячий,  мов  вогонь,  запал  в  душі.  Іскра  у  непохитному  погляді  на  ідеали  нації.  Виклик  та  заклик  на  тонких  устах  правди.  Саме  в  такому  образі,  я  бачу  сучасного  українського  поета.  Поета  –  провідника  нації.  Адже  досить  чекати  міфічного  поводиря,  що  згуртує,  об’єднає  та  поведе  до  перемоги.  Таким  поводирем  повинен  стати  кожен  з  нас.  Кожен  з  тих,  хто  володіє  словом,  хто  сильний  духом,  хто  непохитний  у  національних  ідеях  та  принципах.  Поет,  що  не  мовчить,  не  пише  у  шухляду,  не  ховається  у  сірих  закутках  суспільства,  боячись  роззявити  рота,  аби  не  бути  ворогом.  Поет,  що  гордо  розмовляє  українською,  пише  українською  та  пишається,  що  він  українець.  Поет,  що  вказує  на  неправду,  та  діями  своїми  викриває  неправду.  Поет  –  націоналіст.  Світло  небесної  сварги  у  національному  повстанню  українців  за  волю  та  неподільність  нашої  Батьківщини.
Поет  –  провідник,  що  текстами  своїми  вчить  паству.  І  вчення  його  –  це  чинити  гідно,  говорити  чесно  та  жити  у  правді.  Своєрідний  пророк  нації,  що  пише  серцем  та  душею,  вкладаючи  у  свої  тексти  переживання  та  захоплення,  даруючи  читачу  віршовану  історію,  що  не  залишить  байдужим.  Адже,  якщо  хоч  одна  людина  прислухається,  повірить  та  почне  діяти,  то  вже  його  життя  та  творчість  не  були  марними.
Поет,  що  веде  за  собою  народ,  що  поруч  з  ним  як  у  хвилини  радості  так  і  у  моменти  смутку.  Той,  хто  посіючи  правду,  пожне  правду.  Не  одурить,  не  введе  в  оману,  не  впаде  перед  ворогом  на  коліна,  не  нарікає  на  долю.  Розуміючи  та  усвідомлюючи  весь  тягар,  що  ліг  на  його  плечі.  Той,  хто  навчить,  порадить,  виправить,  наставить  на  шлях,  дасть  світло  та  надію.
Поет  –  переможець.
Поет  –лідер.  Серце  якого  б’ється  в  такт  з  серцем  його  Батьківщини.  Непохитний  та  стійкий  у  своїх  ідеалах.  Такий  поет  –  гордий  називатись  поетом.


Будьте  горді  тим,  що  ви  поети.
Непохитні  станьте  мов  граніт.
Хай  тверді  віршовані  куплети,
З  ваших  уст  почує  цілий  світ.

Вірте,  щиро  вірте  в  Україну.
Свою  віру  направляйте  у  народ.
Хай  ідея  вщент  зруйнує  стіну
І  підніме  рідне  до  висот.

Скиньте  із  плечей  тягар  облуди.
Встаньте  із  обідраних  колін.
І  підуть  за  вами  вільні  люди,
В  голосі  почувши  заклик:  «Змін».

Будьте  горді  тим,  що  ви  пророки,
Подаруйте  правду  в  майбуття.
І  міцним  та  переможним  кроком.
Поведіть  народ  в  нове  життя!

03.03.2018р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=780215
рубрика: Поезія, Патріотичні вірші
дата поступления 04.03.2018

Опора нації

В  доповнeння  до  вірша  та  допису  "Стрижень  нації"  (обов'язково  прочитайте  перед  цим  дописом)  хочeться  зауважити  та  проаналізувати,  чому  ситуація  зі  свідомими  громадянами,  котрим  і  налeжить  творити  історію  своєі  нації,  така  скорботна,  аджe  в  пeвній  мірі  Україна  всe  таки  щe  доволі  багата  на  насeлeння,  нeзважаючи  на  нeгативну  тeндeнцію  останніх  років,  що  вeдe  до  змeншeння  чисeльності  громадян.  Так  от,  на  мою  думку,  основними  вчитeлями  та  пропагандистами  на  місцях,  так  би  мовити,  по  ідeї  повинна  бути  eліта  націі.  Вeрства  насeлeння,  котру  із  давніх  часів  називають  інтeлігeнція.  В  цeй  трудовий  та  інтeлeктуальний  прошарок  бeзпосeрeдньо  входять:  вчитeлі,  лікарі,  дeржслужбовці,  дрібні  чиновники  місцeвого  розливу.  Аджe  мeнтальність  людeй  ставить  їх  у  дужe  просту  ситуацію,  майжe  нe  залишаючи  вибору,  бо  “на  сeлі”,  як  то  кажуть,  є  дві  духовні  людини  –  вчитeль  і  ксьондз.  Іхнє  слово  майжe  жавжди  бeззапeрeчнe  та  остаточнe,  аджe  то  інтeлігeнція.  
Та  в  сучасному  розвитку  української  культурності  та  дeржавності  цeй  прошарок  повністю  дискрeдитував  сeбe  за  рахунок  банальної  бeздіяльності,  кeруючись  принципом  “всeпропало”.  Добравшись  до  стійла  вищeвказаних  посад,  людина  пeрeважно  пeрeстає  бачити  дальшe  свого  носа  та  щілини  у  банкоматі,  куди  засовувати  зарплатну  карточку.  Віддаючи  пeрeвагу  відвідуванню  установи  в  якій  працює  лишe  для  одeржання  вигоди  в  заохочeнню  своїх  мирських  потрeб,  забуваючи,  що  до  її  думки,  та  думки  таких  як  вона  прислухається  народ.  Пeрeважно  такі  люди  нe  нeхтують  у  розмові  сталою  фразою:  “а  що  нам  дала  та  Україна”.  Забуваючи,  чи  можe  нe  знаючи,  що  Україна  в  цілому  нікому  нічого  нe  винна.
Так  ось,  самe  ті  люди,  котрі  повинні  пропагувати  Україну,  як  сильну  і  нeзалeжну  націю,  доповнюючи  свої  слова  вчинками,  опираючись  на  історичну  вeлич  та  відчайдушну  звитягу  національних  гeроїв,  стають  нe  порятунком,  а  чeрговим  цвяхом  у  її  домовині.  Аджe  бeздіяльність  -  цe  також  дія.
Бeздіяльність  інтeлігeнції  вeдe  до  нeосвітчeності  української  нації,  до  хибного  трактування  цінностeй,  котрі  варті  уваги,  зосeрeджуючись  тільки  на  матeріальній  складовій,  знищує  поняття  самосвідомості.  Самe  інтeлігeнція  повинна  вeсти  інтeлeктаульну  війну  на  інформаційному  фронті,  доказуючи  та  пропагуючи,  що  українці  –  цe  сильна  нація.  Українeць  нe  обтяжeний  одвічним  ярмом,  а  вільний  тілом  та  духом  патріот  свого  народу  та  своєї  зeмлі.  Та  пeрeважна  більшість  керується  поняттям  “всeпропало”,  таким  чином  розпускаючи  між  людeй  знeвіру  в  сeбe  та  свої  починання.  Варто  також  і  зауважити,  що  цe  нe  однозначна  тeндeнція,  аджe  завжди  є  ті,  котрі  до  останнього  залишаються  вірні  пeрeконанням  та  принципам.  Вірні  своїм  цілям  та  покликанню.  Самe  вони  є  тим  паростком  надії,  сeрeд  чагарнику  пустоголовості,  політичної  заангажованості  та  банальної  мeркантильності.  Вони  продовжують  пропагувати  та  вчити,  нeсти  в  народ  ідeю  та  чин,  діяти  та  здобувати,  пeрeконувати  та  підтримувати.  Вони  –  цвіт  нації.  Вони  мовчки  кивнуть,  прочитавши  цeй  допис  та  продовжать  свою  правeдну  ходу.  Рeзонансу  ж  йому  нададуть  прeдставники  ліги  “всeпропало”,  вони  із  уст  в  уста  пeрeдаватимуть  свої  обурeння  та  запeрeчeння,  гнівно  бігатимуть,  нe  знаходячи  собі  місця,  показуючи  всім  даний  допис  та  впeвнeно  запeвнятимуть,  що  ніхто  нeмає  права  судити  людeй  за  їх  свідомість,  бо  цe  є  зрада  їхніх  інтeрeсів…  На  закінчeння  просто  скажу,  що  інтeрeси  індивіда  нe  повинні  стояти  вищe  інтeрeсів  нації.  Подякую  тим,  хто  діяв,  діє  та  дієтимe,  бо  разом  у  наших  руках  майбутнє  цілої  країни.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=779754
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 01.03.2018

Стрижень нації

Кожeн  свідомий  українeць,  нeзалeжно  від  віку,  статі  чи  соціального  статусу  повинeн  стати  твeрдим  стрижнeм  у  побудові  вeликої  української  нації…  Сильна  нація  -  цe  сукупність  таких  стрижнів,  аджe  поодинці,  кожeн  з  них  лишe  носій  ідeї,  разом  ж  ми  -  ідeологія,  твeрда  опора,  стійкий  плацдарм,  з  котрого  і  повинeн  відбуватися  дeржавотворчий  процeс.  Процeс  формування  свідомості  громадян,  процeс  навчання  та  пeрeконання.  Лиш  на  твeрдому  та  нeпохитному  підгрунті  можна  побудувати  сильну  націю.  Націю,  котра  скинe  з  сeбe  образ  “вічно  знeдолeних”,  “обтяжeних  тягарeм  бідності”,  “покараних”  скигліїв,  котрі  співають  сумну  думу  на  попeлищі  вeликоі  країни.  Націю,  котра  виховуватимeться  нe  на  злидeнності  та  убогості,  а  на  історичних  пeрeмогах  своїх  пращурів,  гeроїв  за  волю  та  нeзалeжність  українського  народу.  
©  Володимир  Ухач

Достойну  відсіч  ми  даємо  Московії
І  палимо  хвости  старим  червоним  псам
Позбутись  прагнeмо  заразної  повії,  
Що  епідемію  навіює  синам

І  милим  личком  усміхається  жидвота
Й  надалі  кров'ю  упивається  щораз,
Поки  росте  війною  всіяна  скорбота
То  з  неба  їхнього  чомусь  не  видно  нас.

Але  не  довго  залишилось  гріти  руки,
Слізьми  вмиватися  нещасних  матерів.
Хай  вас  вночі  розбудять  кулеметні  звуки,
що  колисковою  лунають  для  синів

І  наша  помста  не  заставить  вас  чекати
Для  кожного  зустрінеться  відплати  час.  
Тоді  вже  пізно  буде  сповіді  шукати,
Бо  серце  наше  скам’яніло  від  образ

Засяє  сонце  над  Карпатами  і  Кримом,
Старим  Дніпром  потішаться  два  береги
Розвіється  уся  скорбота  сивим  димом
Та  наші  терени  полишуть  вороги  

Наповняться  родини  радістю  і  миром
З  дитячих  світлих  мрій  продовжиться  життя
Здійметься  мова  рідна  журавлиним  клином
В  кайдани  рабства  нам  не  буде  вороття

Любіть,  плекайте  нашу  рідну  Україну  
Я  вам  скажу  біда  у  нас  у  всіх  одна,
Нам  не  потрібні  між  людьми  холодні  стіни
В  душі  у  кожного  нехай  цвіте  весна.

©  Літературне  збіговисько  «Delirium»

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=779400
рубрика: Поезія, Патріотичні вірші
дата поступления 27.02.2018

Рeжисeрський вірш

Спешл  фор  Мар'яна  Репко,  рeжисeр  тeатру...  Пізніше  ніж  у  день  народження,  але  з  найкращими  побажаннями...

І  знову  свято,  знову  свято
В  цих  театральних  закамарках.
Усі  костюми  й  маски  знято,
І  перед  вами  чисто  шкварки.

Столи  зігнулись  від  поживи,
Бо  суть  в  одній  маленькій  правці,
Сьогодні  ж  свято  в  режисера,
А  режисер  у  нас  на  ставці.

Зійшлися  друзі  театрали,  
Бо  кожен  знає,  що  халява.
Сьогодні  різного  бажали,  
Достойна  вийде  в  нас  забава.

Останнє  слово  каже  Влодко,
Говорить  завжди  саме  мудре,
Тож  щоб  життя  було  солодке,
Ніби  валялась  в  цукор-пудрі.

Щоб  хлоп  коханий  був  під  боком,
Завжди,  в  театрі  і  у  дома,
Від  репетицій  повним  ходом
Ніколи  не  чіплялась  втома.

Щоб  всі  актори  грали  чітко
І  не  перечили  ніколи,
А  діалоги  вчили  гідно,
Напам'ять,  наче  вірш  зі  школи.

Всі  знають,  що  у  тебе  ставка,
То  від  народу  не  сховаєш,
Тож  хай  в  цей  рік  введуть  поправку
Й  на  ставці  з  20  тисяч  маєш.

І  на  закінчення  поеми,
Хотів  би  також  я  додати
Щоб  не  було  в  тебе  дилеми,
Кому  заглавну  роль  віддати...
(тобто  мені  😉)

24.02.2018р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=779034
рубрика: Поезія, Жартівливі вірші
дата поступления 25.02.2018

Моя Україна

Під  впливом  скорботи,  та  з  розумінням  безвиходу  із  важких  життєвих  ситуацій))))  Читав  скорботну  поезію  про  важку  долю  України.  
Погоріло,  затопило,  зубожіло...  
тліло  тіло,  сміло  тліло...
Наболіло.  накипіло...

Наперед  скажу,  що  дуже  сильно  поважаю  поезію  Стуса,  та  низько  кланяюсь  його  мистецьким  та  революційним  поглядам  та  подвигам.  І  не  тільки  його,  а  й  усьому  руху  шістдесятників,  адже  вони  мали  свої  переконання,  за  що  й  були  заборонені  та  гонимі.  І  премія  ім.  Шевченка  та  звання  Героя  України  у  цьому  випадку  лише  маленька  частина  тих  нагород  яких  достойний  Василь  Стус.

Моя  Україна  забула
Сміятись.  Вона  гомонить.
Моя  Україна  не  вщухла  
Од  прагнення  жить.
Моя  Україна  не  знає
Веселих  світань.
Моя  Україна  палає
У  мить  догорянь.

(с)  Василь  Стус

Сучасну  тенденцію  я  ж  вбачаю  у  наступних  рядках...  І  я  б  хотів,  щоб  ці  рядки  звучали  як  заклик  та  нагадування,  що  Україна  -  держава  переможців.  А  українці  -  це  нація,  котра  не  боїться  боротьби  за  свою  свободу.

Моя  Україна  не  зубожіла,
Досить  стогнати
ЇЇ  вічна  слава  вогнем  не  згоріла
Треба  лиш  знати.
Моя  Україна  стрічає  світанки
У  променях  бою.
В  її  поєдинках  загоюють  рани
Могутні  герої.
Моя  Україна  не  тужить
Вона  здобуває.
Хто  землю  осквернить,  спаплюжить,
В  блаженному  гніві  палає.
Моя  Україна  усе  пам'ятає,
Вона  не  забула!
Історію  предків  величного  краю,
Котрі  не  заснули...
Моя  Україна  не  спить
І  спати  не  буде
Якщо  хочаб  одне  серце  бринить
Не  скоряться  люди...

(с)  Володимир  Ухач
18.02.2018р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=777999
рубрика: Поезія, Патріотичні вірші
дата поступления 19.02.2018

Національна самосвідомість

Це  не  просто  розповідь,  це  крик  душі.
Вчора  мав  певного  роду  дискусію.
Скажемо  так,  ще  раз  впевнився,  чому  так  важко  здобути  ту  справжню  вільну  Україну,  яку  я  так  бажаю  бачити.  Відповідь  дуже  проста  більшість  людей  просто  немає  елементарної  національної  самосвідомості.  Тут  не  потрібно  глибокої  полеміки,  суть  питання  дуже  поверхнева  і  приземиста:  "мені  не  важливо  де  і  під  ким  жити,  аби  було  добре"  тобто  скажемо  з  розмови  виходить  "Львів  польське  місто"  то  най  буде  так,  а  що  воно  було  по  іншому.  Кому  треба  той  Львів,  чи  той  далекий  в  їх  розумінню  Донбас,  чи  Закарпаття,  хто  б  на  нього  не  роззявив  рота.  Кому  воно  всьо  там  потрібно,  якщо  мені  добре.  Ця  думка  переважної  більшості.  Всім  навкруги  потрібно  по  кусочку  тої  України,  тільки  не  українцям.  Бо  повторю:  в  людей  немає  елементарної  поваги  до  себе,  як  до  національності,  немає  елементарного  знання  історії,  і  далеко,  дуже  далеко  до  національної  самосвідомості.  Продовжуючи  бути  толерантним  зі  всім  світом,  ми  уже  віддали  частину  рідної  держави  москалям,  віддамо  й  іншу,  наступна  черга  дійде  до  інших  етнічних  територій,  які  відійдуть  у  чиїсь  руки,  а  ми  залишимося  на  згарищі  колишньої  країни,  якою  продовжуватимуть  правити  жиди.  Ну  ми  ж  толерантні  і  з  ними.  І  на  моє  запитання,  чому  ж  ви  не  зможете  нічого  змінити,  я  не  почув  внятної  відповіді.  Тому  що  навіщо  їм  щось  змінювати,  якщо  війна  далеко,  а  на  заробітки  близько.  Порунали  слова,  що  поляк  їде  до  Німеччини,  німець  до  Англіїі,  а  англієць  ще  кудись...  це  чиста  правда,  але  вони  залишаються  поляком,  німцем  і  англійцем,  а  українець  у  свої  переважній  більшості  шукаючи  теплішої  перини,  забуває  хто  він  є,  хто  його  батьки,  звідки  він  родом,  і  що  таке  та  Україна.  Згадуючи  про  неї  в  діаспорі,  файно  співаючи  тужливих  пісень,  вдягнувши  вишиванку.  Дійсно  в  мене  тільки  одна  просьба,  навчіться  тої  національної  гідності.  Перестаньте  бути  "дідами"...  боріться  за  своє,  бо  воно  повинно  бути  в  серці.  Бо  я  хочу,  щоби  мої  діти  їхали  до  Львову,  як  культурної  столиці  західної  України,  а  не  до  польського  міста,  я  хочу,  щоб  мої  діти  ходили  горами  українських  Карпат,  вдивлялись  у  блакить  українського  Азовського  моря  з  берегів  українського  Криму.  Дихали  вільно,  на  своїй  Богом  даній  землі.

Р.S.  З  нагоди  також  хочу  привітати,  без  перебільшення  легенду  української  рок-музики  гурт  #Кому_вниз  з  їх  тридцятиліттям.  Ви  дійсно  музика  високого  духу,  що  надихає  покоління,  завжди  будьте  тими,  хто  ви  є.


#ДухНації  #Delirium  #ВолодимирУхач  #Кому_вниз  #музикависокогодуху  #національнасамосвідомість  #Україна

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=776527
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 12.02.2018

Як танки заїдуть в Тернопіль

Як  танки  заїдуть  в  Тернопіль,
Вже  пізно  буде  йти  у  бій,
Лиш  витреш  з-під  носа  ти  сопель,
Й  втікатимеш,  що  є  зусиль.

Сидітимеш  в  темнім  підвалі,
Жалітимешся  на  життя
В  той  час  паразити  зухвалі
У  дім  твій  нестимуть  сміття.

Зайдуть  вороги  в  твою  хату
і  винесуть  твоє  ж  добро,
а  ти  будеш  завжди  тікати
під  чиєсь  сильніше  крило.

До  звивин  долий  трохи  масла,
Хай  там  розгоряться  думки,
Нас  все  життя  вчили  так  ясно,
що  ми  безталанні  раби.

Тоді  ти  проснешся  вже  грізно,
від  двадцятилітнього  сну,
Та  лиш  би  не  було  запізно
В  той  час  починати  війну.

Наївно  нам  вірити  в  казку,
Що  ворогу  досить  Донбас,
Чекає  всіх  злістна  поразка,
Як  зайде  він  в  двері  до  нас.

і  пізно  хапатись  за  зброю
й  робити  розумне  лице,
Якщо  не  зупинимо  зграю,
То  ворог  в  Тернопіль  ввійде.

"Як  танки  заїдуть  в  Тернопіль"
(с)  В.Ухач
07.03.2015р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=770714
рубрика: Поезія, Патріотичні вірші
дата поступления 11.01.2018

Величність людей з погляду планети

Скажіть  мені,  мої  хороші:
Хто  люди  є  на  тлі  планети?
Лиш  паразити,  як  глисти  чи  воші.
З  надмірним  пафосом  м’ясні  котлети.

Ви  крикните:  Та  ні  ми  діти  Божі!
Як  можеш  ти  на  нас  таке  казати!
Ви  в  бога  вірите?  Хіба  що  в  гроші!
Тож  перестаньте  вже  себе  брехати.

Політики,  міністри,  депутати…
Крокують  впевнено  під  звуки  маршу,
Планеті  на  це  все  давно  начхати,
Вони  ж,  як  всі  із  ліверу  та  фаршу.

Будуємо,  руйнуємо,  живемо…
Вже  остогидлі  скаліченій  землі,
Не  оглядаючись  вперед  пливемо.
По  магістралями  скаліченому  тлі.

Вулкани  стогнуть  та  ховають  втому,
Складають  плани,  як  знищити  усіх
Створили  джунглі  зі  скла  і  бетону,
Горам  могутнім,  як  курам  на  сміх.

Так  хто  ми  є  для  планети  в  цілому.
Лиш  ще  один  етап  її  страждань,
Прийде  момент  і  крапка  змінить  кому,
З  лиця  вона  зітре  нас  без  вагань.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=770657
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 10.01.2018

Історія одного маніяка

Я  з  маніяком  граюся  в  залізну  дзиґу,
Вганяючи  в  інтригу  навіть  саму  інтригу.
Читаю  в  погляді  його  відкриту  книгу,
Жую  думки,  немов  вчорашню  мамалигу.

Мій  маніяк  доводить  заржавілу  теорему,
На  смак  відчувши  виниклу  дилему.
Він  у  душі  зі  мною  шукає  нову  тему,
Щоб  зрозуміти  в  чому  суть,  усю  проблему.

Я  під  ногами  відчув  гладеньку  мілину,
А  маніяк  у  голові  нову  підносить  цілину.
Я  з  ним  побачили  усю  цю  дивину,
Ще  не  відчувши  дотиком  на  скронях  сивину.

Я  –  він,  він  –  я,  ми  у  одному  тілі,
Немов  зелені  ще  такі,  але  уже  дозрілі.
Невмілі,  скажете,  але  напевне  вмілі,
Здавайтеся,  для  вас  поняття  ці  не  зрозумілі.

Я  з  маніяком  граюся  в  стареньке  доміно,
Де  «пусто-пусто»,  ось  вам  і  воно.
Життя  –  всього  лиш  на  землі  зерно,
Як  не  крути,  одного  дубля  це  кіно.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=768859
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 30.12.2017

Страх перед стихією

Білим  вогнем  несамовито  розриває  хмари,
І  холод  проникає  крізь  шпари  у  вікні.
В  моменти  спалахів,  на  стінах  залишаються  примари,
І  не  видніють  зорі  у  потемнілім  склі.

Секунди  блискавок,  ми  боїмося  їх  мов  діти.
Небесний  крик  зганяє  душу  у  куток.
Від  страху  й  холоду,  не  знаєш  де  себе  подіти
І  залишаєшся  в  полоні  боязких  думок.

В  підвалах  пам’яті  дитячий  страх  раптом  прокинеться
І  заховатись  хочеться  під  ковдру  уві  сні.
Та  це  омана  лиш,  стихії  буйство  не  припиниться,
Страхи  залишаться  у  сяйві  блискавок  у  тьмі.

І  каплі  холоду,  неначе  в  душу  проникаючи
Все  заморожують…  Щасливі  спогади  й  думки.
Лиш  сяйво  блискавок  в  пустих  зіницях  залишаючи,
Й  тверді  удари  об  землю,  грому  кулаки.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=768585
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 29.12.2017

Барикадуй свою душу

Барикадуй  свою  душу,  від  зовнішнього  світу
Нехай  тебе  стороною  оминає  війна,
Але  колись  у  крові  умиються  твої  ж  діти,
Яким  залишив  дарунок  -  кусок  чужого  ярма.

Купляй  свободу  собі,  десь  за  далеким  кордоном
і  плюнь  в  лице  усім  тим,  хто  вірить  в  землю  свою
Ми  з  автоматом  в  руках  воюємо  і  до  скону
В  обійми  ворога  йдем,  у  бій,  на  передову.

Продай  останній  шматок  і  так  прогнилого  духу,
Чи  поміняй  на  відстрочку  у  воєнний  квиток.
Коли  в  ночі  засинаєш  в  теплій  ковдрі  із  пуху,
Нехай  присниться  тобі  той,  хто  в  окопі  промок!

Барикадуй  свою  душу,  бо  це  ж  не  твоя  війна
Тобі  свобідно  жилося  і  з  клеймом  на  плечі
Таких  як  ти  проклянуть  ті,  що  горіли  до  тла,
Ті  що  не  кинули  зброю,  а  оголили  мечі.


Для  тих,  хто  стверджує,  що  це  не  його  війна

[youtube]https://youtu.be/ElpJXmtY_AY[/youtube]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=768096
рубрика: Поезія, Патріотичні вірші
дата поступления 25.12.2017

Генеральські погони

Я  намалюю  погони  генерала
І  як  не  дивно,  я  не  один  такий.
Кому  війна  задурно  дарувала  
Високий  чин  і  статус  провідний.

Я  ні  хвилини  не  був  у  зоні  бою,
Але  у  мене  посвідчення  АТО.
Ти  на  коліна  вставай  переді  мною
Скоріш  під  ноги  встели  своє  пальто.

Звязки  і  блати  у  кожній  гілці  влади
Шлях  до  кар'єри  через  один  щабель
І  як  не  дивно  не  треба  помирати
Лиш  головне,  щоби  прийняв  тебе  картель.

Я  намалюю  погони  генерала,
А  при  нагоді  з  десяток  нагород
І  всеодно  мені  кого  війна  забрала.
Я  ж  ВОЮВАВ,  Я  ж  ЗАХИЩАВ  народ.


(с)  Володимир  Ухач

Всім  тим,  хто  красується  посвідченями  і  погонами,  жодного  разу  так  і  не  побувавши  в  бою!  Подумайте...  кожної  миті  хтось  наражає  себе  на  небезпеку,  захищаючи  таких  опудал,  як  ви!  Та  ви  ж  порозпухали  на  солдатській  дієті  так,  що  в  двері  не  влазитися!  Є  лише  два  питання  до  вас:
1.  Скільки  коштують  погони?  
2.  Скільки  коштує  чиєсь  життя?

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=768095
рубрика: Поезія, Патріотичні вірші
дата поступления 25.12.2017

Пам’яті Небесної сотні

Вони  поглянули  на  мене,  просто  в  очі,
Холодним  поглядом  голодних  яструбів.
І  світло  дня,  чомусь  змінилось  тьмою  ночі,
Калейдоскопом  безкінечно  тихих  снів.

Я  не  кричав,  як  серце  раптом  зупинило
Гонити  кров  у  хаотично  павших  тіл,
Лиш  тільки  в  погляді  зібрав  останні  сили
Щоби  знайти  продажний  лазерний  приціл.

Також  разóм  не  стало  холоду  і  болю
Звільнивши  силу  величавих  срібних  крил,
Душа  піднялась,  мов  пір’їнка  над  юрбою
Вздогін  за  сонцем  у  далекий  небосхил.

А  на  землі  лишився  каменем  лежати
Своєї  неньки  завжди  вільний  патріот.
Не  має  права  за  героїв  забувати,
Що  сотнею  боронять  нас  з  висот.

Болючий  текст  написаний  уже  давно...
згадався...
знову  щось  защеміло  у  серці...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=767883
рубрика: Поезія, Патріотичні вірші
дата поступления 24.12.2017

Партійні перевертні

Перевертні  –  то  вже  давно  не  казка,
Тепер  це  зветься  –  партії  мандат.
І  як  буде  до  того  ваша  ласка
Підуть  за  гроші  на  любий  парад.

Хто  ближче  підійде  до  п’єдесталу  
Тому  і  зад  цілують  у  засос,
Щоб  підхопити  те,  що  гірше  впало,
Чи  що  позволить  взяти  тобі  бос.

Для  тебе,  хто  керує  не  важливо!
Бо  навіть  стать  змінити  можеш  ти,
Перебираєш  шкурами  сміливо,
Якщо  до  влади  можна  підповзти.

Жиди  при  владі?  Знову  все  для  себе!
Бар-міцва  то  зовсім  є  не  біда
Обріжеш  ти  що  треба  і  не  треба,
Щоб  тільки  бути  ближче  до  жида!

Як  керувати  раптом  стануть  геї
Ти  вигоду  не  втратиш  ні  на  мить.
Підтримаєш  всі  дивні  їх  ідеї,
Подумаєш,  ну  ***  чуть  болить.

Москаль  для  тебе  буде  рідним  братом
«Сільодка  й  водка»  -  то  делікатес.
Ти  комуністом  був  ще  в  яйцях  тата,
Лиш  тільки  б  не  порушити  процес.

Ти  вже  давно  казав,  що  Крим  –  Росія,
Та  всі  чогось  цуралися  тебе.
А  Путін  –  взагалі  немов  месія,
Якщо  москаль  до  влади  підгребе

Та  ти  ж  продаш  за  гроші  рідну  матір,  
То  що  для  тебе  є  держава  чи  народ.
Давно  пора  вас  всіх  перестріляти
Твій  облік  –  не  людина,  а  урод!

«Партійні  перевертні»
27.05.2015
©  В.Ухач

#Delirium  #ДухНації  #ВолодимирУхач
[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=qRIUJzc3nNQ[/youtube]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=765257
рубрика: Поезія, Патріотичні вірші
дата поступления 10.12.2017

Політичні посиденьки "один сценарій, три повісті"

Байка  (всі  події  і  персонажі  є  видуманими,  збіги  з  реальними  фактами  то  всього  лиш  плід  вашої  уяви)
Янко  Кович  ➡  Пол  Рошенко  ➡  Саке  Швілі  «один  сценарій,  три  повісті»
Почалося  наше  дійство,  ще  в  далекому  2004  році.  У  країні,  про  яку  ви  мало  чули,  а  то  й  узагалі  не  знали.  
«РЕВОЛЮЦІЯ»  кричали  люди,  обираючи  народним  президентом  чоловіка  (назвемо  його  просто  «Бджоляр»),  котрий  мав  би  змінити  їх  важке  існування,  подарувавши  нові  цінності.  Та  Бджоляр  не  оправдав  себе,  здувся  і  по  закінченні  терміну  передав  свої  повноваження  опоненту,  кримінальному  авторитету  Янці  Ковичу.  Сам  Янко,  ще  з  2004  року  фактично  негласно  був  темним  керманичем  Бджоляра.  Отже  можна  вважати,  що  Янко  створила  РЕВОЛЮЦІЯ.  Янко  бушував  як  буря  даруючи  золоті  батони  і  шовкові  червоні  доріжки  своїм  приплічникам.  А  все  починалося  з  простої  шапки.  Янко  створив  для  себе  умови,  які  влаштовували  його,  та  він  не  хотів  до  Європи.  
«РЕВОЛЮЦІЯ»  кричали  люди,  гнали  Янку  Ковича  із  золотого  трону,  і  всю  його  свиту  гнали,  та  так  гнали,  що  всі  повтікали  з  цілими  камазами  державного  майна.  Тут  з-за  обрію  появився  карамельний  барон  Пол  Рошенко,  він  мужньо  стояв  на  великому  екскаваторі  і  дарував  усім  «життя  по-новому».  «Пола  у  президенти.  Пол  подарує  нам  нові  європейські  цінності»  .  Кричали  люди.  І  я  там  був  і  мед  я  пив,  по  вусах  текло,  та  в  рот  чогось  не  попало,  та  не  тільки  мені,  а  й  решті  настроєних  на  великі  зміни  людей.  Пол  Рошенко  будучи  й  так  не  з  бідної  хати,  почав  загрібати  ще  більшими  мішками,  тай  свита  його  (вона  ж  свита  Янка  Ковича)  не  відставала  від  керманича,  ситуацію  загострювало  якесь  загадкове  АТО,  яке  відбувалося  на  сході  країни,  та  Полу  було  не  до  того.  Він  усвідомлював,  що  з  доларом  по  27  і  євро  по  30,  довго  не  протягне,  тож  тихенько  почав  змотувати  вудочки,  готуючи  свит  до  відбуття.
«РЕВОЛЮЦІЯ,  ДАЄШ  МАЙДАН,  НІ  КОРУПЦІЇ»  кричали  люди  і  тут  із  натовпу  появився  грузинський  мачо  Саке  Швілі.  Саке  виліз  на  дах  авто  і  вигукував:  «На  даху  Я!  На  даху  Я».  Він  подарує  нам  нове  майбутнє,  кричали  люди,  із  рухом  нових  сил.  Возвеличення  Саке  Швілі  почалося  із  декількох  дебошів,  а  ще  щоб  піддобритися  йому  почали  нести  доляри,  ну  щоби  замазати  собі  шлях  перед  новим  керманичем…  Далі  буде.
Мораль.  Здається  один  сценарій,  хоч  і  три  персоналії,  чи  вам  таке  не  прийшло  до  голови,  тобто  політологи  Янки,  Пола  і  Саке,  то  є  ті  самі  люди,  яким  впадло  придумувати  щось  нове,  бо  і  то  поканає.  І  знову  мораль:  Спочатку  потрібно  вигнати  корупцію  із  своєї  голови,  бо  і  Янко,  і  Пол,  і  Саке,  то  є  одного  поля  ягоди,  яких  так  чи  інакше  привели  до  влади  шляхом  революцій.  Вони  як  той  шахматний  кінь,  гарна  фігура,  але  ходить  тільки  буквою  «Г».  І  чомусь  це  «Г»  то  є  гімно,  яким  поливають  людей.  Перш  за  все,  щоби  позбутися  шахматних  коней,  ми  повинні  розібратися  з  пішками  на  цій  же  дошці,  а  пішки  як  нам  відомо,  одна  й  та  ж  свита,  у  кожного  з  керманичів,  бо  як  не  кум,  то  брат,  а  як  не  сват,  то  швагро.  Коли  вся  корупційна  верхівка  буде  прибрана,  тоді  й  з  керманичем  можна  вирішувати.  А  то  зміни  будуть,  але  сторона  тих  змін  щораз  тай  темніша.  Тож  подумайте  перед  тим,  як  знову  вибирати  шахматного  коня.  +  Варто  зауважити,  що  вони  виникають  один  після  одного  у  самі  потрібні  моменти,  коли  відбувається  максимальний  набір  страстей.
Щиро  ваш  (напевне  судячи  з  думок)  агент  кремля  Патрік  Отто.
#Зрада  #Агенткремля  #Революція  #Майдан3.0  #наспідставили  #ШахматнийКінь  #Міхо_з_народом

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=764864
рубрика: Проза, Патріотичні вірші
дата поступления 08.12.2017

Нічним холодом

Я  прокинусь  близько  опівночі.
Обведу  поглядом  пусту  кімнату.
Годинник  в  такт  відбиває  марш  вічності,
Ведучи  стрілками  цифри  на  страту.

Думки  наповнюють  хвору  голову.
Карбуються  мов  долотом  на  граніті,
У  вуха  вливають  гарячим  оловом,
Слова,  що  не  варті  жодної  миті.

Холодні  стіни  вкриває  інеєм,
Малює  стани  відвертих  постатей,
А  за  вікном  безликими  тінями,
Ніч  до  кімнати  тихо  моститься.

Шкрябає.  Драпає.  Суне  нестримано.
Оком  незрячим  вдивляє  у  вікна,
Димом  стелиться  поміж  шпаринами.
Страшно.  Здається,  я  наче  осліпнув.

Кров  застигає  у  венах  холодом.
Тіло  сковує...  Не  ворохнути.
Страх  ранить  душу  сталевим  молотом.
Мені  би  заснути.
                                               Швидше  б  заснути.


ВолодимирУхач

#Володимир  Ухач  #Delirium



Конкурс  для  друзів  та  підписників:[youtube]https://youtu.be/18viZge3f1w[/youtube]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=762414
рубрика: Поезія, Містика
дата поступления 26.11.2017

Давайте боротись

Чотири  вже  роки  обіцяних  змін,
Та  в  суті  речей  не  змінилось  нічого.
Ми  ще  не  навчились  як  встати  з  колін
Стираємо  ноги  об  владні  пороги.

Чотири  вже  роки  в  важкій  боротьбі,
А  ми  і  надалі  чекаєм  наказу
Влягтися  зручніше  у  власній  труні
І  цвяхи  у  кришку  забити  відразу.

Невже  ви  так  звикли  бездумно  повзти,
Коли  всім  народом  керує  десяток.
На  зміну  старим  знову  нові  кати,
Які  нам  нав’язують  власний  порядок.

Згадайте,  раптово  піднявся  майдан
І  велич  дрімаючу  щось  сколихнуло,
У  влади  на  шиї  зімкнувся  капкан
Із  древності  вітром  козацьким  подуло.  

Згадайте,  тоді  ми  не  були  раби,
Мільйон  голосів,  що  звучав  воєдино,
Закликав  підводитись  до  боротьби.
Давайте  боротись  за  свою  країну!

«Давайте  боротись»

©  В.Ухач

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=761596
рубрика: Поезія, Патріотичні вірші
дата поступления 21.11.2017

Поезія - душа поета

Поезія  –  це  унікальний  спосіб  передати  свої  почуття  за  допомогою  римованого  слова.  Читаючи  вірш,  ти  можеш  торкнутися  душі  автора,  пережити  разом  із  ним  його  переживання,  побувати  у  місцях,  де  ніколи  не  був,  закохатися  та  забути…  Поезія  –  є  ключем  до  дверей,  за  якими  криються  лабіринти  почуттів.
Перед  вами  неймовірна  можливість  читати  поезію.  А  робити  це  потрібно:
- Зранку.  Адже  рядками  деяких  віршів  можна  наповнити  свій  день  позитивом.  Даруючи  собі  променисту  радість  з-під  пера  автора.
- В  обід.  Адже  міцним  словом  текстів,  що  направляють  нас  до  дії  варто  продовжувати  свій  день.
- Ввечері.  Адже  духовний  зміст  поезії,  що  проступає  на  сторінках  книг  чи  сайтів,  заставить  вас  глибоко  задуматись  над  життєвими  проблемами.  Питаннями,  що  не  часто  виникають  у  буденному  житті,  але  дуже  важливі  у  своєму  сакральному  змісті.
- Вночі.  Адже  рядки  вибраних  творів,  можна  нашіптувати  своїй  коханій  половинці  на  вухо,  даруючи  насолоду  романтичних  почуттів.
Кожен  з  цих  текстів  несе  в  собі  завуальований  самим  автором  зміст,  який  читач  повинен  відкрити  перед  собою.  Це  можливо  зробити,  коли  не  просто  прочитати  текст,  а  наповнитися  ним,  задуматись  над  кожним  його  словом,  вникнути  у  суть  написаного,  пережити  моменти,  які  у  час  створення  даного  вірша  переживав  автор.  Саме  тоді  ви  воз’єднаєтеся  з  поезією  на  значно  вищому  рівні,  ніж  просто  читач.  Ви  станете  частинкою  душі  автора.
Особисто  я  рекомендую  читати  поезію:
- Влітку.  Адже  від  неї  просто  віє  літнім  теплом,  радістю,  ароматами  квітів  та  щирістю.
- Восени.  Адже  на  її  сторінках,  золотим  падолистом  та  м’яким  дощем  передані  почуття,  що  зігріють  вас  у  похмуру  пору.
- Взимку.  Адже  не  зважаючи  на  холод  і  сніг,  це  час  найсвітліших  свят  та  веселощів,  що  також  лунають  з  римованих  рядків  авторів.
- Навесні.  Бо  саме  тоді  зароджується  все  нове,  природа  розцвітає,  життя  дарує  нам  нові  можливості,  а  пісня  жайворонка  лунає  із  тексів  пробуджуючи  нас  до  нових  звершень.
Отже  повірте  на  слово,  поезію  пишуть  саме  для  того,  щоб  її  читали  та  перечитували  в  любу  погоду,  час  доби  чи  пору  року,  присвячували  її  тексти  коханим,  цитувати  та  замислювалися  над  написаним.

©  Володимир  Ухач
Співзасновник  Літературного  збіговиська  «Delirium»
Учасник  літературно-дискусійного  проекту  «Дух  Нації»

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=761594
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 21.11.2017

ЇЇ нечитані книжки

Відчини  переді  мною  
Двері  до  своєї  бібліотеки,
Подаруй  у  насолоду  
П'ятдесят  кілограм  нечитаних  книжок.
Нехай  мене  манить  до  бою  
Відвертий  дотик  небезпеки,
Із  ніжних  наче  шовк,  
тендітних  сторінок.

Дозволь  забутися  в  годинах
І  упиватися  читанням.
Губити  погляд  між  рядками  
Твоїх  відвертих  почуттів.
Торкатись  м'яко  палітурки,
Наче  книга  -  це  останнє,
Що  зупиняє  хаотичність
Цих  нескінченно  довгих  днів...

Будь  завжди  різною  для  мене
У  своїх  витончених  ролях.
Звільни  від  кованої  клітки
таке  багате  амплуа.
І  поведи  поміж  галактик
У  ніжно-пристрасних  гастролях,
Адже  для  нашого  читання...
Не  потрібні  вже  слова.


(с)  Володимир  Ухач
20.11.2017р.

#Delirium  #ВолодимирУхач

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=761402
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.11.2017

CTRL-ALT-DELETE

Нема  в  душі  ні  музики,  ні  звуків,
Лише  лунає  траурний  акорд
Коли  віддавшись  демону  в  поруки,
Чужий  збиваєш  танк  або  конкорд!!!

Без  CTRL-ALT-DELETE  вже  не  можливо,
Зберігся  -  значить  переміг.
І  спікування  наяву  -  то  не  важливо,
Коли  запертий  в  матриці  барліг.

Лиш  тихий  подих  з-за  нового  монітору
І  мишки  "клік"  у  безнадійний  такт,
Закритий  намертво  в  комп'ютерну  комору
Суспільству  показав  банальний  FUCK.

Твоє  життя  -  ти  вмер,  хоча  ще  дишиш
Твій  мозок  атрофіровав  давно,
Лиш  супротивнику  з  екрану  п'яно  пишеш:
"Ти  як  і  я  в  житті  лише  лайно".


#Delirium  #ВолодимирУхач  

Сучасна  тенденція  вже  давно  прикувала  молодь  до  екранів  моніторів,  подарувавши  їм  таку  привабливу  віртуальну  реальність,  в  замін  такому  банальному  та  повсякденному  світу.
Але  світ  зовсім  не  такий,  подивіться  навколо,  він  сповнений  пригод,  яскравих  барвів,  подорожей  та  такий  живий  і  незабутній.  Він  дарує  живий  дотик  спілкування,  він  дарує  тепло  рук  та  ніжних  обійм,  він  дарує  життя.
Інтернет  ніколи  не  подарує  нам  цього.  Мій  заклик  до  живого  спілкування,  до  життя  не  тільки  за  екраном  монітору,  світ  існує  за  цим  стислим  віконенчко  і  він  значно  яскравіший,  аніж  ви  собі  уявляєте.
ВПЕРЕД  до  нових  вражень  з  реальними  людьми,  навіщо  тисяча  віртуальних  друзів,  коли  є  один  справжній.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=759928
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 11.11.2017

Еротика

Мої  руки  ніжно  гладять  цицьку.
Лагідно  торкаюся  сосків.
Крикнула  до  мене  мама:  -  Грицьку,
Чи  ти  вже  нашу  Зорьку  подоїв.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=758607
рубрика: Поезія, Гумореска
дата поступления 03.11.2017

Два погляди на життя

У  всіх  абстрактний  погляд  на  життя,
Можна  хороше  бачити,  а  можна  і  погане
Так  муха  виглядає  лиш  сміття
І  сморід  лиш  її  до  себе  манить

І  протилежний  погляд  у  бджоли
Її  зовуть  до  себе  пишні  квіти
І  запах  молоденької  трави,
Що  благовоніями  наповняють  літо

Скажи  хто  ти,  у  цьому  розвитку  подій
Бджола  щаслива,  чи  мерзенна  муха
Чи  ти  живеш  в  своїй  країні  мрій,
Чи  лиш  погане  чують  твої  вуха

Два  протилежних  погляди  в  житті
Хоч  і  одній  і  другій  Бог  дав  крила
Тож  вибирай,  чи  борсатись  в  смітті,
Чи  розгорнути  для  пригод  вітрила.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=758347
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 02.11.2017

Космічний пролог

В  туманностях  зароджуються  нові  світи,  вони  кволі  і  благають  допомоги  у  всесвіту,  та  байдужість  і  холод  галактики,  який  огортає  їх,  притуплює  свідомість  і  прагнення  до  продовження  розвитку.  Вони  так  і  помирають,  не  народившись.  Безліч  світів,  які  в  майбутньому  могли  б  стати  населеними.  Безліч  рас,  які  могли  б  колесити  галактикою  у  пошуках  притулку,  безліч  життів  –  так  і  не  народяться,  загублені  у  холоді  галактик.  Так  бракує  сонячного  світла,  лагідного  материнського  тепла  для  нового  світу,  і  він  гине  у  безкінечній  тьмі.
Рідко  якому  немовляті  доводилось  виживати,  коли  «мати»  викидала  його  кволого  і  несвідомого  на  смітник,  а  ті  хто  вижили  рідко  коли  ставали  повноцінними  членами  суспільства.  Десь  на  задвірках  мегаполісів  проходило  їхнє  життя…
Так  і  з  планетами…  вони  наче  немовлята,  яких  покинули  і  наплювали  на  їх  подальше  життя,  вони  борються  за  своє  виживання,  намагаючись  дотягнутись  до  такого  бажаного  сонячного  тепла,  тепла,  яке  дозволити  продовжити  існування,  тепла,  яке  зігріє  і  прогорне,  або  ж  навпаки  спалить  до  тла,  знеможену  оболонку…  сонце  –  матір..  від  його  опіки  залежить  подальша  доля  немовляти.
Та  нерідко  буває  й  таке,  що  вирвавшись  з  задвірок,  планета  мчить  до  розвитку,  швидкими  темпами,  вона  зароджує  на  собі  життя.  Життя  –  в  його  випадку  всього  лиш  маленький  мікроб,  який  еволюціонує,  досягне  свідомості,  розвинеться,  урбанізує  і  індустріалізує  планету,  а  в  кінці,  як  неблагородний  нащадок  просто  вб’є  її.  Безпощадно,  розвитком  технологій  довівши  життя  планети  до  логічного  завершення,  вона  помиратиме  в  агонії,  задихаючись  чадними  газами,  відчуваючи  спазми  бурильних  станцій,  прошита  шрамами  доріг,  і  ранами  від  підземок,  вона  помиратиме  повільно,  тисячоліттями  відчуваючи  на  собі  біль  поколінь.  Яка  б  раса  не  населяла  планету,  логічне  завершення  лиш  одне  повільна,  сповнена  муками  смерть.
«Смерть  всього  лиш  початок  нового  життя»  -  як  часто  трактують  вперті  філософи.  Та  у  випадку  планети  від  часу  коли  вона  починає  подихати,  до  часу,  коли  повністю  відновиться  від  заразливих  бактерій,  пройдуть  тисячоліття.  Ми  і  є  ці  заразливі  бактерії…  Наша  совість  давно  заплямлена  тим,  що  ми  зробили  з  планетою.  Помалу,  та  вона  позбувається  від  нас,  докладаючи  зусиль,  щоб  відновитися,  переродитися  у  чомусь  чистому  і  неповторному.  Ядерні  відходи  ще  довго  будуть  травити  її  артерії,  тони  сміття,  забиватимуть  пори.
Та  вона  відновиться,  позбувшись  від  назойливих  паразитів,  які  вважають  себе  розумнішими  за  нею.  Вона  все  цілий  організм,  скований  одним  ланцюгом  і  цей  ланцюг  кували  ми.
Суспільство  на  грані  вимирання  і  ми  привели  до  цього.  Ми  змусили  планету  прийняти  крайні  міри.  Ми  покидаємо  її.  У  пошуках  нового  місця  для  продовження  роду  людського.  
Сотня  років  космічних  подорожей  і  ось  вона…  Нова  Земля  –  «Глізе  581  с»,  як  її  колись  назвали  вчені.
У  всій  красі,  яку  звичайно  можна  побачити  крізь  ілюмінатори  космічного  корабля.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=758179
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 01.11.2017

Вона… Нічний перон… (Повертатись варто)

Холодний  осінній  протяг
І  наче  шпроти  у  банці,
Коли  переповнений  потяг
Минає  останню  станцію...
Прощаються  поглядом  кволим
Скупі  ліхтарі  з  перону.
Здаєшся  забутим  і  хворим.
В  залізних  стінах  вагону.

Ти  бачиш  ЇЇ  у  тінях,
Крізь  запотілі  двері.
Кричиш:  -  "Відпустіть!  Я  вільний".
Тамуючи  біль  істерик.
ВОНА  помирає  тихо.
Згасає  в  нічних  світилах.
-  "Пустіть,  я  відверну  лихо,
Я  ЇЙ  подарую  крила"
-  "Я  ЇЙ  подарую  крила,
Нехай  полетить  зі  мною..."
Вагон,  мов  сталева  брила,
Він  стане  моєю  тюрмою.

Мені  б  відкрити  ці  двері.
Мені  б  пірнути  в  обійми
ЇЇ  нічних  містерій.
Танцюючи  танго  з  тіньми.
ВОНА  чекатиме  далі.
ЇЇ  обіймуть  примари.
Попереду  сотні  баталій.
Позаду  із  диму  хмари.

Я  вщент  розіб'ю  ці  двері,
Розімкну  міцні  повіки
Томи  непотрібних  паперів,
Забудуться  вмить,  навіки.
Я  зроблю  все  що  завгодно,
Покину  всі  зорі  й  небо.
Оглядатись  це  так  не  модно,
Але  оглядатись  треба.

ЇЇ  гарячий  дотик,
Холодний  осінній  протяг,
Заберу  собі  цей  наркотик.
Нехай  вирушає  потяг.
Нехай  залишаються  шпроти
В  могилі  консервної  банки.
Невже  я  колись  буду  проти
З  ТОБОЮ  зустріти  світанки.
ТИ  те,  що  я  зву  отрута,
Серйозно  чи  може  з  жартом.
Повертатись  це  так  не  круто,
Але  повертатись  варто.

30.10.2017р.
Володимир  Ухач

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=757981
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.10.2017

Лаври! (Жорсті роздуми)

[i]"Це  не  моя  війна"  Чую  я  звідусіль.  Коли  чоловіки  переховуються  від  військових  комісаріатів,  у  підвалах  чи  мігруючи  за  кордон,  у  короткі  терміни  роблячи  собі  закордонний  паспорт.  
"Це  не  моя  війна"  горланить  мужик  у  пивнусі.
"Це  не  моя  війна"  говорять  байдужі  перехожі,  опускаючи  голови.[/i]

Не  можливо  вбити  в  голову  кожному,  що  ця  війна  зачепить  всіх,  так  чи  інакше  ми  до  неї  причетні.  Тому  це  НАША  ВІЙНА,  того  хто  на  фронті  боронить  кордони,  і  того  хто  у  тилу  продовжує  жити  мирним  життям.  Ця  війна  торкнеться  своїм  кривавим  дотиком  кожного,  як  би  ви  цього  старалися  уникнути.  Далекі  світи  не  врятують  нікого.  Дай  Бог,  щоб  було  куди  повернутися.
Ця  війна  сьогодні.  
Ця  війна  стосується  кожного.
Ніхто  не  заставляє  проявляти  мужність  та  іти  на  фронт,  просто  треба  скинути  оболонку  байдужості  і  всіма  силами  вести  СВОЮ  війну,  навіть  тут,  де  над  головою  не  лунають  вибухи.  Словом  та  ділом  нести  волю  собі  та  своєму  народу.  Об'єднані  однією  ідеєю  ми  зможемо  здобути  те  чого  прагнемо.  Адже  по  одинці  ми  всього  лиж  люди,  а  гуртом  ми  -  народ.  
Зніміть  же  лаври  зі  своєї  голови  та  до  зброї.  Ґверової  чи  словесної  сталі,  діями  та  намірами  -  вперед  у  світле  майбутнє,  якщо  не  для  нас,  то  для  наших  дітей.

Щоб  не  лунали  такі  слова,  які  дуже  часто  уже  виникають  у  голові:

Герої?
Герої  вимерли  давно,
Як  динозаври.
Кістки  вже  їхні  скам'яніли!

До  зброї?
До  зброї  братись  не  дано.
Спадуть  же  лаври.
Ми  цього  зовсім  не  хотіли.

Скидайте  лаври  панове.

(с)  Володимир  Ухач

#ВолодимирУхач  #Delirium  #ДухНації

[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=1sIlL8T2hHA[/youtube]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=757694
рубрика: Поезія, Патріотичні вірші
дата поступления 29.10.2017

"Зорі тихо сплять" (Для неї (ver. 1. 3) )

Срібні  зорі  тихо  сплять,
Перлами  на  небосхилі.
Хай  у  сни  вони  летять
І  казки  принесуть  милій.

І  кохана  також  спить,
Вертиться  у  ліжку  тихо
Зорі  поруч  кожну  мить
В  мрії  не  пускають  лихо.

Приспів:  Спи,  мій  ангел,  милий,  міцно  спи,
                           Я  вночі  обійму  твої  сни
                           Заберу  з  собою  в  казку,
                           Подарую  теплу  ласку.
                           Спи,  мій  ангел,  милий,  міцно  спи,
                           Спи,  мій  ангел,  милий,  міцно  спи.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=757650
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.10.2017

Її шикарні вуса (Гумор)

Навіщо  збрила  ти  свої  шикарні  вуса?
Навіщо  пафосно  ввела  цей  модний  штрих?
І  залишилась  в  мене  лиш  одна  спокуса,
Хоч  пальцями  торкнутися  до  них.

Ці  віса  все  життя  були  з  тобою,
А  ти  так  підло  з  ними  повелась.
І  лазером  скосила,  мов  косою,
А  з  вусами  пропала  й  моя  страсть.

Ти  їх  не  зможеш  відростити  знову.
З  корінням  вирвала  неначе  бур'яни
Від  підлості  твоєї  віднімає  мову,
Так  радували  погляд  нам  вони.

Друзі,  не  сприймайте  серйозно,  чи  як  образу  когось)  інколи  буває  пишуться  саме  такі  вірші)))  Твір  давній,  ще  з  далекого  2012р.)  Фактично  на  реальних  подіях)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=757416
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.10.2017

Німе Кіно

Трохи  осіннього  тепла  у  похмурий  день...  

Червоним  полум’ям  вогню  горить  осінній  лист  
Він  подарує  тишу  оксамитових  рапсодій,  
Відкинь  усі  тривоги  і  відкрий  свій  справжній  хист  
Зіграємо  німе  кіно,  без  пафосу  й  пародій.  

Нам  не  потрібно  зайвих  слів,  все  сказано  давно  
В  багатотомних  мудростях  поетів  різних  націй.  
Давай  окови  скинь  –  зіграємо  німе  кіно.  
Без  надто  лишніх  екшенів  і  зайвих  декорацій.  

І  упаде  із  дерева  сухий  останній  лист  
Заграє  в  тиші  він  нічній  гармонію  мелодій,  
Ми  граємо  німе  кіно  під  цей  осінній  бриз  
В  польоті  наших  почуттів,  у  вирії  свободи.  


Володимир  Ухач

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=757076
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.10.2017

Желейна містерія

Маленькі  желейні  ведмедики,  з  бутилкою  пепсі-коли,  
Єхидно  так  усміхаючись  танцюють  круг  мене  гопак,  
А  я  у  диму  колихаюся,  у  мене  свої  приколи  
І  очі  туманом  затягнуті,  докурюю  третій  косяк.

Маленькі  желегні  ведмедики,  повільно  коло  стискаючи,  
Допивши  водичку  газовану,  танцюють  чудний  хоровод.  
А  я  у  тумані  задуманий,  в  асфальті  зорі  шукаючи,  
у  нічку  чарівну  і  місячну  їм  ложкою  з  вишень  компот.

Маленькі  желейні  ведмедики  у  танці  своєму  спинилися  
Очима  від  слізок  промокшими  на  мене  поглянули  вмить  
Бо  питочки  їм  захотілося,  водичка  у  них  закінчилася.  
А  я  сиджу  в  димі  закутаний  і  думаю  що  тут  робить.

Ведмедики  з  сумом  зітхаючи,  у  моїй  долонці  збираються,  
Танцульки  вже  їх  закінчилися,  пора  до  желейних  їм  снів.  
І  щось  між  собою  балакають,  між  пальями  гарно  влягаються,  
А  я  на  них  тихо  поглянув  і  жадібно  з  захватом  з'їв!


(с)  Володимир  Ухач

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=756720
рубрика: Поезія, Жартівливі вірші
дата поступления 23.10.2017

Граната (мінімум правди, максимум сатири)

Трохи  саркастичної  історії,  написаної  ще  в  далекому  2009р.,  важкі  були  часи))))

Ходив  по  лісі  я,  блукав  
Грибочки,  ягідки  шукав,  
Та  раптом  впав  я,  підкосився,  
В  землянку  темну  провалився

Дістав  з  кишені  запальничку  
Намацав  на  підлозі  свічку,  
Сяйнуло  світло,  я  піднявся  
І  раптом  дуже  здивувався.

Там  міни,  кулемети  і  гранати  
Почав  я  то  добро  збирати,  
Взяв  із  собою  п’ять  гранат,  
На  спину  кинув  автомат.

Я  виліз  з  ями,  йду  додому  
І  дуже  радий  тому  всьому  
Прийшов,  то  все  добро  сховав  
Лише  гранату  собі  взяв.

Стояв  крутив  її  в  руках  
І  враз  штани  наповнив  страх  
Граната  у  одній  руці,  
Кільце  у  іншім  кулаці.

Я  кинув  ту  гранату  в  хаті  
Взяв  ноги  в  руки  і  тікати  
І  раптом  вибух  прогримів,  
Я  так  тікав,  що  аж  спотів

І  ось  я  весь  такий  стою,  
Осколки  з  дупи  дістаю.  
Мораль  історії  проста  
Граната,  то  не  іграшка.


ГРАНАТА
(с)  В.Ухач

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=756718
рубрика: Поезія, Жартівливі вірші
дата поступления 23.10.2017

Повстанцем йтиму крізь віки

Дорогою  повстання  мужньо  йшов
І  перед  ворогом  не  приклонив  коліна,
Бо  знав,  святинь  твоїх  покров,
Осяє  шлях  мій,  Вільна  Україно.

Та  день  звитяг  моїх  давно  минув.
На  зміну  нам  прийшли  нові  герої.
Народ  не  спить!  Ніхто  вже  не  заснув.
До  зброї  браття!  Всі  вперед  до  бою.

14.10.2017р.

(с)  Володимир  Ухач

#Delirium  #ВолодимирУхач  #ДухНації

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=755659
рубрика: Поезія, Воєнна лірика
дата поступления 16.10.2017

Тисяча чорних літер

В  приміщенні  з  тисячі  чорних  літер
Я  почуватиму  себе  нарешті  вільно!
І  поміж  них  прокравшись  тихо,  наче  вітер,
Примхливо  розкидаю  їх  свавільно.

Буду  блукати  мов  примара  сторінками.
Все  забираючи  собі.  УСЕ  моє!
Мої  слова.  Мої  рядки.  І  між  рядками
Також  моє.  Усе,  що  тільки  є.

Мене  не  спинить  сон  чи  відпочинок,
Провалля  перед  носом,  чи  гора.
Хіба  що  тільки  смерті  дивний  вчинок,
Дасть  зрозуміти,  що  уже  пора.

І  лиш  тоді  остання  палітурка.
Зімкнуть  повіки  пожовтілі  сторінки.
Закінчиться  моя  "літературка".
Віддам  я  літери.
                                         Віддам  слова.
                                                                             Віддам  рядки.

Та  не  раніше,  тож  не  сподівайтесь.

В.Ухач
06.10.2017р.

#Delirium  #ВолодимирУхач

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=754429
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 09.10.2017

Театр

Зустрінемося  в  храмі  Мельпомени,
В  серцях  напоєні  нектаром  Діоніса,
І  поза  сценою  залишимо  проблеми
Як  знову  відкривається  куліса.

(c)  В.Ухач
27.03.2017р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=751696
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 22.09.2017

Піонер-вожата Клава!

Піонер-вожата  Клава
Ти  покручє  ідеала,
Та  твоя  така  підстава
Мою  душу  розірвала
 
Я  ж  тебе  колись  кохав
Перва  ти  моя  любов
Раді  тебе  піонером  став,
Ну  а  ти  "наколола  дров"
 
Красний  галстук  на  груді
Сам  червоний  наче  перці
Грав  серенади  на  трубі
А  у  тебе  лиш  партія  на  серці.
 
Для  тебе  партія  сім'я
Ось  такий  тепер  облом
Бля  кохана,  як  же  я?
Більш  не  бути  нам  разом!!!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=749318
рубрика: Поезія, Жартівливі вірші
дата поступления 05.09.2017

Ангел з неба (Для неї (ver. 1. 2) )

Якщо  ангел  зійде  з  неба,
То  цим  ангелом  будеш  ти
Мені  більше  нічого  не  треба,
Лише  ключ  до  твого  серця  знайти.
 
Своєю  неземною  красою
Затьмариш  цей  грішний  світ
А  я  стою  й  милуюся  тобою
І  з  серця  тане  лід
 
Легеньким  помахом  руки
Розвієш  ти  на  небі  хмари
І  не  страшні  тобі  земні  роки,
Напевне  це  небесні  чари
 
А  я  стою  й  не  можу  підійти
Німіють  ноги  і  холоне  кров
Ти  ідеал  небесної  краси
Тобі  я  поклоняюсь  знов  і  знов!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=749169
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.09.2017

Для неї (ver. 1. 1)

Я  хочу  рано-вранці  прокидатись
Свій  погляд  зупиняти  на  тобі,
Із  ніжністю  волоссям  твоїм  гратись
І  обіймати  лагідно  у  сні.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=748592
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 31.08.2017

Для неї (ver. 1)

Вогонь  в  очах  горить  несамовито,
Між  почуттями  спалюючи  грань.
Хоч  стверджую,  що  я  твій  повелитель,
Та  все  таки  -  лиш  раб  твоїх  бажань.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=748506
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 31.08.2017

Життя ПОЕТА

Хтось  скаже  нам,  що  ми  тут  не  потрібні,
І  що  ми  бачимо  у  тих  старих  віршах.
І  крикне  хтось:  "Ви  безталанні  і  не  здібні,
А  сірі  будні  просто  тануть  в  ваших  снах".

Хтось  запитає  нас:  "Для  чого  ви  живете?
Навіщо  пишете  і  граєте  все  те?"
Я  відповім:  "Для  вас  життя  поета  
Не  має  значення,  ідіть  куди  йдете"

І  крикне  хтось  із  заздрості  шалено:
"Ви  є  ніхто  і  звати  вас  ніяк"
І  громом  ці  слова  докотяться  до  мене
На  серці  залишаючи  пекучий  знак.

Я  гордо  відповім,  як  гляну  в  ваші  очі:
"Хто  дав  вам  право  осуджувати  нас".
І  ви  відступите  в  бажанні  неохочім
Повернетесь  в  лещата  сірих  мас.

Так  що  ж  ми  бачимо  у  тих  старих  віршах?
У  їхньому  звучанні  нам  значно  легше  жити.
Ми  пишемо  -  бо  сутність  у  словах.
Це  сенс  життя  і  вам  нас  не  змінити.

12.06.2013р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=748333
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 29.08.2017

Засоби масової пропаганди

Ваші  думки  уже  більше  не  ваші,
Вони  лише  відголоски  минулого,
Відколи  випито  з  екрану  чаші
П’янкого  трунку  для  мозку  сутулого.

І  ваші  спогади  також  забуті
В  тих  формаліном  промитих  звивинах
Як  в  монітор  тільки  очі  прикуті,
Шукають  щось  в  журналістських  зливинах.

Уже  не  знаєш,  що  брати  до  віри.
Хто  віддає  здичавілі  команди.
Це  –  за  яскраве,  а  то  –  вже  за  сіре
У  масових  засобах  пропаганди.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=748260
рубрика: Поезія, Поетичні маніфести
дата поступления 29.08.2017

… стіни гасять стогін у собі

Холодна  ніч,  усім  би  спати,
Дощ  залишає  погляд  на  вікні
А  стіни  темної  кімнати,
Гасили  стогін  у  собі.

Тіла  сплелись  в  гарячім  танці,
Танцпол  для  них  кохання  є,
Холодна  ніч  відступить  вранці,
Все  забираючи  своє.

Лиш  тільки  спогад  не  забрати,
Він  залишається  в  житті,
Холодна  ніч,  та  хочеться  співати
У  цім  блаженнім  почутті.

І  лиш  залишилось  сказати
Одне,  що  зараз  на  душі,
Холодна  ніч,  усім  би  спати...
А  стіни  гасять  стогін  у  собі.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=747966
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.08.2017

У славу України.

Не  буду  сильно  дискутувати  і  розводити  полеміку...
Пам'ятайте,  що  ми  українці,  і  мова  наша  українська,  й  держава  наша  -  Україна.  Не  треба  нам  покладатися  на  милість  сусідів,  чи  великих  вождів  якихось  далеких  націй,  бо  ми  є  велика  сила,  ми  є  єдиний  неподільний  народ.  Хоча  дехто  про  це  забуває,  тож  навчимо  неграмотних,  покажемо  сліпим,  та  донесемо  до  глухих,  хто  ми  є  і  чого  ми  варті.  Бо  на  теренах  нашої  держави  лиш  ми  повинні  правити  свою  волю.  Гордо  несімо  у  світ  українське  слово...  вміло  даруймо  людям  українське  діло...  будемо  ж  горді  тим  хто  ми  є.
Хоч  наша  незалежність  і  пролита  кров'ю,  та  пишаймось,  що  вона  у  нас  є,  бо  за  тисячоліття  державності,  ми  добряче  відстоювали  свої  кордони.  Без  огляду  назад  ідучи  до  нових  звершень,  до  нових  вершин.  Це  Україна.  А  ми  -  українці.
З  26-тою  річницею  Незалежності,  Вас,  вільний  народе.  Вперед  до  перемог  та  світлого  майбутнього.
Слава  Україні!

(с)  Володимир  Ухач

#Delirium  #ДухНації  #ВолодимирУхач

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=747669
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 24.08.2017

Словник ОМОНІМІВ

Не  змиє  ДУШ  страждання  наших  ДУШ,
ЗАМОК  ЗАМОК,  залишився  лиш  ЗАМОК,
І  не  закрасить  ТУШ  гниття  старезних  ТУШ,
Відмінний  БАЛ  завершить  БАЛ  цей  на  останок.

Залізний  ПОТЯГ  не  спинить  ПОТЯГ  мій,
БРАТИ,  чекайте,  не  треба  це  все  БРАТИ,
Чого  ти  СТАВ  у  СТАВ,  іди  не  стій,
І  через  ГРАТИ  не  заберуть  бажання  ГРАТИ.

І  ЗАХІД  сонця  не  завершить  ЗАХІД  цей
Зайшов  у  МУЛ  старий  кремезний  МУЛ,
Дівочий  СТАН,  не  змінить  СТАН  речей,
Як  ПОЛЕ  ПОЛЕ  поміж  горами  гуцул.

Кінь  тягне  ВІЗ,  а  що  для  нас  він  ВІЗ,
Щоб  ЗЛИТИ  гнів,  не  треба  мене  ЗЛИТИ
Кудись  нас  НІС  мій  довжелезний  НІС,
Зігнувши  ШИЮ  я  ШИЮ,  бо  треба  шити.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=747556
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 23.08.2017

У мене є ціль

                                                                 У  мене  є  ціль.
Я  зупиняюся  на  хвилину,
Щоб  хоч  на  мить  розігнуть  спину
                                                               І  знову  цей  біль.

                                                               У  мене  є  шлях.
Роздерши  ноги  об  твердий  граніт
Несу  свою  мрію  через  цей  світ
                                                               На  мужніх  руках.

                                                                 У  мене  є  мить.
Щоб  постаратись  змінити  усе,
Чекаючи  поки  всесвіт  засне,
                                                                 А  він  все  не  спить.

                                                                 У  мене  є  біль.
Він  супроводжує  у  житі
І  не  дає  забути  мені,
                                                               Що  в  мене  є  ціль.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=747280
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 22.08.2017

Давайте вб’ємо "путіна" в собі

По-правій,  чи  по-лівій  стороні,  
Береш  у  руки  автомат  чи  вила  
Давайте  вб’ємо  "путіна"  в  собі  
Без  нього  ми  разом  велика  сила.  

Буде  не  просто,  як  тобі,  так  і  мені  
Бо  він  чіплятиметься  "гнида"  пазурами  
Ви  ж  уявіть,  який  він  гарний  у  труні  
Спочине  під  Кремлівськими  стінами  !  

Але  заждіть!  Зажирно  це  йому!  
Які  Кремлівські  стіни!  Схаменемось!  
Що  нам  ще  тратитись  падлюці  на  труну?  
У  лісі  викинемо!  Тихо  пом’янемо!  

Нехай  він  в  тому  лісі  зігниє,  
І  залишки  розтягнуть  дикі  звірі  
А  ми  собі  заберемо  своє  
Дві  нації  у  злагоді  і  мирі.  

Та  перш  за  все  уб’ємо  "путіна"  в  собі,  
Щоб  він  без  допомоги  залишився  
І  потім  із  нудьги  на  самоті,  
Повісився  чи  може  застрелився  !  !  !

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=747248
рубрика: Поезія, Поетичні маніфести
дата поступления 22.08.2017

Куди йдемо ми?

Куди  йдемо  ми?  Кругом  пусті  лиш  прерії.
Куди  веде  нас  дороги  полотно?
Ростуть  республіки,  впадуть  старі  імперії
Горить  яскраво  їх  почорніле  тло.

Куди  йдемо  ми?  За  зорями  яскравими?
Куди  гукає  нас  старий  чумацький  шлях?
Ступаєм  кроки  з  усмішками  зухвалими
Та  губим  погляди  у  жовтих  сторінках.

Криниця  мудрості  відкриє  очі  синії
Знаннями  вдарить  так  прямо  по  нирках.
Куди  ми  йдемо  по  цій  виткій  стежині?
Не  розбираючись  у  знаках  на  стовпах.

В  обіймах  вогників  підступних  світлофорів
Хвилини  стомлено  летять  у  літаках,
Години  тонуть,  наче  камінь  в  синім  морі.
Ростуть  республіки  імперіям  на  крах

Ростуть  республіки  і  ми  ростемо  з  ними
Крокуєм  впевнено  із  заходу  на  схід
Може  й  зі  сходу  і  на  захід  щохвилини
Хтось  йде  за  сонцем  шукаючи  свій  брід.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=747066
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 21.08.2017

Під зброї кованої мах…

Нерівний  бій,  дуель  важка  сталева
Вогню,  металу  і  мужньої  руки
Й  впаде  до  ніг  тендітна  королева
Усі  регалії  віддавши  залюбки.

Вогонь  горить,  металу  ріки  ллються
Холодний  піт  стікає  по  чолі
В  ударах  молота  гартуються,  куються
В  боях  майбутніх  прославлені  мечі

Мужніє  тіло  й  сталь  міцніє
У  жарі  плавиться  душа
Вогонь  в  очах  нещадно  тліє,
Блищить  на  лезові  ножа.

І  велет  в  латах  серед  міста
Крокує  гордо,  наче  птах.
Впадуть  могутні  королівства
Під  зброї  кованої  мах.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=747027
рубрика: Поезія, Історична лірика
дата поступления 21.08.2017

Народжені у вічній боротьбі

Для  ти  хто  знає,  хто  такий  Бандера
Не  з  страхітливих  казочок  Кремля
Хто  вірить  в  правду,  а  не  тим  паперам,
Що  підставляє  жирна  нам  свиня

Для  ти,  хто  вірить  в  українську  силу,
Що  ще  від  сивих  прадідів  далась,
В  звитягу  козаків  й  кохану  милу,
Яка-б  з  війни  героя  діждалась

Для  ти,  хто  в  подвигах  князів  зростає,
Укрившись  під  історії  крило.
Як  вже  котилась  віра  Руським  краєм,
Москви  тоді  й  в  спомині  не  було.

Для  них  святішого  немає  в  світі,
Як  Мир  і  Воля  рідної  землі
Вони  Свободи  незалежні  діти.
Народжені  у  вічній  боротьбі.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=746432
рубрика: Поезія, Патріотичні вірші
дата поступления 16.08.2017

Ім’я їхнє – Легіон

                                                                                                 [i]Солдатам,  що  поклали  своє  життя,але
                                                                                                 продовжують  захищати  нас  небесною  силою.
[/i]
Палюче  сонце  почорніло,
Дніпрові  хвилі  піднялись
І  зранене  війною  тіло
Вознеслось  ангелом  у  вись.

Розправив  воїн  свої  крила
Змахнув  осяяним  клинком
І  рать  небесна  свою  силу
Додолу  кинула  орлом.

Метали  ясні  блискавиці
І  гнали  бузувірів  тінь
Від  чудодійної  криниці
Майбутніх  вільних  поколінь.

І  злякані,  прокляті  світом,
Лихі  потéрпіли  розгром.
Від  сили,  що  світліше  світла
Бо  ім’я  їхнє  –  ЛЕГІОН.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=746364
рубрика: Поезія, Патріотичні вірші
дата поступления 16.08.2017

Легко життя відпускає.

Кілер.
                   Тихо  засів  на  даху.
Постріл.
                   Тихо  смертельний  лунає.
Погляд.
                   Сповнений  тільки  страху.
Подих.
                   Легко  життя  відпускає.

Вбивця.
                   В  темнім  провулку  таїть.
Ножик.
                   Вістрям  повітря  вражає.
Вогник.
                   Згасне  в  очах  мимохідь.
Подих.
                   Легко  життя  відпускає.

Згубник.
                   Мовчки  крадеться  услід.
Зброя.
                   Руку  йому  обтягає.
Жертва.
                   В  останній  упаде  політ.
Подих.
                   Легко  життя  відпускає.

Доля.
                   Може  зіграти  злий  жарт.
Мить.
                   Вона  надто  багато  рішає.
Фініш.
                   Хоча  для  інших  він  старт
Подих.
                   Легко  життя  відпускає.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=746246
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 15.08.2017

Наша РЕВОЛЮЦІЯ (+відео)

Нас  об’єднали  люті  холоди,
Могутній  клич  єдиного  народу.
Пліч-о-пліч  і  старий,  і  молодий
Стояли  твердо  за  свою  свободу.

Та  кат  і  варвар  не  хотів  іти,
Плював  на  наші  європейські  мрії.
Для  нього  ми  були,  немов  скоти,
Хотів  обтяти  паростки  надії.

І  спалахнули  барикади  у  вогні,
Ядучий  чорний  дим  здійняв  у  небо.
Ми  вибір  свій  відстояли  в  борні,
Але  не  все  так  сталося,  як  треба.

Спіткала  нас  нова  страшна  біда  –
Кремлівський  карлик  зажадав  поживи
Пролилась  кров,  почалася  війна,
Удари  граду,  біль,  смертельні  зливи.

І  кожен  день  ми  рвемося  у  бій,
Втрачаєм,  відвойовуєм.  Руїна.
Гуркоче  автомат,  летить  набій  –
Воюєм  за  майбутнє  України.

[youtube]https://youtu.be/pZV2HM5LbXo[/youtube]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=746125
рубрика: Поезія, Воєнна лірика
дата поступления 14.08.2017

Світлій пам'яті Степана Стефурака

Герою  України  присвячується...

Ти  не  боявся.  Не  сховався,
А  сміло  зброю  в  руки  взяв.
Ішов  вперед  і  не  здавався.
Ти  наш  Герой.  Ти  воював.

Не  знала  навіть  рідна  мати,
по  телефону  кілька  фраз:
-  Я  на  навчанні!  Чи:  -  йду  стапи,
Не  переймайтесь,  все  гаразд.

Ти  йшов  на  кулі  за  свободу,
не  знаючи  в  страху'  в  очах
Хоробрий  син  свого  народу.
Лиш  сльози  мами  бачив  в  снах.

Та  бій  забрав  тебе,  наш  брате,
Ворожий  постріл  й  біль  минув.
пролила  сльози  бідна  мати.
Спинилось  серце.  Ти  заснув.

Господь  прийняв  тебе,  дитино,
і  світлі  крила  твоя  зброя.
Провадь  в  останній  путь,  країно,
Свого  полеголого  ГЕРОЯ.

Володимир  Ухач
24.09.2014р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=746056
рубрика: Поезія, Воєнна лірика
дата поступления 14.08.2017

Не здавайся (пісня з акордами)

«Не  здавайся»

Я  відчуваю  на  собі
Холодні  погляди  людей.
Душа  закована  у  склі
Порожніх,  стомлених  очей.
Дешеві  «лейби»  на  тілах  –
Належність  до  суспільних  каст.
Закутані  в  земних  ділах
Чекають  на  граніту  пласт.

Приспів:  
Та  я  скажу  тобі  лиш  так:
Життя  для  кожного  дасть  знак.
Не  здавайся  і  не  кайся,
Іди  вперед,  не  зупиняйся.
Не  здавайся  і  не  кайся
Ти  вільний  –  тож  не  прогинайся.

Я  відчуваю  на  собі
Шершаві  дотики  людей.
Усе,  немов  в  страшному  сні,
Життя  зів’ялих  орхідей.
І  кожен  хоче  шмат  тебе
Розділеність  на  сотні  рас
Чекай,  як  в  тебе  украде
Душу,  землі  холодний  пласт.

Приспів:

Я  відчуваю  на  собі
Давно  утрачений  момент.
І  мрією  на  сірім  тлі
Всі  будні  знищені  ущент.
Проходять  стомлено  роки,
Не  піднімаючись  з  колін.
Послухай  ці  прості  рядки,
Вставай  і  йди  до  кращих  змін

Приспів:

Акорди:

Куплет  -  (||:Аm  |Dm|
                                     E|Am|
                                     C|G|
                                     E|E7:||)
Приспів  -  (Am|E|
                               Am|E
                               ||:C|G|
                               E|Am:||)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=745977
рубрика: Поезія, Поетичні маніфести
дата поступления 13.08.2017

День початку кінця Росії

Настане  час  -  хтось  квіти  посіє,  
Де  кров'ю  раніше  омилась  земля.  
Це  день  початку  кінця  Росії.  
Пора  прощатись,  огидна  змія!  

Ми  кинемо  зброю,  підем  на  роботу  
І  вернуться  діти  у  рідну  сім'ю,  
А  ката  підведемо  до  ешафоту  
Й  затягнемо  міцно  на  шиї  петлю.  

По  іншому  нам  соловей  защебече,  
Всміхнуться  брати  із  далеких  зірок.  
І  легко  вдихнемо,  розправивши  плечі,  
Ступаємо  перший  свій  звільнений  крок.  

Уже  не  брязкочуть  кайдани  на  шиї,  
І  Славень  лунає  із  вікон  Кремля  
По  площі  Червоній  ідемо  в  пориві  
–  й  не  чути,  й  не  видно  ніде  москаля.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=745875
рубрика: Поезія, Воєнна лірика
дата поступления 13.08.2017

26

Тобі  лиш  двадцять  шість,  як  і  мені,
Ми  разом  піднімалися  на  ноги,
Ступали  перші  кроки  незначні
І  спотикалися  об  підняті  пороги.

І  перше  слово  мовили  удвох,
Лиш  я  до  мами.  Ти  ж  до  всього  світу.
Хоч  сплинув  час,  завершився  пролог  –
Всі  пам’ятають  те  далеке  літо.

Мені  з  Тобою  тільки  двадцять  шість,
Та  як  життя  вже  встигло  покрутити.
Нас,  як  і  всіх,  чекали  різні  сни,
Одні  щасливі,  інші  –  паразити.

Як  тільки-но  збирались  в  школу  йти,
Тебе  спіткали  люті  негаразди,
Але  разом  позбутися  змогли
Цієї  хворобливої  зарази.

Тобі  лиш  двадцять  шість,  як  і  мені,
Хотіли  всі  Тобою  керувати.
Чим  більше,  щоб  присвоїти  собі,
Останнє  винесли  з  пустої  хати.

І  ось  все  це  не  витримала  Ти  –
Звільнилась  від  зухвалої  опіки,
Лиш  тільки  встигла  крила  розвести,
Обтяли  пір’я  заслані  каліки.

Тобі  лиш  двадцять  шість,  як  і  мені,
Для  Тебе  був  і  братом  я,  і  сином,
Готовий  захищати  на  війні
Твої  кордони,  моя  Україно!



По  правді  кажучи,  цей  вірш  був  написаний,  коли  нам  було  ще  по  23,  але  ситуація  в  країні  залишається  такою,  що  через  призму  трьох  років  нічого  не  змінилося,  тож  він  залишається  актуальним.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=745811
рубрика: Поезія, Патріотичні вірші
дата поступления 12.08.2017

неЗОРІ

Тендітними  паростками  з  попелу  зростають  зорі
Вони  не  такі  довговічні,  як  небесні  світила,
Швидше  за  все  беззахисні  і  навіть  трохи  хворі,
Хоча  у  світлі  їх  також  прихована  є  сила.

Кволими  квітами  стараються  летіти  в  небо,
Щоб  залишити  свій  знак,  в  його  безкраїх  просторах,
Це  їх  накреслений  шлях,  одна  життєва  потреба
Німий  додати  акорд,  до  безголосого  хору.

Та  не  судилось  дістатись  їм  примарної  далі,
Нестача  сил  забирає  останній  подих  життя.
Їх  не  приймуть  у  обійми  ті  яскраві  коралі,
В  польоті  мрій  та  надій  відправляться  в  забуття.


(с)  Володимир  Ухач
30.08.2015р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=745709
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 11.08.2017

Реквієм за загиблими Героями

Сьогодні  везли  мертвого  героя.
Його  ми  проводжали  цілим  містом.
Ще  одна  мати  не  знатиме  спокою,
Ще  одне  серце  на  уламки  тріснуло.

І  ось  у  слід  йому  кричали:  «Слава».
«Герої  не  вмирають»,  -  скандували.
А  мати  тихо  на  коліна  впала  –
Це  ж  рідний  син,  але  його  не  стало.

Їй  не  потрібні  гроші  ваші,  люди,
Хоч  там  би  були  їх  цілі  мільйони.
Вони  не  вернуть  подих  в  мужні  груди
І  не  відновлять  пульсу  такт  на  скроні.

-  Синочку,  сину,-  схлипувала  мати,-
На  кого  ти  нас  з  батьком  покидаєш?
Чи  варто  було  йти  і  воювати?
Не  відповіш!  І  вже  не  завітаєш!

Йому  ще  не  було  й  двадцять  чотири
Попереду  життя.  Та  ні,  немає  –
Він  мріяв  про  здобутки  і  кар’єру,
А  вмер  героєм.  Та  хто  колись  згадає.

Його  провадила  уся  країна
І  лили  сльози  цілими  містами.
Моліться,  щоб  Воскресла  Україна,
Моліться  за  полеглими  синами.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=745658
рубрика: Поезія, Воєнна лірика
дата поступления 11.08.2017

Брате (за ваші тихі молитви, мамо…)

Брате,  ти  воюєш  не  з  того  боку  барикад.
Не  тій  державі  ти  віддав  своє  зболіле  серце,
А  пам’ятаєш  матір,  що  годувала  немовлят
І  з  молоком  своїм  їм  дарувала  слово  перше?

Брате,  я  не  забув  ті  мамині  слова,
Вони  закарбувалися,  немов  це  було  вчора.
Із  уст  тендітних  до  Господа  мольба:
-  Живіть  синочки,-  так  благала,-  Бо  без  вас  я  хвора.

Брате,  ми  виросли.  Простір  безжально  розділив  нас.
Я  жив  на  заході,  ти  десь  блукав  собі  по  сході.
Минали  дні,  росло  провалля  і  безпощадний  час
Точив  помалу  тріщини  у  кам’яній  породі.

І  ось  зустрілися  ,  та  вже  зі  зброєю  в  руках
По  різні  сторони  збудованих,  міцних  бар’єрів.
Чи  згадуєш  ти  матір?  Вона  приходить  в  твоїх  снах
Поміж  вогненних  залпів  «Граду»  і  смертельних  вирів.

Брате,  ти  воюєш  не  з  того  боку  барикад.
Хіба  забув  ти  материнське  тихе  слово.
Невже  тобі  рідніший  кривавий,  підлий  руський  мат,
За  нашу  рідну,  милозвучну,  солов’їну  мову.

Стріляй,  давай,  але  на  смерть  –  відразу  прямо  в  серце,
Бо  я  ж  не  зможу  вистрілити  й  вбити,  рідний  брате.
Хай  кров’ю  скропить  землю  тіло  моє  мертве,
Та  пам’ятай:  «Живіть  сини»,-  це  нас  благала  мати!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=745471
рубрика: Поезія, Воєнна лірика
дата поступления 10.08.2017

Порада «братському» народу (Легенька іронія на надто серйозну тему!)

Великий  брате,  достатньо  нам  давати  поміч!
Ми  вже  нанюхалися  вашого  добра.
Краще  померти,  як  якась  остання  неміч,
Ніж  жити  в  стилі  братського  ярма.

Дівки  кохатися  із  вами  й  так  не  будуть
Ще  нам  Шевченко  якось  був  так  заповів  –
І  голос  мудрого  пророка  чують  люди
У  відображенні  останніх  місяців.

Союз  Радянський  вам  не  вдасться  об’єднати
І  не  буде  одна  «Бальшая»  нація.
Тут  залишається  лише  одне  сказати:
-  Вам  допоможе  тільки  масова  кастрація.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=745230
рубрика: Поезія,
дата поступления 08.08.2017

Єдина країна

Поглянь,  московська  бісова  скотино,
На  Харків,  на  Одесу,  на  Донбас.
Під  прапором  –  ми  всі  одна  країна,
Ти  ж  маєш  намір  роз’єднати  нас!

Це  наш  Дніпро  і  всі  його  пороги,
Карпатські  гори,  схили  полонин.
Не  вклониться  і  не  впаде  під  ноги
Країни  вільної  патріотичний  син.

Не  схилить  воїн  світла  свою  зброю:
Нас  ангели  ведуть  до  боротьби.
«Небесній  сотні»  хочеться  спокою,
Але  мішають  підлі  вороги.

І  капає  свинець,  немов  чорнило,
Під  автомату  черги  дикий  гул.
У  тілі  нашому  єдина  сила
Рветься  з  грудей,  немов  скажений  мул.

Ніхто  не  зможе  подолати  волі
І  чисту  душу  не  придбати  вам.
Якщо  один  воїн  стоїть  у  полі  –
То  вже  за  мить  він  буде  там  не  сам.

Знай,  супостате,  проклятий  матерями,
У  пеклі  гнитимеш  багряних  кольорів.
А  кількість  сліз,  пролитих  за  синами,
Це  твоя  денна  доза  батогів.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=745055
рубрика: Поезія, Патріотичні вірші
дата поступления 07.08.2017

Заклик до народу

У  світі  не  було  чеснішої,  ніж  Україна,
Та  вслухайтесь,  я  кажу,  не  було!
Навіщо  ж  кинули  тебе  так  на  коліна,
Паплюжать  рідну  мову  і  знищили  село.

Навіщо  ж  наш  народ  так  без  вини  страждає,
Навіщо  прогинається  за  копійки?
І  ми  не  бачимо  у  беззаконня  краю.
Ми,  мов  раби,  в  лещатах  владної  руки.

Та  ми  пішли,  піднялися,  змогли  сказати,
Що  ми  є  нероздільні,  що  ми  один  народ.
Ще  є  сміливий  той,  що  не  боїться  ката,
Щоб  в  цій  сумній  історії  змінити  епізод.

Вставай,  мій  рідний,  знедолений  народе
Вставай  і  викинь  з  голови  сміття,
Як  на  весні  в  Дніпрі  бурхливо  рвуться  води,
Вставай  і  рвися  ти  до  кращого  життя.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=744353
рубрика: Поезія, Патріотичні вірші
дата поступления 01.08.2017

Козацька

Нехай  плаче  закохана  дівка,
Долю  несе  в  сльозах,
Степом  скаче  в  останню  путівку,
Вдаль,  молодий  козак.

Навіть  небо  ридає  сльозами,
Як  гляне  на  козака.
Не  вернеться  до  рідної  мами  –
Загубить  своє  життя.

Стара  мати  в  долонях  стискає
Тривогу  і  серця  біль.
Свого  сина  у  світ  відпускає
За  сотні  зелених  миль.

Хлопець  скаче  та  сам  добре  знає  –
Дороги  назад  нема.
А  у  мріях  для  неньки  бажає
Майбутнього  без  клейма.

Нехай  плаче  закохана  дівка,
Долю  несе  в  сльозах,
Степом  скаче  в  останню  путівку,
Вдаль,  молодий  козак.

(Пісня,  при  нагоді,  дарую,  пишіть  ноти  та  співайте)))

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=743997
рубрика: Поезія, Історична лірика
дата поступления 29.07.2017

Кохання врятує життя

Його  достаток  дозволяв  йому  дозволити  собі  все!  Він  бачив  найвіддаленіші  куточки  світу,  він  побував  у  самих  екзотичних  країнах.  Він  міг  дозволити  собі  обідати  в  найкращих  ресторанах,  роз’їжджати  на  дорогих  авто.  Та  він  знав  тільки  одне  за  гроші  не  купити  тільки  кохання.  Та  йому  це  і  не  потрібно  було,  кохання  було  при  ньому.  І  він  знав,  що  воно  щире.  Не  так  як  буває  в  теперішньому  світі,  коли  все  за  гроші,  продажне  підле  і  темне.  Кохана  була  з  ним  завжди,  ще  в  часи,  коли  він  був  звичайним  хлопцем,  коли  він  тільки  починав  помаленьку  ставати  на  ноги.

Але  суть  не  в  цьому.  Він  був  відомим,  його  знали  в  країні  тай  далеко  за  її  межами,  він  підписував  вигідні  контракти,  рисувався  на  обкладинках  глянцевих  журналів,  він  був  успішним,  молодим  і  щасливим.

Та  як  завжди  в  цьому  світі,  нічого  так  просто  не  буває,  завжди  за  кутом  його  чекали  конкуренти.  Які  тільки  й  надіялися  на  те,  щоб  він  поступився,  щоб  помилися  десь,  щоб  прогорів.

Їх  заздрості  не  було  меж.  Чому  він  так  легко  всього  досягає.  Чому  в  нього  так  багато  пріоритетів.  Що  він  знає  такого,  чого  не  знають  вони.

«Він  ж  такий  молодий,  він  обов’язково  прогорить»,  -  часто  любили  повторяти  конкуренти  в  пориві  заздрості.  Вони  шукали  шляхи,  щоб  допомогти  йому  поступитися,  старалися  зробити  йому  ведмежу  послугу.  Фіктивні  контракти,  неблагонадійні  клієнти,  та  він  завжди  знаходив  компроміси,  завжди  виходив  сухим  із  води.  Весь  час  він  боровся,  боровся  з  собою,  боровся  з  ними  боровся  зі  всім  світом,  ще  з  дитинства  він  навчився,  що  коли  навіть  спіткнувся,  то  піднімись.  Піднімись  і  йди,  йди  докладаючи  ще  більше  зусиль,  мета  вже  близько.  І  чим  більше  стає  перешкод  тим  ближче  ціль.

Та  конкуренти  так  не  думали,  вони  старалися  все  більше  і  більше  вставляти  йому  палки  в  колеса.  Тихо  сміючись  в  комірці  білих  сорочок,  єхидно  подаючи  руку.  Заздрість  доводила  їх  до  безумства,  вони  мов  хижі  гієни  нападали  зі  всіх  сторін,  мов  скорпіони  старалися  вжалити  в  болюче  місце.  Та  інстинкт  виживання  ніколи  не  давав  йому  здаватися.

І  ось  під  час  одного  успішного  підписання  контракту,  після  всіх  формальностей,  після  прийому  влаштованого  на  честь  цієї  події,  він  повертався  додому.  Кохана  сиділа  поруч  лагідно  дивлячись  на  нього.

Підписання  цього  контракту  було  останньою  каплею,  конкуренти  вирішили  діяти  гостро,  жорстоко.  Було  узгоджено,  що  ціна  за  успіх  –  смерть.  Ціна  заздрості  –  смерть.

Коли  він  повертався  додому,  їдучи  по  темній  вулиці,  невідомий  автомобіль  з  відомими  конкурентами  на  швидкості  підрізав  його  авто,  машина  втратила  керування  і  з’їхала  на  обочину,  перевернулася  і  продовжуючи  рух  врізалась  в  дерево.

Конкуренти  навіть  не  зупинилися,  воно  поїхали  не  озирнувшись,  поїхали  навіть  не  задумавшись  до  чого  привели  їхні  вчинки.  Вони  так  вирішили,  так  вирішила  їх  заздрість.

Десь  за  декілька  кварталів  і  за  декілька  хвилин  в  майбутньому  вони  стоятимуть  і  куритимуть  дорогі  сигарети,обговорюючи,  свої  плани.

Заздрість  ніколи  не  призводила  до  чогось  доброго  і  світлого,  її  підґрунтям  завжди  були  самі  темні  помисли  і  в  наслідок  цього  вчинки.

Сьогодні  заздрість  призвела  до  смерті,  по  крайній  мірі  так  думали  конкуренти,  вони  були  впевнені,  що  позбулися  його,  впевнені,  що  одним  махом  перейшли  всі  перешкоди.  Та  ніколи  заздрість  не  допомогла  в  досягненні  мети.  Вони  не  врахували  лиш  одне.

Він  не  привик  здаватися…
Він  навчений  виживати…
Він  готовий  боротися  за  життя.

***

Шикарне  авто,  чорного  кольору,  мчалося  по  пустій,  оповитій  темрявою,  нічній  дорозі.  За  кермом  сидів  успішний  молодий  бізнесмен,  в  якого  усе  в  житті  склалося.  Гарне  авто,  процвітаючий  бізнес,  молода,  неймовірної  краси  дружина,  яка  кохає  його  понад  усе.  Чого  можна  ще  побажати  чоловікові.

Він  тримав  кермо,  слідкував  за  дорого,  вдивляючись  у  темряву,  куди  могли  осягнути  фари  своїм  світлом.  Кохана  сиділа  поруч.  Її  чарівний  погляд  лагідно  зупинився  на  ньому.  В  очах  було  стільки  любові,  стільки  не  прихованої  пристрасті.  Як  сильно  вона  його  кохає,  знає  тільки  вона  і  небо.  А  може  й  тільки  вона.

Темна  дорога  так  і  кликала  їх  мчатися  вперед.  Вперед,  подалі  від  цивілізації.  Кудись  в  невідомий,  але  такий  бажаний  куток,  щоб  кругом  не  було  метушні  залюднених  нічних  вулиць  міста,  оп’янілої,  від  алкоголю  і  шумної  музики,  молоді.  Просто  вони  удвох.  Лише  тільки  удвох  і  небо,  небо  з  зорями  може  залишитись.

***

Він  щойно  підписав  успішний  договір,  який  принесе  в  майбутньому  чималі  прибутки  і  тепер  повертався  додому.  Вона  завжди  була  поруч,  в  скрутну  хвилину,  чи  в  час  радості.  Завжди  тримала  його  за  руку,  не  даючи  впасти,  будучи  такою  ніжною  і  тендітною,  вона  була  опорою,  водночас  міцною  і  непохитною.  Не  дивно,  кажуть,  що  жінка  в  сім’ї  голова,  а  чоловік  шия.  Вона  була  тим  центром  його  надхнення,  тим  осередком  генерування  бездоганно  точних  дій  і  вчинків,  які  привели  до  такого  успіху.  Вона  –  його  ангел.

Тихий  шум  мотору  заколисував,  але  його  очі  були  широко  відкриті  і  стежили  за  кожним  рухом  на  нічній  дорозі.  Раптом  звідки  не  візьмись,  з-за  повороту  вискочила  іномарка,  не  вмикаючи  світла  фар,  вона  підрізала  його  автомобіль,  кермо  несамовито  крутилося,  він  намагався  повернути  керування  та  було  уже  надто  пізно,  авто  втратило  контроль,  його  розвернуло  на  місці,  швидкість  не  позволила  загальмувати,  воно  перевернулося,  по  інерції  продовжуючи  свій  рух  врізалося  щосили  у  дерево.  Просте  другорядне  дерево,  ніколи  навіть  не  підозрювало,  що  цієї  ночі  його  чекатиме  така  участь.

Авто  нарешті  зупинилося,  а  з  ним  раптово  зупинився  і  цілий  світ.  Ніби  і  зорі  раптово  померкли.

***

Яскраве  сонячне  світло  розбудило  його.  Він  примружився  і  подивися  у  вікно,  невже  просто  жахливий  сон,  легко  зітхнув  він.  Повернувся,  ніжно  провів  рукою  по  її  тілі.  Обійняв.  Як  радісно,  що  тільки  сон.

Легенько  поцілував  у  щоку,  стараючись  не  розбудити.  І  просто  лежав  насолоджуючись  моментом,  будучи  привороженим  її  ангельською  красою,  неймовірно  яскравим  сяйвом,  яке  випромінювала  вона.

-  Кохана,  що  б  я  без  тебе  робив,  -  тихенько  прошептав  він  її  на  вухо,  знову  лагідно  поцілувавши.

Вона  не  прокинулася,  продовжувала  тихенько  сопіти  у  сні.  Він  ще  міцніше  обійняв  її.

-  Яке  щастя,  що  ти  поруч,  як  я  тебе  кохаю!  Ти  ж  знаєш.  Ти  в  мене  найкраща,  -  тихо  шепотів  він,  не  відриваючи  погляду  від  її  неземної  краси,  -  ти  мій  ангел,  моя  красуня,  моя  наймиліша.

Він  говорив  їй  компліменти,  лагідно  цілував  її,  стараючись  не  розбудити.  Вона  лише  ніжно  посміхалася,  крізь  сон.  І  ця  усмішка  була  найчарівніша  у  світі,  найтепліша.  Її  вії,  такі  довгі  і  гарні,  що  важко  було  відірвати  від  них  погляд,  легенько  колихнулися,  наче  від  подиху  теплого  вітерцю.  Лагідне  і  шовковисте  волосся  легенько  спадало  на  плечі.  Він  знову,  як  юний  і  зовсім  недосвідчений  хлопець  закохався.  Та  хіба  можна  було  закохатися  більше,  ніж  він  зараз  її  кохає.  Більшого  та  щирішого  почуття  просто  не  існує  в  природі.

Так  приємно  було  лежати  збоку,  просто  насолоджуючись  її  неземною  красою,  так  хотілося  розтягнути  цей  момент  на  вічність,  щоб  він  ніколи  не  закінчувався,  щоб  час  просто  зник.  Зник,  залишивши  їх  удвох.

Вона  розплющила  очі.  Такі  глибокі  і  безкрайньо  сині.  Такі  заворожуючи  загадкові,  та  такі  рідні.

-  Коханий,  я  тут,  я  поруч,  -  прошепотіла  вона.  А  голос  її  здався  чогось  таким  далеким,-  все  буде  добре,  я  поруч,  тримайся.

-  Не  зрозумів?  –  здивовано  прошепотів  він.

-  Коханий,  я  поруч,  все  буде  добре,-  знову  тільки  й  повторила  вона.

Раптом  світ  почав  мінятися,  картинка  спочатку  стала  темнішати,  а  потім  поступово  почала  набирати  якоїсь  неземної  яскравості.  Сяйво  здавалося  таким  потойбічним.  Але  водночас  теплим.  Воно  ніби  кликало  до  себе,  ніби  й  можна  було  його  відчути  на  дотик.  Він  не  міг  зрозуміти,  що  трапилося,  чого  все  так  раптово  міняється,  куди  пропадає  ясність  думок  і  чому  так  раптово  невідоме  тепло  огортає  його  тіло.

Її  образ  почав  танути  у  невідомому  сяйві.  Він  втрачав  чіткість.  Поступово  зливаючись  з  цим  потойбічним  і  загадковим  сяйвом.

-  Кохана,  що  трапилося,  -  прошепотів  він,  уже  не  бачачи  її.  Потім  повторив  цю  фразу  значно,  голосніше,  а  втретє  зовсім  прокричавши  її,  звертаючись  до  сяйва.

Раптом  її  силует  знову  почав  появлятися,  він  був  ще  яскравіший  ніж  невідоме  сяйво.  Можна  сказати,  що  він  і  був  світло,  єдине  варте  уваги  світло.  Навіть  сяйво  якось  потухло  при  його  яскравості.  Силует  коханої  ставав  все  виразнішим  і  виразнішим.  Поступово  знову  повертаючи  її  до  нього.  Вона  підійшла,  лагідно  обійняла  його  і  промовила:

-  Ти  повинен  повернутися!

-  Що?  –  здивовано  запитав  він,  -  я  тебе  зовсім  не  розумію.

-  Ти  повинен  повернутися!  –  ще  голосніше  сказала  вона  і  штовхнула  його  в  груди,  біль  від  поштовху  був  такий,  наче  блискавкою  пронизувало  все  тіло.  Його  відкинуло  назад.

-  Кохана,  що  ти  робиш?  –  запитав  він,  -  це  ж  я!

-  Ти  повинен  повернутися!  –  зовсім  голосно  прокричала  вона,  знову  щосили  вдаряючи  його  в  груди.  Блискавка  від  удару  знову  пробіглася  тілом,  та  з  такою  силою,  що  перехопило  дух.  Повітря  не  хватало.  Він  почав  судорожно  хапати  його  легенями,  та  не  міг,  ще  один  розряд  блискавки.

Він  вдихнув.  Набрав  повні  легені  повітря,  світло  раптово  відступило.  Пропало  так  само  несподівано,  як  і  появилося,  але  тепло  залишилось.  Якесь  таке  знайоме  тепло,  гарячий  дотик  ніжних  рук,  таких  коханих  і  таких  лагідних.

Що  може  бути  краще  за  це  тепло.  Це  приємне  відчуття  огортало  його  цілого,  наче  тепла  ковдра  холодної  зимової  ночі.

***

Він  розплющив  очі,  не  знаючи  скільки  часу  пройшло  від  того  моменту.  Все  тіло  боліло.  Повернувши  голову  він  побачив  капельницю  яка  стирчала  з  його  руки.  Раптово  все  стало  на  свої  місця.  Світ  не  відпустив  його.  Вона  не  відпустила  його.

Над  нам  нахилився  немолодий  лікар.

-  Лікарю,  де  моя  дружина?  -  стурбовано  прошепотів  він,  -  з  нею  все  гаразд?

-  Все  добре,  -  відповів  лікар,  провіривши  вміст  капельниці,  -  вона  не  постраждала,  основний  удар  прийшовся  на  вас.  І  щоб  ви  знали,  це  вона  викликала  швидку  і  витягнула  вас  авто.

Ось  звідки  появилося  це  тепло,  цей  стан  захищеності  від  всього  світу.  З  нею  все  гаразд.  Він  видавив  з  себе  усмішку,  хоч  для  цього  прийшлося  добре  постаратися.  Та  ця  усмішка  була  найщирішою  у  світі.  Зз  нею  все  гаразд.

-  Ваша  дружина  відпочиває  в  сусідній  палаті,  не  хвилюйтеся.  Вона  довго  не  відходила  від  вас,  а  в  кареті  швидкої  допомоги,  навіть  не  відпускала  вашої  руки,  весь  час  плачучи.

-  Вона  повернула  мене  з  того  світу,  -  тихо  прошепотів  він  і  стомлено  заплющив  очі.

Лікар  пішов,  зачинивши  за  собою  двері  палати.  І  тоді  він  заплакав,  самими  щирішими  слізьми,  які  тільки  коли-небудь  бачило  людство,  сльози  щастя,  радості,  кохання.

Він  не  міг  собі  усвідомити,  що  могло  би  статися,  якби  її  не  було  поруч,  якби  її  ніжні  руки,  не  витягнули  його  з  авто.  Та  ще  більше  його  лякала  думка,  що  її  могло  не  стати.  Життя  не  варте  уваги,  якщо  воно  не  супроводжується  щирим  коханням.

Кохання  врятувало  життя.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=743953
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 29.07.2017

НАБРИДЛО

Давно  набридло  бути  стадним  скотом
Й  вельможам  поступатися  з  дороги,
Бо  успіх  досягається  лиш  кров’ю  й  потом,
А  не  тихеньким  стогоном  по  допомогу.

І  остогидло  кланятись  великим  в  ноги
У  пошуках  козирнішої  масті.
І  на  колінах  оббиваючи  пороги
Так  і  не  вирватись  з  заплутаної  снасті.

Дістали  вже  так  звані  п’яті  елементи  –
Когорта  бідних  серед  трьох  багатих
Вони  не  спустяться  до  вас  із  постаменту.
Ви  подихаєте?  А  їм  на  це  начхати.

Бо  так  і  є  –  над  смертними  завжди  корона,
Що  на  безсмертних  –  голубої  крові.
Пустити  кров!  Вона  у  них  також  червона.
Це  аксіома  -  вона  у  всій  живій  основі.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=743752
рубрика: Поезія, Поетичні маніфести
дата поступления 28.07.2017

Повертайтеся живими (Нашим захисникам…)

Свист  куль,  які  летять  навпроти,
Сталевого  ножа  холодний  дотик.
Благаю,  повертайтеся  живими.
До  матері,  до  батька,  до  родини!

Щоби  не  плакали  малі  сирітки,
Верніться  всі,  на  вас  чекають  дітки.
Хай  чорну  не  натягує  хустину
Горем  подавлена,  сумна  дружина.

Хай  очі  будуть  ясні  і  відкриті  –
Життя  ще  подарує  світлі  миті.
Дитячий  сміх,  а  не  криваві  муки
Нехай  наповнюють  собою  серця  стукіт.

Свинець  минає  тих,  хто  вірить  в  Бога.
У  цинку  не  принесуть  до  порога.
У  жилах  кров  єдиного  народу,
Живі  верніться!  І  несіть  свободу!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=743616
рубрика: Поезія, Воєнна лірика
дата поступления 27.07.2017

Вони… (Всім тим, що посилають нас на смерть…)

Вони  скандують  хліба  і  видовищ
І  посилають  нас  на  вірну  смерть  –
Голодна  зграя  жадібних  чудовищ  –
Що  нас  сприймає  за  погану  чернь.

Вони  рахують  грані  діамантів,
А  нам  дарують  зачерствілий  хліб,
Тримають  нас,  неначе  арештантів,
Кидаючи  загиблих  у  окіп.

Вони  їдять  із  золотих  тарелів
І  ангельський  для  них  лунає  спів.
Під  арф  смарагдових  звучання  трелей
З  криштальних  чаш  п’ють  сльози  матерів.

Вони  нас  посилають  прямо  в  пекло,
Самі  же  ніжаться,  немов  в  раю.
А  страх  у  грудях  б’ється  так  нестерпно,
Коли  на  смерть  стоїш  в  тіснім  строю.

Вони  дарують  нам  страшну  свободу  –
Закриють  рот  і  пригрозять:  «Заткнись!».
Не  хочеш  йти  у  ліс,  іди  у  воду.
Не  хочеш  вішатися  –  то  втопись.

Вони  царі,  а  ми  підзвітні  пішки
Привикли  до  наказів  із  гори.
Щовечора,  лягаючи  у  ліжко,
Чекаємо  команди  –  «Йди  помри».

Нам  вже  набридли  їхні  пропаганди,
Щоб  мати  лила  сльози  за  синів.
Самі  виконуйте  свої  команди!
Ваш  час  минув.  Ваш  час  давно  вже  стлів.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=743589
рубрика: Поезія, Патріотичні вірші
дата поступления 26.07.2017

Для ТЕБЕ…

Мій  час  невпинно  б’є  хвилини,
Та  що  шукав  я,  зміг  знайти.
Секундами  летять  години,
Коли  зі  мною  поруч  ти.

 І  не  важливі  всі  турботи,
Як  є  тепло  долонь  твоїх.
Уста,  немов  медові  соти,
Мені  дарують  щирий  сміх.

І  кожен  день  твоє  проміння
Осяює  мій  темний  шлях.
Відкривши  світу  нове  вміння  –  
Крил  ангельських  широкий  мах.

Мені  не  треба  більш  нічого,
Я  сам  усього  досягну,
Лиш  тихий  стукіт  серця  твого,  
Усю  дорогу  по  життю.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=743587
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.07.2017

Частинка реальності

Холодний  вітер  в  третій  ночі
З  легеньким  присмаком  дощу,
І  темрява  ховає  очі
Під  вже  знайому  паранджу.

М'яка  вуаль  вкриває  тіло
Від  повсякденності  гримас
Моя  реальність  полетіла,
А  залишився  лиш  екстаз.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=743455
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 25.07.2017

Молитва до Тараса

До  200-ліття  з  дня  народження  Кобзаря.

Батьку  Тарасе,  Ти  нас  всіх  пробач
За  те,  що  «Заповіт»  Твій  не  читали,
За  сльози  матерів,  за  їхній  гіркий  плач,
Коли  дітей  у  домовину  клали.

Батьку  Тарасе,  пробач  земний  наш  гріх.
Тобі  з  небес  видніше  нашу  долю.
З  колін  встаємо,  та  не  жалієм  ніг
У  боротьбі  за  незалежну  волю.

Ти  бачиш,  Батьку,  у  душі  руїну,
Ти  бачиш  в  серці  спалені  мости.
До  чого  супостат  довів  країну  –
За  ці  поступки  молимо,  прости.

Ми  у  очах  плекаємо  надію,
Здіймаючи  свій  погляд  до  небес,
Воскресне  Україна,  щиро  мрію
Так,  як  і  Ти  колись  для  нас  воскрес.

Не  було  так,  хоч  ми  старались,
Все  нам  лихий  в  колеса  палки  пхав,
Ступали  крок  –  і  завжди  спотикались.
Заснули  всі,  як  ворог  ще  не  спав.

Пробач  нам,  Батьку,  немічним  ягнятам
Що  довго  не  скидали  так  кайдан,
Та  впаде  голова  з  плечей  у  ката,
І  зацвіте  по  новому  наш  лан.

Володимир  Ухач  
Тернопільська  обл..  м.  Копичинці  
09  березня  2014р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=743452
рубрика: Поезія, Патріотичні вірші
дата поступления 25.07.2017

Геноцид - темне тавро людства (сучасна тенденція)

Що  ж  скривається  під  страшним  словом  «геноцид»?  На  мою  думку  це  питання  турбувало  кожного  у  його  житті.

Розглянувши  поняття  «геноцид»,  можна  дійти  висновку,  що  це  цілеспрямовані  дії  з  метою  винищення  частково  чи  повністю  окремих  груп  населення,  а  то  й  цілих  народів.  Сюди  належить  окрім  вбивства  населення  також  завдання  тяжких  тілесних  або  психічних  ушкоджень,  створення  умов,  які  розраховані  на  знищення  певної  групи  населення,  та  інше.

Тобто,  Геноцид  –  крайня  форма  дискримінації.  З  1948  р.  вважається  міжнародним  злочином.

Не  так  давно  минули  поминальні  дні  за  жертвами  голодомору  1932-1933рр.,  велика  чорна  пляма  на  історії  українського  народу.  Скільки  слів  сказано  про  ті  події,  скільки  книжок  написано  –  безліч.  На  протязі  70  років  після  вище  згаданого  геноциду  політики  факти  замовчувалися,  лише  у  2003р.  було  визнано  голодомор  тих  років  –  геноцидом  проти  українського  народу.  Що  це  змінило?  В  реальній  ситуації  нічого.  Винних  не  було  покарано,  по  тій  простій  причині,  що  їх  уже  не  було  серед  живих.

Все  знову  стало  на  свої  місця.  Почали  жити  як  і  раніше,  кожного  року  збираючись  на  траурну  молитву  перед  пам’ятниками  жертв  голодомору,  вислухуючи  довгі  промови  продажних  васалів  Путіна.

Хотілося  б  висвітлити  поняття  геноциду  у  зовсім  новому  контексті.  Розглянувши  реалії  теперішнього  часу  через  призму  віків.

Дискусійним,  на  мою  думку,  являється  питання  подій  на  сході  України,  які  тривають  і  досі.  Як  незалежний  автор,  я  відкрито  можу  назвати  цю  агресію  з  боку  «Кремля»  не  інакше,  як  -  «Геноцид  -  Фаза  ІІ».

Так  саме  геноцидом  являються  бойові  дії  на  території  України,  на  таке  твердження  мене  спрямував  детальний  огляд  подій,  які  відбуваються.

Щоб  реально  зрозуміти  суть  викладених  мною  слів,  ми  повинні  розібратися  в  питанні:  «Хто  є  учасниками  бойових  дій?»  Відповідь  очевидна  в  зрозуміла  кожному:  зі  сторони  агресора  –  найманці,  не  знаючі  жалю,  які  готові  за  продажний  «рубль»  відрізати  голову  своєму  побратиму,  не  говорячи  про  так  званого  нав’язаного  політикою  «Кремля»  образу  «Бандерівця»,  «Карателя»,  «Неофашиста».  А  хто  ж  тоді  зі  сторони  вільного  українського  народу?  Знову  простіше  немає  куди,  ті  кому  не  байдужа,  доля  України,  ті  хто  не  відсиджується  у  теплих  будинках,  нарікаючи  на  все  на  світі  –  найкращі  сини  та  дочки  вільної  нації,  не  байдужі  серця  щиро  розкриті  для  подвигів,  заради  майбутнього  їх  держави.  Цвіт  нації,  який  в’яне  і  тоне  у  ріках  крові.  Сюди  належать  не  тільки  солдати,  які  ведуть  бойові  дії,  а  й  усі,  хто  безпосередньо  словом  чи  ділом  долучається  до  спільної  ідеї  з  іменем  свободи  на  устах.

Саме  таких  людей  –  майбутнє  країни,  зараз  винищують  продажні  найманці,  свідомих  громадян.  Не  тих,  що  кричали  «Расєя»  і  тепер  відсиджуються  по  санаторіях,  нарікаючи  на  важке  життя.  А  тих,  що  піднялися

на  ноги  заради  вільної  держави,  які  намагаються  покласти  на  коліна  перед  так  званим  «Великим  братом».

Хіба  це  не  геноцид?  Чи  задавали  ви  собі  таке  питання  переглядаючи  кадри  бойових  дій  по  телевізору  чи  у  інтернеті.  У  кожного  напевне  уже  є  знайомий,  який  зі  зброєю  в  руках  захищає  кордони  нашої  країни.  Хотілося  би  додати  до  вище  сказаних  слів  такі  рядки:

Минають  дні  в  нерівнім  бою,
Давно  солдат  уже  не  спить.
Хтось  це  назве  лише  війною
Я  ж  запевняю  –  геноцид.

Так,  геноцид  –  хіба  не  видно,
Як  в’януть  квіти  у  крові,
А  верховенство  так  єхидно
Їх  зариває  у  землі.

Звичайно,  це  не  «тридцять  третій»
Не  мре  від  голоду  ніхто,
Але  сини  безжально  вбиті
І  мамин  у  сльозах  платок.

Так  геноцид  –  хіба  не  видно?
Хто  помирає  на  війні?
Прості  герої,  а  не  бидло,
Що  в  нас  засіло  на  спині.

Поглянь  кого  втрачає  ненька:
Хоробрих,  дужих,  молодих.
Залишиться  така  благенька
Нема  майбутнього  -  без  них.

Так  геноцид  –  дивись  країно
То  ж  гинуть  кращі  лиш  сини.
Не  дай  їм  приклонить  коліна,
Прокинься  демосе  до  боротьби.

©  Володимир  Ухач

У  важких  рядках  цього  вірша  прозвучало  моє  поняття  теперішніх  подій,  можливо  багато  хто  буде  не  згідний  з  таким  твердженням,  але  звичайно  що  знайдуться  і  прихильники  такої  теорії.

Самі  ж  можемо  побачити,  як  на  анексованій  території  бракує  харчів,  засобів  гігієні  і  навіть  простої  питної  води.  Куди  дивиться  світ?  Це  питання  повинно  підійматися  на  широкий  загал.  Що  переживають  жителі  Донецької  та  Луганської  областей,  ті  жителі,  які  не  змогли  втекти,  або  просто  не  мають  куди  подітися,  ті  –  які  розуміють  всю  важкість  ситуації,  які  стараються  підтримати  українських  солдат,  приносячи  їм  харчі,  ділячи  між  собою  останню  скибку  хліба.  Саме  вони  під  загрозою.  Саме  свідоме  населення  несе  найбільші  втрати.  На  це  закривають  очі  політики:  на  гуманітарні  конвої  з  Росії,  наповнені  зброєю,  на  «овочеві»  референдуми,  в  яких  свій  голос  може  віддати  навіть  корова.  Знову  постає  питання  на  що  дивиться  світ?

Десь  там  у  далекому  1933  все  було  зовсім  по-іншому,  не  потрібно  було  війни,  достатньо  створити  штучний  голод  і  народ  сам  вимре.  Так  втрати  були  колосальними,  близько  чотирьох  мільйонів  мирного  ні  в  чому  не  винного  населення.  За  даними  статистів  втрати  серед  ненародженого  покоління  ще  значніші.  Все  це  тоді  різко  загальмувало  розвиток  української  національності.

Хіба  події  теперішнього  часу  не  призведуть  до  такого  самого  фінального  акорду.  Як  на  вашу  думку?

Значна  частина  не  повернеться,  ті  хто  повернуться  з  війни  живими  будуть  мати  важкі  психологічні  та  фізичні  травми,  багато  з  яких  просто  будуть  не  сумісні  з  життям.

Що  трапиться  якщо  свідомих  українців  пустити  під  укіс?  Які  будуть  втрати  серед  населення?  Хто  буде  на  наші  землі?  Якщо  не  зупинити  «Кремлівських  перевертнів»  ми  дуже  скоро  дізнаємося  відповідь  на  ці  страшні  питання.  І  тоді  колись  можливо  за  сімдесят  років  хтось  також  визнає  цей  акт  агресії  геноцидом.  Але  вже  буде  надто  пізно.

Хочеться  підвести  коротенький  висновок  під  сказаним.  Ми  не  повинні  закривати  очі  на  події,  які  відбуваються  у  нас  від  боком,  це  стосується  кожного,  бо  разом  ми  –  сила.  Інакше  в  української  нації  просто  не  буде  майбутнього,  замість  нас  прийдуть  «новороси»,  засіють  пшеницю  на  рідній  землі  і  назвіть  її  «исконно  русский  мир».  Хіба  цього  ми  хочемо?  Куди  дивиться  світ?  Хіба  це  не  геноцид?  Стільки  питань  ще  не  закриті.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=743305
рубрика: Поезія, Патріотичні вірші
дата поступления 24.07.2017

Люди добрі!

Люди  добрі  –  то  біда!
Біда  нашого  народу!
Люди  добрі,  крил  шкода,
Що  вогнем  горять  в  негоду.

Гляньте  на  здичілих  псів,
Що  вбивають  нам  свободу.
Ми  ж  народ,  а  не  відсів!
Кров’ю  ж  ви  скропили  воду.

Гляньте  –  звірі  проти  нас!
Гляньте  у  скляні  їх  очі!
Душі  вогник  в  них  погас  –  
Демон  там  чорної  ночі!

Люди  добрі,  мій  народ!
З  нами  Бог,  він  всіх  нас  бачить,
Нам  не  треба  нагород,
Нас  Всевишній  всіх  відзначить.

Рай  відкритий  для  рабів
В  цю  тяжку  годину  скрути,
Люди  ми,  а  не  відсів  –
Нам  загиблих  не  забути!

Із  циклу  “Народ  без  бою  не  здається”

Володимир  Ухач  
Тернопільська  обл..  м.  Копичинці  
19  лютого  2014р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=743231
рубрика: Поезія, Патріотичні вірші
дата поступления 24.07.2017

Рай для рабів

Ворота  раю  відкриваються  опівдні,
А  з  першої  до  другої  обід,
Відкинь    банальність  –  і  усі  думки  наївні,
У  тебе  лиш  година  на  політ.

Ворота  раю  закривають  о  четвертій
Під  арф  чарівний  акомпанемент.
Постій  у  черзі  ще,  якщо  ти  дуже  впертий,
Хіба  у  тебе  є  абонемент.

А  десь  від  другої  до  третьої  нарада
І  потім  розгляд  застарілих  справ.
Тобі,  звичайно,  буде  вельми  щиро  рада
Та  свита  Ангелів,  яких  потурбував.

Потім  заповни  цілу  купу  формулярів
І  з  розуму  зійди  від  цих  основ,
Дізнавшися  із  погляду  з-за  окулярів:
“Рабів  до  раю  не  пускають”  знов.  

Та  що  таке?  Хто  пише  дивні  ці  закони,
Що  нас  межує  на  рабів?  Та  ні  –
Повалимо  режим,  зітремо  заборони
І  створимо  свій  рай  ми  на  землі.

І  лиш  одне  нам  залишилось  досягнути,
Щоб  наш  рай  був  не  гірше,  чим  у  них  –
Потрібно  негаразди  всі  якось  забути
І  щоб  вогонь  у  душах  трохи  стих.

Володимир  Ухач  
Тернопільська  обл..  м.  Копичинці  
18  лютого  2014р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=743192
рубрика: Поезія, Патріотичні вірші
дата поступления 23.07.2017

Ніхто нічого не боїться

Ніхто  нічого  не  побачить,
Ніхто  нічого  не  прокаже,
Ніхто  ніколи  не  заплаче,
Лиш  тихо,  без  вагань,  поляже.

Ніхто  нічого  не  почує,
Ніхто  нічого  не  торкнеться,
Де  впаде,  там  і  заночує,
Можливо,  більше  не  проснеться.

На  наших  вухах  пласт  граніту,
І  рот,  зашитий  мотузками,
Пудових  пальців  сталагміти
Зворушить  не  дадуть  руками.

Повіки  болісно  зімкнулись
І  сховані  за  ста  замками
Під  тягарем  разом  зігнулись,
Ми  ж  обдаровані  горбами.

Та  раптом  хвиля  пронесеться,
Мов  ураган,  поміж  рядами,
І  мова  з  уст  сама  зірветься,
Не  спинена  вже  мотузками.

Від  гулу  закликів  народних
Розсиплються  граніту  плити,
І  сталагміти  з  рук  холодних
Спадуть,  неначе  паразити.

І  сто  замків  в  вогні  святому
Блаженно  скапують  додолу  –  
Відкривши  очі,  через  втому,
Зіпхнемо  ідола  з  престолу.

НІХТО  НІЧОГО  НЕ  БОЇТЬСЯ,
НІХТО  НІЧОГО  НЕ  ПРОБАЧИТЬ,
НАРОД  БЕЗ  БОЮ  НЕ  ЗДАЄТЬСЯ,
НАРОД  ВІД  БОЛЮ  НЕ  ЗАПЛАЧЕ!

Із  циклу  “Народ  без  бою  не  здається”  
Володимир  Ухач  
Тернопільська  обл..  м.  Копичинці  
19  січня  2014р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=743118
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.07.2017

Куди ти мчиш поранений пегасе

Куди  ти  мчиш,  поранений  пегасе,
Крізь  заметілі,  що  крила  твої  рвуть?
Хіба  іскра  у  погляді  не  згасне,
Від  холоду,  який  руйнує  суть?

Куди  ведуть  тебе  твої  інстинкти?
Невже  не  змучився  ти  від  падінь?
І  крила  стомлені,  не  знаючи  зупинки,
Несуть  гармонію  рядами  поколінь.

Та  ти  лети,  лети  –  і  не  здавайся,
І  на  капризи  негоди  не  зважай,
У  стійло  коване  ніколи  не  вертайся,
Ти  вартий  більшого,  лети,  шукай  свій  рай.

За  пір’я  смикати  буде  стихія,
Щоб  впав  і  загубився  між  сміття,
Та  ти  борися  і  крізь  терни  мрії
Лети,  покинувши  ганебне  забуття.

Весь  світ  в  очах  зогледів  перемогу,
Як  гордо  ти  стихії  пути  рвеш,
Дорога  встелиться  сама  під  твої  ноги  –  
Тож  мчи,  пегасе,  і  ти  не  упадеш!

Із  циклу  “Народ  без  бою  не  здається”  

Володимир  Ухач  
Тернопільська  обл..  м.  Копичинці  
10  грудня  2013р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=743088
рубрика: Поезія, Патріотичні вірші
дата поступления 22.07.2017

Як звати твоїх дітей

Не  минуло  й  місяця,  як  я  з  сім’єю  переїхала  у  нову  квартиру.  Простору  та  гарну,  зовсім  не  таку,  як  та  у  якій  я  виросла.  Ця  здавалася  просто  несказаним  палацом  на  фоні  стандартної  чотирикутної  двокімнатної  хрущовки  у  якій  пройшло  моє  дитинство.  Життя  наче  налагоджувалось,  справи  пішли  вгору,  в  університеті  все  добре,  батьки  отримали  нові  високооплачувані  посади.  І  наче  здається,  що  збулися  мрії.  
Та  чомусь  відчуття  тривоги  та  недосказаності  не  покидає  мене  від  тоді,  як  я  вперше  ступила  на  поріг  нового  житла.  Якось  серце  наче  зупиняється,  завмирає,  а  інколи  здається,  що  хтось  пристально  слідкує  за  мною.  Ще  жодного  разу,  за  місяць  мого  проживання  у  новій  квартирі,  я  не  змогла  виспатись,  вночі  просинаючись  у  холодному  поту,    здається,  наче  поруч  хтось  є.  Наче  тихий  шепіт  зове  мене  крізь  призму  снів.  Але  саме  дивно,  що  мені  не  сняться  жахи,  просто  відчуття  тривоги  та  страху,  яким  наче  просякнуте  повітря  у  квартирі  не  дає  мені  спокою.
Я  вирішила,  що  це  просто  стрес  від  переїзду,  від  зміни  місця,  тож  потрібно  так  би  мовити  акліматизуватися,  та  не  звертала  на  це  все  уваги.  Поступово  все  почало  ставати  на  свої  місця,  чи  то  й  справді  дурні  думки  покинули  мою  голову,  чи  я  просто  звиклася  з  почуттям  постійної  тривоги,  але  мені  здавалося,  що  нарешті  наступив  спокій.  По  крайній  мірі  на  цій  думці  я  старалася  йти  з  дому  і  повертатися  до  нього.
Сьогодні  до  нас  приїхала  моя  старша  сестра  з  племінницею.  Різниця  у  нас  з  сестрою  десять  років,  тому  у  неї  уже  і  сім’я  і  діти.  Я  дуже  люблю  маленьку,  вона  мила  і  гарненька,  наче  квіточка,  такий  собі  промінчик  щастя,  у  нашому  житті.  Візити  сестри  –  явище  не  часте,  бо  ж  через  зайнятість  вона  ніколи  не  має  часу  на  сімейні  посиденьки,  а  от  малеча  її    у  нас  гостює,  залишаючись  на  ніч.  Мені  приємно  проводити  хвилини  з  нею,  вона  позитивна  і  не  на  свій  вік  розумна.  Кажучи  до  слова  їй  п’ять  років,  та  розвитком  вона  уже  давно  перевищує  першокласників,  а  то  й  старше.  Цієї  осені  уже  до  школи.  Ось  і  зараз  малеча  залишається  у  нас  на  цілий  тиждень,  так  як  сестра  змушена  їхати  у  відрядження  в  інше  місто.  
День  пройшов  доволі  продуктивно,  на  навчання  я  сьогодні  не  пішла,  щоб  провести  більше  часу  з  племінницею.  Коли  батьки  під  вечір  повернулися  додому  ми  разом  грались  у  ігри,  та  дивились  мультики,  як  колись  зі  мною.  На  душі  стало  тепло  і  затишно.  Відразу  забулись  усі  негаразди.
- Ну  що  малеча,  пора  спатки,  -  сказала  я,  ловлячи  Соломійку.  
Дівчина  хіхікала  і  втікала  по  квартирі,  поки  не  змучилась  і  не  прийшла,  притулившись  до  мене  на  дивані,  наче  маленьке  курчатко,  яке  ховається  під  крило  до  квочки.
- Ходімо,  будеш  спатки  зі  мною,  -  промовила  я,  беручи  її  на  руки.  Вона  ніжно  обійняла  мене  за  шию,  так  ми  й  пішли  у  кімнату.
Я  розстелила  ліжко  і  положила  малявку,  накривши  її  ковдрою  під  шию.  Вона  уже  майже  спала.  Потім  акуратно  лягла  поруч  з  нею,  обійнявши  племінницю  та  пригорнувши  до  себе.
Уже  засинаючи,  крізь  сон  мала  промовила:
- Тітка  Аня,  а  як  звати  твоїх  дітей?
- Моїх  дітей?  –  запитала  я  збентежено,  та  дівчинка  уже  заснула.
А  я  вже  не  змогла.  Цілу  ніч  ворочаючись  з  боку  на  бік,  я  наче  спала  не  у  своєму  ліжку,  почуття  тривоги  повернулося,  думки  не  давали  спокою.  Чому  вона  це  запитала?  Що  вона  мала  на  увазі?  Чи  це  просто  дитячі  фантазії?  Засинаючи  на  лічені  хвилини  я  наче  просиналася  від  тихого  шепоту  і  стогону,  кожного  разу  оглядаючись  на  племінницю,  чи  часом  з  нею  чогось  не  трапилося.  Відчуття  тривоги  ще  більше  росло.  А  ніч  уже  підходила  до  свого  завершення.  
Зранку,  прокинувшись,  себто  ставши  з  ліжка,  так  як  виспатись  толком  не  вдалося,  я  пішла  до  університету,  відклавши  розмову  з  племінницею  на  вечір.  
Батьки  цілий  день  сюсюкали  з  малою,  бо  не  могли  натішитись,  навіть  відпустки  на  тиждень  взяли,  щоб  побільше  часу  провести  з  внучкою,  погуляти  з  нею  та  потратити  трохи  грошей,  напевно  компенсуючи  на  ній  те,  що  не  змогли  так  само  бавити  нас  у  дитинстві,  через  скрутні  часи.
За  день  мені  відлягло  від  душі,  і  я  вирішила,  що  помалу  зсуваюся  з  розуму  через  навчання,  тож  написала  в  деканаті  заяву,  на  декілька  днів,  вигадавши  фантасмагоричну  історію  про  тітку  з  Канади.  А  дивне  запитання  малої  –  всього  лиш  на  всього  чудний  дитячий  сон,  і  нічого  більшого.  Пора  з  собою  щось  робити.  
Накупивши  смачного,  я  поспішила  додому.
Всі  уже  чекали,  мама  готувала  вечерю  на  кухні,  тато  дивився  телевізор,  а  мала…  вона  мило  гралась  у  моїй  кімнаті  ляльками  з  кимось  щебечучи.  
- Тітка  Аня,  тітка  Аня,  -  закричала  вона,  побачивши  мене,  -  ходи  до  нас,  будемо  гратись.
- До  кого  це  до  нас?  –  запитала  я.
- Та  до  нас.  –  Прощебетала  небога  показуючи  на  пусту  кімнату,  -  я  з  твоїми  дітьми  граємось  у  лікарню.  А  як  звати  твоїх  дітей?
І  тут  у  мене  наче  серце  стало.  Що  ж  це  за  лихо  таке?  Що  за  діти?  Про  що  вона.
- Соломійка,  про  що  ти?  –  здивовано  запитала  я,  -  у  мене  немає  дітей.
- Тітка  Аня,  -  розсміялася  малеча,  обіймаючи  мене,  -  не  дури.  
Раптово  я  почала  переживати  не  тільки  за  себе,  але  й  за  племінницю.  Що  ж  таке  у  цій  квартирі?  Що  ж  це  робиться?  Чи  то  мені  чогось  не  так,  чи  з  дитиною  негаразди.  Це  питання  потребувало  нагального  вирішення.  Так  дальше  тривати  не  могло.  Чого  би  це  не  вартувало,  я  повинна  була  досягнути  істини.
- Чому  ти  сама  не  запитаєш?  –  наче  здивовано  запитала  я,  хоча  саму  мене  ніби  у  жар  кидало.
- А  вони  не  знають.  –  наче  це  й  не  дивина,  відповіла  дівчинка.  –  Тітка  Аня,  то  як  звати  твоїх  дітей?
Що  дальше  робити  я  не  тямила.  Стояла  наче  вкопана  і  дивилась  у  пусту  кімнату,  розмислюючи,  як  же  так.  Не  знаю,  скільки  часу  минуло,  хвилин  п’ять,  чи  може  й  з  п’ятнадцять,  як  раптом  мама  покликала  нас  вечеряти.
-  Ходімо  до  столу,  -  якось  віддалено  сказала  я,  -  а  потім  про  це  поговоримо,  тільки  нікому  нічого  не  кажи.  Це  буде  нашим  секретом.
Дівчинка  подивилась  на  мене,  наче  я  з  глузду  з’їхала,  та  погодилась.  Ми  пішли  вечеряти.
Я  сиділа  за  столом,  та  не  могла  піднести  ложку,  що  за  бісовщина  твориться,  раніше  ж  такого  не  було.    Злякано  поглядаючи  на  Соломійку,  я  не  могла  усвідомити,  що  з  нею  не  так,  раптово  мене  почало  трусити  і  ложка  випала  з  рук,  з  грохотом  упавши  на  тарілку.  Раптова  хвиля  страху,  накотися  на  мене,  дивне  і  жорстоке  відчуття,  наче  страх  і  не  мій,  але  переданий  мені  на  якомусь  вищому  рівні,  ментальному.
Я  швидко  піднялася  і  вибігла  з  кухні,  закрившись  у  своїй  кімнаті,  залізла  під  ковдру  і  довго  там  сиділа,  не  промовляючи  ні  слова,  мене  всю  обливало  холодним  потом  і  трусило,  наче  раптовий  напад  грипу,  чи  якої  іншої  хвороби.
- Тітка  Аня,  що  з  тобою,  -  заглянула  у  кімнату  малеча,  почимчикувавши  до  мене,  -  тобі  зле?  Ми  тебе  зігріємо.  
Вона  притулилась  до  мене  і  ніжно  обійняла.  На  душі  стало  трошки  спокійніше,  бентежило  тільки  слово  «Ми».  Хто  ми?  Дитина  була  у  кімнаті  сама.  Кого  вона  бачить  у  пустих  стінах  будинку?  З  ким  розмовляє,  коли  ніхто  не  чує?  З  чим  це  все  пов’язано?  Більше  так  тривати  не  може,  потрібно  все  зупинити.  Я  наважилась  і  запитала:
- Соломійна,  про  яких  дітей  ти  говориш?  І  де  вони?
- Тітка  Аня,  -  засміямась  мала,  погладжуючи  мене  тендітною  ручкою  по  волоссю,  -  про  твоїх,  вони  ж  тут,  хіба  ти  їх  не  бачиш,  ось  глянь,  як  вони  тебе  обіймають.  Вони  казали,  що  дуже  люблять  тебе,  що  ти  про  них  піклуєшся  і  завжди  оберігаєш,  дозволяєш  поруч  спати.
Мені  стало  ще  більше  не  по  собі.  Я  не  дозволяла  поруч  спати  нікому  і  ні  про  кого  не  піклувалася.  
- От  тільки  вони  не  знають  як  їх  звати.  –  защебетала  знову  мала.
- А  як  вони  виглядають?  –  злякано,  та  з  цікавістю  запитала  я,  якщо  вони  не  збираються  заподіяти  мені,  та  нікому  іншому,  шкоди  то  це  вже  стає  навіть  дуже  дивно.
- Хлопчик  і  дівчинка,  рочків  так  як  мені,  дуже  гарні,-  засміялася  Соломійка.  –  Тітка  Аня,  досить  зі  мною  гратись,  я  вже  доросла.  Скажи  як  їх  звати.
Виходу  не  було,  щоб  не  заподіяти  малій  психологічної  травми  я  вирішила,  підігравати  їй,  доки  не  виясню  всіх  обставин  цієї  загадкової  ситуації.
- Андрійко  і  Марічка  їх  звати,  -  наче  і  не  здивовано  відповіла  я,  находу  видумуючи  щось,  та  плавно  переводячи  усе  в  жарт.
 Завтра  буде  новий  день  і  я  твердо  була  впевнена,  що  цей  день  принесе  мені  відповіді  на  деякі  запитання.  Хоча  думка,  про  те,  що  ці  відповіді  мені  не  сподобаються  не  покидала  мене  ні  на  мить.  Так  ми  й  заснули,  я  в  глибоких  роздумах,  а  мала,  скрутившись  у  клубочок  біля  мене,  невинним  ангелочком.
Раптом  по  серед  ночі  я  прокинулась  від  дитячого  плачу.  Чи    краще  сказати,  не  факт,  що  прокинулась,  впевненості  не  було,  чи  сон  це  чи  фантастична  та  містична  реальність.  Мені  здається,  що  я  розплющувала  очі,  але  я  не  впевнена,  що  це  було  насправді.  Прокинувшись  від  тихого  плачу,  я  побачила  двох  дітей,  що  скімлили  у  кутку  кімнати,  обійнявшись,  та  притулившись.  Вони  були  такі  беззахисні  і  такі  налякані.  Я  ступила  декілька  кроків  у  їх  напрямку,  потім  оглянулась  на  ліжко,  Соломійка  мирно  спала,  скрутившись  у  клубок.  Ще  декілька,  кроків,  і  ще  декілька,  ось  я  уже  біля  них,  присіла,  глянула  у  заплакані  очі,  і  зрозуміла,  що  не  потрібно  боятись,  у  цих  оченятах  було  стільки  страху,  стільки  жалю  і  болю.
- Дякуємо,  що  сказала  нам  наші  імена,  -  промовив  заплаканий  хлопчик.
 Я  протягнула  руку,  щоб  торкнутися  дітей,  та  рука  пройшла  повз,  наче  у  фантастичних  фільмах,  пальці  овіяло  холодом  і  мара  пропала.  Діти  зникли  наче  їх  і  не  було,  а  я  просто  сиділа  на  підлозі  у  кутку  кімнати.  Та  уже  не  було  страху,  переживань  не  було,  я  точно  впевнена,  що  в  цьому  домі  щось  не  так.  
Остаток  ночі  провівши  у  роздумах.  ні  світ  ні  зоря  піднявшись  я  вирішила  владнати  справи,  після  підготовки  вислизнула  з  квартири  і  побігла  майже  безлюдною  вулицею.  Знаючи  куди  біжу,  заздалегідь  знайшовши  у  інтернеті,  адресу  ворожки,  старої  жінки.  По  життю  я  така,  що  ніколи  би  не  звернулася  за  інших  обставин  до  таких  персон,  але  ця  ситуація,  що  зараз  відбувалася  вимагала  саме  таких  дій,  я  просто  була  у  цьому  впевнена.  Наче  хтось  наказав  мені  робити  саме  так.  До  житла  старої  було  зовсім  небагато,  буквально  три  зупинки  маршрутки,  тому  я  вирішила  подолати  цей  шлях  пішки.  Хвилин  за  п’ятнадцять  я  уже  стояла  перед  дверима.  Тільки-но  зібравшись  натиснути  на  дзвінок,  як  двері  раптово  відчинились  і  добра  з  вигляду  старенька  промовила  з  порогу:
- Заходь  дитинко,  я  чекала  на  тебе.
Побачивши  мій  скептичний  погляд,  вона  добавила:
- Відкрий  свою  свідомість  для  непізнаного,  воно  посеред  нас,  і  заходь  скоріше,  чого  стоїш  у  порозі.
Я  була  здивована,  та  послухала  стареньку  і  зайшла  у  квартиру.  Ще  вчора,  я  би  ніколи  такого  не  зробила  і  не  повірила  б  ні  слову,  сказаному  бабкою,  але  сьогодні  пріоритети  змінились  кардинально,  дійсно  наче  світогляд  розширився,  залишивши  місце  для  чогось  невідомого.
- Сідай  ось  тут,  -  сказала  старенька,  показуючи  рукою  на  диван,  -  я  знаю  чого  ти  прийшла,  дай-но  сюди  свою  руку.  Не  бійся,  я  не  кусаюся.  По  правді  я  думала,  що  ти  відвідаєш  мене  швидше,  та  у  цьому  я  помилилася,  значить  у  тобі  значно  менше  страху,  ніж  думалося.
Звідки  вона  це  все  знала,  про  мій  страх,  що  я  повинна  була  прийти?  І  чи  дійсно  вона  зможе  допомогти  мені  у  ситуації  такого  характеру.  З  долею  скептицизму  я  хоч  і  злякано  але  протягнула  старенькій  руку,  бо  ж  саме  за  цим    сюди  і  прийшла,  тож  потрібно  відкинути  всі  сумніви  і  забобони  та  прийняти  незрозуміле.  
Бабуся  присіла  біля  мене  та  взяла  за  руку.  
- Очисти  свою  свідомість,  перестань  хвилюватися,  відчуй,  як  калатає  твоє  серце.  Призупини  його,  відкрий  свій  розум  для  мене,  не  бійся,  нічого  не  станеться.
Старенька  сиділа,  тримала  мене  за  руку  і  дивилась  у  очі.  Пристально,  наче  свердлила  поглядом,  пробираючись  у  глибини  мозку.  Перед  очима  пробігали  картинки,  немовби  хтось  спеціально  викликав  їх  з  пам’яті.  Скільки  так  тривало,  я  не  можу  сказати,  можливо  лиш  кілька  миттєвостей,  хоча  пробігла  ціла  вічність.    
Я  сиділа,  і  старенька  здається  забирала  від  мене  усю  тривогу  та  переживання,  на  душі  ставало  тепло  та  спокійно.  Немов  генеруючи  тепло  зі  своїх  долонь,  що  наповнювало  моє  тіло,  водночас  наділяло  заспокійливим  ефектом.
Та  нічого  не  вічно,  так  і  ці  миті  повинні  закінчитися.  І  воно  так  і  сталося.
- Потрібно  знайти  попередніх  мешканців  квартири,  у  якій  ти  живеш,  тоді  все  стане  на  свої  місця.  І  нічого  не  бійся,  тобі  ніхто  не  спричинить  шкоди.  Просто  сміло  дій.  Майбутнє  у  твоїх  руках.  І  знай,  що  надприродне  посеред  нас  і  його  не  потрібно  цуратися,  воно  частинка  кожного  з  нас.  Ці  діти  яких  ти  бачила,  всього  лиш  не  заспокоєні  душі.  Вони  не  заподіють  шкоди,  вони  налякані  не  менше  ніж  ти.  Просто  зроби  так  як  я  тобі  кажу  і  все  налагодиться.
Бабуся  глянула  на  мене  і  посміхнулася.  
- А  тепер  іди,  мені  більше  нічого  тобі  сказати,  -  відповіла  вона,  показуючи  мені  на  вихід,  -  я  всього  лиш  провідник  між  світами.    Вирішити  все  тобі  прийдеться  самотужки.
Я  не  вчулася,  як  опинилась  на  вулиці,  при  чому  на  півдорозі  додому.  Якось  все  так  просто  сталося,  що  й  не  зрозуміло.  Та  чим  більше  для  мене  було  невідомого,  тим  краще  я  усвідомлювала,  що  світ  не  тільки  матеріальний,  духовне  і  надприродне  також  мають  місце  поруч  з  нами,  при  чому  їх  позиція  можливо  й  більша  ніж  самого  фізичного.  Я  відкрила  для  себе  нові  горизонти,  безкраї  простори  непізнаного,  що  вже  не  здавалося  дитячими  вигадками,  чи  страшилками  біля  костра.  Значить  всі  історії,  що  ми  колись  переказували  чи  чули  у  дитинстві,  або  зараз,  мають  якесь  підгрунття,  вірогідність,  що  це  не  просто  вигадки  чиєїсь  хворої  фантазії,  виросли  у  сотні  разів,  по  крайній  мірі  для  мене.
Декілька  хвилин  і  я  уже  заходила  у  квартиру,  за  роздумами  час  проходить  швидко  і  непомітно.  Батькам  сказала,  що  ходила  на  ранкову  пробіжку,  щоб  не  викликати  підозр  і  лишніх  запитань,  котрі  могли  породити  нові  невідомі  у  цьому  і  так  заплутаному  рівнянні.
Соломійка  сиділа  на  підлозі  у  кімнати  і  мило  гралася,  без  зайвих  догадок  я  зрозуміла,  що  вона  не  сама.  Та  вирішила  не  тривожити  їх,  тож  пішла  на  кухню,  просто,  щоб  щось  перекусити.  Довго  там  не  затримуючись,  зібрала  і  сказавши  всім,  що  у  мене  справи  в  університеті  вийшла  з  квартири.  Намилилась  я  переговорити  з  комендантом  нашого  будинку,  щоб  витягнути  з  неї  хоч  якусь  інформацію  про  минулих  мешканців  квартири.  
Як  завжди  її  не  було  на  місці.  Ще  та  загадкова  пані,  вона  знала  все  і  про  всіх,  але  про  неї  ніхто  нічого  не  знав,  така  собі  примарна  жіночка,  яка  могла  появитися  і  зникнути  у  любий  момент,  коли  ти  цього  зовсім  не  чекаєш.  Але  то  у  неї  робота  така.
Ось  і  зараз,  коли  потрібна  то  чомусь  на  місці  її  не  було,  заглянувши  у  кабінку,  де  у  жіночки  був  свій  так  би  мовити  кабінет,  на  столі  стояла  чашка  чаю,  судячи  з  пари,  що  піднімалася  над  нею,  навіть  не  володіючи  сильними  дедуктивними  здібностями  можна  було  здогадатися,  що  відійшла  вона  зовсім  недавно,  а  так,  як  напій  ще  зовсім  не  надпитий,  то  можливо  і  повернеться  незабаром.  
І  справді  довго  чекати  не  довелося.  Тучна  жінка,  якраз  стандартний  образ  коменданта,  плавно  пливла  у  моєму  напрямку,  мов  вантажна  баржа,  пересуваючись  на  своїх  ногах,  що  більше  походили  на  дві  колоди.  Вона  як  ніхто  підходила  на  цю  посаду.  
- Пані  Галино,  а  я  до  вас,  -  прощебетала  я,  стараючись  виразити  у  своїх  словах,  якнайбільше  поваги,  щоб  задобрити  коменданта.
- Що  тобі,  знову  хтось  затопив,  -  простогнала  вона,  плюхаючись  у  крісло.  
Достоїнством  її  було  знання  комп’ютера,  правда  воно  обмежувалося  косинкою  і  пасьянсом,  які  жінка  цілий  день  розкладала  на  моніторі  від  нудьги.  Так  і  зараз,  краєм  ока  кинувши  на  монітор,  я  замітила,  серйозний  розклад.  
- Та  ні,  я  зовсім  по  іншому  питанню.  Хотіла  дізнатися,  хто  жив  у  нашій  квартирі  до  того,  як  туди  переїхали  ми.
- Цього  я  тобі  сказати  не  можу,  -  відповіла  тучна  жінка,  клікнувши  декілька  разів  мишкою,  щоб  змінити  розклад  гри.  –  Таку  інформацію  розголошувати  не  можна,  так  гласить  кодекс.  Йди,  не  стій  тут.
- Пані  Галино,  але  мені  дуже  треба,  -  проскиглила  я,  -  відступіть  від  кодексу,  і  скажіть  будь  ласка.  
Правда  я  одного  не  вловила,  який  то  у  комендантів  кодекс  такий.  Кодекс  честі,  чи  що.
- Я  два  рази  не  повторюю,  ніяких  даний  про  попередніх  жителів  ти  не  получиш,  йди,  давай,  не  мозоль  мені  очі.
Одне  я  зрозуміла  точно,  з  цієї  розмови,  потрібно  обирати  зовсім  інший  підхід,  бо  такими  прямими  методами  її  не  візьмеш.  Тож  я  розвернулася  і  таки  пішла.  Піднімаючись  сходами  на  свій  поверх,  я  ще  обдумувала,  деякі  варіанти,  хоча  була  впевнена,  що  самий  дієвий,  як  завжди  самий  стандартний.  Зайшовши  у  квартиру,  я  сказала,  що  забула  якісь  там  конспекти  і  попрямувала  до  своєї  кімнати.
Мала  продовжувала  гратись  ляльками  на  підлозі,  мило  щебечучи  сама  з  собою,  хоч  тепер  я  знала,  що  все  зовсім  не  так.
- Що  там,-  запитала  я,  ніби  й  ні  про  що.
Соломійка  усміхнулася,  глянула  на  мене  і  сказала:
- Андрійко  з  Марійкою  кажуть,  що  дуже  щасливі,  що  нарешті  знають  свої  імена.
Я  також  посміхнулася,  хоч  і  трохи  збентежено.
- Ми  граємось,  нам  дуже  весело,  сідай  гратись  з  нами.
Я  хоч  і  трохи  спішила,  та  водночас,  щось  скерувало  моїми  діями  і  я  присіла  на  підлогу  біля  Соломійки.  Раптом  моїм  тілом  промайнуло  тепло,  я  відчула  чужу  присутність,  хоч  у  кімнаті  і  далі  фізично  залишалось  тільки  нас  двоє.  Та  розум  посилав  сигнали,  що  це  не  так,  що  не  варто  покладатися  на  зір.  Потрібно  осягнути  вище,  чим  можуть  дати  нам  фізичні  відчуття.
- І  у  що  ви  граєтесь?  -  запитала  я.  
- Ми  граємось  у  школу,  -  радісно  відповіла  Соломійка,  -  я  вчителька,  ви  будете  моїми  учнями.  І  так  в  нас  урок  математики.  Відповідати  піде  Андрійко.  Скільки  буде  шість  плюс  три?  
Я  сиділа  і  просто  дивилась,  як  Соломійка  розмовляє  з  повітрям,  дивлячись  у  простір,  хоч  я  й  розуміла,  що  там  по  ідеї  щось  є,  але  очі  малювали  зовсім  іншу  картину.  Якщо  б  хтось  інший  побачив  це  збоку,  то  можливо,  прийшлося  би  викликати  швидку  допомогу.
- Не  правильно,  -  Сказала  Соломійка  до  невидимого  співрозмовника,  -  ну  чому  ти  такий  неуважний,  на  наступний  урок  підготуйся  краще.  Тітка  Аня,  скільки  буде  шість  плюс  три?
Я  відповіла  на  запитання.  І  так  ми  побавились  десь  з  годину  часу,  я  відповідала  на  питання,  інколи  відповідали  наші  невидимі  співрозмовники,  тоді  їх  чула  і  зріла  тільки  мала,  я  ж  сиділа  збоку,  продовжуючи  відчувати  надприродну,  нематеріальну  присутність  у  кімнаті,  але  й  дальше  нічого  не  бачачи.
Що  ж  сталося  такого,  що  ці  душі  дітей  такі  не  заспокоєні,  що  вони  не  можуть  покинути  цей  світ,  змушені  блукати  між  фізичним  і  духовним,  не  знаючи  спокою.  
- Тітка  Аня,  чому  ти  їх  не  бачиш,  -  запитала  мене  племінниця.
Це  питання  витягнуло  мене  з  моїх  роздумів,  повернувши  у  реальність.
- Не  знаю,  -  відповіла  я,  а  по  щоці  скотилася  сльоза,  раптово  мене  окутало  почуття  жалості  і  переживань.  Такі  зміни  настрою  були  не  притаманними  для  мене  раніше,  але  тепер  все  змінилося.  –  я  б  хотіла,  я  бачила  їх  лише  раз.
- Обійми  їх,  вони  ж  тебе  обіймають,  -  сказала  мала.
- Не  можу,  я  не  знаю,  як.  –  розридалася  я.
Соломійка  підповзла  до  мене,  взяла  за  руку  і  зробила  так,  наче  я  когось  обіймаю,  притулившись  збоку.  І  так  я  просиділа  поки  у  мене  не  затекли  руки.  Та  почуття  жалості  і  переживань  пропало  раптово,  як  і  появилося.  І  я  зрозуміла,  що  ми  зв’язані  на  більш  високому  рівні,  ніж  прості  поняття  притаманні  людству.  Ми  споріднені  на  рівні  почуттів.  Що  відчувають  вони,  це  ж  саме  починаю  переживати  я.  Ось  чому  відколи  переїхавши  до  нової  квартири  було  стільки  боязні,  безсонних  ночей  і  переживань.  Все  це  проекція  дитячих  жалів  і  страхів.
Мені  уже  було  пора  йти,  не  потрібно  затягувати,  я  вхопила  гроші  з  тумбочки  і  накинувши  куртку  вискочила  з  квартири,  промчавшись  сходами,  повз  кабінку  коменданта,  я  вискочила  надвір,  направившись  до  найближчого  магазину.
Прошмигнувши  по  рядах,  я  знайшла  те,  що  мені  було  потрібно,  розрахувалася  на  касі  і  помчала  назад  додому.
Спинившись  біла  коменданта,  включивши  усю  свою  харизму,  та  вручивши  їй  пакунок  з  коньяком  і  шоколадкою  я  таки  вивідала  хто  проживав  раніше  у  моїй  квартирі,  і  навіть  уповаючи  на  мою  щедрість  вона  повідала  мені  нову  адресу  цієї  ж  самої  сім’ї.
Було  прийнято  рішення  їхати  туди  без  затримок,  немає  чого  відкладати  на  потім.  Тож  я  сівши  у  маршрутку  налаштовувалася  на  розмову  із  тими  людьми,  було  важко,  адже  я  нічого  про  них  не  знала,  і  розглядала  різні  варіанти,  розвитку  подій.
Не  гаючи  часу,  вискочивши  з  маршрутки  я  попрямувала  по  вказаній  адресі,  перескакуючи  через  три  сходини,  добралася  до  четвертого  поверху.  На  дверях,  була  саме  та  цифра,  що  й  у  адресі.  Тож  я  натиснула  на  дзвінок,  з  нетерпінням  очікуючи  відповіді.
Двері  відчинила  дівчина  приблизно  мого  віку.
- Вам  кого,  -  запитала  вона?
- Вибачте,  що  турбую,  але  я  проживаю  у  квартирі,  де  раніше  жили  ви,  і  сталась  одна  дуже  дивна  річ?
Раптом  дівчина  опустила  голову,  в  її  очах  появилися  ноти  страху,  я  б  навіть  сказала,  що  ціла  гама  негативних  почуттів  змінилась  на  її  обличчю,  лише  за  долю  секунди,  від  здивування  до  всеосяжного  жаху.  
- Ні  тільки  не  вони,  -  прокричала  вона  хватаючись  за  голову,  -  скільки  можна,  залиште  мене  в  спокою.
 Вона  закрила  двері,  просто  перед  моїм  обличчям,  і  скільки  я  не  дзвонила  у  дзвінок,  уже  ніхто  не  відкривав.  А  з  квартири  долинали  приглушені  крики  і  стогони  дівчини.
- Залиште  мене…  Згиньте…  Що  вам  від  мене  треба…
Зрозумівши,  що  мене  уже  ніхто  не  впустить,  я  розвернулась  і  у  здивуванні,  не  меншому,  чим  була  до  усієї  цієї  ситуації  попрямувала  геть.
Додому  я  приповзла  знесилена,  наче  цілий  день  розвантажувала  вагони,  тож  зразу  завалилася  у  ліжко,  щоб  трохи  відпочити.  Заснула.  
Прокинулась  уже  пізнім  вечором.  Мама,  тато  і  Соломійка  дивились  телевізор,  тож  мене  ніхто  не  турбував,  давши  відпочити.
З  голови  ніяк  не  йшли  перелякані  крики  дівчини,  що  з  нею  таке.  Таємниць  стало  ще  більше  ніж  було  до  того.  Але  ж  стара  ворожка  казала,  що  все  вирішиться.
Побувши  трохи  з  рідними  я  знову  лягла  спати  і  знаєте,  це  був  самий  міцний  сон  за  весь  час  перебування  у  цій  квартирі.  Проснувшись  аж  по  десятій,  і  відчуваючи  себе  повністю  відпочившою,  я  вирішила  ще  раз  піти  до  тієї  дівчини  і  таки  розставити  всі  крапки  над  «і».
Я  знову  стояла  перед  дверима.  Та  рука  так  і  не  піднімалась,  щоб  натиснути  на  дзвінок.  Наче,  відчуваючи,  що  нічого  доброго  мене  не  чекає.  Але  потрібно  було  все  вирішити,  розуміючи,  що  у  мене  спаде  тягар  з  плечей.  Хоча  я  здогадувалася,  що  примарних  дітей  у  моїй  квартирі  уже  немає,  але  тоді  куди  вони  поділися  і  як  це  все  пов’язано.  Коли  ж  нарешті  прийде  кінець  загадкам.  Переборовши  миттєві  сумніви  я  щосили  вдавила  кнопку  дзвінка.  Роздався  звук,  потім  поспішні  кроки.  Двері  відчинилися.  На  порозі  появилася  немолода  жінка,  приблизно  років  моєї  мами,  вона  здивовано  подивилась  на  мене  і  запитала:
- Чого  вам?
- -  Вибачте,  я  вчора  приходила,  двері  відчиняла  молода  дівчина,  я  б  хотіла  з  нею  поговорити.
Очі  жінки  спалахнули  несамовитим  пекельним  вогнем,  її  обличчя  перекосила  гримаса  ненависті  і  неймовірної  жаги  помсти.
- Так  це  ти  проклята  відьмо.  Це  ти  довела  мою  дитину  до  такого.  Ти  привела  їх  у  мій  дім.
Вона  вискочила  на  сходову  клітку,  захлопнувши  за  собою  двері.  По  її  погляду  я  зрозуміла,  що  потрібно  швидко  забиратись,  інакше,  можливо  доведеться  залишитись  без  волосся.
- Ми  змушені  були  переїхати,  щоб  позбутись  цих  жахіть.  А  ти  знову  привела  їх  у  наш  дім,  вони  не  були  бажаними  ще  тоді,  п’ять  років  тому.  А  тепер  ти  зруйнувала  життя  моїй  дочці.  Вона  овоч.  Більше  її  по  іншому  не  назвеш.  Вони  знищили  її,  звели  з  розуму.  Це  ти  винна.
І  тут  до  мене  нарешті  дійшло,  де  мій  мозок  був  раніше,  Ось  що  зв’язувало  ці  всі  події  у  одне.  Заблукалі  душі,  котрим  колись  не  дали  ввійти  у  цей  світ,  котрим  закрита  дорога  й  до  іншого,  вони  просто  хотіли  до  мами.  Вони  не  знали,  чому?  Що  спонукало  її  вчинкам?  Чому  їм  не  дали  жити.  Їх  не  сприйняв  ні  один  світ,  застряглі  між  ними  вони  страждали,  ці  страждання  наче  через  проектор  підсвідомості  передавалися  мені,  бо  я  була  одного  віку  з  їх  псевдоматір’ю.  Вони  бачили  у  мені  її.  Вони  просто  хотіли  прощення.  Їх  потрібно  було  відпустити.
-  Ти  зруйнувала  життя  моїй  дочці.  Ти  перетворила  її  на  божевільну.  Забирайся  відьма.  Забирайся,  бо  я  тебе  знищу.  
Гнів  був  некерований.  Жінка  не  усвідомлювала,  що  говорить.  А  я  уже  спускалася  сходами  до  виходу,  услід  мені  лунали  прокльони.
- Ти  зруйнувала  життя  моїй  дочці.  Ти  зруйнувала  життя  моїй  дочці.
Наостанок  я  повернулась,  глянула  їй  у  очі  в  промовила:
- Це  ви  зруйнували  її  життя.  А  поруч  із  тим  іще  два.  Це  ви  відьма.
Я  вийшла  і  більше  не  поверталась.  Життя  налагодилося  моментально.  Все  стало  на  свої  місця,  більше  не  було  тривоги  і  переживань,  тепер  я  спала  спокійно  і  раділа  кожному  дню.  Та  ці  прокльони  ще  довго  звучали  у  голові  далеким  відголоском  минулого.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=742997
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 21.07.2017

Жнець

«У  чорному,  чорному  місті,  посеред  чорного,  чорного  лісу,  на  чорній,  чорній  вулиці  стояв  чорний,  чорний  будинок».  –  саме  так  починалися  його  розповіді  на  протязі  ось  уже  десяти  років.  У  них  не  було  харизми,  чи  відчуття  страху,  та  й  з  точки  зору  літератури  вони  були  плоскими  і  не  цікавими.  Та  було  одне  але…  Це  вагоме  «Але»,  котре  втирало  носи  всім  критикам  та  літераторам.  Це  «але»,  котре  не  давало  спокою  представникам  цього  жанру  у  всьому  світі.  І  полягало  воно  у  тому,  що  його  творами  зачитувалися,  будь  це  маленька  розповідь  на  три  сторіночки  чи  мега  роман  на  вісімсот,  вони  миттю  розкуплялися  мільйонними  тиражами,  перекладалися  на  десятки,  а  то  й  сотні  мов.  І  будучи  повним  профаном  у  літературі  він  ставав  з  кожним  днем  все  успішнішим  і  впливовішим.  Люди  уповалися  його  текстами  і  готові  були  на  шматки  розірвати  на  сувеніри  плоть  свого  кумира.  Вони  готові  були  цілувати  землю  там  де  він  ступав.  Доходило  навіть  до  трагічних  випадків  суїциду,  коли  фанати  закінчували  життя  самогубством,  лиш  би  тільки  таким  чином  подарувати  новий  сюжет  для  його  історій  (про  що  було  написано  у  передсмертних  записках)  та  увіковічнити  себе  у  бездарних  рядках  великого  генія.  Він  не  вважав  це  чимось  виходячим  за  рамки  розумного,  бо  чужі  життя  були  лише  чужими  життями.  Йому  не  було  діла  до  якихось  божевільних,  страждаючих  від  нерозділеного  фанатизму  до  нього.
Та  ще  десять  років  тому  все  було  зовсім  по  іншому…
***
Прокинувшись  в  холодному  поту  о  третій  ночі,  він  ніяк  не  міг  зрозуміти,  що  так  його  налякало.  У  пам’яті  не  залишилось  і  крихти  згадки  про  минувший  сон.  Навіть  натяку  на  нічні  кошмари  не  було.  І  ні,  він  не  страждав  безсонням.
Лежачи  і  дивлячись  у  стелю,  він  старався  намалювати  собі  якийсь  сюжет  для  майбутньої  книжки…  А  свідомість  говорила  тільки  про  «Чорний,  чорний  ліс».  «Можливо  жахи  це  не  моє?»  -  промайнула  мимолітна  думка,  та  він  швидко  викинув  її  із  голови,  не  забиваючи  собі  баки  непотрібними  роздумами.  Так  тривало  уже  не  перший  тиждень,  думки  про  те,  що  пора  уже  почати  писати  книгу  переслідували  молодого  письменника  і  вдень  і  у  ночі.  
Так  він  молодий  письменник,  майбутнє  літератури  у  стилі  жахів  –  Андрій  Омел’яненко.  По  крайній  мірі  він  так  вважав.  І  цього  було  достатньо.  Для  першої  пори,  самовпевненість  це  головне.  Дальше  діло  тільки  за  сюжетом.  Неймовірно  крутим  блокбастером,  котрий  би  відразу  вивів  його  з  заболочених  низів  на  вершкову  вершину  літературного  олімпу  з  мільйонними  тиражами  і  самогубцями  фанатами.  Саме  це  було  незмінною  ідеєю,  стимулом  до  розвитку  і  водночас  ступором,  котрий  гальмував  у  всіх  починаннях.  Він  пророкував  собі  стрімкий  злет  і  усіма  фібрами  душі  відчував  його,  та  чомусь  не  злітав.  Наче  маленьке  пташеня,  що  щойно  оперилося,  він  махав  своїми  безпомічними  крилами,  та  злетіти  не  міг.  Безліч  бездарних  історій,  не  вартих  навіть  сторінки  у  провінційній  газеті,  виходили  з-під  його  пера.
Тиждень,  другий…  місяць,  три,  п’ять…  рік…  бездарних  поривів  агонізуючої  творчості.  
Уже  раптові  напади  стресу  і  початки  безсонних  ночей.  Як,  Він…  Як?  Голова  боліла  від  потуги  та  пошуку  ідей.  Але  золота  жила  чомусь  завжди  вислизала  з  його  рук.  Так,  він  не  страждав  безсонням,  але  спати  не  міг,  їсти  не  міг,  і  навіть  думати  уже  не  міг.  У  голові  тільки  «чорний,  чорний  ліс».  «Я  бездарність»  -  знову  простогнало  у  голові.  «Таких  письменників  як  я,  тисячі  чи  навіть  десятки  тисяч,  ми  безталанні  сироти,  що  б’ються  за  скибку  хліба»
Раптом  посеред  ночі  таких  роздумів  задзвонив  телефон.  Андрій  стрепенувся  і  виринув  зі  ступору  своїх  понівечених  роздумів.  Коротка  смс,  всього  лиш  три  слова  –  «піднімись  на  дах».  І  він  будучи  здивованим  і  трохи  переляканим  просто  вдягнувся  і  вийшов  з  квартири.  Ним  керувала  цікавість,  та  ноги  ставали  ватними  з  кожною  сходиною  вгору,  їх  сковував  страх,  пальці  на  руках  стали  холодними,  наче  лід,  з  рота  видихалися  клубочки  пару,  серце  виривалося  з  грудей,  калатаючи  наче  навіжене.  Та  він  піднімався,  сходина  за  сходиною,  все  важче  і  важче,  падаючи  майже  на  коліна  від  важкості.  Наче  на  плечі  тиснуло  повітря  усією  своєю  вагою.  Бракувало  подиху.  Вдихати  вдавалось  через  раз,  жадно  хапаючи  ротом  повітря,  яке  стало  наче  густий  джем.  Сходина  за  сходиною…  І  ось  він,  вихід  на  зовні,  останній  крок  і  рука  торкається  холодної  ручки.  Зі  скрипом  відчинилися  двері  і  Андрій  опинився  на  рівній  площадці  даху.  Швидким  поглядом  кинувши  навкруги  він  нікого  не  побачив.  
- От  дурне  ж  ти,  повівся  на  таку  пургу,-  сказав  він  сам  до  себе,  а  з  рота  вирвалися  клуби  гарячої  пари,-  а  тут  холодно.
Він  зробив  декілька  кроків  і  опинився  на  краю  будинку,  вдивляючись  униз.  Під  ним  було  десять  поверхів  повітря.  Холодного,  морозного,  густого  мов  дим  повітря.  Раптом  ззаду  він  відчув  на  собі  чийсь  холодний  подих,  а  потім  і  дотик  крижаних  пальців  на  своєму  плечі.
- Я  знав,  що  ти  прийдеш,-  промовив  незнайомий  голос  з-за  спини.
А  страх  настільки  перейняв  Андрія,  що  він  не  міг  ні  повернутися,  ні  сказати  ані  слова  у  відповідь.  Його  закувало  у  сталеві  окови  жаху.  Раптом  міцна  рука  розвернула  його  на  місці,  наче  якусь  пір’їнку.  І  перед  очима  постав  він…  Холодна  стриманість  у  погляді,  грубі,  але  водночас  витончені  риси  обличчя,  чорне  коротке  волосся  і  усмішка…  білосніжна  усмішка,  котра  здавалась  настільки  химерною  і  примарно  потойбічною,  що  приворожувала  і  заставляла  зрозуміти  всю  велич  особи.
- Хто  ви?  –  якимось  зовсім  не  своїм  голосом  запитав  Андрій,  -  і  чого  вам  від  мене  треба.
- Мені?  Нічого!  Це  тобі  від  мене  дещо  потрібно.
Усмішка  незнайомця  стала  ще  химернішою.  Вона  подобала  на  оскал  якогось  голодного  звіра,  та  Андрій  не  міг  відірвати  від  неї  погляду,  вона  наче  гіпнотизувала  його,  пожираючи  душу.    На  обличчі  з’явилися  нотки  здивування.
- Я  вас  зовсім  не  знаю.
- Зате  я  тебе  добре  знаю,  -  відповів  незнайомець,  -  ти  хочеш  стати  відомим  письменником?  Я  тобі  допоможу.
Останню  фразу  він  промовив  шепотом  просто  над  вухом  Андрія,  від  чого  по  тілу  пробіглися  мурашки  і  раптово  стало  ще  більш  моторошно.
- І  що  від  мене  буде  потрібно?  –  злякано  запитав  хлопець,  розуміючи,  що  грає  у  покер  з  нечистим,  і  флеш-рояль  явно  не  у  нього.
- Та  нічого.  –  оскалився  незнайомець,  -  я  знаю  думки,  мені  не  треба  твоя  душа,  залиш  собі,  вона  не  варта  і  мідного  гроша.
Він  ступив  крок  убік,  відкриваючи  Андрієві  шлях  до  виходу  з  даху.
- Ти  можеш  піти,  я  не  тримаю  тебе.  Але  можеш  і  залишитися.  Вибір  лиш  за  тобою.
Здається  що  таємничий  чоловік  грався  його  душею,  перебираючи  струни  долі  поміж  своїми  довгими  холодними  пальцями,  як  вправний  музикант  володіє  інструментом.  То  відпускаючи  і  послаблюючи  їх  натяг,  то  натягаючи  до  упору,  відчуваючи  рипіння  сталевих  волокон  у  долонях.
- Іди!  -  гаркнув  він,  а  потім  промовив  стримано  і  тихо,  -  чи  залишайся.
Андрія  розривали  на  шматки  сумніви,  та  це  був  один  з  тих  шансів,  як  досягнути  успіху,  але  і  ціна  могла  бути  доволі  великою.  Він  пішов  до  дверей,  торкнувся  холодної  клямки,  та  раптом  зачинив  їх,  перед  собою.
- Кажи  що  потрібно,  -  промовив  він,  не  повертаючись  та  не  відпускаючи  дверної  ручки,  -  я  готовий.
- Я  ж  казав,  що  нічого…  -  промовив  незнайомець,  -  просто  продовжуй  писати  і  ти  незчуєшся,  як  станеш  шалено  відомим,  а  дальше  піде,  як  по  маслу.  Коли  потрібно  буде  ми  ще  зустрінемось.
Андрій  хотів  було  підійти  до  чоловіка,  та  той  раптом  розбігшись  сягонув  з  даху  просто  у  прірву  десяти  поверхів.
- Та  ти  що!  Стій!  –  прокричав  горе-письменник,  кидаючись  до  краю  даху  і  злякано  вдивляючись  униз.  
Та  там  нічого  не  було,  просто  десять  поверхів  густого  повітря  і  тьма  холодного  тротуару  внизу.  І  все…  хоча  у  темряві  ночі  важко  було  розгледіти  чи  там  є  тіло.  Він  кинувся  до  виходу,  охоплений  панікою,  спускаючись  з  даху,  хаотично  нажимав  на  кнопку  виклику  ліфту,  той  їхав  наче  цілу  вічність.  І  ще  таку  ж  вічність  спускався  вниз,  серце  гучно  калатало,  а  у  повній  тиші  ночі  цей  звук  віддавався  відбійними  молотками  від  стін,  у  вухах  щось  шуміло…  здавалося  наче  він  чує  шум  власної  крові  по  судинах.
Вибігши  на  двір,  він  до  останнього  надіявся,  що  це  всього  лиш  страшний  сон  і  ось-ось  вдасться  прокинутись.  Та  сталося  не  так  як  він  думав.
- Зовсім  не  сон,  не  сон…!  -  прокричав  він  побачивши  мертве  тіло  у  калюжі  крові  на  тротуарі.  –  Що  ж  це  за  чортівня  така.
Андрій  вхопився  обидвома  руками  за  волосся,  не  вірячи  своїм  очам.  Він  думав,  що  зустрівся  з  нечистим,  але  ось  же  воно  тіло.  Розбите  тіло  на  тротуарі.  Це  всього  лиш  якийсь  безумець,  котрий  вирішив  дуже  негарно  з  ним  пожартувати,  перед  тим,  як  покінчити  життя  самогубством.  Лиш  одне  якось  вислизнуло  з  голови,  звідки  у  цього  незнайомця  його  номер  телефону.  Та  це  всього  лиш  незначна  деталь.  Хто  знає  де  він  міг  його  дістати.  Перед  ним  лежало  мертве  тіло,  а  це  була  зараз  сама  більша  проблема.  У  Андрія  не  було  проблем  із  законом  і  він  їх  зовсім  не  хотів.  Але  раптом  його  почнуть  допитувати…  і  він  ляпне  чогось  лишнього,  як  пояснити,  що  він  робив  на  даху  у  таку  пізню  пору,  чому  не  зупинив  самогубця,  а  раптом  виникнуть  підозри,  що  саме  він  вбивця.  
В  голові  промайнула  лише  одна  думка  -  «Пора  линяти  звідси».  Його  ніхто  не  бачив,  значить  ніхто  не  запідозрить.  А  зранку  все  буде  інакше.  Він  помчав  до  квартири,  озираючись,  у  пошуках  запізнілих,  чи  то  уже  ранішніх  перехожих.  Та  здається  ця  біда  його  оминула.
Він  закрився  в  квартирі  на  всі  замки,  і  не  роздягаючись,  навіть  не  знімаючи  взуття,  ліг  у  ліжко  та  мимоволі  заснув.
Надворі  почало  світати.  Разом  з  промінням  сонця,  що  проникало  у  квартиру  доносилися  і  обривки  фраз  з  двору.  Хтось,  можливо  ранішній  бігун,  чи  старенька,  котрій  не  спиться,  чи  запізнілі  гуляки,  повертаючись  додому  побачив  тіло  на  тротуарі.  Одразу  була  викликана  швидка  і  міліція.  Тай  хто  тільки  не  зійшовся  на  це  подивитися,  зіваки  з  вулиці,  мешканці  будинку  і  просто  якісь  незнайомі  люди,  що  опинилися  поруч  у  цей  злощасний  ранок.  
Андрій  виглянув  у  вікно  і  побачивши  юрбу  народу  наглухо  заслонив  штори.  Його  омивало  холодним  потом,  він  відчував  вину,  хоча  в  принципі  не  був  винен  ні  в  чому.  Раптом  у  двері  хтось  подзвонив,  хвиля  страху  накрила  його,  ще  більше,  та  ватними  ногами  хлопець  попрямував  у  коридор.  Виглянувши  у  вічко  він  нікого  не  побачив,  та  все  таки  наважився  відкрити  двері,  перекрутивши  ключ  у  замку,  тремтячою  рукою  взявшись  за  клямку  він  відчинив.  
- А  ще  довше  не  міг  бабратись,-  сказав  таємничий  незнайомець  з  даху,  стоячи  перед  хлопцем,  -  то  я  зайду.  
Не  чекаючи  запрошення  він  увійшов  до  хати.  Мову  у  Андрія  відняло  начисто,  навіть  дихнути  чи  видихнути  він  в  цей  момент  не  міг,  просто  ступор  і  все.  Таємничий  незнайомець,  вмостився  у  м’яке  крісло,  як  то  кажуть  «Почував  себе  як  вдома».
- А  випити  у  тебе  нічого  не  знайдеться?  –  запитав  він,  коли  хлопець,  білий,  як  смерть  зайшов  до  кімнати.
Андрій  підійшов  до  вікна  і  тремтячими  пальцями  відслонив  штору,  як  не  дивно  за  вікном  він  побачив  незмінну  картину,  та  ж  юрба  зівак,  те  ж  тіло,  що  й  далі  лежало  на  тротуарі.  
- Як,  -  тільки  й  зміг  видати  він,  коли  раптом  у  двері  знову  подзонили.
- Ну  чого  застиг,  -  сказав  незнайомець,  -  іди  відкривай,  до  тебе  гості.
За  дверима  стояло  двоє  поліцейських  (як  їх  тепер  величали).  Нова  уніформа,  нові  значки,  нові  повноваження.
- Доброго  ранку,  вибачте,  що  потурбували,  тут  під  вашими  вікнами  сталося  самогубство,  ми  опитуємо  людей,  можливо  хто  що  бачив.
- Самогубство,  -  раптово  викрикнув  Андрій,  -  та  він  живий,  він  тут,  ходіть  я  покажу.
Хлопець  помчав  у  кімнату,  поліцейські  слідом  за  ним,  вони  разом  зайшли,  та  на  порожньому  кріслі  вже  й  знаку  не  було  таємничого  незнайомця.
- Він  був  тут,  ось  тут  сидів,  щойно,  він  не  міг  далеко  втекти,  -  прокричав  Андрій,  кидаючись  до  вікна.  Та  за  склом  усе  було  незмінно,  зіваки,  тіло,  поліція,  медики…
- Ходімо  звідси,  -  сказав  один  поліцейський  до  іншого,  -  цей  якийсь  несповна  розуму.
Вони  розвернулися  і  вийшли  з  квартири.
- Він  був  тут,  був…  -  кричав  горе  письменник  їм  услід,  заливаючись  істеричним  сміхом.  –  був,  чекайте,  він  повернеться.  
Хлопець  вибіг  за  поліцейськими,  та  вони  відсахнулися  від  нього,  наче  від  прокаженого.  Він  стояв  на  сходовій  і  просто  істерично  посміювався,  не  залишалося  нічого,  як  повернутися  у  квартиру,  закрити  двері  на  всі  замки,  щоб  ніхто  не  увійшов,  і  нікому  не  відчиняти,  нікому.
- Ну  що  накричався,  -  сказав  незнайомець,  мирно  сидячи  у  кріслі,  наче  й  нічого  не  було.
- А….а…а,-  схопився  за  голову  Андрій,  вириваючи  волосся  клаптями.
- Та  втихомирся,  я  чого  прийшов,  -  спокійно  продовжив  незнайомець,  -  бути  тобі  письменником,  це  все,  зустрінемось  років  так  за  десять.  
Він  став  і  вийшов  з  кімнати.  Андрій  у  напівбожевільному  стані  пішов  за  ним,  та  підійшовши  до  вхідних  дверей  зрозумів,  що  вони  замкнуті  з  середини,  а  незнайомця  і  слід  простиг.
Ще  декілька  днів  він  не  виходив  з  квартири,  виключив  телефон,  не  вмикав  телевізора,  а  просто  переварював  у  голові  події,  що  відбулися.  «Це  не  могло  бути  насправді,  але  й  не  приснилося»  -  витали  думки.  Можливо  пора  звернутися  до  психотерапевта?  Можливо  у  бажанні  написати  роман,  він  не  помітив  того  переломного  моменту,  коли  злетів  з  котушки.  Хоча?  Людина  що  стрибнула  з  даху  була  точно.  Це  підтверджували  сусіди,  котрі  перестрівали  його,  коли  хлопець  нарешті  наважився  хоч  кудись  вийти,  значить  частково  вся  ця  катавасія  не  видумка,  можливо  щось  і  домалювала  хвора  фантазія,  але  початкова  подія  була,  чи  вона  не  початкова?  А  хто  його  знає.  Судячи  зі  всього  підозри  на  нього  не  падали,  а  це  вже  кардинально  полегшувало  життя.  Поліцейські  ще  декілька  раз  шастали  по  під’їзду,  даху  і  вулиці,  опитували  сусідів,  але  до  нього  більше  не  заходили,  вважаючи  напевно  несповна  розуму.  
Андрієві  не  давали  спокою  ці  тривожні  події  тож  було  вирішено  викинути  все  з  голови.  А  як  це  саме  краще  зробити?  Правильно,  написати  на  папері,  він  все  стерпить.  Роман  –  значить  роман.
Він  писав  його  на  протязі  останнього  місяця  і  ось  стопка  надрукованого  паперу  лежала  на  столі,  акуратно  складена  і  прошнурована,  все,  це  кінець,  залишилося  тільки  занести  у  видавництво,  хоча  з  цим  були  проблеми.  Навчений  гірким  досвідом,  коли  навіть  бульварні  газети  не  хотіли  його  друкувати  Андрій  трохи  побоювався  насміхань  з  боку  видавців.  Та  хто  не  ризикує  –  той  не  п’є  шампанського.  Було  вирішено  діяти.  І  ось  він,  Андрій  Омел’яненко,  майбутнє  світило  літератури  у  стилі  жахів  прямує  мощеною  бруківкою  вулицею  до  видавництва.  Тремтячими  руками  несучи  папку,  ще  з  теплими  від  принтера  сторінками  роману.
Як  не  дивно,  та  видавці  забрали  його,  навіть  якщо  бути  чесним,  ледь  з  руками  не  відірвали,  та  ще  й  грошенят  підкинули.  Такого  раптового  успіху  хлопець  не  очікував.
І  завертілося.
Спочатку  тираж  тисячу  примірників,  що  за  день  змели  з  полиць  книжкових  магазинів,  потім  ще,  і  ще…  Гроші  почали  текти  рікою.  А  з  під  клавіатури  вискакували  все  нові  і  нові  рядки  текстів,  що  формувалися  у  цілі  розповіді.  Почалося  стрімке  сходження  на  олімп  літератури,  презентації,  перфоменси,  фанати,  фанатки,  випадкові  і  сплановані  зустрічі,  можливість  отримати  все  і  одразу,  лиш  тільки  писати  і  писати.  Тексти  ставали  все  бездарнішими,  але  це  не  мішало  пропихати  їх  у  найвідоміші  видавництва  і  отримувати  захмарні  гонорари.  Потім  почалися  самогубства…  одне  за  другим…  Фанати  писали  кумиру  передсмертні  записки,  натхненні  його  романами  і  закінчували  тлінне  життя,  стрибнувши  з  даху,  кинувшись  під  потяг,  чи  банально  повиснувши  на  люстрі,  і  в  кожній  такій  записці  було  бажання  увіковічнитися  на  сторінках  його  творінь.  Залишалося  лиш  придумувати  бездарні  сюжети  і  штампувати  клоновану  продукцію.  Що  знову  і  знову  зміталася  з  полиць  такими  ж  потенційними  самогубцями.  
Ніхто  не  звинувачував  його.  Та  й  він  сам  не  звинувачував  себе.  Життя  для  нього  було  дороге,  але  лише  його,  всі  інші,  це  лиш  гаманці,  що  готові  подарувати  йому  свої  гроші  за  друковані  літери.
Так  минуло  десять  безтурботних  років.  Помалу  постійними  супутниками  його  життя  стали  алкоголь  та  наркотики,  вони  допомагали  мислити,  якщо  це  так  можна  було  назвати.

***
Лице  світової  літератури  у  стилі  жахів,  Андрій  Омел’яненко,  прокинувся  посеред  ночі,  поруч  лежала  недопита  пляшка  дорогого  віскі,  в  голові  гуло,  намацавши  на  підлозі  склянку  він  влив  алкоголю  і  залпом  випив.  Здається  у  кімнаті  раптом  стало  холодно,  а  потім  у  двері  хтось  постукав.  Звикнувши  до  такого  за  останні  десять  років  він  не  придав  цьому  ніякого  значення  і  вайлувато  скотившись  з  ліжка  побрів  до  вхідних  дверей.
- Ну  як,  скучив,  -  запитав  знайомий  голос  з  темної  сходової,  коли  відчинилися  двері.
Таємничий  незнайомець  вийшов  з  тіні  і  не  запитуючись  пройшов  у  квартиру,  вал’яжно  поплескавши  горе  письменника  по  щоці.  Андрій  застиг,  так  і  не  відпустивши  дверної  ручки,  саме  вона  допомагала  йому  залишитися  на  ногах.  
- Що  це  означає,  -  крикнув  він,  коли  нарешті  вийшов  зі  ступору,  -  як  ви  смієте  ось  так  вриватися  посеред  ночі,  та  ви  знаєте…
- Я  все  знаю,  -  перебив  його  незнайомець,  -  і  ти  би  був  ніким,  якби  не  я,  тож  заціпся.  Я  прийшов  як  і  говорив,  згадай,  минуло  десять  років  від  нашої  минулої  зустрічі,  бачу  успіхи  у  тебе  стрімкі,  що  не  може  й  не  радувати  мене.
- Що  вам  треба?
Таємничий  незнайомець  лише  посміхнувся  і  плюхнувся  у  крісло,  піднявши  пляшку  віскі  він  налив  собі  у  келих  цього  елітного  алкоголю  і  добряче  надпив.
- А  знаєш,  ти  який  був  зухвалий  вискочка,  такий  і  залишився,  ні  тобі  поваги,  ні  тобі  подяки.  Я  зробив  тебе,  без  мене  ти  був  би  ніхто.
- Я  сам  зробив  себе,  -  прокричав  Андрій,  чи  то  набравшись  смілості,  чи  то  алкоголь  знову  дав  у  голову.
- Ну  якщо  так,  то  нехай  буде  по  твоєму,  -  посміхнувся  містер  ікс,  -  якби  там  не  було,  минуло  десять  років  і  я  прийшов,  щоб  розказати  тобі  правду.
- Ви  прийшли  по  мою  душу?  –  більш  стримано  запитав  письменник.
- Мені  не  потрібна  твоя  душа.  Вона  нікчемна,  протухла  і  чорна,  завидлива  і  меркантильна,  не  варта  і  букви  на  твоїх  бездарних  текстах.  І  щодо  них,  то  ти  дійсно  бездарність…  бла,  бла,  бла…  демон  забирає  душу,  не  забудь  про  це  написати,  це  ж  так,  у-у-у  як  страшно.
- Але…
- Заціпся!  –прогримів  незнайомець,  -  моя  черга  говорити,  а  ти  мовчи.
Андрій  хотів  було  щось  бовкнути  чи  то  заперечити,  але  відчув,  наче  його  рот  хто  склеїв,  язик  розпухав  і  перекривав  доступ  повітря,  письменник  почав  судорожно  дихати  носом  і  з  виряченими  очима  потягнувся  до  незнайомця.
- Та  вгамуйся,  пожартував  я!
Повітря  повернулося  в  легені.  Андрій  закашлявся  і  впав  на  коліна.
- А  тепер  до  діла!  Чого  ж  я  таки  прийшов!  Будучи  бездарністю  ти  підписав  так  би  мовити  контракт,  тут  ти  правий,  цей  документ  дарує  мені  твою  душу!  Але  збирати  їх  поодинці,  це  старомодно  і  зовсім  не  практично,  тоді  я  вирішив  відіграватися  на  таких  як  ти.  Чого  не  дати  людям  бажаного  і  не  заробити  на  одному  сотні,  а  то  й  тисячі  чорних,  прогнивших,  фанатичних  душ,  що  томляться  в  моїх  казематах.  Хочеш  відвідати?
Андрія  затрісло,  наче  хтось  витягував  з  нього  іскру  життя.  Пальці  почало  зводити  судорогою.
- Жарт,  жарт,  -  засміявся  незнайомець,  не  напрягайся  так,  а  то  ще  тріснеш.  –  так  от,  в  мене  таких  як  ти  по  цілому  світу  тисячі,  і  кожен  з  вас  на  протязі  тих  чи  інших  десяти  років,  як  вмілий  вклад  у  банку  приносив  дивіденди.  Згадай  скільки  людей  покінчило  життя  самогубством,  заради  тебе…  ти  може  й  не  знаєш,  та  їх  було  безліч,  безталанних,  як  і  ти,  та  фанатичних  до  смерті.  Вони  віддали  душу  тобі,  твоїм  текстам,  ти  ж  бо  дарував  їх  мені.  Ти  -  жнець.  На  твоїй  совісті  сотні  смертей.  Сотні  душ  у  моїй  темниці  це  робота  твоїх  рук.  До  речі,  мушу  визнати,  ти  один  з  найкращих,  показати  себе  вмієш,  а  пиха  і  байдужість  по  відношенню  до  чужих  життів  –  це  дійсно  твій  талант.  Цього  не  забрати.
Він  розсміявся,  що  аж  випустив  з  рук  келих  з  під  віскі.
- Ти  -  жнець!  Один  з  найкращих!  Талант.  І  знаєш  чому  я  не  заберу  у  тебе  душу?
Андрій  нічого  не  зміг  промовити,  серце  калатало  так,  що  здається  скоро  від  того  стуку  прокинуться  всі  сусіди.
- Щоб  ти  жив  з  нею.  Жив,  знаючи  скільки  смертей  на  твоїх  руках,  жив,  поки  твоя  нікчемна  душа  не  вигорить  усередині,  залишивши  чорну  пустоту.  Тоді  ти  сам  прийдеш  і  молитимеш  забрати  біль.
Андрій  завмер  на  місці,  він  не  міг  поворухнутися,  наче  щось  скувало  його  по  руках  і  ногах,  залишивши  лиш  дихання,  щоб  підтримати  життя.
Таємничий  незнайомець  підійшов  до  нього  і  прихилившись  до  вуха  промовив,  таким  лагідним,  заспокійливим  голоском:  
- А  мені  не  потрібно  буде  те,  що  залишиться  від  твоєї  душі,  бо  вона  нікудишня.  
Він  зник  як  і  появився…  просто  вийшов  у  відкриті  двері  і  розтанув  у  темряві.

***
Андрій  Омел’яненко,  письменник,  зі  світовим  іменем,  у  стилі  жахів,  сидів  у  кріслі,  ридаючи  мов  немовля,  із  пляшки  упиваючись  дорогим  віскі…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=742838
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 20.07.2017

Тихо! Щось шевелиться! Воно!

Тихо!  Щось  шевелиться!  Воно!
Темно!  Лізе!  Ніч!
То  якась  зараза!  Чмо!
Стіл,  підлога  і  облізла  піч!
 
Бійся!  Лізь  під  ковдру!  Спи.
То  твій  страх,  не  хнич
Зло  яке  створив  сам  ти
Півнів  переможе  клич!
 
Щось  гарчить!  В  кутку  у  тьмі!
Твоя  уява!  Зло!
Тихо  пискнеш  ноту  Мі
Що  б  це  не  було.
 
Спи!  Не  бійся!  Не  вкраде
Сон  у  тебе  страх
Знову  ніч!  Воно  прийде!
Тьма,  лазить  по  кутках!

18.02.2010

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=742491
рубрика: Поезія, Містика
дата поступления 17.07.2017

Справжня мужність

"Це  не  важко  -  в  хороший  день  нести  прапор  попереду  гордих  рядів.  Коли  ж  під  час  бурі  тремтять  його  лахміття  і  накопичується  втома,  тільки  тоді  проявляється  справжній  дух"
©  уривок  з  пісні  Фольксштурму.

Не  важко  нести  святкове  знамено,
У  день  перемоги  віддатись  юрбі.
Та  важко  згадати  усіх  поіменно
Хто  душу  свою  залишив  на  війні

Не  важко  всміхатись  у  сонячні  лиця
І  лаври  приймати  від  щирих  людей
Не  знаючи  скільки  крові'  по  криницях,
Не  бачити  сиріт  слізливих  очей.

Та  важко  як  вітер  холодний  рве  крила,
Держати  в  руках  закривавлений  стяг,
Та  важко  сказати:  «Прощай,  моя  мила,
Вкраїна  чекає  і  моїх  звитяг».

У  цьому  і  схована  воля  народу,
Карбується  так  генетичний  наш  код
Крізь  терни  й  негоду  принести  свободу
Ось  це  –  справжня  мужність!  Ось  це  –  патріот!



©  Володимир  Ухач
07.07.2017

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=742303
рубрика: Поезія, Патріотичні вірші
дата поступления 16.07.2017

Голос Холодного Яру

На  Холодний  Яр,  тінями  далеких  предків,  насувався  густий  вечірній  туман…  Одразу  пропало  безглузде  запитання:  «Чому  Яр  називають  Холодним?»
Він  наче  й  був,  але  його  водночас  не  було.  Тобто  ти  усвідомлював  у  голові,  що  раптово  з  липня  події  переносяться  на  кінець  жовтня,  в  температурному  режимі,  це  точно.  Та  з  іншої  сторони  не  відчував  цього  холоду,  він  не  пронизував  до  кісток,  не  пробирався  під  одіж,  своїми  довгими  мацаками.  Він  просто  був,  бо  Яр  же  Холодний.  А  значить  це  так  заведено.  
Крізь  гул  тисяч  вільних  голосів  проривався  і  твій  голос,  він  звучав  гордо,  як  ніколи,  він  звучав  в  унісон  зі  всіма.  Ці  голоси  нескореної  Нації,  Нації  переможців,  не  рабів,  мов  вільний  птах  здіймались  у  небо,  зникаючи  десь  за  хмарами,  та  розносячи  правду  поміж  глухим  та  сліпим  людом,  даруючи  їм  слух,  щоб  чули  голос  свободи,  та  зір,  щоб  бачили  та  чинили  свободу.  
Тисячі  думок,  об’єднаних  однією  ідеєю…  Тисячі  сердець  в  єдиному  ритмі  перемоги…  Яр  знає,  він  відчуває  коріннями  своїх  віковічних  дерев,  нових  гайдамаків,  нових  борців  за  волю  України…  І  стане  слово  зброєю  у  вільних  та  мужніх  руках.  І  луною  котитиметься  світом,  голосячи  пісню  перемоги.  Хто  був,  той  повернеться,  і  повернеться  не  сам,  а  з  підтримкою  однодумців…  І  знову  прийме  усіх  Яр…  Він  чекатиме,  він  плекатиме  промінь  звитяги,  даруючи  його  поколінню  Нових  Перемог.

"Голос  Холодного  Яру"

(с)  Володимир  Ухач
10.07.2017р.

#ВолодимирУхач  #ХолоднийЯр  #ДухНації  #Delirium

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=741525
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 11.07.2017

Новий порядок

Хіба  нікого  досі  не  вкурвили  нові  смерті  українських  патріотів  на  східному  фронті,  в  країні,  де  уже  більше  трьох  років  "НЕМАЄ"  війни?  Чи  всі  уже  змирилися  і  сприймають  це  як  належне,  як  статистику?

Хіба  має  сенс  ота  Конституція,
Коли  в  голові  одна  проституція?
З  ким  краще  ділитись,  аби  добре  вкрасти?
І  де  постелити,  щоби  м'яко  впасти?

Щодень  заклопотаний  шляхом  відходу,
Забув  про  порядок  і  владу  народу...
Податки  в  кишеню,  ще  більші  побори,
Скоріше  виводять  всі  статки  в  офшори.

Для  них  ми  не  люди,  а  так  -  біомаса
Годуємо  золотом  знов  під@раса
Ще  більше  несемо  до  тої  комори
Котра  розкрадає  Вкраїнські  простори.

На  фронті  без  змін...  сьогодні  знов  смерті
А  двері  до  раю  і  досі  заперті.
Роздали  погони  сліпим  генералам,
Щоб  також  погралися  й  покерували.

Як  завжди  із-заду  цілуємо  "трошки"
Під  хохлому  розмаїту  "Матрьошку"
І  знову...  І  знову...  І  знову  спочатку.
Аж  поки  самі  не  наведем  порядку.

(с)  Володимир  Ухач
29.06.2017р.

#ВолодимирУхач  #Delirium  #ДухНації

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=739957
рубрика: Поезія, Поетичні маніфести
дата поступления 30.06.2017

Мільярди іскорок

Під  зоряним  куполом  народжуються  мільярди  думок.  Деякі  з  них  згасають,  так  і  не  вилившись  у  слова.  Інші  перетворюються  на  безглузді  розмови,  застигаючи  на  устах  мільйонів  людей  і  також  повільно  гаснуть...  гаснуть...  гаснуть...А  потім  просто  зникають,  забуваються  в  потоці  все  нових  пустих  балачок.
Та  є  й  такі,  поодинокі.  котрі  закарбуються  в  міцному  слові  і  осядуть  у  головах...  все  повертаючи  і  повертаючи  до  їх  першоджерела.  Такі  думки  не  забуваються  ніколи,  вони  формують  ідеології,  мистецтво,  цілі  культури,  вони  розвиваються  і  передаються  від  особи  до  особи,  досягаючи  неосяжних  масштабів...  вони  вічні.  Вони  -  рушій  прогресу,  їх  носії  -    рушійна  сила  усіх  змін.  В  таких  думках  криється  саме  майбутнє.  Та  всі  вони,  так  чи  інакше,  народжуються  під  неосяжним  зоряним  куполом.

Мільярди  іскорок  майбутніх  вогнів,
Такі  далекі  на  небесному  тлі.
В  сузір'ях  скорпіона,  лева  чи  дів,
До  себе  кличуть  крізь  роки  світлові.

Їх  погляд  лине  поміж  плинність  віків
Вони  згорають  чи  згасають  у  тьмі
В  поривах  сонячних  палючих  вітрів
Укрившись  холодом  в  космічній  тюрмі.

Мільярди  іскорок  забутих  дітей
Що  мати  кинула  в  галактик  смітник,
Яскравим  поглядом  небесних  очей
Ховають  всесвіту  спотворений  лик.



(с)  Володимир  Ухач
Грудень  2013р.



#ВолодимирУхач  #Delirium  #ДухНації

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=738510
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 19.06.2017

Якби дорога вміла говорити

Якби  могла  сказати  щось  дорога,
Вона  б  давно  повідала  про  тих,
Котрі  збиваючи  об  неї  ноги,
Несуться  у  ділах  своїх  земних.

В  історіях  початок  і  кінцівка,
По  ній  проходило  ціле  життя.
Дорога  –  мов  звичайна  фотоплівка
Несе  у  собі  пам'ять  в  забуття.

Вона  б  таке  могла  нам  розказати,  
Котре  мені  не  снилося  і  в  снах
По  ній  везли  героїв  смерть  шукати,
На  ній  хтось  розпочав  свій  новий  шлях.

Для  вас  вона  можливо  тільки  траса
Між  пунктом  «А»  й  далеким  пунктом  «Б»,
А  я  на  ній  впіймав  свого  Пегаса,
Котрий  мене  у  небо  понесе.

Якби  дорога  вміла  говорити,
Було  б  історій  тисячі  томів.
Мовчить  вона!  І  кожен  день  прожитий
Несказаних  несе  мільйони  слів.


©  В.Ухач
05.06.2015р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=738077
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 16.06.2017